Мовне питання і стратегічний вибір Леоніда Грача
06/30/2003 | line305b
Мовне питання і стратегічний вибір Леоніда Грача
Тетяна Мельник, "Кримська Свiтлиця" №26, 27.06.2003
"Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!..
Найвища!
Робіть так: сьогодні Пушкіна, а завтра Шевченка.
Або навпаки!
Яка насолода!!!"
Остап Вишня
Розмірковування Леоніда Грача, опубліковані під гучним заголовком "Мовне питання і стратегічний вибір України" ("Голос України", 13.06 2003, № 109 (3109), де кожне речення сповнене не тільки пропагандистської риторики, а й погано прихованої упередженості, сконцентрованих у категоричному "Чи вдалося компенсувати втрату російськомовного інтелектуального продукту настільки ж якісним українським? Ні й ще раз ні!", вкотре залякують співгромадян міфологічною тотальною загрозою "українізації". З об'єктивного погляду судження, логіка яких побудована на переконанні, що зі здобуттям незалежності мовні проблеми українців вирішилися автоматично, а от російська мова (читай: росіяни), навпаки, стала беззахисною, мають мало спільного з українською дійсністю; інтерпретації сучасних проблем часто-густо не позбавлені схематизму й тенденційності; емоційними, однак далеко не завжди точними, є й історичні екскурси автора, а кожна його теза є вразливою, оскільки ґрунтується на хибних постулатах, а тому спрямована радше в минуле, ніж у майбутнє.
І хоч шановний автор, анітрохи не вагаючись, заявляє, що "абсолютна більшість громадян України виступає за найдемократичніше розв'язання мовного питання - закріплення державного статусу двох найпоширеніших в Україні мов, української й російської", візьму на себе сміливість висловити припущення, що все це - і вдавані брак елементарних знань, і низька правова культура, і нарешті відгомін його імперської мовно-культурної орієнтації, яку автор прагне легалізувати юридично, - не що інше, як комплекс меншовартості, той самий, що породжує і безпардонні вигадки щодо творчості й особистого життя видатних українців, і той самий, що надихає до народження зневажливо-зверхнього: "жёлто-блакитные и бесцветные депутаты..."; "украинцы - это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка...".
Важко повірити в те, що автор, хвацько оперуючи поняттям "абсолютна більшість", не чув про результати останнього всеукраїнського перепису, згідно з якими, нагадаю, українську мову вважають рідною 67,5% (тут і далі виділено мною - авт.) населення України, для 29,6% рідною є російська, для 2,9% - інші мови.
Гідне подиву твердження парламентарія про "дві концепції розв'язання мовного питання в Україні" (у авторському розумінні: тільки друга концепція має право на життя!) і про те, що, мовляв, перша концепція, яка "має на увазі, що єдиною мовою, яка користується законодавчим статусом і державною підтримкою, буде українська мова", решті мов залишить "місце хіба що в приватному житті громадян". Насправді все не так. Статтею 2 чинного Закону "Про мови в Українській РСР", прийнятого 1989 року, визначено, що державною мовою є українська мова. В Основному Законі України цей статус української мови піднесено до рівня конституційної норми. Статтею 4 Закону про мови передбачено також, що мовами міжнаціонального спілкування є українська, російська та інші мови.
Цікаво, що, говорячи про "одномовну концепцію", результатом реалізації якої стало те, що "у західних областях України, та й то не в усіх, залишилося всього кілька шкіл з російською мовою навчання", автор (якщо вірити офіційному сайту Леоніда Грача, "с 1967 года его жизнь тесно связана с Крымом") чомусь сором'язливо замовчує справжній мовний стан у Криму, де, як зауважувалось на березневих парламентських слуханнях "Про функціонування української мови в Україні", на 600 тисяч осіб українців припадає єдина українська гімназія, одна українська газета "Кримська світлиця" і... жодного україномовного теле- і радіоканалу. Напевне ж, заклопотаний державними справами (боронь, Боже, не маю на увазі неприйнятність всього українського!), автор не читав і листа Олександра Кислого, якого "Кримська світлиця" опублікувала 6 червня 2003 року: "Шановна редакція газети "Кримська світлиця"! Ми, мешканці Красногвардійського району АР Крим, вже майже три місяці не чуємо Українського радіо. Раніше ми слухали і першу програму Українського радіо, і просвітницьку на каналі "Промінь". Проводового радіо у нас уже давно немає, а радіоприймачі на цих хвилях замовкли. Російські ж радіопрограми наші приймачі ловлять аж на двох каналах. ...Підкажіть, куди ж зникли з красногвардійського ефіру українські радіопередачі? Від імені мешканців с. Восход Красногвардійського району АРК".
