МАЙДАН - За вільну людину у вільній країні


Архіви Форумів Майдану

Нацiоналiзм: справа професіоналів

08/02/2003 | Историк
Нацiоналiзм: справа професіоналів

Підготували Вадим РИЖКОВ, Валерій КОСТЮКЕВИЧ, «День»; Ярослава БУРАЧЕК, Херсон; Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь; Олександр ВІЛЬЧИНСЬКИЙ, Тернопіль; Сергій СТЕПАНИШИН, Рівне


«День» продовжує дискусію про те, що стоїть сьогодні за визначенням «український націоналіст» (початок див. у № 114). Сьогодні — слово представникам регіонів України.

Євген ШУЛЬГА, голова управи Дніпропетровської крайової організації Народного руху України:
— Мені доводилося зустрічати буквально десятки визначень поняття «націоналіст». Але особисто я вважаю найбільш правильним твердження, що націоналіст — це патріот. Тому українським націоналістом сьогодні є той, хто став патріотом української держави. При цьому неважливо, хто ти по крові, — росіянин, грузин чи українець, аби те, що відбувається в Україні, ти сприймав як своє. Це той випадок, коли поняття «націоналіст» вийде за межі етнічності. Але це, мабуть, ще не все. Як відомо, патріот — це не професія, але, гадаю, що патріот обов’язково має бути справжнім професіоналом. У тому розумінні, що користь своїй країні може дати сьогодні лише добрий фахівець, який перебуває на своєму місці та займається улюбленою справою. Зробити Україну сучасною країною — справа професіоналів: кваліфікованих робітників, інженерів, учених, підприємців. Мабуть я не помилюся, якщо скажу, що тямущий бухгалтер, який приносить користь вітчизняній економіці, якраз і є справжній патріот, а отже, і націоналіст в найкращому значенні слова.

Анатолій КРАТ, член Національної Спілки письменників України та Асоціації українських письменників, заступник голови Херсонського обласного польського товариства «Полонія», поет:
— До визначення «український націоналіст» я особисто ставлюся негативно. Так, бути «націоналістом», кажуть, здорово. Але де? У Канаді, США, Австралії, Англії, Франції… Саме наші зарубіжні співвітчизники створили міф про відсутність на отчій землі патріотизму і ввели в обіг визначення «український націоналіст». І де — у самій Україні!

Припустимо, це визначення має «права громадянства» і у нас. Але дозвольте спитати: чи може бути в Україні український націоналізм без… національної ідеї? А її ж якраз і немає! Ну хіба, скажіть, нормально, коли люди не схиляють голови перед рідним прапором чи при виконанні Державного гімну, як ті ж американці? Ми досі, хоч як це дивно, не спромоглися створити повноцінний герб рідної держави — все ще обходимося «малим» гербом. А чому тоді не почати використовувати «малий» чи «напівпрапор»? Мене, признаюся, нерідко дратує, коли кожного ранку радіоточка на кухні довбає: «Ще не вмерла Україна...». Напрошується запитання: «А що, може вмерти?» Висновок: поняття «український націоналіст» вживається, найімовірніше, в теоретичному аспекті.


Володимир ПРИТУЛА, заступник директора Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів:
— Український націоналіст для мене має однозначно позитивне поняття як патріот своєї Батьківщини, що ставить ідею добробуту, щастя та умов життя свого народу, громадські інтереси вище за власні. Націоналіст може критично ставитися до своєї держави, її чільників, може критикувати їх, не схвалювати дії свого уряду, однак все це — заради блага та інтересів свого народу. Він не сліпо вихваляє свій народ, а критично оцінює його стан та роботу з метою прогресивних змін у житті народу.
Поняття «націоналіст» карикатурно спотворене комуністичними ідеологами, (точнісінько так, як і поняття «капіталіст», «кооператор», «підприємець», «опозиціонер», «кадет» та багато інших слів, які у світі є цілком нормальними і позитивними) для того, щоб приховати від людей ідейну пустоту слова «інтернаціоналізм», який вони всяк вихваляли.
У російській (як і в американській, польській тощо) політичній еліті зараз стають все більш поширеними нормальні націоналістичні погляди. В Росії, наприклад, на мою думку, зараз при владі є нормальні російські націоналісти, які більш за все піклуються про інтереси свого російського народу (за винятком відвертого шовініста Жириновського, звичайно, від якого крім шкоди, для російської політики, для іміджу Росії нічого нема). Нормальні російські націоналісти, які «на всіх фронтах» відстоюють російські інтереси, однак не посягаючи на корінні інтереси інших народів та їх природні права, мають бути прикладом для українських чільників, які мали б так само ефективно та непорушно відстоювати інтереси України, перш за все такі корінні національні інтереси, як повсюдне запровадження державної мови, освіти, об’єктивне вивчення рідної історії, зміцнення національної валюти, реформування та зміцнення своєї економіки, інтегрування її у світову економічну систему, а також забезпечення гарантованої та ефективної системи національної безпеки, покращення іміджу своєї країни в світі, зміцнення обороноздатності тощо.
Що ж стосується образу тієї ж Вєрки Сeрдючки, то вона страшна, але вона така є, вона реальна. І справа не в тому, що вона така є, в інших народів, може, є ще гірші персонажі, справа в тому, що всяка сатира має мати межі. Наприклад, всі російські сатирики, як би зле вони не критикували російські вади, однак вони зупиняються перед певною межею, коли справді «лікувальна» сатира уже переростає в нетактовне, дійсно образливе для народу зубоскальство. І хоч образ Вєрки Андрієм Данилком був спочатку підмічений дуже влучно, однак для його експлуатування має бути якась межа, яка не допустить до того, щоб викликати зневагу у представників іншого, перш за все російського, народу, до української жінки. Останнім часом в цьому образі, слід сказати, крім правди, з’явилось і багато штучного, придуманого, неправдивого, вимученого авторською уявою, а не взятого з життя. Тому фактично було дві Вєрки Сердючки — на першому етапі, коли вона ще не була «затаскана», та на другому етапі, коли вона вже втратила правду, зв’язки з життям, а отже, і достовірність образу. Зараз це вже просто сценарне зубоскальство, яке не має майже нічого спільного з життям.

