05/28/2001 | МихайлоСвистович

Нарешті я написав відповідь на постинг пана Технолога “Чи хоче опозиція перемогти?” Пройшло вже досить багато часу, тож раджу всім, хто читатиме мою відповідь, прочитати і сам постинг пана Технолога, і репліки інших відвідувачів форуму на нього.

На жаль, не міг цього зробити, адже доводиться фактично самотужки наповнювати сайт, а часом, щоб здобути одну новину на кілька рядків, доводиться витрачати не одну годину часу. Доводиться мотатися з одного місця в інше, але навіть на таксі всюди не встигаєш, бо неможливо бути в кількох місцях одночасно. Добре, що іноді маю змогу тягати за собою ноутбук своїх знайомих, що дозволяє не втрачати даремно часу, коли чекаєш якогось політика біля його кабінету тощо. До того ж доводиться займатися ще практичними справами, все одночасно не встигається, тому іноді аж відчай бере, коли бачиш, що все б могло вийти інакше, якби мав змогу зайнятися цим серйозно.

Ось і цю відповідь я пишу, бо захворів на шлунок так, що з дому вийти не можу. Права хворіти іншими хворобами я просто не маю, тому їжджу до Києва і з температурою, і з головним болем. Лише, коли не можу вийти фізично, дозволяю собі залишитись з родиною, якій допомагаю хіба що морально, оскільки тоді сиджу чи лежу за ноутбуком.

Відразу відповідаю на питання. Звичайно, опозиція перемогти хоче, бо інакше ніхто б нічого не починав і ні на які жертви не йшов. Це розуміє і пан Технолог, тож питання скоріше риторичне. Інша справа, як він справедливо зазначає, що багато кроків робляться непрофесійно, непродумано, похапцем. Отже, перемогти опозиція хоче, проте не знає як це зробити.

Наприклад, щодо пропозиції писати листівки та розповсюджувати їх. Пропозиція чудова, але, коли працюєш один, важко знайти час навіть щоб прочитати, а не те, щоб написати. Я читаю всі пропозиції на форумі та, на жаль, ніяк не можу втовкти до голів інших опозиціонерів (в т. ч. й рядових), що наш сайт може стати потужною частиною опозиційного руху, тому потрібно виділити більше людей, які б досліджували форум, зводили всі пропозиції, подавали б їх на різноманітні комітети тощо.

Іноді буває таке, що дружина просить мене зателефонувати комусь в Києві на одну хвилину, я сиджу поряд з телефоном, пам”ятаю про це, але не маю цієї хвилини. Тому я й не приділяв багато часу на переконування інших в потрібності сайту. Виходить замкнене коло, яке я намагаюсь потрохи розірвати, але все йде дуже повільно.

Я визнаю всі закиди Технолога, але пропозиції не дістають практичного втілення не через мою бездіяльність чи байдужість, а через відсутність організації, людей, об”єднаних не лише єдиною ідеєю, а й працюючих в одному напрямку. Тобто, немає організованої структури, є група (не хочеться називати її натовп, оскільки люди в цій групі ідейні, мислячі, героїчні), але без організації.

Звичайно, я не можу написати всю правду, бо нас читають не тільки друзі. До того ж критика людей з називанням їхніх прізвищ викличе неадекватну реакцію, що призведе лише до розколу опозиції.

Трохи історії. Акція “Україна без Кучми!”, як ви всі знаєте, почалася спонтанно, без підготовки. Точніше, майже без підготовки, оскільки за два дні неможливо було ні виробити стратегію і тактику, ні підготуватися матеріально.

В моєму житті є досвід подібної за масштабом акції. Це – студентське голодування 1990-го року. Так ось! Воно ретельно готувалося два місяці з дня у день десятками людей. Але більшість людей в УБК не мали досвіду протестних акцій. Більшість з організаторів того часу знаходяться у лавах так званої конструктивної опозиції, а довести неофітам, що тебе треба слухатися, бо ти щось петраєш у цьому, дуже важко.

Якщо ви пам”ятаєте перші повідомлення про акцію, то там говорилось, що її зініціювали учасники студентського голодування та друзі Георгія Гонгадзе тих часів. Це була правда, якщо врахувати, що ініціаторів було аж четверо, з яких половина (я та Чемерис) брали участь в голодуванні та знали Гію Гонгадзе. Але серед учасників акції з голодуючих та друзів Гії з тих часів ще виявився тільки Юрко Тима. Решта прийшли на мітинг 15 грудня і зникли, хто на довгий час, а хто і досі не об”явився. А вночі і тих, і інших представляв лише я в одній особі.