За даними останнього перепису населення, на Кримському півострові проживає 24,4 відсотка українців. Ось лист одного з них, опублікований також у "Кримській світлиці" 6 червня 2003 р.: "Я вважаю, що української мови, так само як і інших мов, не може бути "забагато". Мова - це найвеличніший дар, котрий дається людині від її народження і до кінця днів. Мовою потрібно захоплюватись, її треба відшліфовувати, щоб не соромитись нею розмовляти... Якщо ти живеш в Україні, то повинен знати українську мову, бо чомусь в Росії не розмовляють турецькою. І я ще жодного разу не чув, що якомусь народу набридло чи стало забагато його мови... Роман Мороз, школа № 15, м. Євпаторія". А от "Крымская правда", яку напевно читає високодостойний депутат, днем раніше написала таке: "А может быть, прикажете умиляться тому, что бюджетные средства, то есть деньги налогоплательщиков, то есть наши с вами, тратятся щедро (и руки не отсыхают эти дающие) на поддержание никому не нужных изданий на державной мове, на развитие государственных СМИ?"
Облишивши на совісті автора вислови на кшталт "нетерпимість до всього російського", вважаю за необхідне зауважити, однак: в Україні створено необхідні законодавчі засади для функціонування української мови як державної, російської - як мови міжнаціонального спілкування, а також для функціонування і розвитку інших мов.
Статтею 3 Закону про мови, зокрема, передбачено створення необхідних умов "для розвитку і використання мов інших національностей в республіці. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови", а статтею 5 - те, що громадянам "гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою".
Пізніше Декларацією прав національностей України, прийнятою 1 листопада 1991 року, було встановлено, що "Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації". У частині другій цієї (3) статті Декларації дано чітке тлумачення відповідної статті Закону про мови: "Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону "Про мови в Українській РСР" таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою", а в частині третій згаданої статті Декларації передбачено, що "Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою". Тому, коли автор говорить про необхідність "функціонування російської мови нарівні з українською за рішенням органів місцевого самоврядування" пригадується влучний вислів, який українці кажуть про людину, яка не усвідомлює очевидних речей: як з неба упав.
Термін "офіційна мова", який хоче реанімувати шановний народний депутат, відсутній у чинному українському законодавстві. Цей термін - зі словника радянського законодавства. Так, статтею 4 Закону "О языках народов СССР" від 24 квітня 1990 року було визначено: "С учётом исторически сложившихся условий и в целях обеспечения общесоюзных задач русский язык признаётся на территории СССР официальным языком СССР и используется как средство межнационального общения".
Референдум 1 грудня 1991 року засвідчив, що принаймні більшість росіян свідомо чи підсвідомо ототожнює себе з Україною і бачить майбутнє своїх дітей українським. Отже, актуальним видається не пошук якихось нових концепцій, не "урівнення статусу української і російської мов", а вдосконалення практики за-провадження згаданих
вище законодавчих актів.
Ніяково було читати і такі відкриття Леоніда Грача: "За період з 1991 року в сфері розвитку української мови, її наукового фундаменту і привабливого іміджу не вдалося зробити і сотої частки того, чого досягла Радянська Україна". Невже забув шановний народний депутат, що вік Радянської України, коли вона спочила в бозі, далеко сягнув за офіційний пенсійний вік в Україні, а вік незалежної України тільки на другому десятку суверенного існування?
