Загибель ескадри-2?
04/03/2003 | Кримський Спостерігач
http://www.krytyka.kiev.ua/comments/Losev05.html
Загибель ескадри-2?
Ігор Лосєв
доцент Києво-Могилянської академії
Нинішні лідери України не часто згадують, а ще менше розуміють, що наша країна є морською державою. Ми належимо до тих щасливих націй, які мають власне море.
Воно забезпечує практично неконтрольований іншими державами шлях у світи. Значення Чорного моря для розвитку України і для її державного існування показав один з небагатьох українських геополітичних мислителів Юрій Липа в книжці, що вже давно стала бібіліографічним раритетом – "Чорноморська доктрина" – Варшава, 1940.
У цьому маніфесті української морської політики Юрій Липа визначив, сказати б, філософію політичної поведінки України на півдні, у Чорноморському басейні. Він розглядав Україну як державу? кровно зв'язану з цим регіоном і таку, що практично не має шансів на виживання без контролю принаймні північної акваторії Чорного моря. "Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, хто володіє Кримом – той володіє Чорним морем", – стверджував мислитель. Але такий контроль завжди (з часів античності) передбачав наявність сильного військово-морського флоту. Невміння як УНР, так і держави гетьмана Скоропадського втримати Чорноморський флот (а можливості для цього були) стало однією з причин національної поразки. Не виявивши рішучості у боротьбі за військово- морське об'єднання, де українці становили понад 70% особового складу, Київ тільки спостерігав, як російські більшовики, побоюючись різкого посилення України на півдні, втопили кораблі поблизу Новоросійську. Що, власне, й стало сюжетом прикрозвісної через її брехливість п'єси Олександра Корнійчука "Загибель ескадри". Проте тоді ескадру було знищено, принаймні чужими руками.
Нині доля українського флоту цілком у руках офіційного Києва. Не зумівши в 1991–1992 рр. встановити цілковитий контроль над Чорноморським флотом, влада на Печерському пагорбі зазнавала поразки за поразкою. Так званий розподіл кораблів ЧФ призвів до того, що Україна отримала мізерну частку, якісний рівень якої не витримує критики. Досить сказати, що із 3 фрегатів, що передали росіяни, жоден не виявився придатним для використання. Отже, слід було розраховувати на власні можливості, досить таки непогані, адже на заводах Миколаїва, Керчі, Феодосії будувався кожен третій радянській військовий корабель.
Але у цій галузі виявилися загальні особливості державного керівництва. Відповідий указ президента України про розробку програм кораблебудування від 1993р. не виконано й досі.
Ба більш, ситуація у військовому кораблебудуванні України не має аналогів у світі: за період з 1991 до 2001 р. не розпочато будівництва жодного корабля. Як стверджує Євген Борисов, директор дослідно-проектного центру кораблебудування:"Відновити будівництво кораблів після такої перерви майже неможливо. Враховуючи, що цикл створення сучасного бойового корабля невеликого тоннажу (наприклад, класу "корвет" тоннажу 1000–1500 т) становить 6 – 8 років, а практично всі роботи зі створення перспективних кораблів припинено, безславний кінець наших ВМС і кораблебудування за нинішнього ставлення до них став очевидним. Ситуація, що склалася вже поставила країну на межу незворотної втрати навіть потенційної можливості створення сучасних і перспективних бойових кораблів, їх озброєння і техніки на національній науково-технічній и виробничій базі".
Але Україна могла би створювати найсучасніші військові кораблі не лише для себе і досить успішно продавати їх на світових ринках озброєнь. На жаль, слід визнати, що нині ВМС України є найслабшими у басейні Чорного моря, якщо не рахувати Грузію.
Проте найгіршим є навіть не їх сучасний жалюгідний стан, а той прикрий факт, що ВМС України не розвиваються. А високотехнологічні види збройних сил (насамперед, військово-морські і військово-повітряні сили) мають ту особливість, що якщо вони не розвиваються, то досить швидко деградують до такого стану, коли їх треба відтворювати практично з нуля. Ці одинадцять років офіційний Київ діяв на півдні в найгірших традиціях морської політики УНР; гетьмана Скоропадського на тлі політичних, дипломатичних, економічних надзусиль Росії на цьому ж таки напрямку.
Кораблебудівельна програма України стабільно не виконується, жодної тривоги з цього приводу на Печерському пагорбі немає, то значить друга загибель Української ескадри невідворотна?
Проте питання про український військовий флот це водночас питання про державну приналежність Севастополя і Криму.
Втрата одного неминуче потягне за собою і втрату другого. До речі, і боротьба в 1991–1994р.р. за Чорномрський флот насправді була боротьбою за територію, за місто, а відтак і півострів. Якби Чорноморський флот забрався до Росії, на її кавказьке узбережжя, то Україна могла би спокійно віддати всі кораблі, до останнього човна. Такою ж мірою є справедливим і те, що допоки ВМС України більш-менш зіставні з російським Чорноморським флотом і перебувають у своій головній базі – Севастополі, місто і півострів перебувають в зоні українського контролю, хоча й неповного.
Скорочення військово-морської присутності України на цих теренах означатиме й скорочення її політичної та адміністративної присутності, а внаслідок цього виникатимуть різні геополітичні варіанти, загрозливі для цілісності держави. "Загибель ексадри-2" може стати прологом загибелі українського "державного корабля" як такого.
Автор цих рядків якось почув вислів одного львівського професора: "Ніщо так не повторюється, як історія". Дуже б не хотілося повторення історії 1918–1920 рр., і ще одного Корнійчука.
