Відповіді

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Визначення, мета, сфера дії, принципи, суб"єкти і об"єкти закону

  Закон України
  «Про інформацію»
  
  
  Цей Закон регулює право громадян України, інших суб’єктів інформаційних відносин на інформацію, закладає правові основи державної та недержавної інформаційної діяльності.
  Грунтуючись на статтях 17, 31-32, 34 Конституції України, Закон стверджує та забезпечує відповідними гарантіями право кожного вільно створювати, збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб і визначає правові форми діяльності та міжнародного співробітництва України в галузі інформації.
  
  Розділ I
  ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ
  
  
  Стаття 1. Визначення інформації
  
  1. Інформацією за цим Законом вважається будь-яке повідомлення, зміст якого може бути поданий в знаковій чи символічній формі і збережений на будь-яких зовнішніх по відношенню до людської свідомості матеріальних носіях.
  2. Офіційною інформацією за цим Законом вважаються зафіксовані на матеріальних носіях, документовані або публічно оголошені органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами відомості про події та явища, що відбуваються у світі, суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
  3. Решта інформації вважається неофіційною.
  
  Стаття 2. Мета Закону
  
  1. Закон встановлює загальні правові основи створення, збирання, використання, поширення та зберігання інформації, закріплює право особи, інших суб’єктів інформаційних відносин на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, а також систему інформації, її джерела, визначає статус суб’єктів (учасників) інформаційних відносин, регулює доступ до інформації та забезпечує її охорону, захищає особу та суспільство від можливих зловживань.
  
  Стаття 3. Сфера дії Закону
  
  1. Дія цього Закону поширюється на інформаційні відносини, які виникають під юрисдикцією України в усіх сферах життя і діяльності особи, суспільства і держави при створенні, збиранні, використанні, поширенні та зберіганні інформації.
  
  Стаття 4. Законодавство про інформацію
  
  1. Законодавство України про інформацію складають Конституція України, цей Закон, Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», Закон України «Про телебачення і радіомовлення», Закон України «Про інформаційні агентства», Закон України «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», Закон України «Про Національний архівний фонд і архівні установи», Закон України «Про державну таємницю» та інші закони України, нормативно-правові акти про окремі галузі, види, форми і засоби інформації, міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, принципи і норми чинного в Україні міжнародного права.
  
  
  Стаття 5. Основні принципи інформаційних відносин
  
  1. Основними принципами інформаційних відносин є: 1) визнання права на інформацію одним із основних прав людини;
  2) гарантованість права на інформацію; 3) відкритість, доступність інформації та свобода її обміну;
  4) достовірність, повнота і точність інформації;
  5) законність створення, збирання, використання, поширення та зберігання інформації.
  
  Стаття 6. Функції держави в інформаційній сфері
  
  1. Функції держави в інформаційній сфері - це сукупність основних напрямів діяльності держави по створенню, збиранню, використанню, поширенню та зберіганню інформації.
  2. Функціями держави в інформаційній сфері є:
  1) забезпечення вільного доступу громадян, інших суб’єктів інформаційних відносин до національних і міжнародних джерел інформації; 2) створення національних систем і мереж інформації;
  3) зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;
  4) сприяння постійному оновленню, збагаченню та збереженню національних інформаційних ресурсів;
  5) створення системи охорони і захисту державної, іншої передбаченої законом таємниці а також конфіденційної інформації;
  6) сприяння міжнародному співробітництву України, інших суб’єктів інформаційних відносин в галузі інформації.
  
  Стаття 7. Засади державної інформаційної політики
  
  1. Здійснення державної інформаційної політики України ґрунтується на таких засадах:
  1) інформація про діяльність Української держави, її органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб є прозорою і відкритою для громадськості;
  2) громадянам України, іншим особам, які на законних підставах знаходяться на території Україні, об’єднанням громадян належить пріоритет перед органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами в одержанні інформації будь-якого змісту, за винятком відомостей, віднесених законом до категорії інформації з обмеженим доступом;
  3) заборони обмеження державою, її органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами створення, збирання, поширення, використання та зберігання інформації релігійно-духовного, світоглядно-філософського, наукового або мистецько-культурного змісту;
  4) заборони встановлення обмежень, квот або ліцензування органами державної виконавчої влади, їх посадовими і службовими особами діяльності інших суб‘єктів інформаційних відносин, спрямованої на забезпечення доступу до мережі Інтернет а також національних та інших міжнародних комп’ютерних, кабельних, супутникових та інших інформаційних систем і мереж загального користування (ця заборона не поширюється на порядок розподілу і надання телевізійних і радіо частот);
  5) заборони органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам самочинно відносити відомості (встановлювати обмежувальні грифи), які не становлять державної або іншої передбаченої законом таємниці, до інформації з обмеженим доступом;
  6) визначення в законі та оприлюднення загального переліку, правил зберігання і доступу до інформації, що містить в собі державну або іншу передбачену законом таємницю, конфіденційної інформації а також інформації про особу;
  7) заборони органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам відносити належні їм відомості до категорії конфіденційної інформації;
  8) заборони прийняття нормативно-правових актів та розпоряджень ad hoc, які б не дозволяли державним органам, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам надавати засобам масової інформації відомості, що не становлять державної або іншої передбаченої законом таємниці.
  2. Перераховані в цій статті засади застосовуються в якості загальних норм при вирішенні адміністративних та судових спорів, що виникають між суб’єктами інформаційних відносин.
  
  Стаття 8. Суб'єкти інформаційних відносин
  
  1. Суб'єктами інформаційних відносин за цим Законом є:
  1) громадяни України, іноземці, особи без громадянства;
  2) релігійні організації;
  3) політичні партії (блоки);
  4) профспілки;
  5) правозахисні організації;
  6) громадські об’єднання;
  7) засоби масової інформації;
  8) органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи;
  9) органи державної влади, їх посадові і службові особи; 10) підприємства, установи і організації всіх форм власності;
  11) інші юридичні особи;
  12) держава Україна.
  2. Всі суб’єкти інформаційних відносин в якості власників інформації і запитувачів, за винятком запитів щодо інформації про особу (про себе) і виключень, передбачених в законі, мають рівні права.
  3. В якості суб’єктів інформаційних відносин також визнаються:
  1) іноземні держави;
  2) іноземні юридичні особи;
  3) державні і недержавні міжнародні організації.
  
  Стаття 9. Об'єкти інформаційних відносин
  
  1. Об’єктами інформаційних відносин є передбачена частинами 1-2 статті 1 цього Закону офіційна і неофіційна інформація.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Права і гарантії прав

  Стаття 10. Право на інформацію
  
  1. Кожен, хто на законних підставах знаходиться на території України, має основне право вільно створювати, збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.
  2. Всі суб’єкти інформаційних відносин мають право на доступ до офіційної та іншої інформації, якою володіють органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи.
  3. Всі суб’єкти інформаційних відносин мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного створення, збирання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій.
  4. Реалізація права на інформацію одними суб’єктами інформаційних відносин не повинна порушувати права, свободи і законні інтереси інших суб’єктів інформаційних відносин. У випадку суперечності таких прав переважає право, за яким стоять інтереси захисту особистого життя, а у випадку інформації з обмеженим доступом – суттєвий громадський інтерес.
  5. Кожному, хто на законних підставах знаходиться на території України, забезпечується вільний доступ до інформації про себе, якщо така інформація не є державною або іншою передбаченою законом таємницею.
  
  Стаття 11. Юридичні гарантії права на інформацію
  
  1. Право на інформацію забезпечується:
  1) обов'язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб регулярно інформувати громадськість про свою діяльність та прийняті рішення;
  2) обов’язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування мати і систематично оновлювати переліки і реєстри документів, що знаходяться в їх розпорядженні;
  3) обов’язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування мати хронологічні підшивки копій офіційних документів і матеріалів для громадського ознайомлення;
  4) обов’язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування виділяти спеціальні приміщення (місця) для роботи запитувачів з документами а також правом запитувачів робити з них виписки, копії тощо;
  5) обов’язком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, підприємств і організацій всіх форм власності мати спеціальні інформаційні служби або призначати відповідальних осіб для забезпечення доступу запитувачів до інформації;
  6) правом вільного доступу суб'єктів інформаційних відносин до статистичних даних, архівних, бібліотечних і музейних фондів, обмеженням цього доступу лише з огляду на специфіку цінностей та особливі умови їх схоронності, що визначаються законом;
  7) обов’язком законодавчих, представницьких та інших виборних органів державної влади, органів місцевого самоврядування регулярно оприлюднювати в засобах масової інформації плани проведення та порядок денний своїх засідань;
  8) обов’язком законодавчих, представницьких та інших виборних органів державної влади, органів місцевого самоврядування надавати вільний доступ громадськості на свої відкриті засідання;
  9) правом вільного доступу громадськості до електронних версій офіційних документів і матеріалів;
  10) встановленням державного та громадського контролю за додержанням законодавства про інформацію;
  11) встановленням юридичної відповідальності за порушення законодавства про інформацію.
  
