05/01/2007 | Pidsniznyk

„У поезії Бог вплетений у структури, він у побутових, звичайних речах”

В київському видавництві „Факт” нещодавно побачила світ спільна книга трьох молодих українських поетів Олега Коцарєва, Павла Коробчука та Богдана-Олега Горобчука, під назвою “Цілодобово!”.
Презентація книги відбувалася протягом березня – квітня у Харкові, Луцьку Львові і Києві та 28 квітня відбудеться також у Дніпропетровську.
Обкладинка книжки виконана у кольорах, де кожному з авторів належить колір. Червоний, зелений, жовтий.

Олег Коцарєв, 25 років, харків’янин, автор книги “Коротке і довге”, 2003, видавництво “Смолоскип”.
– Як ти себе ідентифікуєш ?
– Я – письменник. Я пишу поезію, у мене є нахил до прози. Але я себе цим не визначаю – поет, прозаїк... Письменник.
– Які жіночі імена тобі подобаються?
– Юля і Оля.
– Чи ти часто закохуєшся?
– А що таке закоханість?.. – намагається не відповісти на питання. – Мені подобається дуже багато дівчат. Але закохуюсь я дуже рідко.
– Навіщо живе поет Олег Коцарєв?
– Я зараз є аспірантом факультету журналістики в Харкові, отримую аспірантську стипендію. Також пишу критичні рецензії для літературних часописів “Березіль”, “Критика” інших. Сім’ї у мене ще немає. Та й батьки мені допомагають, одяг купують, грошима. Але мандрую я завжди за свої. Зараз я перебуваю в Кракові на польській стипендії Вілла Деціуша, вона триває три місяці, пишу там свої вірші, перекладаю, заробляю гроші.
– Твоя поезія, де герой Юра Дзеркало (“Збіг обставин під Яготином” – прим. авт.), я її слухав і на слух вона для мене не поезія, а прозова історія, розповідь...
– Ні, – пильно дивиться на мене, – це поезія. Це поезія. Я її сприймаю лише так. Для прози вона занадто коротка, вийшло б усього кілька рядків. – Можливо, я пізніше напишу прозу. У мене є такий задум, написати про школу. Зараз багато пишуть свої спогади про університет, а я б хотів написати про свою школу, мені це цікаво.
– А мандруєш ти часто?
– Так.
– І яка з мандрівок пам’ятається найбільше?
– Найцікавіші мандри для мене Україною. За кордоном теж цікаво, але вже за тиждень стає щось не те, хочеться додому. Мої улюблені мандрівні місця це Карпати, Кам’янець-Подільський. Улюблені міста – Харків, Київ і Львів.
– Чи ти задоволений собою?
– Важко сказати. Якщо брати у відсотках, то десь на 70 %. Я можу зробити якусь надзвичайно складну річ за кілька годин – і все буде чудово. Але побутові речі забирають у мене шалено багато часу, тижні, я гублюся в них. Також я неорганізований і лінивий. І ревнивий. (Сміється).
– Якою мовою ти говориш вдома?
– Ми розмовляємо на трьох мовах: українській, російській і польській (мій прадід був поляком). Ну, польською ми не те, щоб постійно говорили, але там вирази різні, словосполучення до ситуації.
– А чим займаються твої батьки?
– Мама – музикант, батько – художник.

Павло Коробчук, 22 роки, народився і жив у Луцьку, зараз мешкає в Києві. Автор книги “Натщенебо” 2006 року, видавництво “Смолоскип”.
– Якщо говорити про географію, то ким ти себе вважаєш?
– Волинянином. Мої батьки з Луцька і Рівненської області. Тільки так.
– Коли ти почав писати?
– У 13 років я написав свій перший вірш, я ще й досі пам’ятаю його. – Цитує.
– Дуже гарний вірш. – Ми сміємося. – Вірш мені справді сподобався.
А яка в тебе освіта?
– Я сходознавець. Вчився в університеті Шевченка. Перська мова. Але не закінчив. Хоч оцінки в мене були хороші.
– А що ти думаєш про українську освіту ?
– Думаю, що взагалі освіта у нас хороша. Справді. Не так як закордоном.
– А ти навчався за кордоном?
– Ні, але у мене є друзі – італієць і німець. Вони вивчають лише те, що їм потрібно, вузько.
– Чи мав на тебе вплив у поезії Сергій Жадан?
– Так, я дуже рано почав читати його поезію, у років 12-13. Він мав на мене вплив, на творчість теж. Але останні 2-3 роки я його не читаю.
– А ще хто мав на тебе вплив?
– Мій батько – Петро Коробчук. Він теж поет і перекладач. Він завжди мені давав читати літературу, коли вважав її якісною. Він випустив три книги – поезію і переклади; перекладає з білоруської і польської і з підрядників – з литовської і татарської.
Я взагалі народився 12 липня і батько у мене Петро, а я – Павло Петрович.
– А яких авторів ти любиш?
– З українських – це Голобородько, Воронько, Рубан. З прозаїків – Тарас Прохасько. Він мені дуже подобається, але на мою творчість впливу не мав. Із закордонних – Ґеорґ Тракль, Пауль Целан.
– Ти їх як читаєш, в ориґіналі?
– Ні, в перекладі. Хто ж перекладач.. Гаврилів не перекладав його?
– Перекладав.
– Так, напевно в його перекладі, українською мовою. Ще колись мені дуже сподобався Жан Поль Сартр, вразив мене.
– Чи ти зміг би повернутися жити до Луцька?
– Ти задаєш дуже цікаві запитання... – Замислюється. – Я приїжджаю в Луцьк на тиждень. Найбільше на тиждень. Але через тиждень я вже відчуваю, який тут інший ритм, повільність. Проте якби довелося, то думаю, що я жив би у Луцьку.
– Перша твоя книжка називається “Натщенебо”?
– В українській мові є “натщесерце”. Це звідти, у мене ж – натщенебо.
– Що ти думаєш про ситуацію в українській політиці?
– Я цікавлюся політикою. Я підтримую партію Юлі. Думаю, що у неї є майбутнє.
– Що є для тебе важливим ?
– Щоб усім було приємно і ще я б хотів, щоб усім людям вистачало одягу.

