Відповіді

• 2003.06.25 | DevRand

  (І) НЕЗАЛЕЖНІСТЬ СУДОВОЇ ВЛАДИ ЯК ОДНА З ОСНОВ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ

  (І)
  НЕЗАЛЕЖНІСТЬ СУДОВОЇ ВЛАДИ ЯК ОДНА
  З ОСНОВ ПРАВОВОЇ ДЕРЖАВИ
  
  
  Незалежність судової влади: Основні засади.
  
  
  Незалежність судової влади є, без сумніву, однією з основ, на яких базується те, що сьогодні називають “правовою державою” - тобто, коли влада розподілена згідно з визначення Монтеск’є, сформульованого ще ХVІІІ столітті. Великий філософ у своїй праці “Дух закону” (Книга ХІ, § 6) стверджував: “Нема (…) свободи, якщо судова влади не відокремлена від законодавчої і виконавчої влад”. “Все втрачає смисл, - каже він, - якщо одна і та ж людина або один і той же орган правителів, знаті або людей користується повноваженнями на створення законів, виконання державних рішень, а також винесення судових вироків і вирішення спорів між громадянами”.
  
  Французька декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 року (стаття 16) проголошувала, що “суспільство, в якому не гарантують прав або не існує чіткого розподілу гілок влади, є неконституційним”.
  
  Саме з цієї причини суддям надається незалежність, аби вони захищали права осіб, що домагаються справедливості. Однак це не являє собою якогось привілею судової влади. Залежність від політичних сил або ієрархічних керівників забезпечує спокійне і безтурботне життя суддям, які легко пристосовуються до такої ролі; а незалежність вимагає відповідальності, передбачає зіткнення відмінних поглядів, вимагає згоди стати предметом громадського обговорення, ставить завдання бути готовим переконувати не силою влади але обґрунтованістю раціональних тверджень через безпристрасність і професійне вміння.
  
  З другого боку, незалежність вимагає для суддів окремого статусу, який би чітко відокремив їх від державних службовців. Найвідоміший фахівець у галузі порівняльного права в Італії Джіно Джорла під час розроблення проекту Конституції Італії, що набрала чинності 1948 року, зауважив: “Судді не можуть перебувати на одному щаблі з іншими державними службовцями (…). Судді повинні розглядатися окремо від звичайних державних службовців, тому що реально вони не підлягають державі, але самі є державою в одному з її конституційних органів; вони не є службовцями, що “залежать” від держави, але живим символом автономності та реалізації особистих прав; і тому навіть їхнє життя повинне бути автономним в прямому значенні цього слова”.
  
  Принцип розподілу гілок влади, з яким тісно пов’язана незалежність судової влади, сприймають і розуміють в різних правових системах і судоустроях Європи не однаково. Важко заперечити твердження, наприклад, про те, що судоустрій Сполученого Королівства є повністю і цілком незалежним; і все ж таки саме у цій системі особа, яка вважається главою судової влади, лорд-канцлер Великої Британії, виконує одночасно функції міністра юстиції, спікера палати лордів і голови Верховного суду.
  
  Хоч кожна правова система визнає, принаймні у законодавстві, незалежність судової влади від законодавчої і виконавчої влад, однак така незалежність на практиці ще не в усіх частинах нашого континенту стала справді дієвою і переконливою. Потреба у запровадженні заходів з метою гарантування незалежності судової влади піднімає досить широке коло питань стосовно різних аспектів статусу суддів - від призначення до навчання, оцінки професійної діяльності, просування по службі, переведення до іншого суду, дисциплінарних заходів тощо. Саме в такому контексті ми повинні дати оцінку ефективності й доречності внутрішніх і міжнародних норм у світлі зусиль, що були зроблені (більш-менш відкрито в Європі) іншими державними органами з метою обмеження цієї основної вимоги кожного суспільства, яке вважає себе цивілізованим.
  
  
  2. Незалежність судової влади і її форми.
  
  
  Перш за все слід зауважити, що не тільки судова влада в цілому, але також кожен суддя стикається з проблемою автономності. Тому ми можемо говорити про автономність і незалежність судової влади або про автономність і незалежність суддів. І справді, устрій країни повинен гарантувати не тільки незалежність судової влади від інших гілок влади та інших державних органів, але також незалежність судді від інших аспектів економічного і соціального життя в тому числі в межах судової системи.
  
  Дедалі частіше піднімається питання “внутрішньої” незалежності у судовій владі. Зрозуміло, що застосування в межах судової влади ієрархічних норм, які застосовуються, наприклад, в органах виконавчої влади або в деяких із її підрозділів (військо, місцеве самоврядування, поліція, тощо) загрожуватиме судовій безсторонності і неупередженості. Як ми побачимо далі, одним із імовірних вирішень цієї проблеми може стати передача повноважень, якими зазвичай був наділений чільний представник виконавчої влади, іншому органу, наприклад, такому, як Вища рада суддів, чим досягається подвійний результат: Вища рада суддів забезпечує “зовнішню” незалежність судової влади (зокрема від інших державних органів) і захищає “внутрішню” незалежність судової влади (зокрема від своїх внутрішніх “керівників”).
  
  Тут також варто згадати і вічну проблему незалежності судової влади від економічних і фінансових органів. Ла Фонте нарікав (“Тварини, хворі чумою”), що залежно від того, “будеш ти сером Джоном чи просто нікчемним Джеком, суд називатиме тебе білим або чорним”. Тут треба також згадати, що всюди або майже всюди у світі правила, що регулюють діяльність судової влади, забороняють суддям займатися підприємницькою діяльністю, бути членами ради директорів компанії тощо. І якраз з огляду на це судді повинні одержувати відповідну грошову винагороду, а також мати особливий (я би вжив навіть слово “привілейований”) статус, який би захищав їх від будь-якого зовнішнього впливу.
  
  Іншою формою незалежності судової влади є незалежність від політичних партій; з одного боку, країни Центральної і Східної Європи, протидіючи традиції, яка змушувала суддів бути членами партії, що перебувала при владі, забороняють суддям бути членами якої б там не було партії; з другого ж боку, північноєвропейські країни і, зокрема, країни Загального права здебільшого вважають суддів звичайними громадянами, а отже такими, що не можуть бути позбавлені права належати до якоїсь із політичних організацій.
  
  В інших країнах говорять про “компромісне” вирішення цієї проблеми. Наприклад, в Італії стаття 98 Конституції передбачає можливість для звичайного права обмежувати членство суддів в політичних партіях. Однак жодного разу таких законів так і не було ухвалено. А от “Етичний кодекс суддів”, схвалений Національною асоціацією італійських суддів вимагає від суддів, що належать до цієї асоціації (понад 90 % італійських суддів) “уникати будь-яких зв’язків з виконавчими органами влади, партіями або компаніями, які можуть чинити на них тиск під час виконання їх службових обов’язків або якось впливати на їх репутацію”. В будь-якому випадку є очевидним, що обмеження членства в політичних партіях або навіть накладення цілковитої заборони не вирішує проблеми. Уникати, а саме з цим погоджуються в Європі, означає для судді не брати активної участі в політичній діяльності.
  
  Я хотів би також сказати кілька слів і про дві цілком нові форми незалежності.
  
  По-перше, незалежність суддів від засобів масової інформації. Тенденція відображати діяльність судді, зокрема того, що розглядає кримінальну справу, у засобах масової інформації останнім часом набрала загрозливого характеру майже всюди у світі, але особливо у країнах Заходу: прикладом цього може стати ціла низка справ порушених проти визначних політичних фігур Італії, Франції та Іспанії, або великий галас, зчинений навколо висвітлення окремих питань (наприклад у справах актора О.Дж. Сімсона або боксера М.Тайсона у Сполучених Штатах). Існує ризик, що засоби масової інформації можуть впливати на суддю, особливо у тих випадках, коли суддя має намір зробити собі політичну кар’єру чи бути обраними до Вищої ради суддів.
  
  Останньою формою незалежності, про яку я хотів би згадати, є незалежність від необізнаності. “Якщо суддя необізнаний, - каже Ла Фонте (“Мавпа, що несе реліквії), - то він є мантією, яка несе повагу”. Якщо ми хочемо, аби в мантію був одягнений суддя, якого поважають люди і який цілком вільний у прийнятті своїх рішень, то такий суддя повинен бути добре обізнаним з предметом, з котрим має справу. Високо кваліфікований і високо освічений суддя є більш незалежним суддею”.
  
  З другого боку, ми не повинні забувати, що нині відповідно до Рекомендації R (94) 12 Комітету міністрів Ради Європи щодо незалежності, дієвості і ролі суддів навчання є невід’ємним правом європейського судді. Засада ІІІ-1.а цієї Рекомендації закликає до “забезпечення достатньою кількістю суддів і проходження ними відповідного практичного навчання в судах і, якщо можливо, в інших органах перед їх призначенням і під час їхньої діяльності на посаді судді. Таке навчання суддів відповідно до Рекомендації R (94) 12 Комітету міністрів Ради Європи щодо незалежності, дієвості і ролі суддів повинне бути безоплатним і давати суддям знання у галузі найновішого законодавства та судової практики. Якщо доцільно, таке навчання повинне включати навчальні поїздки до європейських і зарубіжних органів влади і судів”.
  
  
  Незалежність прокуратури
  
  
  Незалежний суддя не матиме досить судової незалежності, якщо суд, прокуратура чи орган влади, уповноважений здійснювати правосуддя хоча б у кримінальних справах, є незалежними не повністю.
  
  Оскільки прокурори забезпечують рівність громадян перед законом, вони повинні виконувати свої обов’язки незалежно від політичних сил. Звідси випливає, що засада, яка полягає в тому, що судді підпорядковуються тільки закону, повинна в однаковій мірі стосуватися і прокурорів.
  
  Досвід багатьох країн свідчить, що у випадках, пов’язаних з корупцією, дуже часто мали місце правопорушення, вчинені центрами економічної, фінансової і політичної влади. Ось чому виникає нагальна потреба проведення судом розслідування (і спрямовування судової політики) у напрямку, цілком незалежному від урядових структур. Нереальними є гарантії незалежності судової влади, коли з боку виконавчої влади залишається можливість здійснення контролю за прокурорами з метою запобігання виконання прокурорського розслідування.
  
  Засади демократії і рівності громадян перед закон вимагають покарання за зловживання політичною владою. Саме з цієї причини навіть в країнах, де все ще існує зв’язок між виконавчою владою і судами, дедалі більше зусиль докладається для зменшення ролі такого зв’язку. У цьому відношенні варто зазначити, що стаття 18.2 Corpus Juris, передбачаючи покарання з метою захисту фінансових інтересів Європейського Союзу, постановляє, що Публічне міністерство Європи “є незалежним як від національних властей, так і від органів співтовариства”.
  
  
  Інтернаціоналізація і транснаціоналізація засад незалежності судової влади: інструменти.
  
  
  Друга половина століття, що минуло, побачила зростанням інтересу міжнародної громадськості до незалежності судової влади. Цей рух почався з ухваленої Асамблеєю Об’єднаних Націй у 1948 році Загальної декларації прав людини, яка у статті 10 передбачає, що при визначенні своїх цивільних прав і обов’язків або за будь-якого кримінального обвинувачення, висуненого проти особи, “кожен має право на незалежний і безсторонній судовий розгляд”. Така ж засада включена до Європейської конвенції з прав людини та основних свобод, що була підписана в Римі у 1950 році (стаття 6).
  
  Численні конференції та з’їзди, організовані міжнародними асоціаціями і органами (в тому числі Міжнародною асоціацією суддів) доклали не мало зусиль для вивчення систем, що гарантують незалежність судової влади. Кілька обов’язкових до виконання декларацій на цю тему можна знайти у документах міжнародних з’їздів, конференцій та семінарів. У Європі й світі в обіг увійшли такі моделі і законодавчі засади, які дали можливість говорити не тільки про міжнародне право захисту незалежності судової влади, але також про транснаціональне право з цього ж питання. Я хотів би тут зауважити, що не обов’язково такі інструменти повинні бути зобов’язуючими (або зобов’язуючими до однієї і тієї ж міри): практичний досвід міжнародних об’єднань показує, наприклад, що “приватні” документи, такі як Загальна хартія судді, укладена Міжнародною асоціацією суддів, допомогла переконати політичні власті певних країн не запроваджувати заходів, які можуть обмежити незалежність судової влади.
  