Перші дві доби я не тільки нічого не їв, але й не пив, не спав і навіть жодного разу не присів (в буквальному смислі слова). В першу ніч наметове містечко представляло собою жахливу картину: холодні намети, відсутність їжі і спляча п”яна охорона по периметру (не тому, що алкоголіки, а тому, що так вони рятувалися від холоду), а навколо крутяться стукачі, п”яні, хулігани, бандити, міліція тощо. Оскільки я прийшов на акцію не сам, а з компанією хлопців, довелось організувати їх на виконання багатьох справ, не питаючи допомоги в організаторів.

Наступного ранку я поставив питання про сухий закон у містечку, але ця пропозиція не знайшла підтримки. Один з лідерів заявив, що 50-100 грам “для сугрєву” не завадять, і мої докази, що не всі знають норму, що де 50-100 грам, там і 500-1000, ніхто не слухав. З часом мені вдалось добитися безалкогольного режиму містечка, який щоправда час від часу порушувався, але, по-перше, не масово, а, по-друге, в більшості випадків порушення режиму дійсно не перевищувало 100 грам.

Також були випадки, коли виявлялось, що ввечері не вистачає якоїсь дуже важливої саме для цієї хвилини побутової дрібнички. Наприклад, я домовився зі своїми друзями за великий штабний військовий намет, який треба було привезти з-за меж Києва. Я не брав з собою на акцію великих грошей, в друзів та знайомих їх теж не виявилось, тому півдня пішло на те, щоб взяти 100 гривень на машину, хоча про все було домовлено ще за день. А ввечері, коли намет привезли, виявилося, що в містечку немає цвяхів, хоча я просив, щоб вони були.

На третій день мені стало погано. Тут я згадав, що два дні навіть не сидів. Випив пляшку мінеральної води (їсти не хотілось) і завалився спати в наметі. О четвертій ранку встав, сів на перше метро, поїхав до Ірпеня, “розрив” всі свої архіви 10-12 – річної давності, написав за день статут містечка, розписав функції і на ранок наступного дня пред”явив його керівникам акції. Його прийняли в цілому, але впроваджувати цілком ніхто не збирався.

Я зрозумів, що, якщо сам не зробиш та не проконтролюєш, то нічого не буде. Тому взяв з дому всі свої заощадження, намагався все робити сам від початку до кінця. Оскільки ніким командувати не міг (бо я ж не лідер партії), залучав до цього своїх знайомих, які хоч і не займаються політикою, але поважають мене особисто. Але це не був вихід.

Всіх учасників будь-якої акції можна умовно розподілити на кілька категорів:
1. Люди-обличчя. Вони забезпечують акції авторитет та популярність.
2. Стратеги. Вони розробляють глобальні плани.
3. Тактики. Керують безпосередніми діями. Вміють швидко орієнтуватися і діяти по ситуації.
4. Менеджери. Організовують людей на виконання завдань стратегів і тактиків. Закривають всі технічні питання.
5. Рядові учасники. Основна маса велелюдних акцій.
6. Герої. Вони здатні померти за свої ідеали, рішучі, не вагаються в критичних ситуаціях.

Звичайно, ці функції можуть поєднуватися. Тобто, герой може бути хорошим тактиком, а в стратег одночасно чудовим менеджером.

Взагалі, склалася така ситуація, що в нашій акції все було гіпертрофовано. Як не дивно,
але кількість героїв на початку перевищувала кількість рядових учасників. В цьому нічого поганого немає, гірше було в іншому. Більш-менш все нормально було зі стратегами та обличчями, а ось тактиків та менеджерів гостро не вистачало.

Пояснити все це було неможливо. Я говорив, що свідомий того, що в мене не найкращі організаторські здібності, але ті, хто може щось організувати, поки що не долучаються до акції. Що герой, звичайно, заслуговує на більшу повагу ніж боягузливий кабінетний менеджер, але в інтересах справи повинен виконувати вказівки останнього. Що я єдиний тут, хто має досвід перемоги, бо, навіть унсовці, які вели часом кровопролитні бої як з міліцією, так і з арміями деяких держав, все ж мають лише досвід поразок (всі їхні вуличні сутички та війни були програні, хай і не з їхньої вини). Що політичне протистояння – це наука, де необхідно поєднувати розум і силу. Що бувають моменти, коли потрібно тримати руки за спиною, коли тебе б”ють, а буває, що, навпаки, потрібно рішуче бити опонентам морди. Все залежить від конкретної ситуації.

