Ссылка от Владимира Притулы - дискуссии про земельный вопрос...
01/15/2004 | line305b
Однією з головних проблем, яка серйозно впливає на розвиток міжетнічних стосунків у Криму, залишається проблема виділення землі кримським татарам, котрі повернулися чи повертаються з місць депортації. І найгостріше ця проблема стоїть на Південному узбережжі півострова. Розповідає Володимир Притула.
Володимир Притула
Увесь минулий рік то в одному, то в іншому населеному пункті Південного узбережжя Криму вибухали земельні конфлікти – репатріанти-кримські татари вимагали виділення їм земельних ділянок, чому роками опиралася місцева влада. Деякі конфлікти переростали у протистояння і навіть зіткнення кримських татар з підбурюваним владою місцевим російськомовним населенням.
За даними заступника голови Республіканського комітету у справах національностей і депортованих громадян Володимира Ренпенінга, у 2003 році репатріанти подали понад 6 тисяч заяв на виділення земельних ділянок на Південному узбережжі Криму. За його словами, це відбувається на тлі внутрішньої міграції населення автономії (передусім - раніше депортованих) з півночі на південь і зловживань місцевої влади у сфері земельних відносин та безконтрольного продажу землі, зокрема й іноземним власникам.
Заступник голови Верховної Ради Криму, член президії Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров каже, що земля для кримських татар є символом батьківщини, але зараз вона стає важливим політичним та економічним чинником, Ільмі Умеров: “Земля – це, напевно, найголовніший фактор на сьогодні, який перетворюється в головну проблему. Якщо раніше кримські татари їхали й облаштовувалися там, де дозволяла влада і де було дешевше, то зараз розпочалася внутрішньо кримська міграція. В основному вихідці з Південнобережжя намагаються тепер туди повернутися. Адже відомо, що до депортації кримські татари складали там 70-80% населення. А те беззаконня, що чиниться з розпродажем землі на Південному узбережжі Криму, тільки стимулює цей процес, а інколи і примушує кримських татар вдаватися до акцій, які називають самовільним захопленням земель”, - вважає Ільмі Умеров.
Відомий кримський журналіст і політолог Микола Семена каже, що незаконний і масовий розпродаж місцевими властями південнобережної землі переважно російським підприємцям спровокував виступи репатріантів і називає причини цього, Микола Семена: “По-перше, коли вони поверталися на територію Криму було фактично розроблено, а потім і здійснено план дисперсного розселення кримських татар, де вони в основному селилися в степовій зоні і їх фактично не допускали на південний берег Криму. Хоч раніше, зокрема, в Ялті на 80% складалося із кримських татарів. По-друге, повернувшись вони вже не змогли з запізнілих причин стати членами КСП, а тому місцеве населення, яке було в КСП практично поголовно, вони отримали землю у власне користування, а кримські татари не змогли цього зробити”, – це була думка Миколи Семени.
За його словами, з 200 протестів, винесених в останні місяці минулого року Республіканською прокуратурою на незаконне захоплення землі на Південному узбережжі Криму, лише четверта частина стосується дій репатріантів. Крім того, Микола Семена каже, що не слід вважати самозахоплення кримськими татарами землі власне захопленням, це - більше акції протесту проти дій влади, і вони триватимуть доти, доки владні структури не змінять свого ставлення до проблем репатріантів.
Тим часом представники кримського уряду вважають, що аби уникнути подальшого зростання внутрішньої міграції кримських татар на південь, необхідно звернути особливу увагу на розв’язання проблем соціально-економічного розвитку північних і степових районів Криму, насамперед –вирішити проблему працевлаштування. У Меджлісі кажуть, що це - занадто спрощений погляд на вирішення земельного питання на Південнобережжі.
Oлекса Боярко
Земельне питання у Криму, у зв‘язку з недосконалістю відповідного законодавства, стає джерелом дуже небезпечного конфлікту. Так вважає експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталя Беліцер.