  Найважливіші результатами процесу інтернаціоналізації і транснаціоналізації, що ґрунтуються на засадах захисту прав людини, можна знайти в нижчеподаних інструментах:
  Європейська конвенція з прав людини, 1950, про яку вже згадували;
  Міжнародна конвенція з цивільних і політичних прав, 1966;
  Основні засади незалежності судової влади, встановлені у 1985 році ООН, і Процедури їх ефективного запровадження (1989);
  Статут судді у Європі, укладений і ухвалений у 1993 році Європейською асоціацією суддів - Регіональною групою Міжнародної асоціації суддів;
  Рекомендація № R (94) 12 Комітету міністрів Ради Європи державам-учасницям з питань незалежності, дієвості та ролі суддів;
  Резолюція про роль судової влади у правовій державі, ухвалена у Варшаві 4 квітня 1995 року міністрами, що брали участь у круглому столі міністрів юстиції країн Центральної і Східної Європи;
  Європейська хартія про статус суддів, ухвалена Радою Європи в Страсбурзі 8-10 липня 1996 року;
  Загальна хартія судді, одностайно ухвалена Центральним комітетом Міжнародної асоціації суддів на своєму засіданні в Тайбеї (Тайвань) 17 листопада 1999 року;
  Резолюція Європейського парламенту щодо щорічного звіту про повагу до прав людини в Європейському Союзі (1998 і 1999) (11350/1999 - С5-0265/1999 - 1999/2001 (ІNІ), ухвалена 16 березня 2000 року (яка “рекомендує державам-членам гарантувати незалежність суддів і судів від виконавчої влади і забезпечити здійснення призначень у судовій владі не на політичній основі”);
  “Хартія про основні права Європейського Союзу”, ухвалена в Ніцці 7 грудня 2000 року (в статті 47 “Право на дієвий захист і на справедливий судовий розгляд”, підпункт 2 відповідно до статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод передбачає, що “Кожен має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом”).
  
  Серед Основних засад незалежності судової влади, розроблених ООН у 1985 році, найголовнішими є такі:
  
  “Незалежність судової влади гарантується державою і передбачається Конституцією або правом країни. Обов’язок уряду та інших закладів полягає в тому, аби поважати і забезпечувати незалежність судової влади.
  Суд ухвалює рішення з питань, які він розглядає безсторонньо, на основі фактів і відповідно до закону, без жодних обмежень, недоречних впливів, спонук, тиску, погроз або втручання, прямого чи опосередкованого, з боку якої б то не було сторони і з якої б то не було причини.
  Суд має юрисдикцію над всіма питаннями судового характеру і володіє винятковим повноваженням визначати, чи питання, подане на його розгляд, знаходиться у його компетенції відповідно до закону.
  Не може бути якогось недоречного або самовільного втручання у судовий процес (…).
  (…)
  Засада незалежності суду надає право і вимагає від суду проведення чесного судового розгляду і поваги до прав сторін.
  Обов’язком кожної держави-члена є забезпечення суду відповідними ресурсами з метою його належного функціонування.
  
  
  Інтернаціоналізація і транснаціоналізація засад, які регулюють незалежність судів: загальні засади.
  
  
  А тепер я спробую узагальнити всі найголовніші засади і найважливіші вимоги незалежної системи правосуддя:
  
  Суд є незалежним органом. Він не може бути об’єктом тиску з боку інших органів влади. Прокурори мають такі ж законодавчі гарантії як і судді.
  Судді і прокурори підпорядковуються тільки закону.
  Особа перебуває на посаді судді і прокурора довічно або протягом строку, що забезпечує їх незалежність.
  Судді і прокурори підбираються на конкурсній основі. Підбір і призначення суддів і прокурорів здійснюється відповідно до об’єктивних і прозорих критеріїв і на основі фахової кваліфікації відповідних осіб.
  Не допускається якогось втручання з боку законодавчих або виконавчих органів влади під час підбору суддів і прокурорів.
  Створюється Вища рада суддів, яка відповідає за призначення, покладення обов’язків, переведення до іншого суду, підвищення на посаді, дисциплінарні покарання і відповідні процедури, які застосовуються по відношенню до суддів і прокурорів. Такий орган складається з суддів і прокурорів або щонайменше складається з більшості суддів і прокурорів.
  Судді і прокурори можуть бити переведені до іншого суду, можуть призупинити виконання своїх функцій або бути звільнені з посади за умов, передбачених законодавством і тільки у тому випадку, коли компетентні органи одержали результати дисциплінарного розслідування відповідно до встановленої процедури.
  Дисциплінарний розгляд проводиться незалежною радою, у складі якої перебуває значна кількість суддів. Дисциплінарний розгляд у справі судді проводиться тільки відповідно до вже існуючого закону і до заздалегідь встановлених процедурних норм.
  Судді і прокурори мають право на ефективне базове навчання і стажування на службі. Навчання суддів проводиться незалежним закладом (спеціально створеним для базового навчання суддів і/або стажування на службі) або таким незалежним органом, як Вища рада суддів, до складу якої входить значна кількість суддів.
  Судді забезпечуються відповідними умовами праці.
  Заробітна плата суддів і прокурорів встановлюється законом (але не адміністративним рішенням) і прив’язується до заробітної плати членів парламенту або міністрів. За жодних обставин така заробітна плата не знижується.
  Судді і прокурори мають право на об’єднання. Робота в межах такого об’єднання визнається на офіційному рівні такою, що має однаковий статус зі звичайною роботою суддів.
  
  Я змушений визнати, що жоден із згаданих вище інструментів і жодна з декларацій не містить всіх запропонованих мною правил, однак згадані міжнародні документи повинні нині читатися і тлумачаться як такі, що становлять частину структури “міжнародного і транснаціонального corpus juris (зводу законів) cтатусу суддів”. Ця система до певної міри вже застосовується на державному рівні у Європі. Прикладом є Конституція Італії: її текст, хоч і був написаний понад півстоліття тому (під кінець періоду диктатури в час громадянської війни), вже протягом 50 років дієво захищає незалежність судової влади.
  
  
  Незалежність суду в країнах Центральної і Східної Європи.
  
  
  Якщо ми зараз поглянемо на розвиток права в колишніх комуністичних країнах з точки зору незалежності судової влади, то обов’язково помітимо, що перехід до демократії не завжди включає повне прийняття доктрини Монтеск’є про розподіл гілок влади. На жаль вплив виконавчої влади у цій частині Європи, як правило, все ще досить відчутний. Покваплюся сказати, що цю ситуацію не можна пояснити лише браком демократичної традиції в низці конкретних країн. Це не стосується більшості держав, в яких демократія і демократичні свободи існувала до комуністичного режиму. До того ж досвід кількох країн Південної Європи (таких як Іспанія, Греція, Італія і Португалія) свідчить, що період диктатури може закінчуватися сильною “демократичною протидією” - запровадженням засад правової держави, включаючи засади цілковитої незалежності судової влади.
  
  Існує також до певної міри негативний фактор, про який я хотів би також сказати, а саме - вплив систем Загального права на Центральну і Східну Європу після падіння Берлінської стіни. Без сумніву, ніхто не може заперечувати тієї ролі, яку відіграла у цій сфері Американська асоціація адвокатів (через Східно- і Центральноєвропейську ініціативу (CEELI)) або інші структури (такі як Фундація Сороса, наприклад): тут ми маємо на увазі створення навчальних центрів, проведення засідань і конференцій, тобто всі ті зусилля, що були спрямовані на забезпечення суддів необхідною інформацією і практичним навчанням.
  
  Але також важко заперечити і те, що все це вилилося у спробу трансплантувати судові органи, а в більш широкому значенні слова певний тип менталітету у цілком відмінне правове середовище. Хоч я і ризикую здатися недалеким, наважуся сказати, що вирішення питання, хто повинен призначати не посаду суддів - робитиме це лорд-канцлер чи уряд ЇЇ величності королеви Англії, уряд Сполучених Штатів чи президент Сполучених Штатів - не дає підстав для занепокоєння в межах їхніх систем (хоч проблема, що виникла під час президентських виборів у Сполучених Штатах, коли і пан Буш, і пан Гор претендували на Білий дім, чітко показує, наскільки важливим є питання надійності судової системи, якщо її члени призначаються політичними партіями). Також у системах Загального права відсутній такий орган, як Вища рада суддів.
  
  Ми також не повинні забувати про те, що англосаксонські системи, а до них англосаксонська культура, базувалася на глибоко ешелонованій віковій повазі до судової влади; тож з їхньої точки зору Вища рада суддів може розглядатися, радше, як загроза, а не захист незалежності судової влади.
  
  Це аж ніяк не можна сказати про Південну Європу (яскравим прикладом є Італія), де такі органи, як Вища рада суддів створюються з метою захисту суду від ненаситних політиків. На мою думку, ситуація в країнах Східної Європи є ближчою до тієї, що склалася у Південній Європі. Ось чому зусилля, які докладаються Радою Європи після падіння Берлінської стіни з метою повного запровадження засад верховенства права в пострадянських країнах необхідно продовжувати і розвивати. І тому ми повинні лише вітати створення такого органу, як Консультативна рада суддів Європи. Цей новий орган обов’язково сприятиме широкому обмінові досвідом і допоможе переконати тих наших колег, що сумніваються в необхідності створення в межах європейських правових і юридичних систем (а особливо в її центральних і східних регіонах) Вищих рад суддів, котрі складатимуться переважно з суддів, обраних їх колегами. Такі ради матимуть достатньо повноважень для ухвалення постанов (на противагу наданню рекомендацій) з таких питань, як підбір кандидатів на посаду судді, практичне навчання, просування по службі, переведення до іншого суду і накладення дисциплінарних стягнень.

• 2003.06.25 | DevRand

  (ІІ) ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ

  (ІІ)
  ДЕТАЛЬНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ:
  ЗАСАДИ ОРГАНІЗАЦІЇ СУДОВОЇ ВЛАДИ
  
  
  Стаття 3. Судова система України
  Судову систему України складають суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України.
  Суди загальної юрисдикції утворюють єдину систему судів. Конституційний Суд України є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні.
  Судова система забезпечує доступність правосуддя для кожної особи в порядку, встановленому Конституцією України (254к/96-вр) та законами.
  Створення надзвичайних та особливих судів не допускається.
  Порядок організації і діяльності Конституційного Суду України встановлюється Конституцією України (254к/96-вр) та законом про Конституційний Суд України (422/96-вр).
  
  Я повністю погоджуюся із засадами, передбаченими пунктами 1, 2, 4 і 5 цієї статті. Але що стосується пункту 3, то хочу звернути увагу на незрозумілість фрази “доступність правосуддя для кожної особи”. Доступність правосуддя не є справою судової діяльності; законодавці повинні чітко визначити випадки і засади, відповідно до яких кожна особа одержує гарантію (або не одержує такої відповідно до конкретних обставин) на право доступу до правосуддя. Положення, передбачене пунктом 3 цієї статті, необхідно зняти; адже в противному разі можна буде твердити про те, що судді не можуть ані відхиляти позови і клопотання, ані вважати такі позови і клопотання неприйнятними у випадку їх цілковитої невідповідності.
  
  Стаття 6. Право на судовий захист
  Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.
  Для забезпечення всебічного, повного та об’єктивного розгляду справ, законності судових рішень в Україні діють суди першої, апеляційної та касаційної інстанції.
  Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи в суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.
  Ніхто не може бути позбавлений права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальних законом порядку в суді будь-якого рівня.
  Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.
  
  Я повністю погоджуюся з усіма засадами, передбаченими цією статтею. Хочу лише зауважити, що правило, згідно з яким “Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними”, не відповідає основним засадам приватного права. Адже цілком логічно, що у випадку з відчужуваними правами пред’явник таких прав повинен завжди мати можливість вільно розпоряджатися ними в тому числі відмовитися від них.
  
  Якщо залишити це положення у такому формулюванні, то в разі дружнього врегулювання справи існуватиме ризик вважати таке врегулювання недійсним, адже сторони (а це завжди має місце у таких договорах) відмовляються від судового позову, що постає зі спору, який вже врегульовано.
  
  
  Стаття 8. Правова допомога при вирішенні справ у судах
  Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи у суді.
  Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура. У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.
  
