МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Кримські татари на роздоріжжі

04/09/2003 | Габелок
http://krytyka.kiev.ua/comments/Losev06.html

Ігор Лосєв
доцент Києво-Могилянської академії

Починаючи з 1991 року, коли депортовані комуністичним режимом кримські татари почали повертатися масово додому, цьому народові довелося пройти важкий шлях на рідній землі. Слід зазначити, що громадська думка на півострові, настрої росіян і дещо меншою мірою українців, абсолютно не сприяли репатріантам. Лише купка людей ще пам'ятала татар і дотримувался щодо них позитивної опінії. Переважна більшість мешканців Криму, насамперед ті, кого пересилили сюди в 1944 році (деяких безпосередньо в оселі, що залишилися після татар) та їхні нащадки, були налаштовані ворожо до новоприбулих. Поширювалися всілякі моторошні чутки про можливі акти помсти з боку колишніх депортованих. Це підживлювалось самозахопленнями землі для будівництва житла, що було формою протесту кримських татар проти обструкції місцевої влади, що активно використовувала в своїх інтересах антитатарські міфи, саботуючи водночас нормальне облаштування репатріантів. Майже всі лідери Кримської автономії, за винятком хіба що Куніцина і Кисельова, охоче роздмухували міфи "татарської загрози" з метою політичної мобілізації слов'янського населення в ім'я збереження номенклатурного заповідника в Криму.

Саме "татарська загроза" разом із "загрозою українського буржуазного націоналізму" була основою всієї пропаганди на користь утворення автономної республіки в Криму на початку 1991 року.

Але позитивним елементом цієї пропагандистської компанії був наголос на тому, що це буде автономія для всіх мешканців Криму, незалежно від етнічного походження. Насправді, Автономна республіка Крим де-факто є російською національно-територіальною автономією, де українцям і кримським татарам надзвичайно важко реалізовувати свої національно-культурні потреби. Принаймні вони змушені щоразу долати величезний спротив як офіційних структур, так і місцевого російського населення, яке в більшості виходить з ідеї "російського Криму", сприймаючи усе неросійське на півострові як виклик собі.
Які ж підсумки можна підбити керівникам кримськотатарського національного руху за ці майже 12 років?

Безумовно, є певний позитив. Більшість депортованих (280 тисяч) повернулися на батьківщину. Приблизно ще 200 тисяч залишаються в місцях депортації, не бажаючи переживати випробування побутового характеру на півострові. Вдалося досягти консенсусу з Україною, переважна більшість кримських татар підтримують її незалежність і соборність, хоча й не завжди розуміють політику офіційного Києва на російському напрямку і постійні поступки антидержавним силам всередині країни, що найбільш наочно проявляється саме в Криму. Вони не розуміють також, коли в усіх їхніх конфліктах з місцевими російськими шовіністами Київ завжди підтримує шовіністів, які є супротивниками, як відомо, не лише кримських татар...

Створено Раду представників кримськотатарського народу при проезиденті України, є невеличка національна фракція у Верховній Раді Криму, кілька кримських татар працюють на керівних посадах автономії. Але це – практично все.

Негативу значне більше. Більше половини репатріантів не мають житла, живуть у наметах, вагонах і т.д. У місцях компактного розселення кримських татар немає водопостачання, електрики, каналізації, газу, медичних установ, нормального транспортного сполучення. Панує масове безробіття. Землі не дали. Це триває вже 12 років і поки що світла в кінці тунелю ніхто не бачив.

Внаслідок цього у надрах кримськотатарського населення з'являються різні настрої і оцінки ситуації. Є люди, які розчарувалися у репатріації, згадуючи свій відносний добробут у місцях депортації у Середній Азії. Їхні почуття нагадують емоції євреїв, які вийшли з египетського полону, але у поневіряннях визволення під проводом Мойсея не могли забути "казани з м'ясом" у "землі єгипетській". Тим більше, що значна кількість народилась вже у депортації, і про Крим знала лише зі спогадів батьків, легенд та оповідань.