Загибель ескадри-2?
Ігор Лосєв
доцент Києво-Могилянської академії
Нинішні лідери України не часто згадують, а ще менше розуміють, що наша країна є морською державою. Ми належимо до тих щасливих націй, які мають власне море.
Воно забезпечує практично неконтрольований іншими державами шлях у світи. Значення Чорного моря для розвитку України і для її державного існування показав один з небагатьох українських геополітичних мислителів Юрій Липа в книжці, що вже давно стала бібіліографічним раритетом – "Чорноморська доктрина" – Варшава, 1940.
У цьому маніфесті української морської політики Юрій Липа визначив, сказати б, філософію політичної поведінки України на півдні, у Чорноморському басейні. Він розглядав Україну як державу? кровно зв'язану з цим регіоном і таку, що практично не має шансів на виживання без контролю принаймні північної акваторії Чорного моря. "Хто володіє Севастополем, той володіє Кримом, хто володіє Кримом – той володіє Чорним морем", – стверджував мислитель. Але такий контроль завжди (з часів античності) передбачав наявність сильного військово-морського флоту. Невміння як УНР, так і держави гетьмана Скоропадського втримати Чорноморський флот (а можливості для цього були) стало однією з причин національної поразки. Не виявивши рішучості у боротьбі за військово- морське об'єднання, де українці становили понад 70% особового складу, Київ тільки спостерігав, як російські більшовики, побоюючись різкого посилення України на півдні, втопили кораблі поблизу Новоросійську. Що, власне, й стало сюжетом прикрозвісної через її брехливість п'єси Олександра Корнійчука "Загибель ескадри". Проте тоді ескадру було знищено, принаймні чужими руками.
Нині доля українського флоту цілком у руках офіційного Києва. Не зумівши в 1991–1992 рр. встановити цілковитий контроль над Чорноморським флотом, влада на Печерському пагорбі зазнавала поразки за поразкою. Так званий розподіл кораблів ЧФ призвів до того, що Україна отримала мізерну частку, якісний рівень якої не витримує критики. Досить сказати, що із 3 фрегатів, що передали росіяни, жоден не виявився придатним для використання. Отже, слід було розраховувати на власні можливості, досить таки непогані, адже на заводах Миколаїва, Керчі, Феодосії будувався кожен третій радянській військовий корабель.
Але у цій галузі виявилися загальні особливості державного керівництва. Відповідий указ президента України про розробку програм кораблебудування від 1993р. не виконано й досі.
Ба більш, ситуація у військовому кораблебудуванні України не має аналогів у світі: за період з 1991 до 2001 р. не розпочато будівництва жодного корабля. Як стверджує Євген Борисов, директор дослідно-проектного центру кораблебудування:"Відновити будівництво кораблів після такої перерви майже неможливо. Враховуючи, що цикл створення сучасного бойового корабля невеликого тоннажу (наприклад, класу "корвет" тоннажу 1000–1500 т) становить 6 – 8 років, а практично всі роботи зі створення перспективних кораблів припинено, безславний кінець наших ВМС і кораблебудування за нинішнього ставлення до них став очевидним. Ситуація, що склалася вже поставила країну на межу незворотної втрати навіть потенційної можливості створення сучасних і перспективних бойових кораблів, їх озброєння і техніки на національній науково-технічній и виробничій базі".
Але Україна могла би створювати найсучасніші військові кораблі не лише для себе і досить успішно продавати їх на світових ринках озброєнь. На жаль, слід визнати, що нині ВМС України є найслабшими у басейні Чорного моря, якщо не рахувати Грузію.
Проте найгіршим є навіть не їх сучасний жалюгідний стан, а той прикрий факт, що ВМС України не розвиваються. А високотехнологічні види збройних сил (насамперед, військово-морські і військово-повітряні сили) мають ту особливість, що якщо вони не розвиваються, то досить швидко деградують до такого стану, коли їх треба відтворювати практично з нуля. Ці одинадцять років офіційний Київ діяв на півдні в найгірших традиціях морської політики УНР; гетьмана Скоропадського на тлі політичних, дипломатичних, економічних надзусиль Росії на цьому ж таки напрямку.
Кораблебудівельна програма України стабільно не виконується, жодної тривоги з цього приводу на Печерському пагорбі немає, то значить друга загибель Української ескадри невідворотна?
Проте питання про український військовий флот це водночас питання про державну приналежність Севастополя і Криму.
Втрата одного неминуче потягне за собою і втрату другого. До речі, і боротьба в 1991–1994р.р. за Чорномрський флот насправді була боротьбою за територію, за місто, а відтак і півострів. Якби Чорноморський флот забрався до Росії, на її кавказьке узбережжя, то Україна могла би спокійно віддати всі кораблі, до останнього човна. Такою ж мірою є справедливим і те, що допоки ВМС України більш-менш зіставні з російським Чорноморським флотом і перебувають у своій головній базі – Севастополі, місто і півострів перебувають в зоні українського контролю, хоча й неповного.
Скорочення військово-морської присутності України на цих теренах означатиме й скорочення її політичної та адміністративної присутності, а внаслідок цього виникатимуть різні геополітичні варіанти, загрозливі для цілісності держави. "Загибель ексадри-2" може стати прологом загибелі українського "державного корабля" як такого.
Автор цих рядків якось почув вислів одного львівського професора: "Ніщо так не повторюється, як історія". Дуже б не хотілося повторення історії 1918–1920 рр., і ще одного Корнійчука.