  Закон завжди повинен чітко визначити всі норми з правової допомоги. Український парламент може це зробити в межах даного Закону або окремо. В останньому випадку необхідно зробити чітку вказівку на законодавство, що врегульовує це питання. Варто уникати натяків і посилань на кшталт “у випадках передбачених законом” або “порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом”, або ж “у випадках, передбачених законом”.
  
  
  Стаття 9. Гласність судового процесу
  Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи.
  Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальних законом. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки. Проведення в залі судового засідання фото - і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду, в порядку, встановленому процесуальним законом.
  Розгляди справи у закритому судовому засіданні допускаються за рішенням суду у випадках, передбачених процесуальним законом.
  При розгляді справ перебіг судового процесу фіксується технічними засобами в порядку, встановленому процесуальним законом.
  
  Я погоджуюся з цими засадами, однак хотів би також зауважити, що в першому пункті необхідно уточнити, про які саме “результати розгляду його судової справи” іде мова. На мою думку, в Законі необхідно чітко вказати, які дії повинні бути відкритими, а які вважаються закритими. По суті, цей пункт повинен стосуватися тільки заключного письмового судового рішення у справі.
  
  
  Стаття 11. Обов’язковість судових рішень
  Судове рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, ухвалюється іменем України.
  Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України. Обов’язковість урахування (преюдиціальність) судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом.
  Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.
  Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.
  
  Що стосується пункту 2, то я хотів би зауважити, що це є не тільки питанням преюдиціальності. Зобов’язуюча сила судових рішень також поширюється на питання виконання судових рішень. З приводу цього в пункті 4 необхідно чітко вказати, які наслідки застосовуватиме правова система у випадку невиконання таких рішень. А чи може парламент України хоче запровадити систему, схожу на неповагу до суду у системі Загального права? Я би погодився з таким вирішенням, але необхідно, аби все це було відображено у цьому Законі: лише натяку на “закон” - недостатньо.
  
  
  Стаття 12. Право на оскарження судового рішення
  Учасники судового процесу та інші особи у випадках та порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.
  
  Особисто є вважаю таке положення непотрібним. Завдання закону про судоустрій не полягає в тому, аби передбачити таку норму. Це, радше, завдання процесуальних (як цивільного, так і кримінального) кодексів визначати випадки, в яких сторони мають право на оскарження судового рішення. Ось чому я би радив цю статтю зняти.
  
  
  Стаття 13. Колегіальний та одноособовий розгляд справ
  Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, - також судом присяжних.
  Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.
  Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону. Справи у порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону.
  
  Випадки, коли остаточне рішення ухвалюються одним суддею або колегією суддів повинні бути чітко відображені в Законі. Цей Закон або цивільно-процесуальний і кримінальний кодекси (але в останньому випадку необхідно зробити чітку вказівку на цей Закон) повинні містити загальну норму (наприклад, в судах першої інстанції справи вирішуються одним суддею, якщо тільки законом не передбачено інше), а тоді необхідно навести винятки до такого правила (наприклад, в деяких випадках, пов’язаних із сімейним правом, рішення завжди ухвалюються колегією з трьох суддів тощо).
  
  
  Стаття 14. Самостійність судів і незалежність суддів
  Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються тільки закону.
  Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України (254к/96 вр), цим та іншими законами.
  Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.
  Звернення до суду громадян, організацій чи посадових осіб, які відповідно до закону не є учасниками судового процесу, з приводу розгляду конкретних справ судом не розглядаються, якщо інше не передбачено процесуальним законом.
  Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність.
  Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.
  Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються:
  особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів;
  незмінюваністю суддів та їх недоторканністю;
  порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення;
  забороною втручання у здійснення правосуддя;
  відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою законом;
  особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановленим законом;
  належним матеріальним та соціальним забезпеченням суддів;
  функціонування органів суддівського самоврядування;
  визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правого захисту.
  При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.
  
  
  Що стосується засади, передбаченої пунктом 2, то я лише вітаю зусилля пункту 7, спрямовані на те, аби дати чіткий перелік положень та установ, які відповідають за забезпечення незалежності (як внутрішньої так і зовнішньої) судів і суддів. Розробники Закону розуміють, що недостатньо лише сказати, що судді є незалежними; необхідно вживати подальших заходів, аби створити автономні органи суддівського самоврядування. На жаль, інші положення, передбачені цим Законом, а це ми побачимо з коментарів статей, які стосуються підбору, призначення, просування по службі та “самоврядування” суддів, зводять такі заходи нанівець.
  
  Що стосується пунктів 3, 4 і 5, то я знову хочу звернути увагу на брак чіткості у цьому законодавчому акті. Перш за все, хочу висловити свою згоду з такими засадами, як повага до незалежності суддів або заборона на будь-яке втручання у здійснення правосуддя чи завдання шкоди авторитету судів і суддів. Ці засади, нема сумніву, відповідають нормам Ради Європи.
  
  Засада 12.d. Рекомендації № R (94) 12 Ради Європи стосується питання захисту суддів від “обмежень, неправомірних впливів, спонук, тиску, погроз або втручання, прямого чи опосередкованого, з боку якої б то не було сторони і з якої б то не було причини”. З метою дієвого запровадження такої норми документ передбачає таке: “Закон повинен встановити санкції проти осіб, які намагаються якимось чином вплинути на суд”. Ця норма повинна розглядатися разом із Засадою ІІ - авторитет суддів, яка передбачає: “1. Всі особи, які мають стосунок до справи, в тому числі державні органи або їх представники, повинні підпорядковуватися авторитету судді. 2. Суддя повинен мати достатньо повноважень і бути спроможним використати їх з метою виконання своїх обов’язків і підтримання свого авторитету і гідності суду на належному рівні.”.
  
  Без перебільшень, тут легко проглядається визнання на Європейському рівні правила неповаги до суду, яке у свій основі спрямоване на усунення будь-якої форми втручання у незалежність судді, що розглядає справу. Крім того, засади, про які ми зараз ведемо мову, не можуть бути запроваджені якимсь іншим шляхом, як через накладення санкції, яку суддя вправі застосувати (таке рішення, звичайно, підлягає оскарженню).
  
  Ми також повинні звернути увагу на останнє речення Засади 1-2.d, відповідно до якої: “Судді не зобов’язані звітувати по суті справ, які вони розглядають, кому б там не було поза судом”.
  
  Слабкою стороною цього законодавчого акту є те, що в ньому не сказано, за допомогою яких правових засобів судді будуть захищені від втручання у їх діяльність.
  
  
  Стаття 15. Недоторканність суддів
  Недоторканність суддів гарантується Конституцією України (254к/96-вр), законом про статус суддів та іншими законами.
  На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів.
  
  Що стосується недоторканності суддів, то законодавство майже всіх східноєвропейських країн містить детальні правила з цього питання. Західна ж традиція не знає такого виду гарантії з метою забезпечення незалежності суддів; мовчать з цього приводу і міжнародні документи. Так, скажімо, в Італії, Франції, Іспанії, Німеччині судді відповідають за свої дії згідно з положеннями кримінального і цивільного законодавства в такій же мірі, як і звичайні громадяни. Але я розумію, що в суспільствах, де повага до суддів і їх незалежності ще не має глибокого коріння, доцільно застосовувати і засаду недоторканності.
  
  Стаття 16. Незмінюваність суддів
  Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше.
  Судді, обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними шістдесяти п’яти років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише з підстав, зазначених у пунктах 3-9 частини п’ятої статті 126 Конституції України (254 к/96-вр).
  
  Україна не єдина країна Європи, в якій для певної категорії суддів не передбачено довічного перебування на посаді. Особливо у східноєвропейських країнах трапляється так, що особи можуть бути призначені на посаду суддів на заздалегідь визначений строк: саме такий підхід має місце при першому призначенні/номінації осіб на посаду судді у Хорватії (5 років), Словаччині (4 роки) і Румунії (6 років, але тільки для суддів Верховного Суду). В Норвегії також іноді призначаються “тимчасові судді”, тобто на якийсь період часу у випадку хвороби, відпустки або надто великої кількості нерозглянутих справ у суді. Саме тут може порушуватися засада незалежності судів і суддів, особливо, якщо “підтвердження” призначення (“перепризначення” або “переобрання”) суддів залежить від виконавчих або законодавчих органів. Зрозуміло, що в таких випадках існує небезпека того, що поведінка відповідних суддів і особливо ухвалення ними рішень щодо якихось політиків або політичних сил значною мірою залежатиме від того, хто ухвалюватиме рішення щодо заяв суддів.
  
  З приводу цього я хотів би звернутися до заключного звіту про незалежність суддів, складеного Консультативною радою суддів Європи при Раді Європи 21-23 грудня 2001 року:
  
  “50. В деяких країнах призначення мають обмежений часовий характер (наприклад, у випадку з Німецьким Федеральним Конституційним Судом - 12 років). На обмежений строк призначаються судді і до міжнародних судів (наприклад, Європейський Суд і Європейський суд з прав людини).
  51. В деяких країнах до роботи активно залучають заступників суддів, перебування яких на своїй посаді триває обмежений строк, а самі вони є менш захищеними в порівнянні з суддями (наприклад Сполучене Королівство і Данія).
  52. Європейська консультативна рада суддів вважає, що у винятковому випадку, особа, призначена на посаду судді на обмежений строк, може бути призначена на цю посаду повторно тільки у тому випадку, коли існує процедура, яка забезпечує:
  проведення розгляду питання, за бажання судді, про повторне призначення на посаду судді органом, який ухвалює рішення про призначення, і
  таке рішення про повторне призначення ухвалюється цілком об’єктивно і по суті, не беручи до уваги політичних міркувань.
  53. Європейська консультативна рада суддів вважає, що у випадку тимчасового перебування або перебування особи протягом обмеженого строку на посаді судді надзвичайно велике значення має орган, відповідальний за об’єктивний і прозорий спосіб призначення або повторного призначення судді (див. Також пункти 3.3 Європейської Хартії)”
  
  
  Стаття 17. Суддівське самоврядування
  Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів діє суддівське самоврядування відповідно до цього Закону.
  
  Судове самоврядування аж ніяк не є питанням “внутрішньої діяльності судів”. В першу чергу воно займається питаннями призначення, покладення обов’язків, переведення до іншого суду, підвищення по службі, а також питаннями дисциплінарного стягнення. На мою думку, досить небезпечно звужувати поняття місцевого самоврядування до “внутрішньої діяльності судів”. Крім того, вже навіть ця стаття свідчить про намір українських законодавців якнайбільше обмежити незалежність судової влади в Україні, що і підтверджується положеннями про Раду суддів.
  
  Таке помилкове розуміння самоврядування базується на повному перекручуванні того, чим є або повинно бути “суддівське самоврядування”, що підтверджується також у статті 102:
  
  Глава 15. Засади суддівського самоврядування
  Стаття 102. Суддівське самоврядування в Україні
  Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів в Україні діє суддівське самоврядування, тобто самостійне колективне вирішення зазначених питань професійними суддями.
  До питань внутрішньої діяльності судів належать питання організаційного забезпечення судів та діяльності суддів, соціальний захист суддів та їх сімей, а також інші питання, що безпосередньо не пов’язані із здійсненням правосуддя. Рішення з зазначених питань органами суддівського самоврядування приймаються відповідно закону.
  Порядок здійснення суддівського самоврядування визначається відповідно до Конституції України (254к/96-вр) цим Законом, законом про статус суддів, іншими законами, а також регламентами і положеннями, що приймаються органами суддівського самоврядування згідно з цим Законом.
  
  Насправді самоврядування має дуже мало спільного з “внутрішньою діяльністю судів” або “соціальним захистом”. Всі ці питання перебувають у віданні держави та державного управління. Якраз державний апарат, а не хтось інший, через свої адміністративні та фінансові органи забезпечують суди достатньою кількістю відповідних технічних, фінансових і людських ресурсів, котрі переходять у відання суддів (і прокурорів). Система соціального забезпечення повинна організовуватися державою, а не перекладатися на (слабкі!) плечі суддів.
  
  Сучасне правознавство, займаючись питанням структури управління судовою владою, під виразом суддівське самоврядування розуміє автономний орган (Вищу раду суддів, Conseil Superieur de La Magistrature), який здійснює призначення, розподіляє обов’язки, переводить суддів до інших судів, підвищує на посаді і накладає дисциплінарні стягнення на суддів і прокурорів.
  