Я згадую путч 1991-го року, коли колишній афганець Ігор Коцюруба з львівського студентського братства доводив, що безглуздо йти на смерть під танки без гранати, а ми вважали, що потрібно йти на смерть саме без гранати, бо так нас сприймуть як воюючу сторону, і тоді вступлять в силу закони війни: супротивника потрібно вбивати, бо він уб”є тебе. Оскільки перевага у зброї була не на нашому боці – ми б програли. Як ви всі пам”ятаєте, тоді беззбройні люди перемогли танки.

А ось відразу після путчу, коли ми доводили, що Верховну Раду треба брати штурмом і міняти владу і всю систему, націонал-демократичні політики зупинили нас і людей, які були готові йти за нами, вже в парламентських коридорах. Якби їм не вдалось тоді вмовити більшість протестуючих поводити себе в рамках закону і не давати нам робити рішучих кроків, то зараз би, напевно, не довелось би виходити на вулиці.

Оскільки я був одночасно і героєм, то мені ніхто не міг нічого закинути, але організувати систему так і не вдалося. Менеджерів не вистачило. Тому вся акція трималася на героїчній працездатності невеликої кількості людей, які не могли організувати сотні інших, які тинялися без діла.

Для ефективної діяльності, як вірно пише пан Технолог, необхідно було б, щоб всі суперечки між керівниками опозиції були забуті. Та, на жаль, політики залишилися політиками, а в акції “Україна без Куми!” зійшлися дуже багато різних сил, які ніколи не працювали один з одним. До того ж повалення режиму не для всіх, скажу чесно, було метою. Для окремих партій (як не прикро мені особисто, але вони належали до націонал-демократичного спектру, хоча й не всі націонал-демократи в комітеті були такими) акція була лише засобом для підвищення свого рейтингу. Саме через це й не було створено єдиного центру, єдиної каси тощо.

Звичайно, про рівний внесок всіх партій не могло бути і мови, оскільки більшість з членів Комітету “За Україну без Кучми!” є бідними як церковні миші. Але навіть ті, хто мав гроші, не всі бажали вкладати їх в боротьбу з режимом, намагаючись зекономити за рахунок іншого. Я часто пригадував біблійну притчу про лепту вдовиці, коли, наприклад, Державна самостійність України, в якої ні членства немає, ні коштів, вносила пожертви до спільної каси, а деякі багатші партії цього не робили. Що там казати, коли я один витратив на “Україну без Кучми!” більше коштів ніж деякі всеукраїнські партії.

Майже всі витрати по наметовому містечку лягли на соціалістів, які, якби їх не намагались у чомусь звинуватити націонал-демократи з нашого форуму, поводили себе чи ненайпорядніше. Наприклад, серед мешканців наметового містечка на початку соціалісти складали до 70 %, але їхніх прапорів там було мало. Те саме можна сказати і про демонстрації. Мороз та Луценко свідомо пішли на заборону масового рекламування СПУ, оскільки розуміли, що цим дадуть долгановим та лапікурам грунт для просторікування про червоний реванш. Навпаки, Луценко ще заохочував правих виставляти символіку їхніх партій навіть тоді, коли в наметах не було жодного їхнього члена, щоб виглядало так, ніби тут всі разом, слідкував, щоб на мітингах ліві оратори чергувались з правими.

Деякі партії, що не мали коштів, допомагали акції якось інакше. Наприклад, важко переоцінити той величезний людський внесок УНА-УНСО (в наметовому містечку на Хрещатику були майже одні унсовці, особливо вночі), коли люди жили місяцями в Києві впроголодь, спали на підлогах офісів, не мали змоги ні помитися, ні висушити взуття. І тут знову згадується притча про лепту, коли офіси одних партій були перетворені на бомжатні, бо там ночували люди з регіонів, а офіси інших сяяли європейським блиском.

В таких умовах, звичайно, править той, хто має фінансові можливості. І це цілком зрозуміло, хоч і не вірно. Але, коли, скажімо, до соціалістів приходить член партії, керівництво якої “зажало” гроші на боротьбу з режимом, і говорить, що треба робити так і так, а для цього треба стільки-то грошей, то до нього ставляться прохолодно. Проте в соціалістів, попри їхню чисельність, немає досвіду організаційної роботи, що доводить – СПУ не є спадкоємницею КПРС в кадровому розумінні. В комуністів такого бардаку не було. Всі ділові люди з компартії зараз працюють на олігархів.