Є ті, що під тиском важких життєвих випробувань схиляються до глибокої релігійності, інколи у дуже радикальних формах, що підтримується релігійними емісарами із Саудівської Аравії, Пакистану, Палестини тощо.
Частина кримськотатарських лідерів тяжіє до висновку, що усі проблеми цього етносу можна розв'язати тільки шляхом здобуття національної державності в Криму. Йдеться про кримськотатарську національно-територіальну автономію у складі України.

Враховуючи, що кримські татари нині становлять лише 16% населення Криму, в економічному, політичному, культурному і психологічному відношенні є маргінальною етнічною групою, яка ще не вкорінена на цій землі після депортації, не встигла досягти якогось модус-вівенді з іншими етнічними групами півострову, надання такої автономії кримським татарам, татаризація у Криму може призвести до важкого етнічного конфлікту за боснійським зразком.

Тим більше, що російські націонал-радикали розпочали збір підписів за референдум про перетворення Автономної республіки Крим (формально територіальної) на юридично національно-територіальну "Російську автономну республіку Тавріда". Не варто нагадувати, що в Криму розташоване потужне угруповання російських військ: Чорноморський флот з бойовою авіацією, морською піхотою, танками і артилерією.
Сьогодні кримські татари ще не готові взяти на себе відповідальність за цю територію, а решта кримчан ще не готові їх визнати в цій якості. Кримськотатарський народ на даний період не має необхідної кількості кадрів, а їх якісний рівень не дуже задовільний. Потрібен час на формування повноцінної національної еліти. Народ, який нині відчайдушно бореться за фізичне виживання, ще не в змозі витворити гідні управлінські верстви, що відповідали б вельми непростим умовам Криму. Сучасні кримськотатарські керівники - це переважно герої боротьби за повернення на батьківщину. Крім досвіду організації мітингів і демонстрацій, крім досвіду радянських в'язниць і таборів, іншого вони не мають. Навіть у дуже обмежених рамках суто національного менеджменту (поміж своїх), в таких органах національного самоврядування як меджліси виникають серйозні конфлікти і глухі кути. Як відомо, значні кошти, що виділялися Україною на облаштування депортованих, розподілялися або меджлісами, або за їхньої безпосередньої участі. Кримськотатарські маси не дуже задоволені якістю роботи меджлісів, підозрюючи (часто небезпідставно) своє керівництво у корумпованості, розкраданні коштів, особистому збагаченні за рахунок народу.

Варто згадати, що за ці 12 років уряд України виділив на облаштування депортованих 300 млн. $ США. Якщо врахувати середні ціни на житло в Криму (у 1993-1994р.р. за 2 - 3 тисячі $ в кримському селі можна було придбати дуже гарну хату), то за ці кошти вже можна було забезпечити житлом всі 50 тисяч родин репатріантів. Проте 300 млн. витрачено, а більше половини людей не мають житла… У масах кримських татар виникає питання: "Де гроші?". Не можуть репатріанти не помічати й кричуще майнове розшарування у власному середовищі, хоча усі спочатку існували за рахунок українських державних дотацій, що були розраховані на більш-менш рівномірний розподіл між всіма представниками кримськотатарського народу. Національна верхівка прагне припинити такі розмови у середовищі свого народу, закликаючи до національної єдності. Але чимало людей справедливо вбачають у таких закликах зручне прикриття для зловживань національних функціонерів, які схильні будь-які запитання до себе з боку прокуратури чи УБОЗ витлумачувати і кваліфікувати як "утиски і переслідування кримськотатарського народу". Нині спостерігаються спроби кримськотатарських мас (зокрема в Севастопольському регіоні) переобрати керівництво меджлісів, що втратило довіру своїх виборців. Інколи це набуває доволі гострих форм. Але обурення кримськотатарських мас діями кримськотатарського керівництва – це одне, а ось, наприклад, обурення російських і українських мас кримськотатарським керівництвом – то було б щось зовсім інше…
Не так рідко спостерігаються й намагання деяких татарських функціонерів (під тиском своїх низів, які запитують, де ж результати героїчної боротьби національної еліти?) перевести стрілки політичного годинника на Україну, мовляв, Україна не дає нам державності, не перетворює АРК на татарську автономію. Це можна прочитати в контрольованій центральним меджлісом газеті "Голос Крыма», де недавно з подібними претензіями до України виступив заступник голови Верховної Ради Криму Ільмі Умеров, член всекримського Меджлісу.