  На жаль, українське законодавство розпорошує ці повноваження між надмірною кількістю органів: пленумами, президіями, радами, комісіями, комітетами, асамблеями тощо. Мені здається, що до української судової влади збираються застосувати римське правило: didvide et impera (divide and rule) (розділяй і владарюй)!

• 2003.06.25 | DevRand

  (ІІІ) СУДИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ

  (ІІІ)
  ДЕТАЛЬНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ:
  СУДИ ЗАГАЛЬНОЇ ЮРИСДИКЦІЇ
  
  
  Стаття 19. Спеціалізація судів загальної юрисдикції
  Відповідно до Конституції України (254к/96-вр) в системі судів загальної юрисдикції утворюються загальні і спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Військові суди належать до загальних судів і здійснюють правосуддя у Збройних Силах України та інших військових формуваннях, утворених відповідно до закону.
  Спеціалізованими судами є господарські, адміністративні та інші суди, визначені як спеціалізовані суди.
  У судах різних судових юрисдикцій може запроваджуватися спеціалізація суддів з розгляду конкретних категорій справ даної юрисдикції.
  
  Стаття 22. Повноваження місцевого суду
  Місцевий суд є судом першої інстанції і розглядає справи, віднесені процесуальним законом до його підсудності.
  Місцеві загальні суди розглядають кримінальні та цивільні справи, а також справи про адміністративні правопорушення.
  Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
  Місцеві адміністративні суди розглядають адміністративні справи, пов’язані з правовідносинами у сфері державного управління та місцевого самоврядування (справи адміністративної юрисдикції), крім справ адміністративної юрисдикції у сфері військового управління, розгляд яких здійснюють військові суди.
  Підсудність окремих категорій справ місцевим судам, а також порядок їх розгляду визначаються процесуальним законом.
  
  Тут виникає запитання, чи поділ на “звичайні” і “спеціалізовані” суди - особливо господарських судів - є доцільним і може нині вважатися потрібним і життєздатним, в той час коли, скажімо, французькі юристи переконані у необхідності реформування спеціалізованих “Bribunaux de Commerce”. Економічні питання є нічим іншим як відгалуженням цивільних справ: отже, суддя, який спеціалізується у цивільному праві, може добре розбиратися і в господарських справах і навпаки. Крім того, розрізняючи між “цивільними” та “господарськими» судами, а отже між справами і спеціалізацією суддів, постає ризик виникнення конфлікту між різними юрисдикціями і, взагалі, все це справляє враження “подільності” судової влади (слабка і менш незалежна).
  
  На мою думку, необхідно уникати такого розпорошення ресурсів, зокрема у країні, яка не є надто багатою, оскільки створення спеціалізованих судів обов’язково приведе до додаткових витрат. Значно доцільніше створити, в крайньому разі протягом перших років, спеціалізовані підрозділи всередині звичайних (цивільних) судів, як це ми бачимо в більшості західноєвропейських країн (наприклад, справи, пов’язані з банкрутством, сімейні справи, трудові спори тощо).
  
  
  Стаття 20. Порядок утворення судів
  Суди загальної юрисдикції утворюються і ліквідовуються Президентом України відповідно до цього Закону за поданням Міністра юстиції України, погодженим з Головою Верховного Суду України або головою відповідального вищого спеціалізованого суду.
  Місцезнаходження і статус суду визначаються з урахуванням принципів територіальності (адміністративно-територіального устрою) та спеціалізації.
  Підставами для утворення чи ліквідації суду є зміна адміністративно-територіального устрою, передислокація військ або реорганізація Збройних Сил України, зміна визначеної цим Законом системи судів, а також інші підстави, передбачені законом.
  Кількість суддів у судах визначається Президентом України за поданням Голови Державної судової адміністрації України, погодженим із Головою Верховного Суду України чи головою відповідного вищого спеціалізованого суду, з урахуванням обсягу роботи суду, та в межах видатків, затверджених у Державному бюджеті України на утримання судів.
  Голова суду, заступник голови суду призначаються на посаду строком на п’ять років з числа суддів та звільняються з посади Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України (а щодо спеціалізованих судів - голови відповідного вищого спеціалізованого суду) на підставі рекомендації Ради суддів України (щодо спеціалізованих судів - рекомендації відповідної ради суддів). Призначення на інші адміністративні посади в судах, а також призначення (обрання) на адміністративні посади у Верховному Суді України та звільнення з цих посад здійснюється в порядку, встановленому цим Законом. Суддя може бути звільнений з адміністративної посади (крім адміністративних посад у Верховному Суді України) в порядку, визначеному цією статтею, а також за ініціативою Вищої ради юстиції. Призначення судді на адміністративну посаду без додержання вимог цієї статті не допускається.
  Перебування судді на адміністративній посаді не звільняє його від здійснення повноважень судді відповідного суду, передбачених цим Законом.
  Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді. Припинення повноважень судді припиняє здійснення ним повноважень на адміністративній посаді в суді.
  
  В межах демократичних законодавчих рамок створенням і ліквідацією судів загальної юрисдикції повинен займатися парламент, а не президент. Те ж саме стосується визначення кількості суддів в судах.
  
  Але найнебезпечнішим положеннями цього законодавчого акту є положення про призначення суддів (з приводу цього питання див. infra статтю 61) і голів судів. Це суперечить засаді розподілу гілок влади, а також нормам, передбаченим у рекомендаціях Ради Європи. Президент республіки не може відігравати у підборі суддів або підборі суддів, які займатимуть відповідні адміністративні посади, аж настільки активну роль.
  
  Що стосується питання просування по службі, то тут дозвольте мені послатися на Рекомендацію № R (94) 12 Ради Європи і нагадати, що в ній дуже чітко говориться про заслуги: “Всі рішення, пов’язані з професійною кар’єрою суддів, повинні ґрунтуватися на об’єктивних критеріях, а підбір і просування суддів по службі повинні залежати від таких якостей, як їх кваліфікація, чесність, здібність і дієвість. Орган, який ухвалює рішення щодо підбору і просування суддів по службі повинен бути незалежним від уряду й адміністрації”. У цій ділянці (як і в ділянці підбору суддів) існує необхідність у процедурі і критеріях, за якими суддів оцінюватимуть і підвищуватимуть, за їхнім бажанням, на посаді.
  
  Однак з більш узагальненої точки зору, сумніву можна піддати ефективність усієї системи просування по службі в такому органі як суд, оскільки за визначенням суд не може мати ієрархічної структури в прямому значенні цього слова. Досвід країн Загального права, з одного боку, і дискусії, які зараз точаться в деяких раїнах навколо накладення строкових обмежень на тривалість служби голів суду, з другого боку, свідчить про те, що, мабуть, вже прийшла пора для пірамідальної структури суду.
  
  Варто також обміркувати питання доцільності механізму, коли просування по службі (а також зростання заробітної платні) тісно пов’язане з виконуваними обов’язками. Тут доречно, мабуть, буде сказати кілька слів про характерні риси італійської системи - єдиної системи (на скільки мені відомо), яка досягла повного відокремлення рангу від функції.
  
  Преш за все треба пам’ятати, що в Італії існує єдина структура просування суддів і прокурорів по службі: для підвищення на посаді (переходу від виконання однієї функції до іншої) їм необхідно пройти тестування на відповідність. Тут слід сказати, що негативний результат - рідкість. Просування по службі передбачає такі стадії: стажисти (в Італії вважається працівниками суду) після стажу вального періоду, що триває близько двох років, можуть одержати призначення на будь-яку посаду в суді першої інстанції: суддя суду (виконує функції судді самостійно або колегіально - разом з іншими суддями), заступника головного прокурора, судді, що відповідає за виконання вироків, судді у справах дітей. Вища рада суддів готує перелік наявних вакансій, а тоді проводить співбесіди зі стажистами. Стажисти по черзі висловлюють свої побажання щодо зайняття вакансій відповідно до їх місця у конкурсному списку.
  
  Для того аби одержати ранг судді суду, необхідно мати дворічний стаж роботи на посаді судді-стажиста. Після одинадцяти років перебування на посаді судді суду (тринадцяти років з часу призначення на посаду стажиста), судді суду можуть одержати ранг судді апеляційного суду. Для того аби одержати ранг судді касаційного суду, необхідно мати семирічний стаж роботи на посаді судді апеляційного суду. Після подальших восьми років стажу роботи, суддів можуть оголосити гідними займати найвищі адміністративні посади (голови вищих судів). Підвищення в ранзі відбувається відразу по досягненні суддею відповідного стажу роботи за рішення Вищої ради суддів на основі звіту компетентної Ради суддів (місцевого дорадчого органу, що діє при кожному апеляційному суді). Суддю, визнаного таким, що не може бути підвищений в ранзі, оцінюють через два роки знову.
  
  Ця система, запроваджена між 1966 і 1973 роками, відокремила ранг від посади і відмінила конкурс на ранг судді апеляційного суду і судді касаційного суду. Таким чином підвищення судді в ранзі (при цьому його заробітна плата зростає) залежить від його стажу роботи і від оцінки Вищої ради суддів. Оскільки в основі такого підходу лежить відокремлення рангу від посади, то просування по службі відбувається незалежно від того, існує чи не існує вакансія для одержаного рангу. Єдиним негайним наслідком присвоєння нового рангу є підвищення зарплати. Отже, незважаючи на те, що старі ранги залишилися, тепер вони вказують лише на зростання заробітної плати.
  
  Система, описана вище, змогла подолати недоліки попередньої системи просування по службі, при якій здійснювався підбір кандидатів або проводився конкурс: теперішня система є системою кооптування, яка передбачає психологічне підпорядкування з боку “молодшого складу” і, нема сумніву, сприяє узгодженості роботи. Принцип ієрархічності несумісний з принципом незалежності. Два положення Конституції Італії: “судді підпорядковуються тільки закону” (стаття 101 (2)) і “судді відрізняються один від одного тільки відмінністю функцій, які вони виконують” (стаття 107 (3)) дали змогу не лише гарантувати незалежність судової влади від виконавчої, але також “внутрішню” незалежність кожного судді від судової ієрархії і суду. Кожен суддя, незалежно від свого місця на ієрархічній драбині, користується одноковим правом судді.
  
  Надання Вищій раді суддів права на остаточне ухвалення рішень щодо оцінки діяльності, покладення обов’язків і призначення на посаду є справжньою гарантією незалежності кожного судді. Крім того, одним з наслідків відокремлення рангу від функцій стало те, що судді з відповідним професійним досвідом, не побоюючись за свою кар’єру, можуть залишатися на ключових посадах у нижчих судах і розглядати складні кримінальні справи, господарські злочини, а також справи, пов’язані з мафією і тероризмом. В противному разі, єдиною альтернативою було б призначення на ці посади щойно призначених суддів-стажистів.
  
  
  Стаття 23. Суддя місцевого суду
  Суддя місцевого суду здійснює:
  правосуддя в порядку, встановленому процесуальним законом;
  процесуальні дії та організаційні заходи з метою забезпечення розгляду справи;
  контроль відповідно до закону за своєчасним зверненням до виконання судових рішень, поставлених під його головуванням;
  інші передбачені законом повноваження.
  
  Тут виникає питання, чи суддя відповідно до закону має повноваження на здійснення контролю за своєчасним виконанням судових рішень, поставлених за його головування. Західноєвропейська традиція не передбачає виконання суддями таких функцій; такі функції перебувають у компетенції виконавчої влади. Якщо українські законодавці мають намір покласти цей додатковий тягар на плечі суддів, то в такому разі суддів необхідно забезпечити відповідними повноваженнями, а також матеріальними і людськими ресурсами. А це означає, що в кожному суді необхідно створити відповідну службу під керівництвом одного або кількох суддів. Така служба повинна мати у своєму розпорядженні значну кількість державних службовців, а також офіцерів поліції. Суддів повинні бути уповноважені видавати накази про штрафні санкції або навіть накази про взяття під варту тих осіб, які відмовляються підкоритися рішенням суду. Лише за таких умов можна покладати на суддів згадані обов’язки.
  
  
  Стаття 24. Голова місцевого суду та його заступник (заступники)
  Голова місцевого суду:
  здійснює організаційне керівництво діяльністю суду;
  визначає обсяг обов’язків заступника (заступників голови) суду;
  на підставі акта про призначення на посаду судді чи обрання суддею безстроково або припинення повноважень судді видає відповідний наказ;
  приймає на роботу і звільняє працівників апарату суду, присвоює їм ранги державного службовця у встановленому законом порядку, застосовує щодо них заохочення та накладає дисциплінарні стягнення;
  здійснює заходи щодо забезпечення формування складу народних засідателів;
  організовує ведення судової статистики;
  організовує роботу щодо підвищення кваліфікації працівників апарату суду;
  представляє суд у зносинах з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, громадянами та організаціями;
  здійснює інші передбачені законом повноваження.
  