  Стаття 12. Організаційні гарантії права на інформацію
  
  1. Всі органи державної влади і органи місцевого самоврядування повинні мати громадські приймальні, в яких здійснюється безпосереднє ознайомлення запитувачів з офіційною та іншою належною цим органам інформацією.
  2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні інформувати громадськість про зміст, проблематику і характер своєї роботи. Інформація про їх місцезнаходження, розташування їх інформаційних служб та розпорядок роботи повинна регулярно доводитись до відома населення.
  3. Для правильного спрямування інформаційних запитів та полегшення пошукової роботи запитувачів кожен державний орган і орган місцевого самоврядування повинен оприлюднювати на відкритих стендах та у безкоштовних загальнодоступних друкованих виданнях таку інформацію:
  1) перелік функцій установи і послуг, які вона надає населенню;
  2) опис структури головного та місцевих підрозділів установи, розташування місць, в яких її службовці надають запитувачам необхідну інформацію, а запитувачі – вносять необхідні подання та запити, одержують необхідні їм документи тощо;
  3) вимоги установи щодо необхідних формальних процедур діловодства, яке нею ведеться;
  4) зразки форм і бланків всіх документів, що надходять в установу та її підрозділи, а також зразки їх належного заповнення;
  5) розташування місць, де надаються необхідні запитувачам форми і бланки установи;
  6) загальні правила (правила внутрішнього трудового розпорядку) роботи установи;
  7) тексти законодавчих та інших нормативних актів (наказів, інструкцій тощо), якими безпосередньо визначається компетенція установи або на підставі яких установа працює;
  8) внутрішні адміністративні розпорядження та інструкції для персоналу установи, якщо ці документи торкаються громадських інтересів;
  9) тексти всіх документів, які вносять поправки і зміни у наведені вище дані.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Розділ 2. Інформаційна діяльність

  Розділ II
  ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
  
  Стаття 13. Визначення інформаційної діяльності
  
  1. Інформаційна діяльність - це сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин.
  2. З метою задоволення цих потреб органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації всіх форм власності створюють інформаційні служби (спеціальні підрозділи або окремі посади), системи, мережі, реєстри, бази і банки даних.
  3. Порядок їх створення, масштаби, структура та повноваження визначаються Кабінетом Міністрів України, іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, адміністрацією відповідних підприємств, установ та організацій.
  
  Стаття 14. Свобода інформаційної діяльності
  
  1. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності всім суб’єктам інформаційних відносин в межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.
  2. Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний (релігійний), екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.
  3. Держава зобов'язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування і розвиток інформаційних реєстрів, систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності.
  
  Стаття 15. Види інформаційної діяльності
  
  1. Основними видами інформаційної діяльності є створення, збирання, використання, поширення та зберігання інформації.
  2. Створення інформації – це вироблення, синтез, компонування інформаційного повідомлення, зміст якого є новим по відношенню до інформаційних джерел, які були використані для його розробки.
  3. Збирання інформації - це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України фіксованої на матеріальних носіях, документованої або публічно оголошуваної інформації суб’єктами інформаційних відносин.
  4. Використання інформації - це задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин.
  5. Поширення інформації - це оприлюднення, розповсюдження, обнародування, реалізація у встановленому законом порядку офіційної та неофіційної інформації.
  6. Зберігання інформації - це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.
  7. Створення, збирання, використання, поширення та зберігання інформації є вільним. В окремих випадках воно здійснюється з урахуванням обмежень, передбачених законодавством України про інформацію.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Розділ 3. Галузі, види, джерела інформації.

  Розділ III
  ГАЛУЗІ, ВИДИ, ДЖЕРЕЛА ІНФОРМАЦІЇ
  
  Стаття 16. Галузі інформації
  
  1. Галузі інформації – це органічно структурована сукупність відомостей про оточуючий людину світ, природне середовище та будь-які інші сфери життя і діяльності суспільства, держави і особи.
  2. Основними галузями інформації є: наукова, політична, економічна, світоглядно-філософська, мистецько-культурна, духовна (релігійна), технічна, соціальна, екологічна, міжнародна.
  3. Окремі галузі інформації можуть мати особливий правовий режим інформаційної діяльності.
  
  Стаття 17. Види інформації
  
  1. Основними видами інформації є:
  1) статистична інформація;
  2) адміністративна інформація;
  3) масова інформація;
  4) інформація про діяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб;
  5) правова інформація;
  6) інформація про особу;
  7) інформація довідково-енциклопедичного характеру;
  8) соціологічна інформація.
  
  Стаття 18. Статистична інформація
  
  1. Статистична інформація - це офіційна документована державна інформація, яка дає кількісну характеристику масових явищ та процесів, що відбуваються в економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя.
  2. Державна статистична інформація підлягає систематичному відкритому публікуванню. Забезпечується відкритий доступ громадян, інших суб’єктів інформаційних відносин до неопублікованих статистичних даних, які не підпадають під дію обмежень, установлених цим та іншими законами України.
  3. Для розвитку якісної бази статистичних даних окремі первісні сегменти статистичної інформації, які стосуються інформації про особу, а також економічних чи комерційних інтересів, в тому числі відомості, які збираються в процесі сплати податків і зборів фізичними особами і приватними підприємцями можуть бути віднесені до інформації з обмеженим доступом.
  4. Система статистичної інформації, її джерела і режим визначаються Законом України «Про державну статистику», іншими законодавчими актами в цій галузі.
  
  Стаття 19. Адміністративна інформація
  
  1. Адміністративна інформація - це офіційні дані внутрішнього службового документообігу, що дають кількісну характеристику явищ і процесів, які відбуваються в економічній, соціальній, культурній, інших сферах життя і збираються, використовуються, поширюються та зберігаються органами державної влади (за винятком органів державної статистики), органами місцевого самоврядування, іншими установами відповідно до законодавства з метою виконання їх функцій і повноважень.
  2. Відомості про адміністративну інформацію вносяться до відповідних облікових реєстрів, що ведуться органами державної влади і органами місцевого самоврядування.
  3. Адміністративна інформація належить, як правило, до відкритої офіційної (документованої) інформації і підлягає наданню за інформаційними запитами.
  4. Віднесення окремих сегментів адміністративних даних до категорії інформації з обмеженим доступом здійснюється виключно на основі закону.
  5. Система адміністративної інформації, повноваження органів, які займаються діяльністю, пов'язаною із збиранням та використанням такої інформації, її джерела та режим встановлюються законодавством про ці органи.
  Стаття 20. Масова інформація
  
  1. Масова інформація – це будь-яка публічно поширювана, також друкована або записана на інших матеріальних носіях аудіовізуальна інформація.
  2. Друкованими засобами масової інформації (далі – ЗМІ) є періодичні друковані видання (преса) – газети, журнали, бюлетені тощо і разові видання з визначеним тиражем.
  3. Аудіовізуальними ЗМІ є: радіомовлення, телебачення, інформаційні видання в Інтернеті, кіно, звукозапис, відеозапис тощо.
  4. Порядок створення (заснування) та діяльності окремих видів ЗМІ визначаються законодавчими актами про ці засоби.
  5. Окремі ЗМІ можуть мати особливий правовий режим своєї діяльності.
  
  Стаття 21. Інформація органів державної влади і органів місцевого самоврядування
  
  1. Інформація органів державної влади і органів місцевого самоврядування поділяється на офіційну та іншу (неофіційну) належну їм інформацію.
  2. Офіційною інформацією органів державної влади і органів місцевого самоврядування вважаються внесені в облікові реєстри документовані або публічно оголошені відомості, які створюються цими органами, належать їм або знаходиться в обігу в процесі їх поточної діяльності.
  3. Офіційною інформацією органів державної влади і органів місцевого самоврядування вважаються також відомості, які зберігаються в їх архівах, а також відомості у формі стенограм, електронних записів або протоколів їх засідань, в яких відображаються зміст і деталі обговорення питань порядку денного тощо.
  4. Основними джерелами офіційної інформації є: законодавчі акти України, інші акти, що приймаються Верховною Радою України та її органами, акти Президента України, Кабінету Міністрів України, міністерств і відомств, інші нормативно-правові та ненормативні акти державних органів, нормативно-правові та ненормативні акти органів місцевого самоврядування.
  5. Іншою (неофіційною) інформацією органів державної влади, органів місцевого самоврядування вважаються належні їм не документовані і не внесені до облікових реєстрів відомості, які виробляються або знаходиться в обігу в процесі їх поточної діяльності.
  6. Не вважаються офіційною інформацією державних органів і органів місцевого самоврядування документи, які були одержані посадовими і службовими особами цих органів в якості приватних осіб або публічних фігур, якщо в цій ролі вони виступали або виступають поза межами здійснення своїх посадових або службових повноважень. 7. Джерела, порядок створення, збирання, використання, поширення та зберігання офіційної та іншої інформації державних органів і органів місцевого самоврядування визначаються також законодавчими актами про ці органи.
  
  Стаття 22. Правова інформація
  
  1. Правова інформація - це інформація, що становить сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про діяльність судових та інших правоохоронних органів; про право, законодавство та їх систему; про джерела права та його реалізацію; про юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правозастосування, правопорушення та їх профілактику тощо.
  2. Джерелами правової інформації є Конституція України, закони та інші нормативно-правові акти, міжнародні договори, норми і принципи міжнародного права, акти правозастосування – судові рішення, вироки у справах, акти прокурорських органів, органів МВС, СБУ тощо, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з правових питань.
  3. Правова інформація, за винятком інформації, віднесеної до категорії інформації з обмеженим доступом а також інформації про особу, є відкритою для громадськості і надається суб’єктам інформаційних відносин за їх вимогою.
  4. З метою забезпечення доступу суб’єктів інформаційних відносин до законодавчих та інших нормативних актів держава забезпечує видання цих актів масовими тиражами у найкоротші строки після набрання ними чинності.
  