Пан Технолог абсолютно правий, коли пише, що фахівців ніхто і не шукав. До мене самого приходили такі фахівці, а я не мав часу для них, і вони відходили. До офісу Чемериса приходили по 80 студентів одночасно, а він, не маючи змоги, наприклад, надрукувати листівки, не мав, що їм запропонувати.

Пізніше, коли до опозиції долучилися інші партії та люди, ситуація, як не дивно, не покращилась, а погіршилась. Партії почали рекламувати себе, перетягувати ковдру. Врешті-решт цим, хоч і останні, почали займатись і соціалісти. Лише унсовці й досі не займаються власним піаром.

З”явилися чудові організатори й менеджери, порівняно з якими, наприклад, я “курю на балконі”. В мене тоді з”явилася надія, та виявилось, що ці менеджери, які не мають за собою рядових членів, розглядають акцію як засіб для повернення в політику і перемогу на виборах, а для цього вони намагалися усунути з передової інші сили. Звичайно, в такій ситуації гроші їм ніхто не давав. Як не давали і можливості розпоряджатися масами, оскільки вони, очоливши акцію, могли просто її здати. Бути ж просто менеджерами вони не бажали.

Коротше кажучи, людські вади завадили опозиії перемогти. Ті, хто багато робив, хотів, щоб їм давали можливість світитися перед камерами, а перед камерами вони говорити не вміли. Натомість їх дратувало, що в камеру говорять люди, які палець об палець не вдарили, але в них виходить гарно говорити.

Я все це можу зрозуміти, але від цього не легше. Наприклад, Чемерис (і це підтвердять журналісти), знаючи, що він – не оратор, уникає телекамер та інтерв”ю, надаючи це право іншим людям, які нічого практично не роблять і не представляють нікого, окрім себе (не тому, що ліниві, а тому, що не мають організаторських здібностей). На жаль, не всі можуть чинити так, як Чемерис. Починаються розмови, що нас використовують (і часто це відповідає дійсності), потім виникає бажання не дати себе використати тощо.

Шкода, але ніхто не хоче поставити Україну понад усе на всі 100%. Наприклад, мені все одно, використовують мене чи ні. Навіть, якщо використовують цинічно та відверто. Якщо це йде в цілому на користь Україні, то я дозволяю себе використовувати.

Згадую випадок, коли я (принципово безкоштовно) працював в передвиборчій команді одного кандидата в депутати. Він поводився зі мною ввічливо, але досить негарно. Наприклад, просив мене дещо дізнатись, в мене на це йшло п”ять годин, а сам він міг би це зробити за півгодини. І добре, якби він був чимось зайнятий. Виявлялось, що він просто пиячив з друзями. Але я і зараз би зробив в подібній ситуації теж саме, оскільки альтернативою йому був той, кого зараз називають олігархом.

Потім він став депутатом, бюджетних коштів не крав, голосував нормально, хоча не допоміг жодному своєму виборцю (в окрузі майже не працював). Погано, дуже погано, але його суперник розкрадав би бюджетні кошти, продавав би Україну Росії тощо. Тобто, я вибираю найкращу альтернативу з можливих, або, якщо хочете, найменше зло.

Є ще одна вада в наших людей. Вони намагаються зробити все самі, хоча, навіть, коли ця людина дійсно вміє робити все краще за інших, вона просто фізично не встигне це зробити. Я це зрозумів, коли прочитав постинги на форумі. Гадаю, що міг би внести чудові пропозиції, але для цього треба мати хоча б кілька годин для обдумування на самоті. Тоді я просто взяв і літературно обробив всі ваші пропозиції по референдуму. І добре, що зробив це. Інакше б я ще кілька місяців зволікав би з цим, чекаючи, коли в мене з”явиться час.

Ось і відповідь ця вийшла в мене сумбурною, але краще така ніж ніяка, бо вже пройшов місяць з дня підняття паном Технологом питання.

Далі. В комітеті “Україна без Кучми!” виникало безліч чудових ідей, але їх, як правило, висували люди, які не мали поняття, які в нас є ресурси для їхнього впровадження. Тому всі ідеї приймалися, але виконувати їх мусив той, що висунув.