  Голова місцевого суду з питань, що належать до його повноважень, видає накази і розпорядження.
  
  Голова місцевого суду має заступника (заступників). Заступник голови місцевого суду відповідно до визначених головою суду обов’язків бере участь в організації діяльності суду. У разі відсутності голови суду виконання його обов’язків здійснюється відповідно до встановленого ним розподілу обов’язків щодо організації діяльності суду.
  Голова місцевого суду та його заступники призначаються на посаду і звільняються з посади в порядку, встановленому статтею 20 цього Закону.
  Голова і заступники місцевого суду можуть бути призначені на адміністративні посади повторно.
  
  Хочу звернути увагу також на те, що відповідно до цього законодавчого акта голови судів приймають на роботу і звільняють з роботи працівників апарату суду, присвоюють їм ранги державного службовця у встановленому законом порядку, застосовують щодо них заохочення та накладають дисциплінарні стягнення; у Західній Європі голови суддів не мають таких повноважень (в крайньому разі, наскільки це мені відомо), і такі повноваження ніколи не надаються суддям. Я не піддаю критиці такий підхід, але хочу лише сказати, що в такому разі суди повинні бути забезпечені достатніми фінансовими засобами.
  
  
  Стаття 33. Повноваження Касаційного суду України
  Касаційний суд України:
  розглядає в касаційному порядку справи, віднесені до його підсудності, а також інші справи у випадках, визначених процесуальним законом;
  веде та аналізує судову статистику, вивчає й узагальнює судову практику;
  надає методичну допомогу у застосуванні законодавства судами нижчого рівня;
  здійснює інші повноваження, передбачені законом.
  Розгляд справ у Касаційному суді України здійснюється колегіями у складі не менше трьох суддів.
  
  Глава 8. Верховний Суд України
  Стаття 47. Верховний Суд України - найвищий судовий орган
  Верховний Суд України є найвищим судовим органом у системі судів загальної юрисдикції. Верховний Суд України здійснює правосуддя, забезпечує однакове застосування законодавства усіма судами загальної юрисдикції.
  Верховний Суд України:
  розглядає у касаційному порядку рішення загальних судів у справах, віднесених до його підсудності процесуальним законом; переглядає в порядку повторної касації усі інші справи, розглянуті судами загальної юрисдикції в касаційному порядку; у випадках, передбачених законом, розглядає інші справи, пов’язані з виключними обставинами;
  дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики; у разі необхідності визнає не чинними роз’яснення Пленуму вищого спеціалізованого суду, зазначені в пункті 1 частини другої статті 44 цього Закону;
  дає висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких обвинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; надає за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
  звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у судів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України (254к/96-вр) та законів;
  веде та аналізує судову статистику, вивчає та узагальнює судову практику, знайомиться в судах з практикою застосування законодавства;
  у межах своїх повноважень вирішує питання, що випливають з міжнародних договорів України; представляє суди загальної юрисдикції у зносинах з судами інших держав;
  здійснює інші повноваження, передбачені законом.
  
  Отже українська судова система передбачає:
  касаційний суд;
  Верховний Суд;
  Конституційний Суд.
  
  Я аж ніяк не бачу необхідності у тому, аби розрізняти між Касаційним судом і Верховним Судом; в більшості країн світу Касаційний суд є також Верховним Судом (а в деяких системах всі три функції виконує Верховний Суд, який є одночасно Касаційним і Конституційним Судом).
  
  Даний Закон не визначає, якими мають бути стосунки між Касаційним і Верховним Судом. А це питання - надзвичайної ваги, і воно повинно чітко бути вирішеним, хоч, я повторюю, найкращим вирішенням такого питання є об’єднання обох судів. Я знову вбачаю тут політичну волю до застосування римського правила, відповідно до якого, аби управляти (у даному випадку тримати суди під суворим контролем) необхідно поділяти (divide et impera: тобто поділяй і владарюй).
  
  Стаття 47 передбачає, що Верховний Суд “звертається до Конституційного Суду України у випадках виникнення у суддів загальної юрисдикції при здійсненні ними правосуддя сумнівів щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів”. На мою думку, якщо положення законодавчого акту є неконституційним, то змушувати сторони підніматися всіма щаблями юрисдикції тільки для того, аби звернутися до Конституційного Суду, буде марною тратою грошей і часу: доцільніше надати (також) судді першої інстанції (як і судді апеляційного суду) повноваження звертатися до Конституційного Суду, як це відбувається в багатьох європейських судах.
  
  Стаття 54. Президія Верховного Суду України
  Президія Верховного Суду України діє у складі Голови Верховного Суду України, його заступників, голів судових палат, секретаря Пленуму Верховного Суду України та суддів Верховного Суду України, кількісний склад яких визначається Пленумом Верховного Суду України.
  Судді Верховного Суду України обираються до складу Президії Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України чи за пропозицією Суддів Верховного Суду України Пленумом Верховного Суду України шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Обраним вважається суддя, за якого подано більшість голосів суддів, присутніх на засіданні Пленуму. У такому ж порядку судді звільняються достроково від обов’язків члена Президії.
  Президія Верховного Суду України:
  розглядає питання організації діяльності Верховного Суду України, судових палат та апарату Верховного Суду України;
  затверджує персональний склад судових палат; заслуховує інформацію голів судових палат і Військової судової колегії про їх діяльність;
  розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації;
  розглядає питання фінансування та організаційного забезпечення діяльності Верховного Суду України і виробляє пропозиції щодо їх поліпшення; схвалює пропозиції до проекту Державного бюджету України щодо фінансування діяльності Верховного Суду України;
  розглядає питання роботи з кадрами суддів і працівників апарату Верховного Суду України та підвищення їх кваліфікації;
  затверджує положення про преміювання суддів і працівників апарату Верховного Суду України, про надання матеріальної допомоги; встановлює надбавки до посадових окладів суддів, які займають адміністративні посади;
  заслуховує інформацію голів апеляційних загальних судів, Касаційного суду України та вищих спеціалізованих судів щодо організації роботи цих судів;
  виробляє пропозиції щодо кількості суддів у відповідних судах на основі нормативів навантаження суддів у судах усіх рівнів;
  вирішує питання щодо заснування друкованих видань Верховного Суду України та заслуховує звіти про роботу редакційних колегій цих органів; затверджує за поданням Голови Верховного Суду України положення про Науково-консультативну раду при Верховному Суді України та її персональний склад;
  вносить на розгляд Пленуму Верховного Суду України питання відповідно до його Регламенту;
  здійснює інші повноваження, передбачені законом.
  Засідання Президії Верховного Суду України проводиться не менш як один раз на два місяці. Засідання Президії є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин її складу. Постанови Президії приймаються відкритим чи таємним голосуванням більшістю голосів членів Президії, присутніх на засіданні, і підписуються Головою Верховного Суду України або його заступником, який головував на засіданні. У засіданнях Президії, на яких розглядаються питання діяльності спеціалізованих судів, беруть участь голови вищих спеціалізованих судів.
  Для підготовки проектів постанов Пленуму Верховного Суду України, вивчення окремих питань, пов’язаних із вдосконаленням здійснення правосуддя, Президія Верховного Суду України може створювати робочі групи з числа суддів та фахівців у відповідних галузях права.
  
  Стаття 55. Пленум Верховного Суду України
  Пленум Верховного Суду України є колегіальним органом, повноваження якого визначаються Конституцією України та цим Законом. До складу Пленуму Верховного Суду України входять усі судді Верховного Суду України, голови вищих спеціалізованих судів, їх перші заступники, голова Касаційного суду України та голова Апеляційного суду України.
  Пленум Верховного Суду України:
  відповідно до Конституції України обирає на посаду та звільняє з посади шляхом таємного голосування Голову Верховного Суду України, а також здійснює призначення та звільнення суддів з інших адміністративних посад у Верховному Суді України в порядку, встановленому цим Законом;
  утворює судові палати Верховного Суду України, визначає їх кількісний склад, призначає голів судових палат та їх заступників;
  визначає кількісний склад суддів Президії Верховного Суду України та обирає їх в порядку, передбаченому Законом;
  призначає на посаду з числа суддів Верховного Суду України за поданням Голови Верховного Суду України та звільняє з посади секретаря Пленуму Верховного Суду України;
  заслуховує інформації Голови Верховного Суду України, голів судових палат Верховного Суду України, голів вищих спеціалізованих судів, Касаційного суду України та апеляційних судів щодо організації роботи судових палат та діяльності відповідних судів;
  дає роз’яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає не чинними відповідні роз’яснення вищих спеціалізованих судів;
  приймає рішення про звернення до Конституційного Суду України з питань конституційності законів та інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів;
  відповідно до Конституції України схвалює висновок щодо наявності чи відсутності в діяннях, у яких обвинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину, а також ухвалює подання до Верховної Ради України про неможливість виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
  затверджує Регламент Пленуму Верховного Суду України;
  здійснює інші повноваження, передбачені законом.
  Засідання Пленуму Верховного Суду України є повноважним за умови присутності на ньому не менш як двох третин складу Пленуму. У роботі Пленуму Верховного Суду України беруть участь Голова Вищої ради юстиції, Генеральний прокурор України та Міністр юстиції України.
  Пленум Верховного Суду України скликається за необхідністю, але не менш як один раз на три місяці. Про час скликання Пленуму та питання, що виносяться на його розгляд, учасники засідання Пленуму повідомляються не пізніш як за десять днів до засідання.
  Проекти постанов Пленуму Верховного Суду України щодо надання роз’яснення з питань засновування законодавства при вирішенні судових справ повинні бути надіслані Генеральному прокурору України та Міністру юстиції України не пізніш як за десять днів до засідання.
  Засідання Пленуму веде Голова Верховного Суду України, а у разі його відсутності - Перший заступник або інший заступник Голови Верховного Суду України відповідно до Регламенту.
  Порядок роботи Пленуму Верховного Суду України встановлюється цим Законом та прийнятим відповідно до нього Регламентом Пленуму Верховного Суду України.
  Пленум Верховного Суду України приймає з розглянутих питань постанови. Постанови Пленуму Верховного Суду України підписуються головуючим на засіданні Пленуму та секретарем Пленуму і публікуються в офіційному друкованому органі Верховного Суду України.
  Секретар Пленуму Верховного Суду України організовує роботу секретаріату Пленуму, підготовку засідань Пленуму, забезпечує ведення протоколу та контролює виконання постанов, прийнятих Пленумом Верховного Суду України.
  
  Я однозначно виступає проти цього аж ніяк не обов’язкового поділу єдиного організму судової влади. Такою надмірною кількістю комісій, президій, рад і засідань і т.д., і т. п. Можна досягти лише однієї мети - розпорошеного управління судовою системою, а це дає змогу виконавчій владі контролювати ухвалення усіх важливих питань. Я знову повторюю, що на місці цього розпорошеного управління судовою системою повинен бути лише один самоврядний орган судової влади: Вища рада суддів, яка би складалася з більшості суддів, обраних їхніми колегами. Такий орган повинен бути уповноважений ухвалювати остаточні і обов’язкові до виконання рішення - а не просто висловлювати свою думку - з таких питань, як підбір кандидатів, практичне навчання, просування по службі, переведення до іншого суду і накладення дисциплінарних стягнень на суддів.
  
  Представлена у цьому Законі система просто не зможе працювати. Надто багато інстанцій покликані висловлювати свою позицію і постановляти рішення з одних і тих же питань - питань, які серед іншого, визначені досить туманно.
  