Богдан ГРАБОВСЬКИЙ, радіожурналіст (м.Тернопіль):
— Надто суворим і безкомпромісним учителем, як свідчать роки та десятиліття, виявляється історія... Чи визнати відчайдушну післявоєнну боротьбу ОУН-УПА як герць приречених? Чи марно пролита кров героїв Крут? Якщо аргументація сягає різних площин, то запитаймо ще раз, чи розумно ставати на прю із завідомо сильнішим? Навіть коли загрожує тимчасове, наприклад, безчестя? Якщо керуватися раціоналізмом, то елементарно і вичерпно: марна праця. Але ж непокоїть щось душу, гнітить безвихідь такого «раціоналізму»... Що далі? Поміняти локомотив?... Але вдатися до звичайної ділової акції не дають усе ті ж емоції, про що, вірні своєму менталітету, й твердять без упину: позичити великі гроші на нову тяглову силу означає — втратити свободу, потрапити у залежність... А поряд, сусідніми коліями, з вітром наввипередки пролітають світлі, комфортабельні поїзди... Коли наздоженемо їх?.. Якщо ці й схожі з ними питання непокоять вас щораз більше, то, напевне, ви і є український націоналіст сьогодні...

Анатолій БИЧКОВСЬКИЙ, голова правління — директор ВАТ «Укравтоматика» (м. Житомир):
— На мій погляд, український націоналіст — це той, хто на ділі обстоює незалежність України в політичному і економічному сенсі, робить реальну справу на благо її розвитку і для того, щоб вона ніколи більше не потрапила в залежність від іншої держави. Я особисто з повагою ставлюсь до своєї держави, але змушений сказати, що, на жаль, це відчуття не назвеш розповсюдженим. І наші громадяни не намагаються так прославляти свою країну, як поляки, наприклад. Доводиться спостерігати, що навіть молоді люди, виїжджаючи за кордон, часто говорять погано про свою країну. А в Росії, тій же Москві, де мені доводилось бувати, до українців ставляться зверхньо і зневажливо, продовжуючи здебільшого називати нас хохлами. Мою людську гідність це ображає. І ставлення до слова «український націоналіст» там залишається негативним. Хоча самі росіяни не дуже допускають нас на свій ринок. А про захист вітчизняного виробника з боку української держави значно більше говориться, ніж робиться реально. Останнім часом у підприємницьких колах все менше чути українську мову, хоча в перші роки незалежності було навпаки, і це важко назвати позитивною тенденцією, не кажучи про панування російської мови на побутовому рівні і в більшості ЗМІ. Хіба що Західна Україна, яку в Росії продовжують вважати джерелом українського націоналізму, якось протистоїть цьому.