Довести лідерам, що ти дійсно щиро хочеш допомогти, а не прагнеш засвітитися, дуже важко. Адже навколо них завжди в”ється купа підлабузників, які добре знають, як знайти ключик до людських сердець. Вони малюють їм великі рейтинги, ганять їхніх суперників, підгавкують найабсурднішим ідеям цих політиків, ніколи їх не критикують (особливо, коли політик ображається на критику). Прикладом цього є питання референдуму, за які ті, хто їх складав, отримали чималі дивіденди. Ви бачите, що з того вийшло.

Якби ці юристи склали питання просто і зрозуміло, то їх би замовники просто не оцінили (мовляв, я і сам так можу). Тому вони й накрутили таке, що сільська бабця ніколи до кінця не прочитає.

Другий приклад. Юлія Тимошенко запитала в свого оточення: “А що це за сайт Майдан?” “– Це чудовий сайт, самий кращий і т.д.” – відповів їй відомий в Україні журналіст з її оточення. “- Немає такого сайту!” – відповіла особа, дуже наближена до леді Ю. - “Ми жодного разу на нього не заходили” – підтвердила інша впливова особа. – “А що там за прес-реліз роздавав хлопчина в окулярах. Дайте почитати”, - запитала пані Юлія. “- Десь він загубився, та там не було нічого цікавого” – промимрили “наближені до тіла” (но це, конєшно, в смислє пєрєносном). Тобто, це означає, що оточення будь-якого політика не хоче допускати до нього нових людей. При цьому ваші пропозиції щодо збору підписів для референдуму (а ніякий не прес-реліз), які я особисто вручив в тому числі Тимошенко та Турчинову, хтось “свиснув”, а самі вони слухали, хоч і з зацікавленням, але неуважно, бо я наголосив, що це пропозиції відвідувачів форуму нашого сайту щодо збору підписів на референдум.

Пан Технолог у телефонній розмові зі мною висловив тезу, що часу залишилось мало: скоро літо (“мертвий сезон”), потім вибори. Мушу його (і вас усіх, і себе) розчарувати: до виборів нічого не буде, оскільки в опозиції (хай і в одної партії) з”явились гроші, а трутнів, бажаючих заробити, оскільки в інших сферах життя вони цього зробити через свою ущербність не можуть, дуже багато. Якщо в наметовому містечку та зимових і ранніх весняних акціях ніхто не отримував ні копійки (щоб там не казав Долганов), то на акції 26 квітня на підтримку Ющенка більшість демонстрантів були оплаченими (тому й залишилось до 16.00 з 30 тисяч одна тисяча). На жаль, багато хто з опозиції поза меж УБК збирається оплачувати демонстрантів, організаторів ініціативних зборів по референдуму тощо і надалі, що надзвичайно шкодитиме опозиції (не буду навіть пояснювати, чому, але, якщо в когось виникне питання – поясню).

Міжпартійне змагання в опозиції призвело до того, що безкорисний ентузіазм багатьох героїв зник. Колотнеча у ФНП чи Комітеті “За Правду!” теж не сприяють справі. Зараз створюється молодіжний “ОПІР!”, але вже в оргкомітеті з”являються загрозливі тенденції, які можуть перетворити його у другу “За Правду!”

Позитивним є те, що зараз, коли настало затишшя, поступово до політиків приходить розуміння необхідності зміни та вдосконалення методів боротьби. І це вселяє оптимізм. Але боюсь, що остаточне розуміння прийде до них лише тоді, коли всі їхні партії якщо й не “пролетять” на виборах (найгірший варіант), то здобудуть не набагато більше місць у Верховній Раді ніж мають нині.

Але до того часу я не збираюсь сидіти склавши руки, і вас закликаю їх не складати (до речі, втома тих, хто тягнув на собі лямку акції, теж є однією з причин неперемоги опозиції).

Що я пропоную?

Зараз мене вже знають багато політиків (окрім лідерів “Батьківщини”), і вони, хай і не слухають мене, але прислухаються. Я буду зустрічатись з ними й “капати їм на мозги”.

Але краще на “не капати на мозги”, а “бити по мозгах”. Я хлопець, хоч ніби інтелігентний, але досить простий. Можу вдаритив разі потреби і підпучним предметом (навіть тверезий), але тоді ці мозги просто витечуть, а нам треба їх вправити політикам, а не вибити. Отже, які є більш гуманні інструменти.

