07/24/2003 | line305b

Нам є про що поговорити...



„Кримська світлиця”, №29 (967-968), 18 липня 2003 р.


Взаємини між Кримським ханством та Україною часто-густо розглядаються досить-таки однобоко і упереджено. Причиною цьому послужили драматичні події, які відбувалися протягом XV - XVIII століть і залишилися не тільки v історичних документах, але й у численних пам'ятках усної народної творчості. Дійсно, походи кримськотатарських військ в українські землі за ясиром, тобто за живим товаром, були справжньою національною трагедією для українців. У свою чергу, запорозькі козаки нерідко вчиняли напади на кримські міста. Отже, на перший погляд, здається, що відносини між двома народами на той час можна охарактеризувати виключно як ворожі та взаємно агресивні. Але давайте, нарешті, вийдемо за межі «першого погляду» і спробуємо розглянути це питання, як радив давньоримський історик Таціт «без гніву та пристрасті».
У XIV - XV ст. між українськими землями та Кримом утворилася широка степова смуга, що заселялася українцями і татарами, які не бажали визнавати над собою ніякої влади. Слов'яно-тюркське населення цього регіону, власне, і поклало початок козацтву. На початку XV століття згадується про татарських козаків, а в 1492 році з'являються відомості про козаків-християн. У першій половині XVI століття відбувається процес злиття двох козацтв в єдине, тобто запорозьке. Цікаво, шо для раннього козацтва притаманна двомовність. Багато запорожців гарно розмовляли татарською мовою. До речі, і в Криму українська мова не була рідкістю. Нею писалися листи в Литовське князівство, а деякі кримські хани вільно розмовляли українською.
Разом з тим в життя запорожців проникло чимало елементів тюркського побуту. Меч було замінено татарською шаблею, гуслі замінила кобза, а порти поступилися шароварам. Козаки своїх молодих слуг почали називати джурами, а не отроками, свої загони -ватагами, а не дружинами. У військову справу увійшли тюркські слова: осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан. Не дивно, шо турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом.
В цей час між Кримом і Запоріжжям налагоджуються економічні зв'язки. Запорожці купували в Криму сіль, причому не тільки для власного споживання, але й для експорту до Росії та Польщі. Кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та узбережжі Азовського моря. В свою чергу, запорожці надавали татарам можливість випасати худобу на українських землях. Нерідко козаки і татари надавали взаємну допомогу під час стихійних лих, причому абсолютно добровільно, без будь-якого примусу «зверху». З XVI століття у відносинах двох сусідніх народів спостерігаються окремі випадки «бойової співдружності». Так, у 1521 році Мухамед-Гірей повстав проти турецького султана та покликав на допомогу козаків. Коли турецькі кораблі відправилися до Криму, козаки напали на Стамбул. Султан був вимушений відкликати флот із Криму. До того ж в Криму турецьке військо було розгромлено татарами, на боці яких виступив і козацький полк. Рештки турецької армії вимушені були залишити півострів. Після цієї перемоги Шагін-Гірей в урочищі Карай-тебен уклав договір з козацькою старшиною, згідно з яким козаки зобов'язувалися допомагати кримцям, а кримці - козакам.
У 1639 році козаки обрали гетьманом Карпа Півторакожуха. Недовгий час його правління відзначався насамперед відверто антипольською спрямованістю та зближенням з кримськими татарами. Поляки неодноразово намагалися приборкати непокірного гетьмана. Одначе козаки успішно відбивали походи польських загонів на запорозькі землі, а полонених жовнірів вимінювали у татар на баранів та іншу худобу. На прохання кримського хана ходив гетьман разом зі своїми та кримськими військами проти калмиків, які часто вторгалися у татарські володіння, завдаючи чималої шкоди. Завдавши калмикам поразки, гетьман убезпечив кордони Кримського ханства зі сходу, зміцнивши разом з тим основи бойової співдружності між Запорожжям та Кримом.
На середину XVII ст. вкрай загострилась обстановка на українських землях, шо входили до складу Речі Посполитої. Як відомо, причинами цього були соціальне та національно-духовне гноблення українського населення з боку польської шляхти та католицької церкви. Водночас стали більш напруженими відносини між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Тому й не дивно, що Б. Хмельницький зумів так швидко порозумітися з Іслам-Гіреєм ПІ, який відправив на допомогу гетьманові чотиритисячний загін кінноти на чолі з Тугай-беєм. Результати союзу між Запорожжям і Кримом не забарилися. Протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. На жаль, союз українського гетьмана з кримським ханом був короткочасним. Осяйна Порта не була зацікавлена в тому, щоб на сході Європи з'явилася ще одна християнська держава та ще й з виходом до Причорномор'я. Тому союз кримського хана з Україною було розірвано, шо призвело до трагедії під Берестечком. Незважаючи на короткочасність, союз двох позбавлених суверенітету народів мав певний резонанс у XVII столітті. Українські гетьмани І. Виговський, П. Дорошенко та П. Орлик намагалися зміцнити зовнішнє та внутрішнє становище України за допомогою Туреччини і Криму, але це був лише відгомін буремних подій національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького.
XX століття принесло українському та кримськотатарському народам не тільки нові випробування, але й нові перемоги. У 1991 році Україна стала незалежною державою, а через рік була відновлена кримська автономія у складі незалежної України. Обидві події не тільки взаємопов'язані, але, на мою думку, історично обгрунтовані, тому що прагнення двох народів не тільки жити по-сусідські, а й разом вирішувати спільні проблеми, сягає у далеку минувшину. І українцеві, і кримському татарину, зважаючи на історію взаємин обох народів, є про шо поговорити і врешті-решт потиснути один одному руки.

Євген ХАЗОВ, вчитель історії ЗОСШ № 33, м. Сімферополь.