03/31/2008 | swalll

=
Літературна сторінка газети «Дзеркало тижня» - «proЧитання» - останнім часом особливо сяє своєю мало не підкресленою жалюгідністю. Звісно – не відірваною від контексту. Але – перебуваючи в одному ряді сторінок з непересічними статтями на економічну, а особливо – політичну тематику, авторами яких є без перебільшення найкращі фахові журналісти нашої діржави: Юлія Мостова, Сергій Рахманін, Інна Ведернікова – ряд їх можна продовжувати – літературна сторінка так і кричить про власне випадання з актуального контексту. Особливої яскрвості цьому явищу надає тло новоявлених журналів – «Українського тижня» та «Новинаря», де статті на літературну та культурну тематику значно більш актуальні, вигадливі та професійні.
Взяти хоча б останній номер «ДТ». Стаття, яка опосередковано дала назву цьому допису – «Право на постмодернізм» - написана в «найкращих» традиціях «Літературної України» - газети, давно цікавої лише літературним пенсіонерам та інвалідам інтелектуальної праці. Поле «битви», описане в ній – Кіровоградська область, де абсолютно маргінальну обласну премію ім. Є. Маланюка не поділили між собою нікому не відомі в літературному контексті за межами області (а «ДТ» читають, нагадаємо, не лише кіровоградці) літератори, ну окрім хіба В. Шила і П. Чорного, відомих хіба книгою “Бодай-цикута”, що вийшла у видавництві “Факт”. Та Бог би й з ними – не поділили – то й що, зі всіма буває – можна було би сказати, якби не претензійність висновків, які пропонує автор статті С. Орел. Висновки ці до болю нагадують риторику дитинчати українського літературожурналістського нацреалізму – Д. Дроздовського, який також друкувався в «ДТ».
Пані Орел з праведним гнівом, проти посягань «модерністів» на премію Маланюка цитує самого винуватця премії: “Не має права народ, який будує свою державу, на модернові пошуки. Вони можуть бути як сегмент літературного процесу, але не більше. Слово має працювати на загальну проблему. І доти, доки ми не відбудемося, ми просто не маємо права на іншу літературу” Отаке от мудре і страшенно актуальне наразі слово класика... Але виникає питання – чи має будь-яке моральне право газета національного масштабу друкувати подібні «мракобісні матеріали», місце яким максимум – в музеї історії нацреалізму часів застою? Та ще й – як бачимо з інших матеріалів сторінки – не пропонувати йому ідеологічної альтернативи?
Чого варті хоча би заголовки: «Давня давнина...», «Зима патріархів» - перша – рецензія на одноіменну книгу (ніби нічого актуальнішого, ніж книги про богів народів Грузії на сучасному українському книжковому ринку не з’являлося), друга – некролог на Артура Кларка. Некрологи – справа, звісно, благородна, але віддавати під них площу в неспеціалізованій газеті – це вже вибачте, це вже – прерогатива тої-таки «Літературної України», хіба не так? Ще одна стаття – присвячена 2050 річниці від дня народження Овідія – за тим же принципом: класика витісняє дійсно живі події – чим не підтвердження махрового консерватизму.
Єдина більш-менш актуальна стаття на літературну тематику, вміщена в номері – присвячена щойно минулому тиждень тому «Медвіну» вкупі з «Порталом». З риторики авторки статті Я. Дубинянської очевидно, що всі її симпатії належать однозначно «Порталу»: аж до того, щоби в купі з українофобом С. Лук’яненком посміюватись з цікавого, проте невдалого флеш-мобу українських дотепників: «У Лук’яненка складні стосунки з Україною, це так. Основне поле бою — «Живий журнал» Доктора Лівсі, один із найпопулярніших блогів у російськомовному сегменті ЖЖ, де висловлювання Сергія про Україну та українців завжди збирають найбільший врожай коментарів. Напередодні приїзду фантаста патріотичні «шанувальники» вирішили організувати флеш-моб: суть зводилася до масового взяття у Лук’яненка автографів на портреті покійного автора-виконавця шансону Михайла Круга, на якого письменник схожий мов рідний брат. Масово не вийшло, але один таки прорвався. Лук’яненко написав на портреті рядок «Владимирский централ», а в блозі виклав природний висновок: в Україні дуже популярний блатний шансон, але біографії виконавців знають погано...»
Далі – більше. Пишучи про святкування дня поезії, пані Дубинянська щиро дивується, як це так: російськомовних і україномовних поетів не об’єднали в одній акції, так що першим довелося міцно зачиняти двері, бо їм – нібито – дуже заважали перші, з їх гучним мікрофоном. Ах – як же так – облажалися організатори! А те що сама пані Дубинянська не проявила жодної ініціативи для організації подібної акції – про це вона скромно мовчить – не критикує. Так само вона мовчить про власне українську акцію – жалкує тільки, що не почула виступу Мар’яни Савки. Ніби нічого, що окрім пані Мар’яни там виступали не менш відомі поети: І. Малкович, І. Андрусяк, С. Пантюк, Б.-О. Горобчук, Д. Лазутків та ін. Куди там – хіба це цікаво щирій «порталчанці» та русопоезофілці Дубинянській, яка сама, певно, міцніше за всіх зачиняла ті двері...
Так і видно – не в тих руках, на жаль, після Андрія Бондаря опинилося кермо літературної сторінки однієї з найцікавіших українських газет. Звісно – один номер іще ні про що не свідчить, але, на жаль, подібний стан справ повторюється з номера в номер, що не може не засмучувати. Для того щоби не засмутитися взагалі варто все ж відкласти цю сторінку і почитати значно професійніші і цікавіші матеріали в «Українському тижні» та «Новинарі» - благо, відвертих лаж там поки що не було.
Але все це – на жаль, бо газета з таким авторитетом та накладом, до того ж – з всеукраїнським розповсюдженням – цілком могла би стати рупором актуальної літературної журналістики...


Т. Зелінський