Поки що єдиним інструментом є наш сайт. Але шантажувати політиків, що ми почнемо антикампанію на Майдані, якщо вони нас не слухатимуть (такі пропозиції на форумі вже висловлювалися), безглуздо. По-перше, вони чудово знають відвідуваність українського Інтернету, по-друге, якщо б нам якимось чином і вдалось підмочити їхню репутацію, то вони б все одно не повірили, що це зробив один сайт, по-третє, навіть, якщо б вони в це повірили, яка б користь була з того Україні? Адже інших політиків в нас немає, а опозиційні політики, попри всі їхні величезні недоліки (щоб не сказати гірше), все ж таки однозначно кращі за тих, хто при владі.

Я не відкидаю елементів шантажу, але для цього потрібно, щоб наш сайт став хоча б таким, як “Українська правда”. Тому потрібно значно підвищити його рейтинг або хоча б не допустити його падіння, чим я і займаюсь весь час, бо, коли я просто кажу “сайт Майдан”, це пропускають повз вуха, а коли я тягну політика за шкірку до комп”ютера (при цьому він борсається та виривається) і тикаю носом в рейтинг “Політика”, де ми займаємо перше місце, це має ефект.

Але таку процедуру потрібно провести не з одним політиком, а з кількома і по кілька разів, що забере багато часу. Тому потрібно, щоб над сайтом працював не я один. Ось чому я і звернувся до всіх з воланням про матеріальну допомогу.

Проте допомога може бути не лише матеріальна. Якщо подивитися на наш сайт, то відразу видно, що найкраще в нас – це форум. Але більшість людей (і особливо політиків, аналітиків та журналістів) форуми не читають. Їх цікавлять новини, статті та аналітичні матеріали. Я ще в “Україні без Кучми!” пропонував: “Давайте нам всю інформацію про ваші партії, прийняті рішення, заяви. Вам же, йолопам, краще. Це ж безкоштовна реклама, хай і в Інтернеті, але ж матеріали набрані у вас на компах, натисніть кнопку та відправте нам милом! Тим більше, що ви все одно ставите ці матеріали на свої партійні сайти, яких ніхто не читає!” Ніякої реакції. Окрім партії “Собор”, де головний аналітик розуміє важливість будь-якого, навіть найменшого інформаційного ресурсу, решта мовчить, і мені доводиться їздити до них за інформацією і там (о, жах!) отримувати її в паперовому вигляді, бо в електронному навіть соціалісти не ведуть якогось єдиного реєстру, списків тощо.

Тому я дуже прошу вас всіх: пишіть до нас аналітичні статті. Прямо на форум. Там вони обговорюватимуться, а ми будемо ставити їх в ексклюзив з поміткою, що їх можна обговорити та прочитати відгуки на неї на вільному форумі. Тобто, попросити Технаря поставити на першій сторінці біля Ексклюзиву повідомлення “Всі статті з Ексклюзиву Ви можете обговорити на Вільному Форумі, висловити там свої думки, прочитати відгуки інших наших відвідувачів, обмінятися з ними враженнями”. Таким чином ми залучимо на форум більше людей.

З новинами гірше. По-перше, ми не можемо давати людині під ніком паролі, якщо не знаємо цю людину особисто. По-друге, новини нам потрібні ексклюзивні, а не передрук з інших сайтів. Але й тут ви можете допомогти. Люди з регіонів можуть надсилати інформацію навіть з місцевої преси. Окремі матеріали, якщо вони резонансні і мають причетність до загальноукраїнської боротьби з владою (злочини місцевої влади, ініціативні збори по референдуму, мітинги, протести тощо) актуальні і після кількох днів, оскільки про них ніхто нічого не друкує. Люди з-за кордону могли б перекладати хоч час від часу статті з іноземної преси, надсилаючи їх нам мовою оригіналу та українською чи російською. До речі, непогано було б хоча б деякі наші новини перекладати на іноземні мови в більш-менш реальному часі. До мене, правда, зверталося декілька перекладачів, та я не мав часу, щоб з ними зустрітися, тим більше, якщо вони не захочуть це робити на шару, бо окремі опозиціонери з журналістською освітою висловлювали бажання допомогти Майдану, але, коли дізнавалися, що за нами ніхто фінансово не стоїть, швидко зникали. До речі, наприкінці кожного дня можна було б робити короткий огляд всіх новин і наступного дня публікувати його іноземними мовами.