  Стаття 23. Інформація про особу
  
  1. Інформація про особу - це сукупність документованих, публічно оголошених або закріплених в іншій формі відомостей про особу (громадянина, іноземця, особу без громадянства), яка знаходиться або знаходилась раніше під юрисдикцією України.
  2. Джерелами інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, інші ідентифікаційні та облікові дані, зібрані органами державної влади, органами місцевого самоврядування, лікувальними та освітніми закладами, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності тощо в межах своїх повноважень.
  3. Основними даними про особу (персональними даними) є: громадянство, етнічна належність (національність), освіта, сімейний стан, ставлення до релігії, податковий статус, кредитна історія, стан здоров'я а також адреса, дата і місце народження.
  4. Інформацією про особу слід також вважати зібрані про неї медичні та психіатричні дані (історія хвороби, діагнози тощо), ідентифікаційні коди чи номери, персональні символи (підпис), відбитки пальців, записи голосу, фотографії, дані про розмір зарплати або інші законні доходи, дані про вклади і рахунки особи в банках, дані про судимість та інші форми притягнення особи до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності, результати іспитів, професійного та іншого тестування тощо.
  5. Забороняється збирання, зберігання, використання та поширення інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом і лише в інтересах боротьби з тероризмом, національної безпеки, запобігання здійсненню злочинів та відновлення порушених прав людини.
  
  Стаття 24. Інформація довідково-енциклопедичного характеру
  
  1. Інформація довідково-енциклопедичного характеру – це записані на матеріальних носіях, систематизовані, документовані або публічно оголошені відомості про світ, суспільство, державу, навколишнє природне середовище тощо.
  2. Основними джерелами цієї інформації є: енциклопедії, словники, довідники, рекламні повідомлення та оголошення, путівники, картографічні матеріали, електронні бази та банки даних в мережі Інтернет, архіви, бібліотеки тощо, а також довідки, що даються уповноваженими на те державними органами і органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, організаціями, їх працівниками та автоматизованими інформаційними системами.
  3. Державні органи, органи місцевого самоврядування зобов’язані документувати всі свої рішення та підтримувати в належному стані свої архіви. Режим роботи архівів має відповідати суворим правилам збереження документів і бути сприятливим щодо надання довідок та ознайомлення запитувачів з документами. 4. Інформація довідково-енциклопедичного характеру є відкритою і вільно надається для ознайомлення.
  5. В окремих випадках система цієї інформації, доступ до неї регулюються бібліотечним, архівним та іншим галузевим законодавством.
  
  Стаття 25. Соціологічна інформація
  
  1. Соціологічна інформація - це документовані або публічно оголошені відомості про ставлення окремих осіб і соціальних груп до громадських, суспільно-політичних, інших подій та явищ, процесів і фактів.
  2. Основними джерелами соціологічної інформації є документовані або публічно оголошені відомості, в яких відображено результати соціологічних опитувань, спостережень та інших соціологічних досліджень.
  3. Інформація соціологічного характеру є відкритою і вільно надається для ознайомлення.
  4. Соціологічні дослідження здійснюються і фінансуються державними і недержавними органами і організаціями, об'єднаннями громадян, окремими особами.
  
  Стаття 26. Джерела інформації
  
  1. Джерелами інформації є фактично існуючі або передбачені законом носії інформації: фізичні особи, документи та інші носії інформації, які являють собою матеріальні об'єкти, що зберігають інформацію, а також повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інтерв’ю тощо.
  
  Стаття 27. Документ в інформаційних відносинах
  
  1. Документ - це фактично існуюча або передбачена законодавством матеріальна форма створення, збирання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно -, відео -, фотоплівці або на іншому матеріальному носієві.
  2. Первинний документ - це документ, що містить в собі висхідну інформацію.
  3. Вторинний документ - це документ, що являє собою результат аналітико-синтетичної та іншої переробки одного або кількох документів.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Розділ 4. Режими доступу до інформації.

  Розділ IV
  РЕЖИМ ДОСТУПУ ДО ІНФОРМАЦІЇ
  
  Стаття 28. Режим доступу до інформації
  
  1. Режим доступу до інформації - це передбачений законом порядок створення, збирання, використання, поширення і зберігання інформації.
  2. За режимом доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом.
  3. Інформація з обмеженим доступом поділяється на:
  1) інформацію, що становить державну таємницю;
  2) інформацію, що становить іншу передбачену законом таємницю;
  3) конфіденційну інформацію.
  3. Держава здійснює постійний контроль за дотриманням режиму доступу до інформації.
  4. Завдання контролю за режимом доступу до інформації полягає у забезпеченні додержання вимог законодавства про інформацію всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, громадськими об’єднаннями, громадянами, іноземцями і особами без громадянства, недопущенні необґрунтованого або самочинного віднесення відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом.
  5. Державний контроль за додержанням встановленого режиму доступу до інформації здійснюється спеціальними органами, визначеними в цій якості Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України.
  6. Громадський контроль за додержанням встановленого режиму доступу до інформації здійснюється народними депутатами України і депутатами місцевих рад, правозахисними організаціями, громадянами особисто.
  7. У порядку контролю Верховна Рада України та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини може вимагати від Кабінету Міністрів України, міністерств, відомств, інших органів державної влади і органів місцевого самоврядування звіти, які містять відомості про їх діяльність по забезпеченню інформацією запитувачів (кількість випадків відмови у наданні доступу до інформації із зазначенням мотивів таких відмов; кількість та підстави застосування режиму обмеженого доступу до окремих видів інформації; кількість скарг на неправомірні дії посадових і службових осіб, які відмовили у доступі до інформації, вжиті щодо них заходи тощо).
  
  Стаття 29. Доступ до відкритої інформації
  
  1. Доступ до відкритої інформації для всіх суб’єктів інформаційних відносин є вільним. Будь-яке обмеження права на збирання відкритої інформації є протизаконним.
  2. Загальний доступ до відкритої інформації забезпечується встановленням режиму сприятливого невтручання держави, її органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб в інформаційні відносини, а у випадку інформації, що належить органам державної влади і місцевого самоврядування – також шляхом:
  1) організації вільного доступу запитувачів до облікових реєстрів прийнятих ними рішень та інших належних їм документів;
  2) систематичної публікації їх рішень в офіційних друкованих виданнях (бюлетенях, збірниках тощо);
  3) поширення її національними і зарубіжними засобами масової інформації і комунікації, в тому числі через Інтернет;
  4) безпосереднього надання інформації в оригіналах або копіях всім зацікавленим запитувачам;
  5) створення власниками інформації офіційних сторінок в Інтернеті;
  6) інших засобів і способів, передбачених в законодавстві.
  3. Порядок і умови надання доступу до відкритої інформації за запитами встановлюються цим Законом або договорами, якщо надання інформації здійснюється на договірній основі.
  4. У випадку колізії інтересів переважним правом на одержання відкритої інформації користуються ті запитувачі, які звернулися за наданням інформації першими. У виключних випадках таке право надається тим запитувачам, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків.
  
  Стаття 30. Конфіденційна інформація
  
  1. Конфіденційна інформація - це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні фізичних чи юридичних осіб (за винятком органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб) і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.
  2. Тимчасова передача конфіденційної інформації в розпорядження органів державної влади або місцевого самоврядування, їх посадових або службових осіб може здійснюватись лише на підставі закону і не змінює режиму її конфіденційності.
  3. Суб’єкти інформаційних відносин, крім органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого характеру, одержаною на власні кошти, або такою, яка є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до неї, включаючи належність її до категорії конфіденційної, та встановлюють для неї систему (способи) захисту.
  4. Виняток становлять певні сегменти інформації комерційного та банківського характеру, а також інформація, правовий режим якої встановлено Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої являє загрозу життю і здоров'ю людей.
  5. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи не мають права відносити належні їм відомості до категорії конфіденційної інформації.
  
  Стаття 31. Таємна інформація
  
  1. До таємної інформації належить інформація, що містить в собі відомості, які становлять державну або іншу передбачену законом таємницю.
  2. Віднесення інформації до категорії державної таємниці і доступ до неї громадян здійснюється відповідно до Закону «Про державну таємницю».
  3. Порядок обігу таємної інформації та її захисту визначається відповідними державними органами за умови додержання вимог, встановлених цим Законом.
  4. Віднесення інформації до категорії іншої передбаченої законом таємниці здійснюється на підставі окремих законів.
  5. Віднесення відомостей до категорії інформації, яка становить іншу передбачену законом таємницю може мати місце лише:
  1) для забезпечення національної безпеки і оборони;
  2) для забезпечення територіальної цілісності України;
  3) для підтримання стабільних міжнародних зв’язків України;
  4) для забезпечення громадського порядку;
  5) для забезпечення інтересів державного контролю, інспекцій та нагляду;
  6) з метою запобігання масовим заворушенням чи злочинам;
  7) з метою захисту природи і довкілля;
  8) для охорони здоров’я населення;
  9) для забезпечення інтересів державної економічної, монетарної та обмінної політики;
  10) для забезпечення важливих комерційних і економічних державних або приватних інтересів;
  11) з метою нерозголошення змісту обговорень в органах державної влади або між органами державної влади під час внутрішньої процедури вироблення їх рішень;
  12) для забезпечення рівноправної участі сторін в судовому процесі та підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;
  13) для захисту репутації і прав інших осіб;
  14) для забезпечення таємниці особистих грошових вкладів, доходів, збереження таємниці усиновлення (удочеріння), нерозголошення медичного (психіатричного) діагнозу, історії хвороби, іншої медичної інформації;
  15) для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно.
  6. Порядок і терміни оприлюднення таємної інформації визначаються відповідними законами.
  
