12/13/2001 | Жорж

МАВКА З ІНДІАНСЬКОГО ПЛЕМЕНІ

Вона мене зупинила навпроти свого готелю на монреальській вулиці в Латинському кварталі поруч з університетськими корпусами. Сказала просто: "Ходи зі мною!" - і я пішов. Я повертався з бару і був схильний до фантазій, а тут була фантазія, втілена в конкретну тоненьку постать із каштановим волоссям і чарівною (хоч і професійною) усмішкою. Їй треба було заплатити за кімнату ще на одну добу, і я заплатив. Це було небагато. Готівки вона не вимагала і не верещала, як звичайна вульгарна канадська дівка з вулиці. Вона була індіанка з племени інну і мала клас. Попросила мене пізніше взяти її на вечерю в сусідній японський ресторан. Я ненавиджу сиру рибу "суші", але в ресторан дівчину повів. Японська тепла рисова горілка саке додала апетиту і ми добряче повечеряли. Дівчина сказала, що нічого ще не їла, вранці тільки кави випила. "Ти що, нічого не заробила вчора?" - спитав я без будь-якої іронії. "Заробила. Але я наркоманка. Майже все на кокаїн віддаю. Уряд платить "велфар" (соціальну допомогу), щось залишається і на каву. Слухай, мені зараз же треба зустрітись із ділером, треба ще купити те саме..." Ми кликнули таксі і я побачив, як відбувається "трансакція". Товстенький італійчик сів поруч з нами на заднє сидіння і показав свій товар у маленьких пакетиках. Білий порошок. Дівчина професійно вибрала два. Сорок канадських доларів - дрібниця... В готелі вона з задоволенням винюхала перший пакетик через якусь маленьку скляну люлечку. Розговорилась, її прорвало. Вона була одружена колись (а в її теперішні тридцять один рік це "колись" було зовсім недавно). Вміє робити все, що треба жінці в індіанській резервації, навіть капкани розставляти. І вишивати бісером. Чоловік страшенно пив, вона ж не п"є й сьогодні - тільки дуже мало і щось легке, як японська саке. Розійшлась із своїм п"яним мисливцем, знайшла працю, вичила іспанську мову, їздила працювати (справді працювати, не так, як в Монреалі) в Мексику, Венсуелу, Сальвадор і так далі. Там і до наркотиків звикла. Тепер не може без кокаїну... Вона заснула, залишивши вікно напіввідкритим. Було прохолодно, я вкрив її ковдрою, але вікна не прикрив, думав, що так їй хочеться. Помітив, що дихає вона уві сні важко і вже з хрипом - кокаїн поволі роз"їдає м"які тканини піднебіння. Я довго не спав і дивився на її спокійне, майже дитяче лице, лице жінки із племени, з яким моє плем"я ніколи не пересікалось... Вона прокинулась із кашлем і, як мені здалося, в легкій гарячці. З носа трохи текло - відкрите вікно далося взнаки. Побігла за кавою. "А знаєш, у цьому готелі до сьомої ранку дають безплатно презервативи?".... "Обслуговування за класом люкс!"... Пізніше я їй звелів усе-таки побігти в аптечну крамницю неподалік і купити аспірин чи тайленол, чи щось подібне від простуди. Вона побігла на півгодини і щось принесла. Заходилась шукати щось іще в тумбочці. "Аспірин купила?" - запитав я. Вона помовчала, потім пробурмотіла глузливо: "Аспірин! Кокаїн купила, звичайно. Помагає найкраще". Де можна купити кокаїн о піввосьмої ранку, знала тільки вона. ... А пізніше вона почала мене вчити індіанської мови племени інну, яке французи ще називають "монтаньє", кваліфіковано пояснювала метафоричні звороти, як утворюються терміни типу "поїзд", "велосипед", яких не було в її мові до 20-го століття. Здібна дівчина, тому й жаль... Я пішов з її готелю того ж ранку. "Прийдеш?" "Можливо..." "Ні, не прийдеш, я тобі набридла, я дуже балакуча і вередлива. Слухай, заплати хоч половину за кімнату ще на одну ніч?..." Я заплатив усе. Цілувала мене, ніби справді закохана. Це не відштовхувало, дівчина була охайна і берегла себе (захисні засоби маю на увазі). ...Через день прийшла в голову фантастична думка - допомогти їй вирватись із кокаїнового полону. Для цього в Монреалі існують так звані "працівники соціальної служби", вони знають, в які клініки чи шпиталі посилати таких. Я прийшов знов до її готелю. Вона вже виїхала. ...Зветься вона Домініка, а може це така сама Домініка, як я Жорж. В усякому разі, це мій нік для монреальських барів.