Справді, важко не погодитися з тим, що державна мова не має достатньої державної підтримки, ще важче погодитися з авторським твердженням, що "в Українській РСР... українська мова займала більш почесне місце і користувалася більш ефективною підтримкою держави, аніж тепер...".
Загальновідомо: українська мова в СРСР формально не заборонялась, але функціонування цієї мови стримувалося через систему освітніх, пропагандистських, адміністративних заходів, максимально обмежуючи можливості вияву національної ідентичності, мінімізуючи процес національного самоусвідомлення. Достатньо згадати горезвісну постанову колегії Міністерства освіти УРСР від 29 червня 1983 року "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки", де говорилося про необхідність "вжити заходів для піднесення рівня навчання і вивчення російської мови...", "збільшити число годин на вивчення російської мови, використовуючи для цього час, відведений для вивчення навчальних дисциплін за вибором...", "вжити додаткових заходів для широкого використання наявних можливостей морального заохочення педагогічних, методичних та керівних кадрів, що відзначилися в роботі по поліпшенню вивчення російської мови в школах республіки". "А чи було видано за радянського минулого хоча б одну подібну постанову щодо української мови?" - запитаю я народного депутата. І сама ж відповім: "Не було і не могло бути!"
З приводу того, що авторові - доктору історичних наук "легко зрозуміти, чому російською мовою писали Микола Гоголь, Володимир Короленко, чому по-російськи написаний прозовий доробок Тараса Григоровича Шевченка", хай дарує мені читач, змушена вдатися до розлогого цитування.
Час, коли випало творити Шевченкові та Гоголю, видатний вчений Михайло Грушевський - перший Голова українського парламенту - Центральної Ради охарактеризував у статті "Хто такі українці і чого вони хочуть" так: "Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення".
Про російську мову Кобзаря добре сказав свого часу Євген Сверстюк, чиї заслуги на ниві шевченкознавства незаперечні: "Та поставити будь-кого з вас в умови його життя, ви б і заїкнутись не зважились українським словом.
По-перше, тому, що такої мови "не існувало".
По-друге, тому, що "образовані" говорили російською або французькою.
По-третє, тому, що ви не хотіли б наражатись і привертати до себе увагу в поліційній країні. І т. д.
Не накидайте великому поетові своїх рабських стереотипів. Спробуйте зрозуміти інтелігентну виховану людину, яка за всяку ціну залишалась собою, але в живому середовищі мала бути природною і приймати прийняті правила".
"Как Гоголь, - писав В. Катаєв, - Короленко пришёл в русскую литературу с земли Украины, с детства впитав её краски и звуки, легенды и песни, выработав умение выразить в русском слове богатство, музыкальность и лиризм украинской народной культуры". Нагадаю також промовистий факт з біографії Володимира Короленка, коли він, обурений забороною полтавського віце-губернатора проголошувати вітання з нагоди відкриття пам'ятника І. Котляревському (1903), у статті "Котляревский и Мазепа" написав таке: "Выходило таким образом, что язык Котляревского и Шевченко... на своей родине, у своей колыбели он запрещён. Распоряжением полтавской администрации он оказался высланным в административном порядке...". Велика дружба пов'язувала письменника з Павлом Грабовським, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Іваном Карпенком-Карим. В. Г. Короленко сприяв популяризації творів українських письменників у Росії, друкуючи в журналі "Русское богатство" переклади оповідань М. Коцюбинського, історично-літературні та літературно-критичні матеріали, присвячені Т. Шевченкові та іншим українським письменникам.
І насамкінець: погодьтесь, лексика політика, збагачена словосполученнями на кшталт "дрімучий дурень", "політична дурість", не додає мовної гідності такому політикові, незалежно від того, озвучує він це російською, українською чи будь-якою іншою мовою...
Тетяна Мельник, "Кримська Свiтлиця" №26, 27.06.2003
"Найвища насолода читати Пушкіна й Шевченка!..
Найвища!
Робіть так: сьогодні Пушкіна, а завтра Шевченка.
Або навпаки!
Яка насолода!!!"