  Ну, наприклад, незрозумілим для мене є формулювання “розглядає матеріали узагальнення судової практики та аналізу судової статистики, приймає відповідні рекомендації”;

• 2003.06.25 | DevRand

  (IV) ПРИЗНАЧЕННЯ СУДДІВ І КВАЛІФІКАЦІЙНІ КОМІСІЇ СУДДІВ

  (IV)
  ДЕТАЛЬНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ:
  ПРИЗНАЧЕННЯ СУДДІВ
  І КВАЛІФІКАЦІЙНІ КОМІСІЇ СУДДІВ
  
  Стаття 61. Порядок призначення (обрання) судді на посаду
  Перше призначення на посаду професійного судді строком на п’ять років здійснюється Президентом України на підставі рекомендації відповідної кваліфікаційної комісії суддів за поданням Вищої ради юстиції. Усі інші судді обираються безстроково Верховною Радою України на підставі рекомендації Вищої кваліфікаційної комісії суддів України за поданням Голови Верховного Суду України (голови відповідного вищого спеціалізованого суду).
  Порядок внесення подання про призначення судді на посаду встановлюється законом про Вищу раду юстиції.
  Особа, призначена на посаду судді чи обрана суддею безстроково згідно з вимогами цього Закону, набуває статусу професійного судді відповідного рівня і спеціалізації судів: судді місцевого значення чи апеляційного загального або військового суду, судді Апеляційного суду України, судді Касаційного суду України, судді місцевого, апеляційного або вищого спеціалізованого суду або судді Верховного Суду України.
  Посада судді та інші умови його праці згідно з законодавством про працю визначається в наказі голови відповідного суду. Суддя може бути переведений на іншу посаду в порядку, встановленому цим Законом.
  Судді, призначеному на посаду, видається посвідчення встановленого зразка відповідно до цього Закону.
  Підстави та порядок звільнення судді з посади, умови його відповідальності та інші питання статусу суддів визначаються відповідно до Конституції України законом про статус суддів.
  
  РОЗДІЛ IV. КВАЛІФІКАЦІЙНІ КОМІСІЇ СУДДІВ
  ГЛАВА 11. Система кваліфікаційних комісій
  Стаття 73. Статус кваліфікаційних комісій суддів
  Кваліфікаційні комісії суддів є постійно діючими органами в системі судоустрою України, повноваження яких визначаються Конституцією України та цим Законом.
  Завданням кваліфікаційних комісій є забезпечення формування корпусу професійних суддів, здатних кваліфіковано, сумлінно і неупереджено здійснювати правосуддя, шляхом відбору і рекомендування осіб для зайняття посади професійного судді та визначення рівня фахової підготовленості професійних суддів та щодо надання висновків про звільнення судді з посади.
  Члени кваліфікаційних комісій суддів здійснюють свої повноваження на громадських засадах і на час роботи в комісіях звільняються від виконання службових обов’язків за основним місцем роботи із збереженням середнього заробітку.
  
  Стаття 91. Кваліфікаційний іспит
  Кваліфікаційний іспит є атестуванням особи, яка виявила бажання бути рекомендованою для призначення на посаду судді вперше.
  Кваліфікаційний іспит полягає у виявленні знань та рівня професійної підготовки кандидата в судді, ступеня його готовності здійснювати правосуддя з питань юрисдикції відповідно до суду.
  Після виконання кандидатом письмового завдання, співбесіди з ним і постановки йому запитань в усній формі кваліфікаційна комісія залежно від результатів кваліфікаційного іспиту дає висновок про складення іспиту і підготовленість кандидата до судової роботи та рекомендацію для призначення його на посаду судді або вмотивований висновок про відмову в такій рекомендації. Хід складення кваліфікаційного іспиту повинен протоколюватися, а всі матеріали іспиту підлягають зберіганню в архіві як офіційні документи. Результати складеного кваліфікаційного іспиту дійсні протягом трьох років.
  Кваліфікаційний іспит складають також особи, з часу звільнення яких з посади судді минуло більше п’яти років.
  Особи, які склали кваліфікаційний іспит, але не рекомендовані кандидатами у професійні судді за браком вакантних посад, враховуються кваліфікаційною комісією як кандидати на наступні вакантні посади протягом трьох років, якщо за цей час вони не відкличуть свою заяву.
  Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту, може бути допущена до його складення повторно не раніш як через рік. Документи, передбачені процедурою добору кандидатів для призначення на посаду судді, перед складанням кваліфікаційного іспиту повторно готуються з урахуванням інформації щодо особи кандидата за період, що минув з часу першого кваліфікаційного іспиту.
  Особа, яка не склала кваліфікаційного іспиту повторно, може бути допущена до складання наступного кваліфікаційного іспиту не раніш як через два роки.
  
  Стаття 92. Кваліфікаційна співбесіда
  Кваліфікаційна співбесіда полягає у перевірці знань професійного судді, встановлення рівня кваліфікаційної підготовленості судді, його здатності підвищувати свій фаховий рівень і здійснювати правосуддя, в тому числі у судах більш високого рівня.
  Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на присвоєння кваліфікаційного класу вперше, стосується фахової орієнтації цього судді в судовій роботі та засвоєння ним початкових навичок судді.
  Кваліфікаційна співбесіда проводиться в усній формі щодо положень основних галузей права з одночасним дослідженням матеріалів, що стосуються фактичного здійснення суддею правосуддя і виконання ним посадових обов’язків.
  Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на дострокове присвоєння кваліфікаційного класу, стосується питань підвищення суддею свого кваліфікаційного рівня, методів та форм удосконалення судочинства, засвоєння суддівських навичок.
  Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на присвоєння більш високого кваліфікаційного класу, стосується значних успіхів, досягнутих суддею у виконанні своїх обов’язків, характеру та складності справ, які розглядає суддя, аналізу судової практики в межах його спеціалізації та пропозицій щодо її удосконалення.
  Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на зайняття посади у суді вищого рівня, стосується знань у галузі законодавства, судової практики і правової аналітики, рівень яких є достатнім для забезпечення належного виконання суддею повноважень у суді вищого рівня.
  Кваліфікаційна співбесіда з суддею, який претендує на обрання безстроково, стосується оцінки його діяльності на посаді судді впродовж п’ятирічного строку, рівня вдосконалення професійної підготовки та інших обставин, пов’язаних з наступною судовою діяльністю.
  
  Як я уже зауважував, українська система підбору і призначення на посаду суддів не відповідає нормам, встановленим Радою Європи.
  
  Принцип 1-2.с. Рекомендації № R (94) 12 стосується одночасно підбору кандидатів на посаду судді і просування суддів по службі. Оскільки питання підбору і просування по службі не завжди збігаються, то, очевидно, доцільним було б розмежувати ці два аспектами, розглянувши спочатку підбір кадрів, а тоді просування по службі.
  
  Тут треба також зауважити, що підбір суддів в різних системах світу здійснюється різними способами. Така різноманітність характерна і для Європи, де можна знайти будь-яку систему підбору кандидатів на посаду судді, включаючи шляхом загального голосування, що є характерним для деяких кантонів Швейцарії.
  
  Зрозуміло, що кожен підхід має свої переваги і недоліки.
  
  Перший підхід полягає в тому, що кандидатів на посаду судді підбирають із числа представників державних виконавчих органів або законодавців; цей підхід, з одного боку, сприяє зміцненню законності під час судових призначень, а з другого боку, сильна залежність судової влади від інших гілок влади, а також політичний підтекст такого підходу є його недоліками.
  Обрання суддів шляхом загального голосування дає суддям найвищий рівень законності, оскільки суддю обирає сам народ. Однак такий підхід змушує суддю проводити принизливу, а інколи демагогічну виборчу кампанію з обов’язковою фінансовою підтримкою з боку одної із партій, яка рано чи пізно може звернутися з вимогою послуги у відповідь. Крім того, суддя може приймати рішення на догоду своєму електорату.
  Перевага кооптування судовою владою полягає в тому, що суддями стають особи з найкращою методичною підготовкою, але існує значний ризик потрапити у тенета консерватизму і кумівства.
  Призначення на посаду суддів комісією, у складі якої є судді і професори права (таку комісію призначає незалежний орган, що представляє судову владу), після проведення відкритого конкурсу є системою, якою нині користуються в багатьох країнах.
  
  Беручи до уваги з вищенаведені підходи, Засада 1-2.с. цієї рекомендації показує, що перевага надається усуненню впливу виконавчої влади на призначення суддів. Головне правило такого підходу знайшло своє відображення в першій частині згаданої Засади 1-2.с.: “Орган, який постановляє рішення щодо підбору суддів і їх просування по службі, повинен бути незалежним від уряду і адміністрації. З метою забезпечення незалежності такого органу необхідно передбачити, що підбір його членів здійснюється судовою владою, а його процедурні норми ухвалюються членами цього органу”.
  
  Друга частина Засади 1-2.с., на противагу першій, подається як виняток до норми, передбаченої в першому підпункті. Тобто рекомендація розглядає лише як виняток країну, де “конституційні або правові положення і традиції дозволяють уряду призначати суддів”. Тут на досить серйозні проблеми наражаються країни Центральної і Східної Європи, де історична “традиція” не завжди була демократичною, а конституції і закони, прийняті після падіння Берлінської стіни (часто під впливом систем Загального права), привели до таких механізмів призначення і здійснення контролю за просуванням суддів по службі, які аніскільки не захищають суддів від спроб впливу на них з боку політичних властей.
  
  Хоч Засада 1-2.с. і намагається запропонувати у своєму другому підпункті деякі способи обмеження дискретних повноважень виконавчих (або законодавчих) органів влади, наприклад, через створення “спеціального незалежного і компетентного органу з надання уряду порад, які він потім використовує на практиці”, але саме відсутність детальної і надійної інформації про реальний стан справ із застосуванням таких порад на практиці викликає серйозне занепокоєння.
  
  Особисто я радив би включити до цього законодавчого акту якомога більше точних процедурних норм для підбору кандидатів і призначення на посаду судді. Освіченість і професійність нових суддів є найкращою гарантією незалежності і відданої служби громадянам. Я вважаю, що з метою досягнення цих цілей найкраще буде застосувати систему конкурсного підбору. Навіть якщо політична воля відповідної країни полягає в тому, аби судді призначалися виконавчою владою, то все одно необхідно, аби вибір падав на людей, які спроможні забезпечити найвищі стандарти професійності та моралі.
  
  Аби досягти цієї мети, кваліфікаційні комісії необхідно створювати не на якийсь строк, але для кожного конкурсного іспиту окремо. Іспити необхідно проводити на постійній основі - щорічно або кожних два-три роки. Колегія екзаменаторів повинна складатися з більшості суддів і з викладачів університету, вибраних Вищою радою для кожного окремого конкурсного іспиту. Така колегія повинна розглянути короткий життєпис кандидатів і провести конкурсний іспит - як у письмовій так і в усній формі - з питань цивільного, кримінального та адміністративного права, цивільних, кримінальних і адміністративних процесуальних норм тощо. Члени колегії повинні оцінити результати таких іспитів у прозорий і відкритий спосіб і скласти остаточний список кандидатів, підрахувавши бали письмових та усних іспитів. Кандидати повинні призначатися на посаду судді відповідно до місця, яке вони зайняли у списку.

• 2003.06.25 | DevRand

  (V) ПЕРЕВЕДЕННЯ І ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СУДДІВ

  (V)
  ДЕТАЛЬНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ:
  ПЕРЕВЕДЕННЯ СУДДІВ ДО ІНШОГО СУДУ І ДИСЦИПЛІНАРНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ
  
  Стаття 62. Порядок переведення судді до іншого суду
  Суддя може бути переведений до іншого суду за його письмовою заявою.
  Переведення судді за його заявою з одного суду до іншого суду того самого рівня і спеціалізації здійснюється Президентом України за поданням Голови Верховного Суду України або голови відповідного вищого спеціалізованого суду згідно з вимогами закону.
  Усі інші переведення судді з одного суду до іншого суду здійснюються у порядку призначення чи обрання судді, встановленому цим Законом.
  
  Органом, який відповідає за переведення судді до іншого суду, повинна бути тільки Вища рада суддів. Таким органом не може бути ані адміністративний орган виконавчої влади, ані парламент, ані Президент Республіки навіть у тому випадку, коли переведення до іншого суду здійснюється зі згоди судді.
  
  
  Стаття 97. Дисциплінарне провадження щодо судді
  Дисциплінарне провадження - це процедура розгляду визначеним законом органом офіційного звернення, в якому містяться відомості про порушення суддею вимог щодо його статусу, посадових обов’язків чи присяги судді.
  Право ініціювати питання про дисциплінарну відповідальність судді належить: народним депутатам України; Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини; Голові Верховного Суду України (голові вищого спеціального суду - щодо судді відповідного спеціалізованого суду, з винятком ініціювання звільнення судді); Міністру юстиції України; голові відповідної ради суддів; членам Ради суддів України.
  Не допускається зловживати правом, зазначеним у частині другій цієї статті, зокрема ініціювання питання відповідальності судді без достатніх підстав і використання вказаного права як способу тиску на суддю у зв’язку із здійсненням ним правосуддя.
  Дисциплінарне провадження щодо судді не може бути порушено за заявою чи повідомленням, що не містить відомостей про наявність ознак дисциплінарного проступку судді або порушення суддею присяги, а також за анонімними заявами та повідомленнями.
  