  Стаття 32. Виключення для інформації з обмеженим доступом
  1. Інформація з обмеженим доступом може бути поширена без згоди її власника, якщо ця інформація є суспільно значимою, тобто якщо вона є предметом суттєвого громадського інтересу і якщо право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист.
  2. Суспільно-значимою вважається інформація, що свідчить про загрозу державному суверенітету і територіальній цілісності Української держави; допомагає громадськості здійснити обґрунтований політичний вибір; сприяє обізнаності людей з подіями і фактами, що безпосередньо впливають на стан і характер їх життя; гарантує громадянам ефективну реалізацію належних їм прав, свобод і обов’язків; запобігає шкідливим екологічним та іншим наслідкам від діяльності (бездіяльності) державних або інших суб’єктів господарювання.
  
  Стаття 33. Доступ до інформації, яка належить органам державної влади і органам місцевого самоврядування
  
  1. Всі офіційна та інша інформація, яка належить органам державної влади і органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам, якщо вона не містить в собі відомостей, віднесених до категорії державної або іншої передбаченої законом таємниці, є загальнодоступною і відкритою для громадського ознайомлення.
  2. Інформація органів державної влади і органів місцевого самоврядування доводиться до відома зацікавлених суб’єктів шляхом:
  1) опублікування її в офіційних друкованих виданнях або поширення інформаційними службами відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування;
  2) оприлюднення її в засобах масової інформації або публічного оголошення;
  3) безпосереднього доведення її до запитувачів (усно, письмово, іншими способами);
  4) надання можливості вільного ознайомлення запитувачів з інформаційними реєстрами, оригіналами або копіями документів, архівними матеріалами;
  5) вільного доступу громадськості на робочі засідання цих органів, якщо ці засідання не було на законних підставах оголошено закритими;
  6) надання присутнім на робочих засіданнях представникам громадськості, іншим зацікавленим особам можливості робити записи, проводити фотозйомку та відеозапис;
  7) організації доступу всіх зацікавлених осіб до відповідних електронних банків і баз даних.
  3. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи повинні вести свою документацію та її облік в такий спосіб, щоб доступ запитувачів до офіційної та іншої належної їм інформації був легким.
  4. Всі акти діловодства а також акти, в яких фіксуються рішення органів державної влади, їх посадових і службових осіб, якщо вони містять в собі відомості, віднесені до категорії державної або іншої передбаченої законом таємниці, можуть бути закритими лише в частині, що безпосередньо містить в собі такі відомості. Відмова надати для особистого або громадського ознайомлення інформацію (документ) органу державної влади або місцевого самоврядування під приводом, що окрема частина цієї інформації містить в собі державну або іншу передбачену законом таємницю, є протизаконною.
  5. Право на доступ до офіційної (документованої) та іншої інформації, яка належить органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам обмежується тільки існуючими відомостями. Орган державної влади або місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи не зобов’язані виробляти новий документ з тим, щоб дати відповідь на запит.
  6. Належні органам державної влади, органам місцевого самоврядування законодавчі та інші нормативно-правові акти, що стосуються реалізації прав, свобод і законних інтересів громадян, інших суб’єктів інформаційних відносин, не доведені до публічного відома, не мають юридичної сили.
  
  Стаття 34. Доступ до інформації про особу
  
  1. Доступ суб’єктів інформаційних відносин до інформації про особу може здійснюватись лише з дотриманням передбачених статтями 31-32 Конституції, іншими законами України гарантій невтручання в її особисте та сімейне життя.
  2. Органи державної влади і органи місцевого самоврядування, інформаційні системи яких вміщують інформацію про особу, зобов'язані вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу будь-яких інших суб’єктів до неї. У разі порушень цих вимог Закон гарантує захист особи від шкоди, завданої їй використанням такої інформації.
  3. Забороняється будь-кому зводити в єдині інформаційні банки і бази даних, а також охоплювати єдиним номером (кодом) інформацію про особу, яка була зібрана в різний час з різною метою органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями всіх форм власності, їх посадовими і службовими особами.
  4. Забороняється передавати інформацію про особу від органу, який на законних підставах володіє такою інформацією, до органу, який такою інформацією не володіє, за винятком випадків, коли передача такої інформації передбачена в законі або дозволена особою, якої ця інформація стосується.
  5. Зберігання інформації про особу не повинно тривати довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.
  6. Всі організації, які збирають інформацію про особу, повинні до початку роботи з нею здійснити у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку державну реєстрацію відповідних баз даних.
  7. Необхідна кількість даних про особу, яку можна одержати на законних підставах третьою стороною, має бути максимально обмеженою і може використовуватися лише для законно встановленої мети.
  8. Інформація про особу громадянина, який претендує на виборну посаду в органах державної влади і органах місцевого самоврядування, іншу значиму публічну посаду, займає або займав таку посаду раніше не становить змісту державної або іншої передбаченої законом таємниці, не може бути віднесеною до категорії конфіденційної інформації і є відкритою для оприлюднення.
  9. Інформація про особу, зібрана правоохоронними органами під час оперативно-розшукової діяльності, досудового слідства, адміністративного та судового розгляду справи надається для ознайомлення за правилами кримінально-процесуального, цивільно-процесуального та адміністративного законодавства.
  10. В якості інформації про себе ці дані не можуть знаходитись в режимі обмеженого доступу довше, ніж цього вимагає термін зняття або погашення судимості особи, про яку йдеться.
  
  Стаття 35. Доступ до інформації про себе
  
  1. Громадяни, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться під юрисдикцією України, мають право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях всіх форм власності з відомостями про себе, якщо ці відомості не є віднесеними до категорії державної або іншої передбаченої законом таємниці.
  2. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї, вимагати вилучення такої інформації а також права на відшкодування матеріальної і моральної школи, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням недостовірної інформації про особу.
  3. Під дію цієї статті підпадає будь-яка інформація про особу а також результати вступних, випускних та інших іспитів, професійного та загального тестування, медичних і психіатричних оглядів і експертиз, діагнози, реєстраційні дані в державних інспекціях, інших органах державної влади і місцевого самоврядування, облікові дані особи в об’єднаннях громадян, індивідуальна податкова і кредитна історія, дані про зарплату і законні доходи, відбитки пальців, фотографії, персональні коди (номери), індивідуальні символи (підпис) тощо.
  4. Під дію цієї статті підпадають також відомості про особу, які були зібрані на підставі законних рішень правоохоронними органами, в тому числі органами СБУ, підрозділами військової розвідки і контррозвідки, Міністерством юстиції, Міністерством закордонних справ, посольськими і консульськими установами України за кордоном, якщо стосовно цієї інформації закінчилися строки її віднесення до категорії відомостей з обмеженим доступом.
  
  Стаття 36. Особливості доступу до інформації про себе
  
  1. Громадяни, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться або знаходились раніше під юрисдикцією України мають право:
  1) знати у період збирання інформації, які відомості про них, на який час і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються;
  2) заперечувати правильність, повноту, доречність інформації про себе;
  3) вносити зміни в інформацію (документи, бази, системи даних тощо) про себе, оскаржувати в адміністративному і судовому порядку відмову в цьому праві.
  2. Незаконна відмова особі в доступі до інформації про себе або приховування такої інформації, а також її незаконне збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені в адміністративному або судовому порядку.
  3. Особа, яка вимагає доступу до інформації про себе не повинна повідомляти органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації всіх форм власності, їх посадових і службових осіб про мету або підстави свого інтересу.
  
  Стаття 37. Запит щодо доступу до інформації
  
  1. Під інформаційним запитом (надалі - запитом) щодо доступу до інформації в цьому Законі розуміється звернення будь-якого із суб’єктів інформаційних відносин з вимогою про надання можливості ознайомлення з офіційною (документованою) або іншою інформацією, яка належить органам державної влади, органам місцевого самоврядування, їх посадовим і службовим особам.
  2. Наданню за запитом підлягає інформація, записана на будь-яких матеріальних носіях у придатному для відтворення вигляді і була створена або одержана на законних підставах органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, за винятком інформації, передбаченої статтями 42 - 43 цього Закону.
  3. Запит щодо доступу до інформації про себе може бути направлений також підприємствам, установам і організаціям всіх форм власності, якщо запитувач вважає, що вони володіють такими даними.
  4. Громадяни, інші суб’єкти інформаційних відносин мають право звернутися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб з вимогою про надання їм інформації незалежно від того, стосується ця інформація їх особисто чи ні.
  5. Запитувач не має права ознайомлюватися з інформацією з обмеженим доступом, але він має право робити запит на неї, навіть якщо в доступі буде відмовлено.
  6. Громадяни, інші суб’єкти інформаційних відносин подають запит відповідному органу державної влади, органу місцевого самоврядування, (у випадку інформації про особу – також іншій установі), їх посадовим і службовим особам.
  7. Інформаційний запит не передбачає надання послуг по створенню нової інформації. Створення інформації за інформаційним запитом може відбутися на договірній основі.
  8. Запит може передбачати ознайомлення з офіційним документом або іншою інформацією, яка належить відповідному органу, установі чи посадовій (службовій) особі на місці, де запитуваний документ або інша інформація були створені і зберігаються.
  9. Незалежно від того, чи належить запитувана інформація до категорії інформації з обмеженим доступом, орган державної влади, орган місцевого самоврядування (у випадку інформації про особу – також інша установа), їх посадові і службові особи не можуть відмовити у видачі інформації про те, чи володіють вони запитуваною інформацією.
  10. Доступ до реєстрів документів та інших облікових даних стосовно інформації, якою володіють органи державної влади, органи місцевого самоврядування є завжди відкритим.
  