Остап Вишня
Розмірковування Леоніда Грача, опубліковані під гучним заголовком "Мовне питання і стратегічний вибір України" ("Голос України", 13.06 2003, № 109 (3109), де кожне речення сповнене не тільки пропагандистської риторики, а й погано прихованої упередженості, сконцентрованих у категоричному "Чи вдалося компенсувати втрату російськомовного інтелектуального продукту настільки ж якісним українським? Ні й ще раз ні!", вкотре залякують співгромадян міфологічною тотальною загрозою "українізації". З об'єктивного погляду судження, логіка яких побудована на переконанні, що зі здобуттям незалежності мовні проблеми українців вирішилися автоматично, а от російська мова (читай: росіяни), навпаки, стала беззахисною, мають мало спільного з українською дійсністю; інтерпретації сучасних проблем часто-густо не позбавлені схематизму й тенденційності; емоційними, однак далеко не завжди точними, є й історичні екскурси автора, а кожна його теза є вразливою, оскільки ґрунтується на хибних постулатах, а тому спрямована радше в минуле, ніж у майбутнє.
І хоч шановний автор, анітрохи не вагаючись, заявляє, що "абсолютна більшість громадян України виступає за найдемократичніше розв'язання мовного питання - закріплення державного статусу двох найпоширеніших в Україні мов, української й російської", візьму на себе сміливість висловити припущення, що все це - і вдавані брак елементарних знань, і низька правова культура, і нарешті відгомін його імперської мовно-культурної орієнтації, яку автор прагне легалізувати юридично, - не що інше, як комплекс меншовартості, той самий, що породжує і безпардонні вигадки щодо творчості й особистого життя видатних українців, і той самий, що надихає до народження зневажливо-зверхнього: "жёлто-блакитные и бесцветные депутаты..."; "украинцы - это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка...".
Важко повірити в те, що автор, хвацько оперуючи поняттям "абсолютна більшість", не чув про результати останнього всеукраїнського перепису, згідно з якими, нагадаю, українську мову вважають рідною 67,5% (тут і далі виділено мною - авт.) населення України, для 29,6% рідною є російська, для 2,9% - інші мови.
Гідне подиву твердження парламентарія про "дві концепції розв'язання мовного питання в Україні" (у авторському розумінні: тільки друга концепція має право на життя!) і про те, що, мовляв, перша концепція, яка "має на увазі, що єдиною мовою, яка користується законодавчим статусом і державною підтримкою, буде українська мова", решті мов залишить "місце хіба що в приватному житті громадян". Насправді все не так. Статтею 2 чинного Закону "Про мови в Українській РСР", прийнятого 1989 року, визначено, що державною мовою є українська мова. В Основному Законі України цей статус української мови піднесено до рівня конституційної норми. Статтею 4 Закону про мови передбачено також, що мовами міжнаціонального спілкування є українська, російська та інші мови.
Цікаво, що, говорячи про "одномовну концепцію", результатом реалізації якої стало те, що "у західних областях України, та й то не в усіх, залишилося всього кілька шкіл з російською мовою навчання", автор (якщо вірити офіційному сайту Леоніда Грача, "с 1967 года его жизнь тесно связана с Крымом") чомусь сором'язливо замовчує справжній мовний стан у Криму, де, як зауважувалось на березневих парламентських слуханнях "Про функціонування української мови в Україні", на 600 тисяч осіб українців припадає єдина українська гімназія, одна українська газета "Кримська світлиця" і... жодного україномовного теле- і радіоканалу. Напевне ж, заклопотаний державними справами (боронь, Боже, не маю на увазі неприйнятність всього українського!), автор не читав і листа Олександра Кислого, якого "Кримська світлиця" опублікувала 6 червня 2003 року: "Шановна редакція газети "Кримська світлиця"! Ми, мешканці Красногвардійського району АР Крим, вже майже три місяці не чуємо Українського радіо. Раніше ми слухали і першу програму Українського радіо, і просвітницьку на каналі "Промінь". Проводового радіо у нас уже давно немає, а радіоприймачі на цих хвилях замовкли. Російські ж радіопрограми наші приймачі ловлять аж на двох каналах. ...Підкажіть, куди ж зникли з красногвардійського ефіру українські радіопередачі? Від імені мешканців с. Восход Красногвардійського району АРК".