Це про рейтинг. Тепер про інше. Йти до політиків з рейтингом – це добре, але мало. Тому непогано було б йти вже з конкретними пропозиціями чи ідеями, бажано спочатку не з глобальними. Наприклад, конкретні пропозиції по збиранню підписів за проведення референдуму вже дали перший поштовх до розуміння політиками значення Майдану.

І останнє. Необхідно творити свою структуру. На Майдані вже з”явилася пропозиція щодо копілефт-партії, я ж розглядаю цю структуру значно ширше. Відразу поясню, що я під цим розумію, щоб не подумали, що я пропоную творити в Україні стонадцяту партію.

Справа в тому, що під час акції мені довелось зіткнутися з десятками, якщо не з сотнями чудових людей. Вони не лише щирі та безкорисливі, вони ще й розумні. На місці політиків я б гірко плакав, що ці люди (тільки в нас на форумі їх десятки) не в їхніх партіях, що партії в них маргінальні. Але це розуміють і стогнуть (ще не плачуть) лише деякі рядові чи керівники середнього штибу в цих партіях. Тому досить потужно було б, запропонувавши щось політикам, заявити: ми беремося це (або якусь частину) зробити, якщо ви нам допоможете тим то й тим то (це не тільки і навіть не стільки гроші).

Під структурою я розумію групу людей, об”єднану спільним інтересом бачити Україну демократичною, незалежною та економічно розвинутою. Ця структура необов”язково має бути формалізована (хіба що ми зареєструємо якусь організацію – для цього вистачить трьох чоловік, щоб у майбутньому подаватись на гранти). В ній не повинно бути жорсткої ієрархії, тут кожен добровільно робитиме все, що може. І в неї, звичайно, входитимуть не лише читачі та дописувачі сайту. До неї залучимо і студентів, і художників, і ще інших, які виявилися під час акції. Одні робитимуть аналітичну роботу, другі – розклеюватимуть листівки, треті – малюватимуть плакати, четверті – друкуватимуть матеріали і т. ін. В основному, звичайно, ця структура виконуватиме аналітичні функції, але й допоміжні ланки необхідні (та це вже більше моя проблема). Структура аморфна, без фіксованого членства, з умовною назвою, в ній можна перебувати й віртуально під ніком, тобто – повна свобода.

Я ж виконуватиму функції зв”язкового між вами та політиками. Причому не з метою привласнення собі ваших ноу-хау. Якщо серед вас є ті, хто бачив і чув мої розмови з політиками (я ж не знаю, хто під яким ніком ховається), то вони не дадуть збрехати, що я ніколи не говорю від себе особисто, а чесно визнаю, що це інтелектуальний доробок відвідувачів Майдану, який я лише роздрукував. Більше того, якщо хтось з вас побажає перетворитися з віртуальної людини в реальну, він теж зможе потім спілкуватися з політиками від імені Майдану (я, звичайно після певної перевірки, познайомлю його з цими політиками, якщо він (вона) візьме на себе якісь функції по роботі сайту).

Тепер ще про деякі питання. Досвід об”єднання “Ми” і саме об”єднання не використовується тому, що вони самі чомусь не проявляють до цього бажання. Ні Головатий, ні Оробець, ні Одарич ні разу не з”явилися ні в наметовому містечку, ні в Комітеті “За Україну без Кучми!” Чому? Не знаю.

Пан Максим”як вірно пише, що політиків можна лише налякати, змусити їх на якісь дії. Але для цього потрібна якась сила, щоб було чим лякати, тобто – потужна структура. На жаль, громадянське суспільство поки що в нас не сфорсувалося, бо тоді не треба було б їх лякати, вони б боялися народу самі. Але вже зараз ми повинні закладати основи громадянського суспільства, які я бачу в омріяній мною структурі: люди різних поглядів, з різних партій, в більшості – позапартійні, але всі щирі та безкорисливі, які здатні “послати” свою партію в разі її “скурвлення”, різні люди – об”єднані спільною метою, яка єднає їх більше, ніж їх роз”єднують ідеології.

І тут за основу можна взяти три принципи Максим”яка:

1. Наші погляди повинні виражати підтримку тільки тим державам, тим організаціям, тим особам, позиція яких в даний момент спрятиме інтересам українського народу і України. А якщо позиція їх змінюється, ми повинні відповідно змінювати і погляди стосовно них.

2. Наші погляди не повинні суперечити загальнолюдським цінностям та засадам, відображеним в нинішній Конституції України, а також не можуть будуватися на образах, звинуваченнях та засудженні вчинків нашого народу.