Олег ТУМАНОВСЬКИЙ, депутат Рівненської міської ради:
— Для мене особисто поняття «український націоналіст» завжди ототожнювалося зі словом «патріот». Націоналіст — це той, хто хоче своїй державі добра і власними вчинками доводить свої переконання. У порівнянні з радянською епохою поняття «український націоналізм» зазнало відчутної метаморфози. Цього словосполучення перестали боятися, ним вже більше не лякають особливо стривожених бандерівською загрозою мешканців здебільшого східних регіонів України. Все частіше можна зустріти людей, які з гордістю заявляють: «Я — український націоналіст.»
Та, на жаль, весь прогрес на цьому і закінчується. Невиразна національна політика, досі не сформована національна ідеологія призводять до нівелювання націоналізму як потужного факторa суспільного, економічного та політичного поступу. Тому нікого з відповідальних осіб не хвилює досить поширене в Україні явище, коли над націоналістами насміхаються, називаючи їх національно- стурбованими, вкладаючи сюди знущальну іронію.
А дарма. Бо лише та нація, яка складається з націоналістів, здатна на великі звершення. Ні для кого не секрет, що Японія, Німеччина, Англія, Франція завдячують своїй могутності саме націоналізму.
Тому на «націоналіста» потрібно не ображатися, а пишатися, коли тебе так називають. Але найголовніше — власними діями, самовідданою працею щодень доводити свою відданість Україні. Тобто менше про це говорити, а більше діяти і перевести нарешті націоналізм iз говорильні у практичну площину.

Валерій БАСИРОВ, письменник і видавець, головний редактор видавництва «Доля»:
— Я — кримський татарин, але був час, коли мене називали українським буржуазним націоналістом. І цим я пишаюся. Тоді я сказав їм, що не можу бути УБН, бо за паспортом кримський татарин, і секретаря парткому за це кріпко покритикували, але від мене не відчепились. Націоналізм за всіма докомуністичними теоретичними розробками — це позитивне поняття, яке позначає людину, що любить свою націю, але, не протиставляючи її іншим і не приносячи тим самим шкоди іншим націям. Оскільки, за висловом Леніна, у міжнаціональних відносинах у молодому СРСР перемагав саме «російський держиморда», то всяка любов неросійського, а перш за все кавказького та українського люду до свого народу оголошувалась націоналізмом, шкідливим начебто як для росіян, так і для самих цих народів. Так поняття націоналізму зрівнялось з поняттям шовінізму, яке означає крайній ступінь некритичного вихваляння «заслуг» своєї нації всупереч «недолікам», «недосконалості» інших націй.
Справжні націоналісти люблять не тільки свою націю, але з рівною мірою поваги ставляться до інших націй, адже недарма в народі кажуть, що якщо людина не любить свою матір, вона не зможе поважати й інших матерів. Тому українські та російські націоналісти можуть подружитися, поважати позицію і світогляд один одного, можуть допомагати один одному в політичній боротьбі, до чого не здатні як російські, так і українські шовіністи, а такі теж, на жаль, є... Більше того, щоб зовсім заплутати ситуацію комуністичні ідеологи ввели поняття інтернаціоналізму, яке власне нічого, крім «Иванов, не помнящих своего родства», собою не позначає, бо хіба може бути людина, яка ніде не народилась і ніде не має батьківщини, якщо не великої, то хоч малої? А це треба було для того, щоб притупити націоналізм пригноблених націй, «менших братів» та зміцнити «інтернаціоналізм» «старшого брата»...
Життя доводить, що за всю майже 100-літню історію свого вчення комуністичні ідеологи так і не змогли виробити позитивної національної програми, за більше ніж 70 років Радянської влади національне питання в СРСР так і не було вирішене, а насильне введення поняття «радянський народ», феномену «дружби народів» було покликане лише лакувати дійсність та приховувати національний розбрат. Не даремно вибухнули Чечня, Осетія, Придністров’я, Молдова, Нагірний Карабах тощо. Шляхом насильницької русифікації, придушення національних рухів комуністичні шовіністи замість дружби народів вміло культивували національний розбрат, який, спалахнувши, призвів до гострих конфліктів. Цього б не сталося, якби за 70 років Радянської влади в СРСР дійсно встановилися обставини взаємної поваги та шанування різних народів один одним. Скажімо, кримські татари утримувались на вигнанні впритул до загибелі СРСР — хіба це не національна бомба під майбутню незалежну Україну? Справа в тому, що у кожній з незалежних країн, що утворилися на уламках СРСР, тепер доводиться вирішувати національне питання самотужки. Я вважаю, якщо вони будуть правильно розуміти поняття «націоналіст» та «шовініст», будуть досконало знати, що інтернаціоналізм — це неіснуюча в природі категорія, їм легше буде впоратись з цією складною проблемою...
№133 02.08.2003 «День»


При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
http://www.day.ua/2003/133/nomer.htm


Copyleft (C) maidan.org.ua - 2000-2021. Сайт розповсюджується згідно GNU Free Documentation License.
Архів пітримує Громадська організація Інформаційний центр "Майдан Моніторинг". E-mail: news@maidan.org.ua