  Стаття 38. Форма інформаційного запиту
  
  1. Як правило, інформаційний запит подається запитувачем особисто у письмовій формі.
  2. Інформаційний запит може бути поданий також у формі:
  1) особистого усного звернення;
  2) звернення по довідковому телефону відповідного органу чи установи;
  3) листа, пересланого поштою;
  4) листа, переданого уповноваженою особою;
  5) відправлення по каналах електронної пошти;
  6) відправлення факсом.
  2. У запиті для ознайомлення з інформацією повинно бути зазначено прізвище, ім'я (по батькові, коли це можливо) запитувача, назва документу, опис письмової або іншої інформації, що його цікавить, та адреса, за якою він бажає одержати відповідь.
  3. Інформаційний запит від установи чи організації подається від імені її керівника за правилами цієї статті із зазначенням назви (найменування) установи та її місцезнаходження.
  4. Для осіб, які мають певні фізичні, психічні або інші вади щодо можливостей викласти зміст запиту, вимоги оформлення спрощуються до мінімуму.
  5. Особа, яка не може подати запит в письмовій формі через неписьменність або інші важливі причини може викласти запит усно, а уповноважений службовець, який одержав запит, повинен його записати. Уповноважений службовець повинен також зазначити в запиті своє ім’я і посаду і видати копію запиту запитувачу. 6. Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа або організація може розробити форму інформаційного запиту при умові, що така форма не буде безпідставно затягувати відповідь на запит і не становитиме надмірного обтяження для запитувача. Текст запиту не повинен, як правило, перевищувати розміру однієї сторінки формату А-4.
  7. Якщо в органі державної влади, органі місцевого самоврядування, установі, підприємстві чи організації не велися або відсутні реєстри необхідних запитувачу документів, ці органи і установи повинні безкоштовно повідомляти запитувачів про наявність або відсутність у них відповідної інформації.
  
  Стаття 39. Відповідь на інформаційний запит
  
  1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а у випадку запиту інформації про себе – також інші органи і установи, їх посадові і службові особи зобов'язані надавати належну їм інформацію в оригіналі, копіях, письмово, усно, по телефону або іншим прийнятним для запитувача способом.
  2. Орган державної влади, орган місцевого самоврядування, а у випадку запиту щодо інформації про себе – також інші органи і установи, їх посадові і службові особи не можуть відмовити в наданні інформації, якою вони володіють, якщо така інформація не віднесена до категорії інформації з обмеженим доступом. 3. Відповідь на письмовий запит завжди дається письмово, відповідь на усний запит може надаватися у формі, на якій наполягає особа, яка звернулася із запитом.
  4. При наявності у запитувача вільного доступу в Інтернет (інші мережі), відповідь на електронний запит може надаватися у формі посилання на відповідну сторінку організації в Інернеті або в іншій доступній для запитувача мережі.
  5. Якщо інформаційний запит стосується документів, які містять в собі інформацію, що відноситься до категорії інформації з обмеженим доступом, то вся інформація в документі, яка не є предметом вилучень, повинна бути відокремлена від інформації з обмеженим доступом і надана запитувачу.
  6. Якщо документ знаходиться на паперовому носієві, вилучення фрагментів інформації може бути здійснене в результаті закриття частини тексту, до яких застосовується обмеження. Якщо документ знаходиться на електронних носіях, то в копії цього документу має бути вказано, які саме частини тексту були вилучені.
  7. Інформація з обмеженим доступом повинна бути надана за запитом, якщо її зміст в силу різних причин вже став відомим громадськості. Така інформація повинна надаватися і тоді, коли вона є суспільно значимою (частина 2 статті 32) і право громадськості знати цю інформацію переважає право власника на її захист.
  8. Інформація з обмеженим доступом, яка була створена або оприлюднена у відкритому судовому засіданні, завжди надається за інформаційними запитами.
  9. Інформація з обмеженим доступом завжди надається також в частині, яка містить в собі відомості про якість продовольчих продуктів або рівень екологічного забруднення оточуючого середовища.
  10. Інформація з обмеженим доступом повинна бути надана за запитом, якщо термін її засекречення минув, або з часу її засекречення минуло тридцять років.
  11. Офіційна інформація, надана за запитами органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами може оприлюднюватися в пресі, через Інтернет або в інший спосіб.
  Стаття 40. Мова відповіді на інформаційний запит
  
  1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи у своїх відповідях на інформаційний запит використовують державну (українську) мову.
  2. Якщо запитуваний документ існує на мові, відмінній від української, він надається в оригіналі. Переклад наданих за запитом офіційних документів на українську мову здійснюється, за вимогою запитувача, органами державної влади і місцевого самоврядування за рахунок коштів їх бюджетів. Переклад наданих за запитом офіційних документів на мову, відмінну від української, здійснюється у відповідних бюро перекладу на договірній основі.
  3. В місцях компактного проживання національних меншин відповідь органів державної влади і місцевого самоврядування на інформаційний запит надається, за вимогою запитувача, на мові відповідної меншини. В цьому випадку переклад відповіді здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів.
  4. Інформація про особу (про себе) надається, по можливості, зрозумілою для запитувача мовою. Переклад такої інформації на відповідну мову в органах державної влади і органах місцевого самоврядування здійснюється, як правило, за рахунок коштів їх бюджетів.
  5. Якщо запит стосовно інформації про себе направлено до установи, підприємства чи організації недержавної форми власності, переклад відповідного документу може здійснюватись на договірній основі.
  6. В окремих випадках, коли запитувач інформації є інвалідом, неписьменною, літньою або маргінальною за соціальним статусом особою, іноземцем, який слабо або зовсім не володіє державною мовою, органи державної влади, органи місцевого самоврядування повинні надати йому всю можливу допомогу в тлумаченні змісту або перекладі запитуваного документа.
  
  Стаття 41. Термін розгляду інформаційного запиту
  
  1. Термін вивчення запиту на предмет можливості його задоволення повинен бути якомога коротким і не може перевищувати п’яти робочих днів.
  2. Протягом вказаного терміну орган державної влади, орган місцевого самоврядування, а у випадку запиту інформації про себе – також інший орган або установа письмово (при технічній можливості, за бажанням запитувача – в іншій формі) доводить до відома запитувача, що його запит буде задоволено або що запитуваний документ не підлягає наданню для ознайомлення.
  3. Задоволення запиту здійснюється у якомога короткий термін і не може перевищувати п’ятнадцяти робочих днів, якщо інше не передбачено законом чи договором.
  
  Стаття 42. Відмова і відстрочка в наданні інформації
  
  1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові та службові особи, установи, підприємства і організації всіх форм власності можуть відмовити (відстрочити) надання інформації за запитом, якщо:
  1) запит стосується інформації, якої не існує;
  2) запит стосується інформації, яка їм не належить або якою вони не володіють на законних підставах;
  3) запит стосується інформації, яка належить до державної таємниці;
  4) запит стосується інформації, яка належить до іншої передбаченої законом таємниці;
  5) запит стосується конфіденційної інформації, в тому числі конфіденційної інформації, одержаної від третіх осіб і організацій, за винятком випадків, коли власник інформації і треті особи не наполягають на подальшому збереженні її конфіденційності;
  6) запит стосується інформації про особу, яка не може бути надана за законом;
  7) запит стосується інформації, яка не може бути надана за правилами ч. 3, ст. 43 цього Закону;
  8) запит носить вочевидь незрозумілий, штучний або нав’язливий характер;
  9) запит поданий недієздатною особою, яка внаслідок захворювання не розуміє сенсу своїх дій;
  10) відповідь на запит вимагає більше часу, ніж це передбачено статтею 41 цього Закону;
  11) запит стосується інформації, передбаченої статтею 43 цього Закону;
  12) на аналогічний запит на протязі року вже була дана відповідь тому ж запитувачу.
  2. Положення цієї статті мають чинність по відношенню до підприємств, установ і організацій всіх форм власності, якщо заявник звернувся до них із запитом щодо інформації про себе.
  3. Виключення із даних правил передбачені частиною 4 статті 30; частиною 8 статті 34; частинами 7-10 статті 39; пунктом 2 частини 1 статті 43; частиною 3 статті 45, частинами 1-6 статті 59 цього Закону.
  4. Якщо в доступі до інформації відмовлено, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а у випадку запиту щодо інформації про себе – також інші органи, установи і організації можуть, за згодою запитувача, надати йому стислий зміст (резюме) запитуваного документу.
  5. Забороняється відмова в наданні будь-якої інформації за запитом Верховної Ради (парламенту) України.
  