Богдан-Олег Горобчук, 20 років, житомирянин. Навчається в Києві на соціології. Автор поетичних самвидавівських збірок. У 2007 році публікуються дві збірки: “Місто В Моєму Тілі” (видавництво “Смолоскип”) і “Я Застудив Серце” (в книзі “Цілодобово!”).
– Ким ти хотів бути у дитинстві ?
– Археологом.
– А чому не поступав на археологію?
– Ну так це було вже не дитинство.
– Що є твоїм здобутком в 20 років?
– Моя цілісність.
– Хто вплинув на тебе?
– Мої батьки, люди. Всі речі, створені людьми, впливають на мене.
– А книги?
– Книги написані людьми, тому вони впливають теж.
– На твою думку, для того, щоб писати потрібно читати?
– Читання – це освоєння мовного простору. Це залежить для чого ти пишеш – для того, щоб утвердитися, чи тому, що ти любиш поезію і тому твориш. І читаєш теж. Поезію, бо любиш її.
– У твоїй поезії ти говориш: Бог?
– Я вірю, але більше не на конфесійному, а на метафізичному рівні. Це якось так дивно, але в усіх нас трьох (Олега Коцарєва, Павла Коробчука) у поезії Бог вплетений у структури, він у побутових, звичайних речах. Розлитий всюди.
– Чи ти пережив кохання?
– Так, двічі. Це було дуже різне кохання, одне меланхолійне і глибинне, а друге – дуже пристрасне, емоційне, але це було кохання. У коханні немає неважливих речей, тут усе важливе.
– Чи вплинуло це на твою творчість?
– Все має вплив. Але кохання не можна описати, можна описати секс, але кохання – аж ніяк.
– Яким іменем тебе називають частіше – Богдан чи Олег?
– Олег – це моє літературне ім’я, це пов’язане з історією, яка дала мені поетичне посвячення. Тому на обкладинці книги стоїть двоє імен.
– Чим ти ще займаєшся, окрім творчості?
– Я малюю, ілюструю книги. Ще я працюю на заводі формувальником залізобетонних виробів, другий розряд. Беру участь у поетичних фестивалях, літературних зустрічах в різних містах. А ще студіюю в університеті і мешкаю в гуртожитку.
– А як ти потрапив на завод?
– Мій батько займає відповідальну посаду на заводі, в Житомирі. Я працював там влітку кілька років. Зарплата була 200 доларів в місяць, це хороші гроші були. Ще збереглися кілька заводів, де працюють на зразок мануфактур, а не конвеєрним способом. Фізична праця не втомлює, коли вона не рутинна.
– Що для тебе найважливіше у житті?
– Любов. Не кохання, а саме любов. Все робити з любові і з любов’ю.
– Що об’єднує тебе з двома іншими авторами книги?
– Наша поезія, її розуміння і міцна чоловіча дружба.
– Скажи ще щось ? Ти чуттєвий?
– Що ж? Я можу говорити дві години, три, про різні речі про багато речей. Не те, що я не є людина дії, моя мова є дією. Я інтуїтивний, в цій книзі мій колір зелений. Мова, вона є в усіх, у тебе теж є мова.
– Що ти думаєш про сучасну українську літературу?
– У нас дуже хороша література. Не треба казати, яка у нас погана сучасна література, чи те, що її немає взагалі. Всі ті, хто пишуть, ці молоді люди, і ті, кого я знаю теж, у них велике майбутнє.

Розмовляли Володимир Федотов і Надія Оксютович