Розмірковування двічі НАТОвця
06/06/2006 | Олег
06-06-2006 19:52 // URL: http://maidan.org.ua/static/lysty/1149612730.html
Версія до друку // Редагувати // Стерти
Розмірковування двічі НАТОвця
Так трапилось, що я входив до НАТО двічі. Перший раз – як громадянин Литви, вдруге – коли переїхав до Канади і став її громадянином. Досі не надто переймався цією обставиною; задуматися про неї змусили події останніх тижнів.
На який український Інтернет-форум тепер не заглянеш – переважає негатив щодо НАТО. Аргументація нагадує радянську пропаганду: наша економіка найпередовіша, оскільки виплавляє найбільше чавуну і сталі, радянський робітник живе щасливіше і заможніше від західного, колгоспи продуктивніші за американські ферми, автомобіль «Жигулі» досконаліший за «Форд», музика ансамблю «Самоцветы» цікавіша, ніж у «Pink Floyd», прокладки для радянської жінки зайві і таке інше.
Я ніколи не жив у незалежній Україні і не хочу втручатися у її внутрішні справи або когось агітувати. Але, якщо повірити, що антиНАТОвські коментарі пишуться українським народом – муситиму визнати, що народ збожеволів (чи потрібен був би такий у НАТО?)
Постійно спілкуюся – через е-мейл, телефон, переговорні Інтернет-програми – з чисельними друзями з Литви. Співрозмовники – люди переважно середнього віку і класу, політично не дуже заангажовані. Ні від кого з них не чув про НАТО поганого слова. Навпаки – дорікання Заходові, що той надто повільно інтегрує Прибалтику. Коли хтось із Литви з’їздить на Україну, повертається в шоці – наскільки жалюгідно проживає там більшість населення. Стартували прибалтійські республіки на початку 90-х з гірших, аніж Україна, економічних умов – у них куди слабші природні ресурси і промисловість. Досягли кращого життя за рахунок переорієнтації на Захід.
Навколо себе ледь не щодня бачу «нелегалів» з України, з різних її регіонів. Зовні цілком схожі на канадців, окрім, хіба що, неминучої печалі в очах. За доволі мізерну для Канади платню гарують на будовах, прибирають будинки, доглядають за старими й інвалідами, перебирають підгнилі овочі. В Україну не летять, навіть коли там помирають батьки або одружуються вирослі діти – аби не втратити можливості проживання в країні НАТО. Чи ішли б на такі страшні жертви, якби тут було погано?
Найчастіше читаю про загрозу українським військовим гинути у військових операціях НАТО та про майбутню окупацію Америкою України.
Але ні канадійці, ані прибалти окупованими себе не почувають. Навпаки, литовці стали якось ніби впевненішими.
Парламент у Оттаві проголосував проти участі канадських військовослужбовців в Іраку – і їх там немає, ніхто насильно не жене.
Видається, український народ має над чим замислитись...
Іван Юзич, Торонто. 6 червня 2006 р. ijuz@yahoo.com
Відповіді
2006.06.29 | Олег
Інвалід Великої вітчизняної війни, учасник бойових дій Pro NATO
http://maidan.org.ua/static/news/2006/1151512171.htmlІнвалід Великої вітчизняної війни, учасник бойових дій, а також партизанського руху Владислав Миколайович Леонтович уміє говорити і переконувати. Ця авторитетна людина вміє заставити задуматись і своїх колег – ветеранів, і молодь. Йому вдається знайти спільну мову і з донеччанами, і з галичанами, і з кримчанами. Завдяки своїй активній позиції і безкорисливій енергійності він став відомим пропагандистом української ідеї. Тепер він переконує українців у необхідності вступу країни у НАТО.
Суворим був життєвий шлях Владислава Миколайовича. Десятилітнім у роки Голодомору 1932-33 років на Полтавщині він пізнав сирітство. Далі – танкове училище і війна. Учасник Вітчизняної війни з перших днів, він потрапляє в оточення, потім - полон, втеча і партизанка. А після повернення у радянські війська – штурм Берліна.
За фахом інженер-електрик він так і не став членом КПРС, хоча це, мабуть, і зашкодило його кар’єрному зростанню. Лише після проголошення Незалежності України Владислав Леонтович активно включається у громадське життя. У 1991 році він створює осередок Української республіканської партії в Алушті, а згодом очолює також місцеву Організацію Українських Націоналістів. Разом з однодумцями йому вдається добитися відкриття в Алушті першої української школи. Та з Криму він постійно приїжджає до Києва, де, за його словами, вирішується доля України. Владислава Леонтовича часто можна зустріти на Майдані Незалежності біля його „Народної трибуни”.
Ідея „Народної трибуни” народилася в 2003 році. Тоді голова Алуштинської міської організації УРП „Собор” Владислав Леонтович запропонував колегам з національно-демократичних сил Криму організувати політично-агітаційну акцію на противагу псевдодемократичній „Народній платформі”. Пропозиція Леонтовича була підтримана місцевими організаціями НРУ і „Просвіти”. „Тоді необхідно було посилити боротьбу з кучмізмом в Києві”, - згадує Владислав Миколайович. А потім були президентські вибори, а після них – парламентські. Тому агітаційна робота майже не припинялась.
Нині Почесний голова Алуштинської міської організації УРП „Собор” Владислав Леонтович ініціював відкриття на Майдані Незалежності „Народної трибуни” на тему „Україна в НАТО”. „Нагальні обставини змушують нас до активних дій в цьому напрямку”, - говорить Владислав Миколайович. – Ми повинні доводити до відома громадян України справжню сутність НАТО”. Центральний Провід УРП „Собор” схвалив ідею Владислава Леонтовича. Метою заходу є поширення об’єктивної інформації про НАТО і про важливість вступу України в цю організацію. Важливо те, що цей інформаційний проект є пілотним і в майбутньому його планується поширити також на інші міста України.
На закінчення хочеться висловити щире захоплення людиною, яка попри свій поважний вік та заслуги сьогодні робить так багато для української справи і національних інтересів, не очікуючи від когось подяки. І хочеться побажати усім нам такої ж сили духу та наполегливості у відстоюванні національної ідеї.
Богдан Олексюк