За даними останнього перепису населення, на Кримському півострові проживає 24,4 відсотка українців. Ось лист одного з них, опублікований також у "Кримській світлиці" 6 червня 2003 р.: "Я вважаю, що української мови, так само як і інших мов, не може бути "забагато". Мова - це найвеличніший дар, котрий дається людині від її народження і до кінця днів. Мовою потрібно захоплюватись, її треба відшліфовувати, щоб не соромитись нею розмовляти... Якщо ти живеш в Україні, то повинен знати українську мову, бо чомусь в Росії не розмовляють турецькою. І я ще жодного разу не чув, що якомусь народу набридло чи стало забагато його мови... Роман Мороз, школа № 15, м. Євпаторія". А от "Крымская правда", яку напевно читає високодостойний депутат, днем раніше написала таке: "А может быть, прикажете умиляться тому, что бюджетные средства, то есть деньги налогоплательщиков, то есть наши с вами, тратятся щедро (и руки не отсыхают эти дающие) на поддержание никому не нужных изданий на державной мове, на развитие государственных СМИ?"
Облишивши на совісті автора вислови на кшталт "нетерпимість до всього російського", вважаю за необхідне зауважити, однак: в Україні створено необхідні законодавчі засади для функціонування української мови як державної, російської - як мови міжнаціонального спілкування, а також для функціонування і розвитку інших мов.
Статтею 3 Закону про мови, зокрема, передбачено створення необхідних умов "для розвитку і використання мов інших національностей в республіці. В роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови", а статтею 5 - те, що громадянам "гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою".
Пізніше Декларацією прав національностей України, прийнятою 1 листопада 1991 року, було встановлено, що "Українська держава гарантує всім народам і національним групам право вільного користування рідними мовами в усіх сферах суспільного життя, включаючи освіту, виробництво, одержання і розповсюдження інформації". У частині другій цієї (3) статті Декларації дано чітке тлумачення відповідної статті Закону про мови: "Верховна Рада України тлумачить статтю 3 Закону "Про мови в Українській РСР" таким чином, що в межах адміністративно-територіальних одиниць, де компактно проживає певна національність, може функціонувати її мова нарівні з державною мовою", а в частині третій згаданої статті Декларації передбачено, що "Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою". Тому, коли автор говорить про необхідність "функціонування російської мови нарівні з українською за рішенням органів місцевого самоврядування" пригадується влучний вислів, який українці кажуть про людину, яка не усвідомлює очевидних речей: як з неба упав.
Термін "офіційна мова", який хоче реанімувати шановний народний депутат, відсутній у чинному українському законодавстві. Цей термін - зі словника радянського законодавства. Так, статтею 4 Закону "О языках народов СССР" від 24 квітня 1990 року було визначено: "С учётом исторически сложившихся условий и в целях обеспечения общесоюзных задач русский язык признаётся на территории СССР официальным языком СССР и используется как средство межнационального общения".
Референдум 1 грудня 1991 року засвідчив, що принаймні більшість росіян свідомо чи підсвідомо ототожнює себе з Україною і бачить майбутнє своїх дітей українським. Отже, актуальним видається не пошук якихось нових концепцій, не "урівнення статусу української і російської мов", а вдосконалення практики за-провадження згаданих
вище законодавчих актів.
Ніяково було читати і такі відкриття Леоніда Грача: "За період з 1991 року в сфері розвитку української мови, її наукового фундаменту і привабливого іміджу не вдалося зробити і сотої частки того, чого досягла Радянська Україна". Невже забув шановний народний депутат, що вік Радянської України, коли вона спочила в бозі, далеко сягнув за офіційний пенсійний вік в Україні, а вік незалежної України тільки на другому десятку суверенного існування?