  Стаття 43. Особливі випадки відмови в наданні інформації
  
  1. Не підлягає наданню для ознайомлення за інформаційними запитами також інформація, яка містить в собі:
  1) відомості про оперативно-розшукову і слідчу роботу органів прокуратури, МВС, СБУ, роботу органів дізнання та суду у тих випадках, коли її розголошення може зашкодити оперативно-розшуковим заходам, розслідуванню чи дізнанню, порушити право людини на справедливий та об'єктивний судовий розгляд її справи, створити загрозу життю або здоров'ю будь-якої особи;
  2) відомості, що стосуються особистого життя громадян, за винятком відомостей про життя осіб, які займають або займали раніше виборні державні чи громадські посади, були безпосередньо причетними до виконання інших значущих публічних функцій;
  3) документи, що становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами та інше), якщо вони пов'язані з розробкою напряму діяльності установи, процесом прийняття рішень і передують їх прийняттю;
  4) документи, які стосуються виключно внутрішнього трудового розпорядку роботи установи або конкретних організаційних вказівок для її персоналу;
  5) меморандуми або листи, якими обмінюються установи і організації, що знаходяться в стані судової суперечки між собою;
  6) документи, які можуть ідентифікувати конфіденційне джерело (особу, державний орган, орган місцевого самоврядування, громадську організацію, іноземну установу, організацію чи особу тощо), з якого інформацію було одержано виключно на конфіденційній основі;
  7) відомості, які не підлягають розголошенню згідно з іншими законодавчими актами (установа, до якої звернуто запит, може не надавати для ознайомлення документ, якщо він містить інформацію, яка не підлягає розголошенню на підставі нормативного акта іншої державної установи, а державна установа, яка розглядає запит, не має права вирішувати питання щодо її розсекречення або не змогла після консультацій з первісним власником інформації одержати дозвіл на її розсекречення);
  8) відомості, належні органам державної влади і органам місцевого самоврядування, якщо в момент запиту вони використовувались ними для відстоювання своєї позиції в суді і надання цих відомостей послабило б їх позицію як сторони у справі;
  9) дані фінансових установ, підготовлені для контрольно-фінансових та ревізійних відомств;
  10) відомості стосовно законних грошових вкладів, інших об’єктів банківського зберігання окремих фізичних і юридичних осіб;
  11) відомості стосовно законних доходів фізичних і юридичних осіб.
  
  Стаття 44. Форма відмови в наданні інформації
  
  1. Відмова в наданні інформації доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням адміністративного і судового порядку оскарження прийнятого рішення.
  2. У відмові має бути зазначено:
  1) посадову особу органу державної влади, органу місцевого самоврядування, установи, підприємства, організації всіх форм власності, яка відмовляє у задоволенні запиту;
  2) дату відмови;
  3) мотивовану підставу відмови з посиланням на конкретні норми законодавчих актів, на підставі яких відмовлено у наданні інформації;
  4) висновок спеціаліста (експерта), за яким запитувана інформація визнається такою, що містить в собі відомості з обмеженим доступом;
  5) детальний опис повної процедури адміністративного та судового порядку оскарження рішення про відмову.
  
  Стаття 45. Форма відстрочки в наданні інформації
  
  1. Відстрочка в наданні інформації допускається в разі, якщо запитувана інформація не може бути надана для ознайомлення у п’ятнадцятиденний термін. Повідомлення про відстрочку доводиться до відома запитувача у письмовій формі з роз'ясненням адміністративного і судового порядку оскарження прийнятого рішення.
  2. У повідомленні про відстрочку має бути зазначено:
  1) посадову особу органу державної влади, органу місцевого самоврядування, установи, підприємства, організації всіх форм власності, яка відмовляє у задоволенні запиту у п’ятнадцятиденний термін;
  2) дату надсилання або видачі повідомлення про відстрочку;
  3) причини, з яких запитувана інформація не може бути надана у встановлений цим Законом термін;
  4) новий термін, у який буде задоволено запит;
  5) детальний опис повної процедури адміністративного і судового порядку оскарження рішення про відстрочку.
  3. В наданні інформації може бути тимчасово відмовлено, якщо відповідна установа не володіє технічним обладнанням для створення аудіо-, відео- чи електронних копій, якщо запитувана форма доступу вимагає вочевидь нераціонального збільшення витрат установи а також якщо запит становить реальну загрозу порушення права інтелектуальної власності.
  4. Якщо запитувач погодиться оплатити необхідні витрати на ту форму доступу до документу, на якій він наполягає, або надасть установі відповідне технічне обладнання і гарантії щодо захисту права інтелектуальної власності, установа зобов’язана надати доступ до запитуваної інформації.
  
  Стаття 46. Оскарження відмови і відстрочки в наданні інформації
  
  1. Відмову або відстрочку в наданні інформації може бути оскаржено в адміністративному і судовому порядку.
  2. У разі відмови в наданні інформації для ознайомлення або відстрочки задоволення запиту запитувач має право оскаржити відмову або відстрочку до органу вищого рівня, суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
  3. У разі, коли запитувач звернувся до органу вищого рівня, суду або Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, обов'язок доводити законність відмови чи відстрочки задоволення запиту покладається на відповідача – орган державної влади, орган місцевого самоврядування, іншого суб’єкта відмови в задоволенні запиту.
  4. Суд має право для забезпечення повноти та об'єктивності розгляду справи запитати офіційну (документовану) або іншу інформацію, у можливості ознайомлення з якою було відмовлено, і, вивчивши її, прийняти рішення про обгрунтованість (необгрунтованість) дій посадових або службових осіб органу державної влади, органу місцевого самоврядування, інших суб’єктів відмови в задоволенні запиту.
  5. Якщо відмову або відстрочку визнано необгрунтованою, суд зобов'язує орган державної влади, орган місцевого самоврядування, іншого суб’єкта відмови в задоволенні запиту невідкладно надати запитувачу змогу ознайомитися з інформацією і постановляє окрему ухвалу щодо посадових або службових осіб, які відмовили запитувачу.
  6. Необгрунтована відмова у наданні змоги для ознайомлення з офіційною (документованою) або іншою інформацією, а також порушення визначеного терміну її надання без поважних причин тягнуть за собою дисциплінарну або іншу відповідальність посадових і службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, інших суб’єктів відмови в задоволенні запиту у порядку, встановленому законом.
  
  Стаття 47. Порядок відшкодування витрат, пов'язаних із задоволенням інформаційних запитів
  
  1. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації всіх форм власності визначають порядок і розмір оплати робіт по збиранню, пошуку, підготовці, створенню і наданню запитуваної інформації, яка не повинна перевищувати реальних витрат (витрат собівартості), пов'язаних з виконанням запитів.
  2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування в своїх бюджетах повинні передбачати витрати, пов’язані з виконанням інформаційних запитів. Вони не можуть стягувати плату за надання доступу до офіційної або іншої інформації, за винятком випадків, коли кількість запитуваних копій або обсяг копіювання перевищує встановлений стандарт.
  3. Стандартом вважається надання однієї копії із запитуваного документу (інформації) і обсяг копіювання, що не перевищує трьох сторінок формату А-4.
  4. Копіювання інформації, яка зберігається не в формі друкованого тексту (малюнки, фотографії, голограми, аудіо-, відеозапис тощо) може здійснюватись на договірній основі за собівартістю.
  5. Підприємства, установи і організації всіх форм власності покладають відшкодування витрат за виконання інформаційних запитів на свій бюджет і лише у виключних випадках – на запитувачів. Такі витрати не можуть перевищувати собівартість послуги і не можуть стягуватись за попереднє ознайомлення запитувача із реєстрами та іншими формами обліку запитуваних документів.
  6. В окремих випадках запитувачі можуть, за своїм бажанням, повністю або частково відшкодувати витрати, пов'язані з виконанням запитів щодо доступу до офіційної та іншої інформації.
  7. Запитувачі мають право робити виписки з наданої їм для ознайомлення офіційної та іншої інформації, фотографувати її, сканувати або записувати текст на магнітну плівку, диск тощо. Власник інформації повинен, при наявності відповідних технічних можливостей, виготовляти копії запитуваних документів. 8. Не підлягає оплаті доступ до інформаційних реєстрів та інших облікових даних про існуючу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, інших організаціях чи установах інформацію, а також інша робота по встановленню наявності запитуваної інформації.
  
  
  Стаття 48. Право власності на інформацію
  
  1. Право власності на інформацію - це врегульовані законом суспільні відносини щодо створення, володіння, користування і розпорядження будь-яким об’єктом інформації.
  2. Інформація може бути об'єктом права власності як у повному обсязі, так і об'єктом лише володіння, користування чи розпорядження.
  3. Підставами виникнення права власності на інформацію є:
  1) створення інформації своїми силами і за свій кошт;
  2) договір на створення інформації;
  3) договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншого суб’єкта.
  3. Інформація, створена на кошти державного бюджету є державною власністю. Інформацію, створену на правах приватної власності може бути віднесено до державної власності у випадках її продажу або добровільної передачі на зберігання у відповідні банки (бази) даних, фонди, музеї, архіви тощо на договірній основі.
  4. Власник інформації має право призначати особу, яка здійснює володіння, використання і розпорядження інформацією і визначати правила обробки інформації та доступу до неї, а також встановлювати інші умови щодо обігу і зберігання належної йому інформації.
  
  Стаття 49. Інформаційна продукція і послуги як товар
  
  1. Інформаційна продукція - це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб суб’єктів інформаційних відносин.
  2. Інформаційна послуга - це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.
  3. Інформаційна продукція та інформаційні послуги можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством.
  4. Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами, за винятком випадків, передбачених законом.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Розділ 5. Уповноважений з прав людини.

  Розділ V
  КОМПЕТЕНЦІЯ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ В СФЕРІ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН
  
  
  Стаття 50. Статус Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в сфері захисту права на інформацію
  
  1. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (далі - Уповноважений) здійснює парламентський контроль за додержанням передбаченого статтями 31-32, 34 Конституції України права на інформацію.
  2. З цією метою Уповноважений в межах свого апарату (секретаріату) та бюджету створює службовий підрозділ контролю за здійсненням конституційного права на інформацію.
  3. Уповноважений має право призначити в цей підрозділ необхідну для ефективного здійснення парламентського контролю кількість службовців.
  4. Окремі права і обов’язки Уповноваженого в сфері захисту права на інформацію покладаються також на його представників в областях і регіонах.
  