  На мій погляд, дисциплінарне провадження повинне здійснюватися самоврядним органом судової влади - тобто таким органом, який (так само як і Italian Superiore della Magistratura, Вища рада суддів) реально представляє судову владу і є цілком незалежний від будь-якого неправомірного впливу з боку політичної влади чи іншої групи, яка намагається чинити тиск (наприклад, колегії адвокатів, економічних органів тощо). Апеляційне провадження потрібно проводити у Верховному Суді.
  
  Я не поділяю думки законодавців, які вважають, що повноваження на ініціювання дисциплінарних проваджень щодо судді необхідно одержати аж така велика кількість сторін. Навпаки, я вважаю, що таке повноваження необхідно надати одному або двом офіційним посадовим особам найвищого рівня (Міністру юстиції або Генеральному прокурору Верховного Суду), котрі мали б змогу одержувати і обдумувати обвинувачення проти суддів, висунуті будь-якою стороною, яка на законних підставах зацікавлена в тому, аби подати дисциплінарний позов проти судді. В іншому разі постає небезпека неправомірного тиску і шантажу суддів.
  
  Даний закон не передбачає випадків, в яких суддя вважається дисциплінарно відповідальним.
  
  Питання дисциплінарної відповідальності є досить делікатним. Такі туманні положення не можуть вирішити їх. Я переконаний, що закон повинен передбачити точний перелік випадків, які тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність. Це допомогло б суддям правильно поводитися в конкретних ситуаціях.
  
  Ось кілька прикладів, як це питання вирішується у двох законодавчих актах Італії:
  
  Одним з найважливіших законодавчих актів є акт, запропонований урядом у 1983 році (D.D.L. № 251/S, поданий на розгляд 20 жовтня 1983 року), 3-я і 4-а статті якого містять перелік основних дисциплінарних правопорушень:
  недотримання неупередженості до сторін;
  явне порушення добропристойності по відношенню до сторін, їх повірених, державних службовців або свідків;
  порушення судової таємниці;
  порушення зобов’язання проживати в тому місті, в якому знаходиться суд;
  не самоусунення від розгляду справи при виникненні конфлікту інтересів;
  професійна недбалість;
  ухвалення сумарного або невідкладного рішення з явним порушенням закону;
  навмисне і необґрунтоване порушення процедурних норм;
  неодноразові відкладення ухвалення рішення або інших дій, пов’язаних з виконанням функцій судді;
  виконання своєї роботи іншою особою;
  втручання без будь-яких підстав у підвідомчу роботу свого колеги;
  будь-яка інша поведінка, яка являє собою серйозне порушення офіційних обов’язків;
  неодноразове і значне зловживання службовим становищем з метою одержання переваг для себе або інших осіб;
  визнання винним у певних кримінальних злочинах;
  публічні висловлювання про свою згоду або незгоду з рішеннями колег з метою втрутитися у їх діяльність;
  участь у діяльності, несумісній з обов’язками судді;
  участь у позасудовій діяльності, на яку не було дано згоди з боку Вищої ради суддів;
  будь-яка інша поведінка, яка компрометує безсторонність або добропристойність судової влади.”
  
  Вже значно пізніше уряд подав на розгляд до парламенту законопроект, який має всі підстави незабаром стати законом (D.D.L. № 1247/S, поданий 11 вересня 1996 року).
  
  Законопроект розрізняє між поведінкою всередині і поза судом. Щодо поведінки всередині суду законопроект передбачає такі правопорушення (див. Статтю 2):
  
  порушення обов’язку безсторонності (не самоусунення від слухання справи, коли виникає конфлікт інтересів;
  порушення обов’язку добропристойності в стосунках зі сторонами, їх адвокатами, свідками, колегами (наприклад, втручання у роботу іншого судді);
  порушення закону у зв’язку з кричущою недбалістю або невисловленням своєї думки в письмовій формі, коли цього вимагає закон, або висловлення своєї думки без наведення фактів, які змусили суддю ухвалити саме таке рішення;
  неодноразові або необґрунтовані затримки у постановлянні рішення або інших дій, які стосується виконання суддівських функцій; будь-яке інше послідовне нехтування своїми обов’язками;
  порушення таємниці суду, або будь-яке інше порушення дискретності;
  замовчування суддями фактів правопорушення, вчинених “підлеглими”, перед Вищою суддівською радою.
  
  Що стосується поведінки суддів поза судом, то можна навести такі заборони (див. статтю 3):
  використання посади судді з метою одержання неправомірних переваг;
  дружні стосунки з підсудним у кримінальному провадженні, яке здійснює суддя, або з особою, визнаною винною у грубому кримінальному правопорушенні;
  участь у позасудовій діяльності, на яку не було дано згоди з боки Вищої ради суддів;
  публічне висловлювання про свою згоду або незгоду з рішеннями колег з метою втрутитися у їх діяльність;
  будь-яка інша діяльність, яка загрожує довірю до судової влади.

• 2003.06.25 | DevRand

  (VI) НАВЧАННЯ СУДДІВ

  (VI)
  ДЕТАЛЬНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ:
  НАВЧАННЯ СУДДІВ
  
  
  Стаття 129. Академія суддів України
  З метою вирішення питань забезпечення судів кваліфікованими кадрами суддів та працівників апарату при Державній судовій адміністрації України функціонує Академія суддів України. Академія суддів України є державним вищим навчальним закладом, що здійснює підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікованих суддів і працівників апарату судів.
  Завданням Академії суддів України є:
  підготовка кадрів на посади суддів із числа осіб, які мають вищу юридичну освіту та відповідають вимогам, встановленим законом до кандидатів на посаду судді;
  підвищення кваліфікації суддів та працівників апарату судів;
  проведення наукових досліджень з питань вдосконалення та діяльності судів;
  вивчення світового досвіду організації діяльності судів;
  науково-методичне забезпечення діяльності судів загальної юрисдикції та Конституційного Суду України.
  Академія суддів України здійснює свою діяльність відповідно до статуту, який затверджується Головою Державної судової адміністрації України та Головою Верховного Суду України за погодженням з Радою суддів України.
  Академія суддів України є юридичною особою, має свою печатку та рахунки в установах банку.
  
  Необхідно, аби навчання було визнане законом як невід’ємна частина виконання суддею своїх обов’язків, тобто прирівнювалося до ухвалення рішень і висловлення своєї думки у справах, що розглядаються.
  
  Правове навчання не повинно забезпечуватися Верховним Судом, але незалежним органом, як це відбувається в багатьох країнах Західної Європи. З цієї точки зору, на мою думку, створення Академії, передбаченої цим Законом, буде початком нової концепції судової незалежності.
  
  Міжнародне обговорення проблеми навчання і законодавчих текстів на тему навчання дало нам такі висновки:
  фахівці дедалі частіше вважають, що саме держава повинна забезпечувати суддів навчанням;
  а також, що навчання є обов’язком кожного судді
  і воно тісно пов’язане з незалежністю судової влади.
  
  Ці три засади дають нам можливість відповісти на запитання, хто ж повинен відповідати за проведення навчання? Але розмірковуючи над цією проблемою, не треба забувати також і про те, що навчання є неможливим без викладання. До того ж навчання не обмежується лише передачею якихось теоретичних знань, але полягає також у передачі цілої низки практичних вмінь (know-how) і подання прикладів поведінки (життєвих знань). Якщо з цим погодитися, то незрозуміло, чому навчання суддів повинне розглядатися окремо від поваги до права не освіту - засади, яка, фактично, визнана конституціями багатьох європейських країн.
  
  Незалежність судової влади і право на освіту - ось два наріжних камені навчання суддів. Якщо ми погоджуємося з цим судженням, то відповідь на запитання, хто повинен відповідати за навчання, буде такою: орган, завдання якого полягає у забезпеченні навчання суддів, повинен не тільки бути незалежним від державних органів, але також бути до певної міри автономним у стосунках з органом, що відповідає за адміністрування судовою системою.
  
  Пам’ятаючи про вищесказане, доречним буде погодитися із засадою, що навчання суддів забезпечуватиме структура, яка реально представляє суди і є незалежним від будь-якого іншого органу (зокрема Міністерства юстиції). Таку структуру необхідно передбачити у законі, який би чітко регулював склад її управлінського комітету. Членами такого комітету повинні бути переважно судді, призначені Вищою радою суддів, хоч до складу комітету можуть входити представники інших професій, які мають до цього стосунок (викладачі університетів, повірені та нотаріуси). Управлінський комітет повинен відповідати за складання річних навчальних програм, а також за детальну програму кожного навчального курсу для суддів. Він також призначатиме експертів, які викладатимуть окремі предмети і проводитимуть практичні семінари та обговорення в межах навчального курсу. Така колегія звітуватиме перед Вищою радую суддів і подаватиме детальний річний звіт про перебіг навчання.
  
  Навчання повинно охоплювати суддів (прокурорів) усіх видів спеціалізації, які хочуть удосконалити свої ????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????ава), є обов’язковим. Спеціальним законом необхідно виділити певні кошти на фінансування такої структури і навчання суддів.
  
  Проходження навчання повинно розглядатися як суддівська діяльність в прямому розумінні цього слова; крім того, проходження навчання необхідно брати до уваги кожного разу, коли суддя звертається з проханням про переведення до іншого суду або підвищення на посаді. Нарешті, самоосвіта також повинна вважатися наріжним каменем навчання сучасного судді. Необхідно встановити заохочення (наприклад, звільнення від оподаткування) при закупівлі літератури, CD-ROM-ів та інших носіїв, що містять правову інформацію, а також при одержанні доступу до правової інформації в Інтернеті тощо.
  
  Моя наступна порада у цій сфері стосується створення сучасної системи запису судових рішень, а також створення комп’ютерної бази даних правових текстів (законів, практики судів, законодавчих доктрин). Використання такої бази має надзвичайно важливе значення для суддів у їх щоденній роботі в Західній Європі і значною мірою допомагає йти в ногу із законодавчими та правовими нововведеннями, дізнаватися про нові постанови органів місцевої влади, доктрини і матеріали у сучасному постійно змінному правовому середовищі, яке оточує нас і ставить перед нами все нові і нові завдання.
  
  Якщо б у мене запитали про мою думку щодо положення цієї статті, я би сказав, що вона видається мені надто “стислою”. Академію необхідно створювати відповідно окремого законодавчого акта. Такий законодавчий акт повинен чітко визначити структуру цього закладу, підтвердивши і зміцнивши його незалежність, а також визначити види діяльності, якими займатиметься заклад.

• 2003.06.25 | DevRand

  Коментар доктора Анжея ЖЕПЛІНСЬКОГО

  Коментар до Закону № 3018-ІІ “Про судоустрій України”, який ухвалено 7 лютого 2002 року і введено в дію 1 червня 2002 року.
  
  Доктор Анжей ЖЕПЛІНСЬКИЙ
  
  Професор Варшавського університету
  Член Гельсінського комітету з прав людини у Польщі
  
  
  За основу закону взято розділ 8 Конституції України, і за певних умов даний Закон може гарантувати здійснення в Україні правосуддя відповідно до вимог, передбачених статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, тобто незалежним і безсторонніми судом. Згадані додаткові умови є політичними і правовими. Перші залежать від готовності держави заснувати передбачені цим Законом правові заклади, від якості української правова освіти і також від виділення необхідних коштів на поліпшення теперішнього незадовільного стану судоустрою країни. З огляду на природу таких обставин я не говоритиму про них далі. Останні обставини залежать від недоліків і лазівок в даному Законі. Я поведу мову тільки про такі умови. Я також прокоментую положення, які можуть бути удосконалені, і висловлю свою думку з приводу деяких доповнень до Закону “Про судоустрій України”.
  
  Стаття 1.3. (Судова влада). Я не думаю, що - Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. - Така юрисдикція поширюється на розв’язання правових спорів і на вирішення правових питань, з якими подавець заяви звертається до судів.
  