Справді, важко не погодитися з тим, що державна мова не має достатньої державної підтримки, ще важче погодитися з авторським твердженням, що "в Українській РСР... українська мова займала більш почесне місце і користувалася більш ефективною підтримкою держави, аніж тепер...".
Загальновідомо: українська мова в СРСР формально не заборонялась, але функціонування цієї мови стримувалося через систему освітніх, пропагандистських, адміністративних заходів, максимально обмежуючи можливості вияву національної ідентичності, мінімізуючи процес національного самоусвідомлення. Достатньо згадати горезвісну постанову колегії Міністерства освіти УРСР від 29 червня 1983 року "Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки", де говорилося про необхідність "вжити заходів для піднесення рівня навчання і вивчення російської мови...", "збільшити число годин на вивчення російської мови, використовуючи для цього час, відведений для вивчення навчальних дисциплін за вибором...", "вжити додаткових заходів для широкого використання наявних можливостей морального заохочення педагогічних, методичних та керівних кадрів, що відзначилися в роботі по поліпшенню вивчення російської мови в школах республіки". "А чи було видано за радянського минулого хоча б одну подібну постанову щодо української мови?" - запитаю я народного депутата. І сама ж відповім: "Не було і не могло бути!"
З приводу того, що авторові - доктору історичних наук "легко зрозуміти, чому російською мовою писали Микола Гоголь, Володимир Короленко, чому по-російськи написаний прозовий доробок Тараса Григоровича Шевченка", хай дарує мені читач, змушена вдатися до розлогого цитування.
Час, коли випало творити Шевченкові та Гоголю, видатний вчений Михайло Грушевський - перший Голова українського парламенту - Центральної Ради охарактеризував у статті "Хто такі українці і чого вони хочуть" так: "Україна XIX в. була відірвана від Заходу, від Європи і обернена лицем на північ, ткнута носом в глухий кут великоросійської культури й життя. Все українське життя було вивернене з своїх нормальних умов, історично і географічно сформованої колії й викинуто на великоруський ґрунт, на потопт і розграблення".
Про російську мову Кобзаря добре сказав свого часу Євген Сверстюк, чиї заслуги на ниві шевченкознавства незаперечні: "Та поставити будь-кого з вас в умови його життя, ви б і заїкнутись не зважились українським словом.
По-перше, тому, що такої мови "не існувало".
По-друге, тому, що "образовані" говорили російською або французькою.
По-третє, тому, що ви не хотіли б наражатись і привертати до себе увагу в поліційній країні. І т. д.
Не накидайте великому поетові своїх рабських стереотипів. Спробуйте зрозуміти інтелігентну виховану людину, яка за всяку ціну залишалась собою, але в живому середовищі мала бути природною і приймати прийняті правила".
"Как Гоголь, - писав В. Катаєв, - Короленко пришёл в русскую литературу с земли Украины, с детства впитав её краски и звуки, легенды и песни, выработав умение выразить в русском слове богатство, музыкальность и лиризм украинской народной культуры". Нагадаю також промовистий факт з біографії Володимира Короленка, коли він, обурений забороною полтавського віце-губернатора проголошувати вітання з нагоди відкриття пам'ятника І. Котляревському (1903), у статті "Котляревский и Мазепа" написав таке: "Выходило таким образом, что язык Котляревского и Шевченко... на своей родине, у своей колыбели он запрещён. Распоряжением полтавской администрации он оказался высланным в административном порядке...". Велика дружба пов'язувала письменника з Павлом Грабовським, Панасом Мирним, Михайлом Коцюбинським, Іваном Карпенком-Карим. В. Г. Короленко сприяв популяризації творів українських письменників у Росії, друкуючи в журналі "Русское богатство" переклади оповідань М. Коцюбинського, історично-літературні та літературно-критичні матеріали, присвячені Т. Шевченкові та іншим українським письменникам.
І насамкінець: погодьтесь, лексика політика, збагачена словосполученнями на кшталт "дрімучий дурень", "політична дурість", не додає мовної гідності такому політикові, незалежно від того, озвучує він це російською, українською чи будь-якою іншою мовою...