  Стаття 51. Компетенція Уповноваженого в сфері захисту права на інформацію
  
  1. Для здійснення парламентського контролю в сфері здійснення права на інформацію Уповноважений користується повним обсягом наданих йому прав і свобод.
  2. Особливою функцією Уповноваженого є сприяння правовій інформованості населення України та захист конфіденційної інформації про особу.
  3. Крім зазначених в законі про Уповноваженого прав і свобод, Уповноважений має право:
  1) здійснювати контроль за виконанням суб’єктами інформаційних відносин своїх обов’язків щодо забезпечення права на інформацію за Конституцією та цим Законом;
  2) розробляти рекомендації щодо реформування діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування в інформаційній сфері;
  3) співробітничати з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами в сфері гарантування і захисту конституційного права на інформацію;
  4) проводити освітні та інші роз’яснювальні заходи з метою ефективного здійснення в Україні права на інформацію;
  5) включати аналіз ситуації в сфері забезпечення права на інформацію в якості спеціального підрозділу щорічної парламентської доповіді про стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні;
  6) присвячувати аналізу ситуації в сфері забезпечення права на інформацію спеціальні доповіді і представляти їх Верховній Раді України;
  7) проводити перевірки дотримання права на інформацію органами державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, оприлюднювати результати цих перевірок.
  4. Уповноважений зобов’язаний зберігати конфіденційну інформацію. Це зобов’язання діє і після припинення його повноважень.
  5. У разі розголошення конфіденційних відомостей Уповноважений несе відповідальність у встановленому законодавством порядку.
  6. Уповноважений не має права розголошувати отримані відомості про приватне (особисте) життя заявника та інших причетних до заяви осіб без їхньої згоди.
  
  Стаття 52. Інформаційна скарга на ім’я Уповноваженого
  
  1. Кожен, хто знаходиться під юрисдикцією України, має право звернутися до Уповноваженого з письмовою скаргою на порушення належного йому права на інформацію.
  2. Уповноважений не приймає скарги від особи, якщо вона вже звернулася з аналогічною скаргою до суду.
  3. Скарга на ім’я Уповноваженого може бути подана лише фізичною особою (громадянином, іноземцем, особою без громадянства).
  4. Порядок оскарження порушення права на інформацію передбачено в законі про статус Уповноваженого.
  5. Підставою для скарги Уповноваженому можуть бути такі дії (бездіяльність) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб:
  1) відмова повідомити про наявність (відсутність) запитуваної інформації;
  2) незаконна відмова від надання відкритої інформації;
  3) порушення законних строків для надання відповіді на інформаційний запит;
  4) суттєве порушення форми відповіді на інформаційний запит;
  5) вимога надмірної оплати за надання інформації;
  6) невиконання рішення суду або адміністративно вищого органу про необхідність надання інформації;
  7) безпідставне віднесення відкритих відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом;
  8) віднесення відомостей до категорії конфіденційної інформації;
  9) незаконне застосування обмежувальних грифів («не для друку», «для службового користування», «оприлюдненню не підлягає», «конфіденційно» тощо) до інформації, яка не належить до категорії державної або іншої передбаченої законом таємниці;
  10) приховування відкритої інформації;
  11) надання офіційної та іншої інформації, яка не відповідає дійсності;
  12) надання інформації про особу, яка не відповідає дійсності;
  13) поширення відомостей, що не відповідають дійсності і ганьблять честь і гідність особи;
  14) використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових або професійних обов'язків;
  15) примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації;
  16) цензура;
  17) розголошення державної або іншої передбаченої законом таємниці особою, яка несе обов’язок щодо нерозголошення або повинна охороняти цю таємницю;
  18) порушення законних вимог щодо застосування мов у відповіді на інформаційний запит;
  19) порушення законного порядку зберігання інформації;
  20) порушення законного порядку знищення інформації;
  21) інші порушення, передбачені цим Законом.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Розділ 6. Охорона інформації і відповідальність.

  Розділ VI
  ОХОРОНА ІНФОРМАЦІЇ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ІНФОРМАЦІЮ
  
  
  Стаття 53. Охорона права на інформацію
  
  1. Право на інформацію є головною юридичною гарантією інтелектуальної свободи людини. Держава гарантує всім суб’єктам (учасникам) інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.
  2. Конституційне право на інформацію діє в обсязі, передбаченому статтями 31-32, 34 Конституції України і не може бути звужено законом або договором.
  3. Ніхто не може обмежувати право суб’єктів інформаційних відносин у виборі форм і джерел збирання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.
  4. Суб'єкт права на інформацію може вимагати усунення будь-яких порушень його права. Заподіяні йому матеріальні і моральні збитки підлягають відшкодуванню в повному обсязі.
  
  Стаття 54. Заборона довільного знищення інформації
  
  1. Забороняється будь-яке вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів, іншої інформації із архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних чи політичних міркувань.
  2. Інформація про геноцид, політичні, етнічні, релігійні або інші масові чи поодинокі репресії, що були вчинені від імені держави або за власною ініціативою її органами, посадовими особами а також інформація про корупцію, хабарництво та інші передбачені законодавством України зловживання державною владою не може бути віднесена до категорії державної або іншої передбаченої законом таємниці. Знищення такої інформації органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами суворо забороняється.
  3. Не допускається самочинне знищення органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами інформаційних ресурсів Української держави.
  4. Інформація, власником якої виступають фізичні особи або об’єднання (в тому числі релігійні організації і політичні партії) громадян, не може бути знищена за рішенням органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Рішення про примусове знищення такої інформації є прерогативою суду і повинно ґрунтуватися на законі.
  5. Примусовий викуп або інше вилучення інформаційних ресурсів фізичних осіб і об’єднань громадян (в тому числі релігійних і політичних) у державну власність державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами забороняється.
  
  Стаття 55. Гарантії інформаційної діяльності засобів масової інформації
  
  1. Засоби масової інформації (ЗМІ) повинні використовуватись для інформування громадськості і надання їй дискусійної трибуни, а також для незалежного нагляду і контролю громадян за діяльністю (бездіяльністю) будь-яких державних органів, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
  2. Інформаційні повідомлення ЗМІ не можуть бути повною мірою об’єктивними. Прояви особистості журналіста чи його джерела в інформаційному повідомленні не обмежуються, але в необхідних випадках вони повинні застерігатися.
  3. ЗМІ гарантується співпраця та обмін повідомленнями незалежно від державних кордонів. З цією метою забороняється прийняття і впровадження будь-яких технічних, митних, тарифних, інших юридичних норм і правил, що суттєво ускладнюють або обмежують вільне поширення інформації. Ця заборона не означає можливості втручання в свободу ціноутворення на ринку інформаційних послуг і технологій.
  4. ЗМІ користуються свободою збирання відомостей з будь-яких інформаційних джерел. Україна є відкритою для іноземних журналістів, жодні квоти і обмеження щодо присутності і роботи журналістів на її території не можуть бути застосовані. Запити на одержання журналістами віз, посвідчень преси та інших документів повинні задовольнятися у найкоротші строки.
  5. Іноземним журналістам надається національний режим пересування по країні, вільний доступ до джерел інформації а також право ввозу і вивозу з країни професійно необхідних їм матеріалів і обладнання (апаратури).
  6. Діяльність журналістів не може обмежуватися введенням офіційних ліцензій, дозволів чи інших свідчень про виключні права, однак це правило не порушує порядку надання журналістських акредитацій.
  7. Державі, її органам, підприємствам, установам і організаціям всіх форм власності забороняється посідати монопольне становище на ринку інформаційних продуктів, послуг, засобів і технологій. Будь-яка, в тому числі державна монополія на забезпечення доступу до мережі Інтернет, електронної пошти, теле- і радіомовлення забороняється.
  Стаття 56. Заборона цензури та заборона втручання в професійну діяльність журналістів і ЗМІ з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб
  
  1. Цензура як вимога, спрямована до засобу масової інформації, журналіста, головного редактора, організації, що здійснює випуск засобу масової інформації, його засновника (співзасновника), видавця, розповсюджувача, попередньо узгоджувати інформацію, що поширюється (крім випадків, коли така вимога йде від автора цієї інформації чи іншого суб'єкта авторського права і (або) суміжних прав на неї), та/або як накладення заборони (крім випадків, коли така заборона накладається судом) чи перешкоджання в будь-якій іншій формі тиражуванню або поширенню інформації з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб заборонена.
  2. Забороняються втручання у формах, не передбачених законодавством України або договором, укладеним між засновником (співзасновниками) і редакцією засобу масової інформації, у професійну діяльність журналістів, контроль за змістом інформації, що поширюється, з боку засновників (співзасновників) засобів масової інформації, органів державної влади або органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб цих органів, зокрема з метою поширення чи непоширення певної інформації, замовчування суспільно значимої інформації, накладення заборони на показ окремих осіб або поширення інформації про них, заборони критикувати органи державної влади чи органи місцевого самоврядування або їх посадових і службових осіб.
  3. Незалежність друкованих та інших ЗМІ від прямого чи непрямого державного втручання гарантується, тимчасове обмеження їх діяльності допускається виключно за рішенням суду і не може здійснюватись за рішенням органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.
  4. Забороняються створення будь-яких органів державної влади, установ, введення посад, на які покладаються повноваження щодо здійснення контролю за змістом інформації, що поширюється ЗМІ.
  5. Умисне перешкоджання законній професійній діяльності журналістів та/або переслідування журналіста за виконання професійних обов'язків, за критику, здійснювані посадовою чи службовою особою або групою осіб за попередньою змовою, тягне за собою кримінальну відповідальність.
  6. Повноваження органів державної влади, органів місцевого самоврядування з питань діяльності засобів масової інформації визначаються виключно Конституцією і законами.
  