  Стаття 5.1. (Здійснення правосуддя виключно судами). Це положення є повторенням статті 1.3 і статті 3, в яких говориться, що суди мають монополію на здійснення правосуддя. Я також думаю, що нема потреби повторювати конституційне положення (стаття 124.1 Конституції України). Надто багато повторень не сприяє чіткості законодавчого акта.
  
  Також слід згадати, що положення статті 5.1. не дозволяє створення будь-якого органу, який би виконував функції суду, але у статті 38.1 згадується “вищі судові органи спеціалізованих судів”.
  
  Стаття 5.2. визначає, що - Особи , які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. Однак це lex imperfecta, оскільки не наведено жодних санкцій.
  
  Стаття 6. (Право на судовий захист). Зміст цього положення такий самий, що й зміст статті 2 (- Суд, здійснюючи правосуддя, на засадах верховенства права забезпечує захист … -).
  
  В абзаці 3 статті 6 існує заборона “угод про відмову у зверненні за захистом до суду”. Це положення необхідно уточнити. В іншому випадку таке положення заборонятиме будь-які арбітражні компроміси у цивільних договорах, що є недоречним.
  
  В пункті 4 статті 6 існує заборона на позбавлення особи “права на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в суді будь-якого рівня”. Я не думаю що відповідач або позивач матимуть право брати участь в касаційному розгляді справ перед Верховним Судом. Досить, аби особа була представлена її адвокатом.
  
  Стаття 8.2 (Правова допомога при вирішенні справ у судах). Це положення повинне бути більш гнучким. Речення - Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура - є не зрозумілим. Що означає вислів “діє адвокатура”? Чи означає це, що лише члени української адвокатури мають монополію на представництво клієнта? Що станеться у випадку, коли іноземна сторона матиме свого власного адвоката, члена, скажімо, Швейцарської адвокатури? Що означає “інші особи“ в другому реченні?: студенти, що вивчають право, викладачі права? Amicus curae? Неурядові організації? Інші? Див. також статтю 59.1, друге речення Конституції України: “Кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав”. Це положення потребує уточнення.
  
  Стаття 9.1. (Гласність судового процесу). - Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду судової справи. - Я не розумію, що означає слово “результати”? На жаль, я мою тільки переклад Закону англійською мовою. Чи означає слово “результат” остаточне рішення у справі? А чи це означає інформацію про стан справи на даний момент, що мені більше подобається. Я також до кінця не розумію, що означає “ніхто”. В архівах судів зберігається багато конфіденційної інформації (наприклад, інформація, одержана при розгляді сімейних справ) або інформації, яка є комерційною таємницею (наприклад, інформація, одержана при розгляді цивільних справ). Така інформація без попередньої згоди задіяної сторони не може бути розголошеною, і суд повинен її захищати. Яке співвідношення статті 9.1 і статті 14.4? Перша стаття, здається, регулює правову позицію осіб, які не є учасниками судового процесу. Чи належать ті, що не є учасниками судового процесу, до категорії “ніхто”? Необхідно уточнити обидва положення.
  
  Я також пропоную у статті 9.1 надавати інформацію не тільки “в усній або письмовій” формі. Через кілька років дедалі більше інформації, в тому числі і в судовій системі України, можна буде одержувати через Інтернет. Закон повинен передбачити і такий розвиток подій.
  
  Стаття 9.3. - Розгляд справи у закритому судовому засіданні допускається за рішенням суду в випадках, передбачених процесуальним законом. - Необхідно додати в цьому пункті, що остаточний вердикт завжди виноситься публічно і що тільки роз’яснення такого вердикту в деяких виняткових випадках, передбачених статтею 6.1. Європейської конвенції з прав людини, може виголошуватися без сторонніх.
  
  Стаття 11.4 (Обов’язковість судових рішень). - Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність. - Це є типовим lex imperfecta, адже не вказано санкцій. Я не знаю, чи в Україні є інший законодавчий акт, який передбачає покарання за відмову виконати судові рішення. Якщо таке положення передбачене в іншому законі, то в цьому Законі про нього не потрібно згадувати. Якщо ж такого положення нема, то навіть сам факт існування такого пункту у статті 11 компрометуватиме всю законодавчу систему.
  
  Стаття 14. (Самостійність судів і незалежність суддів) Пункт 2. - Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами. - і пункт 3 - Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність судді і не посягати на неї. - є типовими надмірним повторенням; те ж саме говориться в пункті 1 цієї статті. У пункті 1 - Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. - сказано достатньо. Цю статтю необхідно помістити відразу після статті 2 цього Закону, оскільки вона визначає основу законодавства. Її необхідно пов’язати з пунктом 7 статті 6.
  
  Таке ж зауваження я маю до наступних двох абзаців статті 14. Про заборону “на втручання у здійснення правосуддя” (Стаття 14.5) вже сказано у статті 6.1., де передбачено, що кожен має право на “незалежний і неупереджений суд, утвореним відповідно до закону”, а також у положенні статті 6.2, де передбачено, що суди в Україні забезпечують “всебічний, повний і об’єктивний розгляд справ”. Знову ж таки “свобода неупередженого вирішення судових справ” (14.6) в достатній мірі забезпечується положеннями статті 6.1 і 6.2 ??????????????????????
  
  ????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????ь чому це речення необхідно зняти.
  
  Стаття 20. (Порядок утворення судів). Система судового адміністрування, окреслена в пунктах 1 і 4 цієї статті, є по вертикалі надто високою, а по горизонталі надто широкою і складною і приведе до надмірної бюрократизації, а також до того, що формально державні гроші витрачатимуться на суди, а насправді їх з’їдатиме у непропорційному співвідношенні адміністрація. Офіційні особи поза судами (Голова Державної судової адміністрації України, Міністерство юстиції, Кваліфікаційна комісія суддів, Державна судова адміністрація, адміністрація Ради суддів і нарешті ті офіційні представники всередині судів - голови судів, президії судів і пленуми судів) завжди ухвалюють суперечливі накази і розподілятимуть гроші між судами відповідно до неформального тиску, особливо коли їх компетенція до певної міри перекриває одна одну. Необхідно, аби законодавство уникало такого довгого ланцюга компетенції і таких складних структур, котрі б займалися одними і тими ж питаннями.
  
  Стаття 20.5. - Призначення судді на адміністративну посаду без додержання вимог цієї статті не допускається. - Це положення є цілком очевидною істиною, тому його треба опустити.
  
  Стаття 20.7. - Звільнення судді з адміністративної посади не припиняє його повноважень судді. Припинення повноважень судді припиняє здійснення ним повноважень на адміністративній посаді в суді. - Це є очевидним і вже врегульованим статтею 16.2 даного Закону, тож це положення необхідно вилучити.
  
  Стаття 25.7. (Види і склад апеляційних судів). - Судді апеляційного суду призначаються до складу відповідної судової палати розпорядженням голови апеляційного суду. - Це може також означати, що повноваження голови апеляційного суду необмежені і вона/він має право переводити суддю з однієї палати в іншу в будь-який час і без жодних роз’яснень. На практиці таке положення тільки підриватиме незалежність судів і тому його необхідно змінити відповідно до статті 127.4 Конституції України.
  
  Стаття 26.1.2. (Повноваження апеляційних судів). - Апеляційні суди … розглядають по першій інстанції справи, визначені законом (крім апеляційних господарських судів); - Назва таких судів “апеляційні суди” з точки зору структури судових закладів є оманливою. Апеляційний суд відповідно до такого положення - це також суд першої інстанції! Я не можу зрозуміти, чому такі суди не називаються “регіональними судами”. Конституція (стаття 125) не забороняє цієї назви.
  
  Стаття 28.1.4. (Голова апеляційного суду). Тут доцільно до Закону додати просторе положення, яке б вимагало від кандидатів на посади в судових адміністраціях (перш за все від голів судів) проходження відповідно навчання або наявності управлінського досвіду; до того ж даний Закон справедливо передбачає, що голова суду “організовує роботу президії суду” (див, наприклад, статті 24.1.1.; 28.1.1.). Суд, котрим управлятиме суддя, якому бракуватиме знань чи досвіду, означатиме перш за все порушення права кожної особи на справедливий судовий розгляд протягом розумного часу.
  
  Стаття 30 (Президія апеляційного суду). Одним з найважливіших обов’язків президії повинен стати обов’язок запобігати корупції серед суддів і захищати суддів від неї. А от Закон мовчить з приводу цієї дуже важливої функції судової адміністрації. Я хочу внести пропозицію про те, аби кожного року в травні місяці президія апеляційного суду проводила аналіз фінансових річних звітів про доходи всіх суддів її юрисдикції. Кожен суддя повинен до кінця березня кожного року надіслати такий звіт голові апеляційного суду. Звіти від голів апеляційних судів, суддів вищих спеціалізованих судів, суддів Касаційного суду України, а також звіти членів Верховного Суду надсилаються Голові Верховного Суду, де Президія цього Суду також аналізує їх. Голова Верховного Суду надсилає свій звіт Голові Конституційного Суду і навпаки. Остаточні фінансові звіти про такі індивідуальні звіти повинні бути доступними для громадськості, наприклад, вони повинні бути опубліковані на веб-сторінках апеляційних судів і Верховного Суду. Це є одним із найефективніших інструментів запобігання корупції серед суддів і захисту суддів від усіх корупційних принад.
  
  Стаття 37.3. (Президія Касаційного суду України). Чому у випадку з Касаційним судом України не передбачено науково-консультативних відділів, як це передбачено у випадку з вищими спеціалізованими судами (стаття 38.8)? Адже завдання обох судів дуже схожі. З іншого боку, склад і функції таких відділів (”структур”) необхідно детально описати. Досить туманно про це говориться в статті 45, де такі відділи називаються не “науково-консультативними структурами”, але “науково-консультативною радою” вищого спеціалізованого суду. Я би радив відмовитися від будь-якої дорадчої або консультативної функції. Будь-яка порада або консультація від “радника”, який не відповідає за справедливість остаточного рішення, в деяких випадках може підривати незалежність і неупередженість судді. Я не можу зрозуміти, чому такі радники або консультанти повинні готувати висновки щодо законопроектів? Адже це не входить у функції вищого спеціалізовано суду. Такі радники можуть робити це незалежно або, працюючи в парламентських комітетах.
  
  Стаття 42.2.1 (Заступники голови вищого спеціалізованого суду). Компетенцію заступника голови вищого спеціалізовано суду, передбачену в цій статті, необхідно порівняти з компетенцією голови такого суду (стаття 41.1.5). Вони однакові. При таких положеннях дуже важко буде уникнути непотрібних конфліктів. Тому я думаю, що заступник голови повинен організовувати роботу очолюваної ним судової палати.
  
  Стаття 48.2. (Склад Верховного Суду України). Я не розумію, чому - “у складі Верховного Суду України діє Військова судова колегія” - відокремлено від структури палат Верховного Суду. В Європі існує вже доволі усталена традиція скасовувати військові суди або в крайньому разі інкорпорувати їх у структуру звичайних судів. Я пропонує внести зміни до цього положення і перейменувати “Військову судову колегію” у “Судову палату у військових справах”.
  
  Стаття 77. (Повноваження кваліфікаційної комісії суддів). Якщо ми хочемо одержати добірку інформації про кандидата і його близьких родичів від таких органів, як міліція, служба безпеки або відомства, що займається доходами, то здійснення запиту на таку інформацію повинно бути лише у компетенції Вищої кваліфікаційної комісії суддів. В іншому випадку запити від місцевих кваліфікаційних комісій суддів нехтуватимуться поліцейськими установами, хоч такі дані дуже потрібні для того, аби уникнути призначення особи, яка не відповідає вакантній посаді (наприклад, особи, батько якого замішаний у кримінальній діяльності). Таку конфіденційну і дуже потрібну інформацію необхідно зберігати в одному місці, наприклад в архіві Вищої кваліфікаційної комісії суддів.
  
  Стаття 100.5. (Рішення у дисциплінарній справі судді). Будь-який вердикт і роз’яснення щодо нього (з деякими винятками) у дисциплінарному провадженні, яке здійснює кваліфікаційна комісія суддів, повинен бути оголошений публічно. Кожен має право знати про оправдальний або обвинувальний вирок, винесений судді, якого було звинувачено у службовому правопорушенні (див. також статті 34.3 Конституції України: “Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на вибір”).