Останнім часом ця газета почала друкувати низку матеріалів досить дивного характеру. По-перше, редакція ніяк не може визначитися з етнічним статусом кримських татар, то стверджуючи, що це окремий тюркський етнос, то називаючи його частиною великої татарської нації (головне устами гостей з Татарстану і Азербайджану, яким щедро надаються газетні шпальти), то частинкою тюркського масиву, де етничні особливості окремих народів втрачають сенс. З кожної такої тези випливають дуже важливі, інколи доленосні політичні висновки. Якщо кримські татари не є окремим тюркським етносом (який має до казанських татар відношення не більше, ніж до узбеків і якутів), а є частиною великої татарської нації, що об'єднує татар усіх місцевих варіацій (казанських, кримських, астраханських, сибірських і т.д.), то гасла російських шовіністів у Криму, адресовані кримським татарам: "Забирайтесь до свого Татарстану!" на жаль, набувають певної етнографічної обгрунтованості. Не кажучи вже, що на автономію може претендувати лише окремий, самостійний народ, а не якась його частина чи регіональна варіація.
Якщо кримські татари – окремий самостійний народ, етнос, нація, тоді можна говорити про національно-територіальну автономію для спільноти, що більше ніде за межами України не має ніяких форм державності. Якщо це тільки місцевий уламок великої татарської нації, яка вже має свою державність у формі Республіки Татарстан у складі Росії, то предмет для розмови зникає і може йтися лише про національно-культурну чи національно-персональну автономію.

Не так вже й рідко на шпальтах "Голосу Крыма» можна прочитати й гасла пантюркизму в стилі відомого вождя молодотурків Енвер-паши, тільки значно примітивніші.

Ідея об'єднання всіх тюрків від Якутії до Середземного моря не менш фантастична, ніж створення великої слов'янської імперії у складі всіх слов'янських народів, яку не вдалося реалізувати навіть у найкращі часи Москві і Петербургу.

Такі публікації свідчать про політичну і ідеологічну невиробленість національної еліти кримських татар, відсутність сталих геополітичних орієнтацій, невміння створювати світоглядні проекти, що були б привабливі для всіх кримчан.

Певна етнокультурна і етнополітична ізольованість кримськотатарського народу від переважної більшості кримського населення перетворює будь-які задуми національної державності на півострові Крим на доволі хисткі, штучні, а головне, небезпечні.

У разі спроб втілення в життя вони матимуть трагічні наслідки в першу чергу для кримськотатарського народу і для України. Плодами цих невдалих зусиль зможуть скористатися не кримські татари, не Україна, а хтось третій. І навіть не треба мати багатющої уяви, щоб здогадатися, хто саме буде цим третім.

Кримськотатарському народові знадобиться щонайменше кілька десятиліть спокійного життя для створення власної національної інфраструктури в царині економіки, політики, культури, інформації, освіти, духовності. І лише після цього з'являться підстави, щоб говорити про вищі форми національного представництва.

На даний момент корисніше прагнути не до неможливої в сучасних умовах татарської державності, а до перетворення Автономної республіки Крим з де-факто російської на автономію для всіх кримчан. Це абсолютно реальна мета, що вимагає багаторічної праці, що, проте, не виключає і політичного тиску і протистояння спробам розглядати Крим як виключну власність одного єдиного етносу. Для її здійснення необхідне якісне покращення складу кримськотатарської еліти, що можливо на шляху її інтеграції до всеукраїнської та кримської республіканської керівної верхівки.
Офіційному Києву, якщо він керуватиметься інтересами України, варто підтримувати прихильників "органічної праці" в кримськотатарському середовищі.

Для кримських татар це шлях тривалий, складний, але в історичній перспективі найефективніший. Проте, які саме тенденції візмуть тут гору, ми невдовзі побачимо, тим більше, що неухильно насувається період зміни поколінь в кримськотатарському національному русі, коли місце ветеранів-дисидентів мають заступити люди, які сформувалися у 80 - 90 роки минулого століття.


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua