Новий роман Василя Шкляра - про Холодний Яр! (л)
11/04/2009 | О'Тарнавський
ZaUA.org пропонує нашим читачам новий роман Василя Шкляра "Чорний Ворон". Цього тижня ми надрукуємо кілька уривків із першої частини, яка була опублікована в останньому числі часопису "Сучасність". Продовження роману вийде в наступних числах журналу, а повністю "Чорного Ворона" має надрукувати - окремою книжкою під назвою "Залишенці" - Клуб сімейного дозвілля.
"Чорний Ворон – ім'я одного з отаманів Холодноярської республіки. Ті роки – то фактично була україно-російська війна. І от після 1921 року, коли стало зрозуміло, що Армія з-за Збруча не повернеться, хтось пішов на амністію, хтось тікав на Донбас (казали “під землею нас не шукатимуть, бо то вже є в'язниця”), а хтось залишився, щоб воювати до останнього, - розповідає сам Василь Шкляр. - Вони казали “На моєму чорному прапорі написано “Воля або смерть!”, тож я зустріну смерть.
Цих людей називали “залишенці”, і власне, я так і думав назвати роман. Я працював в архівах СБУ – і знаєте, там лежать ці всі матеріали, так ніким і необроблені. Місцями ця російська мова наповнена такими колоритними деталями, що я даю їх цілком".
Частина перша. Розділ перший
1
Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі. Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священника.
Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина — недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею.
— Відкрийте віко, — попросив отець Олексій.
Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти.
— Навіщо? — запитав той, хто привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову.
— Так треба, — сказав отець Олексій. — А раптом там дохлий пес.
— Тут не до жартів, отче.
— Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, крім святотатства.
Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко.
Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б’ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.
Один із прапорів холодноярських повстанців
— Так, це він, — сказав отець Олексій. — Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі?
— Такою була Веремієва воля. Щоб його поховали у брилі й вишиванці, — пояснив той, що скидався на сову. — Отаман так і в бій ходив. Хіба ви не знали?
— Дурна була звичка, — озвався один із похмурих чоловіків. — Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.
— Зате й ми його бачили за версту, — сказав другий похмурий чолов’яга. — Завжди бачили, що він із нами.
— Дурна була заведенція, — повторив перший і сухо сплюнув через плече.
— Не твоє свиняче діло, — сказав той, хто скидався на сову. — Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не затягуйте. Бо нас тут і ранок застане.
— Добре, хоч чоботи зняли, — сказав отець Олексій. — Так йому буде легше йти до раю.
— Починайте відправу, отче.
Здалеку знову долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.
Після короткої відправи труну опустили до ями, кинули зверху по жмені землі й засипали могилу. Але верх не виводили — все розрівняли й притрусили падалишнім листям.
— Ви зрозуміли нас, отче, — сказав схожий на сову чоловік. — Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.
— Але не знайдуть, — сказав похмурий чолов’яга і кинув свого заступа на підводу. — Навіть якщо надибають цю місцину, його тут уже не буде.
— Як то — не буде? — спитав отець Олексій.
— А так. Вознесеться на небеса.
Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима. Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір.
— Запам’ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, хто був схожий на сову. — Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що... з нас і спитають.
Але він помилявся. На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. Хоч уже й осліп на одне око, та відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом — він їх бачив не вперше.
Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень. Глухий і підсліпуватий, а проте добре бачив, що йому треба. Наприклад, цього разу він завважив із подивом, що отець Олексій не тільки вкоротив молебень, але й не опечатав могилу...
Повністю тут - http://zaua.org/pg/article/omelyan/read/8380/Vasyl_Shklar_Chornyj_voron_uryvky_z_romanu__rozdil_1
"Чорний Ворон – ім'я одного з отаманів Холодноярської республіки. Ті роки – то фактично була україно-російська війна. І от після 1921 року, коли стало зрозуміло, що Армія з-за Збруча не повернеться, хтось пішов на амністію, хтось тікав на Донбас (казали “під землею нас не шукатимуть, бо то вже є в'язниця”), а хтось залишився, щоб воювати до останнього, - розповідає сам Василь Шкляр. - Вони казали “На моєму чорному прапорі написано “Воля або смерть!”, тож я зустріну смерть.
Цих людей називали “залишенці”, і власне, я так і думав назвати роман. Я працював в архівах СБУ – і знаєте, там лежать ці всі матеріали, так ніким і необроблені. Місцями ця російська мова наповнена такими колоритними деталями, що я даю їх цілком".
Частина перша. Розділ перший
1
Отамана Веремія ховали в Гунському лісі без прощальних сальв і промов. Ховали потай, уночі. Двоє похмурих чоловіків привезли підводою труну з тілом загиблого, а ще один привів із ближнього села священника.
Яму викопали за двадцять кроків на схід од старезного дуба, і тепер біля неї тихо світилася в темряві домовина — недавно стругана соснова дошка ще пахла живицею.
— Відкрийте віко, — попросив отець Олексій.
Він довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які сичали, ламалися і не хотіли горіти.
— Навіщо? — запитав той, хто привів священика. Його ширша, ніж довша, голова і закандзюблений ніс робили чоловіка схожим на велику сову.
— Так треба, — сказав отець Олексій. — А раптом там дохлий пес.
— Тут не до жартів, отче.
— Саме через те й годиться відкрити труну. Я можу зрозуміти все, крім святотатства.
Двоє похмурих чоловіків підійшли ближче і поволі, знехотя зняли віко.
Десь у глибині лісу прокотилися ухкання-зойки сича. Якщо то правда, що темної ночі б’ються навкулачки чорти, то це могли бути і їхні крики.
Один із прапорів холодноярських повстанців
— Так, це він, — сказав отець Олексій. — Я знав небіжчика. Але чому його поклали в брилі?
— Такою була Веремієва воля. Щоб його поховали у брилі й вишиванці, — пояснив той, що скидався на сову. — Отаман так і в бій ходив. Хіба ви не знали?
— Дурна була звичка, — озвався один із похмурих чоловіків. — Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку. Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.
— Зате й ми його бачили за версту, — сказав другий похмурий чолов’яга. — Завжди бачили, що він із нами.
— Дурна була заведенція, — повторив перший і сухо сплюнув через плече.
— Не твоє свиняче діло, — сказав той, хто скидався на сову. — Починайте відправу, отче. І якщо можна, то не затягуйте. Бо нас тут і ранок застане.
— Добре, хоч чоботи зняли, — сказав отець Олексій. — Так йому буде легше йти до раю.
— Починайте відправу, отче.
Здалеку знову долинули моторошні ухкання-зойки, й отець Олексій подумав, що сичі так не кричать.
Після короткої відправи труну опустили до ями, кинули зверху по жмені землі й засипали могилу. Але верх не виводили — все розрівняли й притрусили падалишнім листям.
— Ви зрозуміли нас, отче, — сказав схожий на сову чоловік. — Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.
— Але не знайдуть, — сказав похмурий чолов’яга і кинув свого заступа на підводу. — Навіть якщо надибають цю місцину, його тут уже не буде.
— Як то — не буде? — спитав отець Олексій.
— А так. Вознесеться на небеса.
Отець Олексій перехрестився і мерзлякувато повів плечима. Холодна осіння ніч дихнула йому прямо за комір.
— Запам’ятайте: нас тут було всього четверо, — майже з погрозою в голосі сказав той, хто був схожий на сову. — Окрім нас, цього більше ніхто не бачив. Коли що... з нас і спитають.
Але він помилявся. На сусідньому дубі давно вже прокинувся старезний чорний ворон й одним оком сонно кліпав на це видовисько. Воронові було вже двісті сімдесят літ, проте він досі не стомився спостерігати за людськими дивацтвами і намагався ставитися до них з розумінням. Хоч уже й осліп на одне око, та відразу впізнав і священика, і чоловіка з довгим закандзюбленим носом — він їх бачив не вперше.
Щоправда, чув погано, бо ворон, по правді сказати, був уже глухий як пень. Глухий і підсліпуватий, а проте добре бачив, що йому треба. Наприклад, цього разу він завважив із подивом, що отець Олексій не тільки вкоротив молебень, але й не опечатав могилу...
Повністю тут - http://zaua.org/pg/article/omelyan/read/8380/Vasyl_Shklar_Chornyj_voron_uryvky_z_romanu__rozdil_1