  Стаття 57. Неприпустимість зловживання правом на інформацію
  
  1. Інформація не може бути використана для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини.
  2. Не підлягають розголошенню відомості, що становлять державну або іншу передбачену законом таємницю. Відповідальність за розголошення таких відомостей покладається виключно на осіб, які несуть обов’язок щодо їх нерозголошення або охорони. 3. Не підлягають розголошенню будь-які конфіденційні відомості, а також відомості, що стосуються лікарської таємниці, розміру зарплати, грошових вкладів, доходів від законної діяльності, усиновлення (удочеріння), листування, телефонних розмов, телеграфних і електронних повідомлень, іншої кореспонденції тощо, крім випадків, передбачених цим та іншими законами України.
  
  Стаття 58. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію
  
  1. Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність згідно з законодавством України.
  2. Відповідальність за порушення законодавства про інформацію несуть особи, винні у вчиненні таких порушень, як:
  1) відмова повідомити про наявність (відсутність) запитуваної інформації;
  2) незаконна відмова від надання відкритої інформації;
  3) порушення законних строків для надання відповіді на інформаційний запит;
  4) суттєве порушення форми відповіді на інформаційний запит;
  5) вимога надмірної оплати за надання інформації;
  6) невиконання рішення суду або адміністративно вищого органу про необхідність надання інформації;
  7) безпідставне віднесення відкритих відомостей до категорії інформації з обмеженим доступом;
  8) віднесення органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами належних їм відомостей до категорії конфіденційної інформації;
  9) незаконне застосування органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами обмежувальних грифів («не для друку», «для службового користування», «оприлюдненню не підлягає», «конфіденційно» тощо) до інформації, яка не належить до категорії державної або іншої передбаченої законом таємниці;
  10) приховування відкритої інформації;
  11) надання офіційної та іншої інформації, яка не відповідає дійсності;
  12) надання інформації про особу, яка не відповідає дійсності;
  13) поширення відомостей, що не відповідають дійсності і ганьблять честь і гідність особи;
  14) використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових або професійних обов'язків;
  15) примушення до поширення або перешкоджання поширенню певної інформації;
  16) цензура;
  17) розголошення державної або іншої таємниці, що охороняється законом, особою, яка несе обов’язок щодо нерозголошення або повинна охороняти цю таємницю;
  18) порушення законних вимог щодо застосування мов у відповіді на інформаційний запит;
  19) порушення законного порядку зберігання інформації;
  20) порушення законного порядку знищення інформації;
  21) інших порушень, передбачених цим Законом.
  
  Стаття 59. Звільнення від відповідальності
  
  1. Ніхто не може бути притягнутий до відповідальності за висловлення оціночних суджень.
  2. Оціночними судженнями, за винятком образи чи наклепу, є висловлювання, які не містять фактичних даних, зокрема критика, оцінка дій, а також висловлювання, що не можуть бути витлумачені як такі, що містять фактичні дані з огляду на характер використання мовних засобів, зокрема вживання епітетів, гіпербол, метафор, метонімій, алегорій, сатири тощо. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості.
  3. Оприлюднення достовірної інформації критичного змісту, яка компрометує політику Української держави, діяльність (бездіяльність) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб в очах громадськості не може бути підставою для притягнення до відповідальності.
  4. Оприлюднення достовірної інформації критичного змісту, яка компрометує діяльність (бездіяльність) Президента України, не становить передбаченого частиною 2 статті 105 Конституції України посягання на честь і гідність його особи і не може бути підставою для притягнення до відповідальності.
  5. Публічна критика діяльності (бездіяльності) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб в межах конституційних гарантій свободи слова, а також будь-яке її оприлюднення не може бути підставою для притягнення до відповідальності.
  6. Особа звільняється від відповідальності за розголошення інформації з обмеженим доступом, якщо суд встановить, що ця інформація є суспільно значимою.
  7. Додаткові підстави звільнення від відповідальності ЗМІ, журналістів та інших суб’єктів інформаційних відносин визначаються законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» , «Про телебачення і радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» тощо.
  
  Стаття 60. Порядок оскарження протиправних діянь
  
  1. В разі вчинення державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами, іншими суб’єктами інформаційних відносин протиправних діянь, передбачених цим Законом, їх дії (бездіяльність) підлягають оскарженню до органів вищого рівня, суду, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
  2. Скарги на протиправні дії (бездіяльність) суб’єктів, зазначених в частині 1 цієї статті подаються в органи вищого рівня, яким підпорядковані ці суб’єкти або до суду.
  3. У разі незадоволення скарги, поданої до органу вищого рівня або до суду, скаржник має право вжити інших законних заходів для відновлення свого права і відшкодування завданих йому матеріальних і моральних збитків. Інші законні заходи передбачають право скаржника звернутись до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, інститутів громадської думки, вітчизняних і міжнародних правозахисних організацій.
  4. Кожен може оскаржити дії (бездіяльність) порушника права на інформацію в межах судової системи України, а в разі незадоволення скарги - звернутися до міжнародних судових органів.
  
  Стаття 61. Відшкодування матеріальної та моральної шкоди
  
  1. У випадках, коли правопорушенням, вчиненим одним із суб’єктів інформаційних відносин, завдано матеріальної чи моральної шкоди іншим суб’єктам цих відносин, винні особи, організації або держава відшкодовують її за нормами цивільного законодавства України.
  2. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на судовий захист честі, гідності та ділової репутації.

• 2004.01.04 | Serhiy Hrysch

  Розділ 7. Захист від ЦРУ і заключні полеження.

  Жарт! замість "захиста від ЦРУ" - "міжнародна інформаційна діяльність".
  
  ==================================
  
  Розділ VIІ
  МІЖНАРОДНА ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ
  
  
  Стаття 62. Міжнародна інформаційна діяльність
  
  1. Міжнародна інформаційна діяльність полягає в забезпеченні громадян, інших осіб, інших суб’єктів інформаційних відносин офіційною (документованою) або іншою інформацією про зовнішньополітичну діяльність України, про події та явища в зарубіжних країнах і світі.
  2. Міжнародною інформаційною діяльністю вважається також цілеспрямоване поширення за межами України органами державної влади, органами місцевого самоврядування, іншими суб’єктами інформаційних відносин всебічної інформації про Україну.
  3. Громадяни України, інші суб’єкти інформаційних відносин мають право на вільний і безперешкодний доступ до інформації через зарубіжні інформаційні джерела, включаючи зарубіжну пресу, Інтернет, інші міжнародні електронні мережі, радіотрансляцію, транскордонне теле- і радіомовлення тощо.
  4. Правове становище і професійна діяльність акредитованих в Україні іноземних кореспондентів та інших представників іноземних ЗМІ, а також інформаційна діяльність дипломатичних, консульських та інших офіційних представників зарубіжних держав в Україні регулюються законодавством України.
  5. Якщо чинним в Україні міжнародним договором встановлені інші правила, ніж ті, які містяться в законах України, які регулюють відносини в галузі інформації, то застосовуються норми відповідного міжнародного договору.
  
  Стаття 63. Міжнародні договори
  
  1. Міжнародне співробітництво в галузі інформації з питань, що становлять взаємний інтерес, здійснюється на основі міжнародних договорів, укладених Україною та юридичними особами, які займаються інформаційною діяльністю.
  2. Державні органи та інші юридичні особи, які займаються інформаційною діяльністю, можуть безпосередньо і безперешкодно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність у власних інтересах а також в інтересах індивідуальних і колективних споживачів, яких вони обслуговують і яким гарантують постачання інформації із зарубіжних та національних інформаційних джерел.
  
  Стаття 64. Експорт та імпорт інформаційної продукції (послуг)
  
  1. Експорт та імпорт інформаційної продукції (послуг) є вільним і здійснюються згідно з законодавством про зовнішньоекономічну діяльність.
  
  Стаття 65. Національні інформаційні ресурси
  
  1. До інформаційних ресурсів України входить вся належна державі на праві власності а також на праві володіння, користування і розпорядження інформація, незалежно від її змісту, форм, часу і місця створення.
  2. Держава самостійно формує національні інформаційні ресурси і вільно розпоряджається ними, за винятком випадків, передбачених законами і чинними в Україні міжнародними договорами.
  
  Стаття 66. Набрання чинності цим Законом
  
  1. Органи державної влади України всіх рівнів, органи місцевого самоврядування на протязі трьох місяців після набрання чинності цим Законом зобов’язані привести у відповідність з його вимогами правові та організаційні засади своєї діяльності, прийняти (в необхідних випадках – скасувати) відповідні акти, запровадити необхідні реєстри і процедури діловодства.
  2. Установи, підприємства і організації всіх форм власності на протязі трьох місяців після набрання чинності цим Законом зобов’язані привести у відповідність з його вимогами порядок роботи з інформаційними запитами про особу.
  3. Цей Закон вступає в силу з початку наступного бюджетного року після його прийняття, але не раніше, ніж через три місяці з дня його опублікування.
  
  
  
  Президент України
  Л. КУЧМА
  м. Київ
  дата..............
  №.................