3. Наші автори писатимуть українською мовою в публіцистичній формі і підписуються тільки псевдом. Публічне розкриття псевдо з власної волі чи сторонньої волі є зрадою нас всіх.

Але, на мою думку, вони вимагають корекції. По-перше, незрозуміло, що таке образа, звинувачення та засудження вчинків нашого народу. Якщо це критика, скажімо, Центральної Ради за розпуск мільйонної армії, то це образа народу чи ні? Якщо це гнів на українців, які не повстали (хоч би й невеличкою часткою) у 1933-му – то це засудження чи ні?

Обмежувати дописувачів лише українською мовою я б не став. Ми ж не розподіляємо портфелі в майбутньому уряді, а збираємо інтелектуальні пропозиції. Це не за нами повинні бігати люди, щоб ми прийняли їхні пропозиції, а ми повинні їм дякувати за безкоштовне використання їхньої інтелектуальної власності. Чи виграє Україна від того, що хтось не напише нам цінної думки лише через те, що не може висловити її українською мовою. Повірте, я далеко не русофіл. З 1988-го року не переходжу на російську мову навіть при залицянні до жінок чи при зустрічі з братками в темному провулку, я б дуже хотів, щоб на наших вулицях та в установах всюди лунала українська мова, та зараз це питання потрібно мати на увазі, але трохи відкласти, бо кучманоїди нас знову розділять та зіткнуть між собою, щоб далі правити безроздільно.

Далі щодо псевда. Я розумію логіку пана Максим”яка, але ж тут немає авторитетів. До того ж і так всі під псевдом, тому нові псевда все одно завоюють свій авторитет. Та й наївно думати, що хтось заробить очки на сайті Майдан, виступаючи під своїм прізвищем (до того ж на форумі). І ще. Я не можу виходити під псевдом у випадках, коли потрібно повідомити про результат взаємодії з політиками. Бо інакше будь-хто може написати від мого імені будь-що, тобто набрехати вам чи свідомо ввести в оману. Навіть якщо Технар забезпечить унікальність мого псевда, ви все одно знатимете, що це я. Тоді навіщо мені псевдо?

Щодо пропозицій пана Гури. Професійний юрист в нас вже є. Це Andriyko. Гадаю, ми з ним (оскільки вже знайомі не лише віртуально) спрацюємось, щоб він був в курсі всіх подій. Зв”язковим я вже запропонував себе.

До речі, ледь не забувся про чудову супер-пропозицію сеньйора Аугусто. Наш сайт дійсно може стати потужним джерелом інформації, де будь-який політик може отримати будь-яку довідку за 24 (чи там скільки) години.

Щодо того, що нас читатимуть вороги. Для окремих питань можна робити закриті форуми, але не знаю, чи це доцільно. По-перше, як писав пан Технолог, вороги не зможуть опрацювати всі ідеї, згенеровані форумом. По-друге, хто дасть гарантію, що під якимось ніком, якому ми дамо пароль для входу у закритий форум, не ховається есбеушник, якому дали завдання висловлювати своє захоплення ідеями Майдану. Він може навіть вийти в реал, щоб познайомитись з нами та увійти в іще більшу довіру. Від цього ніхто не застрахований, тому навряд чи тут доцільна конспірація. Вона просто не дієва (прошу тих, з ким я вже познайомився реально, не сприйняти це на свою адресу. Я пишу абстрактно, не маючи нікого на увазі).

Наостанок перепрошую за сумбурність, але, слово честі, не маю ні часу, ні умов для літературного опрацювання. Сам бачу, що написав трохи не так, як хотілось і як треба. Наприклад, часто вживав займенник “Я”, хоча пан Технолог запитував “Чи хоче опозиція перемогти?”, а не “Що зробив Свистович для перемоги опозиції?” Просто я виклав це через призму особистого бачення та особистих спроб. І “Я” тут – це ілюстрація, а не виправдовування чи, не дай Боже, особисте вихваляння. Замість “Я” можна було б написати “багато хто” (і це дійсно було б так), але дуже прошу вас дозволити мені не переробляти цю частину постингу, бо тоді я витрачу ще тиждень на відповідь.

Також розумію, що описав все не зовсім зрозуміло, але, гадаю, що основна суть ясна всім, а решту я поясню, якщо виникатимуть питання. Так мені легше, бо, чесно кажучи, писати тут можна (щодо пояснення причин невдач опозиції) ще багато.