Наталя Беліцер
При розробці будь-яких, Земельного чи кодексу чи законів просто не врахували специфіку Криму і, зокрема, ситуацію з кримськими татарами. Чому зараз це особливо актуально тому, що в 2004 році, коли реально земля стає товаром. Кримські татари, які не отримали власної землі втрачають останній шанс.
Це, по-перше, веде до суттєвої радикалізації настроїв самої кримськотатарської спільноти, що може бути дуже негативні наслідки мати для всієї України як держави і лояльності до її державності.
По-друге, оскільки ситуація політично буде дуже загострена в цьому році будь-яке легковажне, необережне, не виважена заява чи виступ представника владних структур миттєво підхоплюється і знов таки обігрується в такому контексті, який з одного боку, провокує кримських татар, з іншого підсилює агресивні настрої, ну такої ірредентистської чи сепаратистської російської спільноти. Втрачається порозуміння, яким дуже пишалися всі гілки влади на рівні міжетнічних стосунків. І саме в цьому році криза може набути таких масштабів, коли звичний шлях, “ах якщо вже дуже все загострилося, то звернемося до Меджлісу і разом якось вирішимо питання, знайдемо компроміси.
Значить, трагедія в тому, що заяв про необхідність вирішувати питання пропозиції конкретних шляхів було безліч, реально, фактично нічого не зроблено.
Олекса Боярко
Чому ж певна частина кримських татар так прагне оселитися саме на Південному березі Криму? Історичну довідку пропонує доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
До 1944 року щонайменше 40% кримських татар традиційно проживали на території від Балаклави на заході до Судака і Феодосії на сході Криму. Серед населення Південного берега вони становили відносну більшість – 42,4%.
Кримськотатарський народ складається з трьох субетносів: степового, передгірського і південно бережного. Між нмими існуть певні відмінності у походженні мові, культурі, традиціях і менталітеті. Наприклад, особливість етногенезу південнобережного субетносу була велика строкатість його складових: тюрків, готів, італійців, греків, слов’ян, вірменів.
Після депортації 1944 року, етнічний вакуум почали заповнювати здебільшого організованими хвилями переселенців з Росії, частково з України.
І хвиля була організована владою СРСР в період з 1944 до 1950. чимало цих людей поселилися в житла, що належали депортованим кримським татарам. Значна частина переселенців була спрямована саме на Південний берег Криму.
ІІ хвиля – з 1950 до 1964, теж переважно з російської глибинки з метою відбудови зруйнованого війною, створення на півострові промисловості та реконструкції аграрного сектора.
ІІІ хвиля – з 1964 до 1975 року. У цій хвилі вже переважає стихійна міграція, в “пошуках кращої долі” з усіх регіонів РФ, цьому сприяла і штучна індустріалізація Криму. Найбільш ласим шматочком для облаштування переселенці цієї хвилі вважали теж Південний берег Криму.
Остання, ІV хвиля: з 1975 до 1990. Новоприбулі охоче селилися в Ялті, Сінеїзі, Місхорі, Алупці, Алушті, годуючись головним чином за рахунок туристів влітку, що давало можливість якось існувати в зимовий період.
За ці роки після 1944, етнодемографічну структуру Південного берега було змінено майже радикально. Росіяни і українці, які мешкали в цьому регіоні до 1944 загубилися в потоці новоприбулих.
Звинувачення на адресу кримських татар, що вони нібито хочуть захопити Південний берег є безпідставні. Річ у тім, що на Південний берег їдуть лише ті кримськотатарські репатріанти, які були мешканцями цього регіону до 1944 року, або їхні нащадки.
Особливістю кримськотатарського народу є велика прив’язаність до місць свого традиційного поселення, до родової історії та могил предків. Тому змусити степового татарина, рід якого пов’язаний з Джанкоєм, чи Ак-Мечеттю, переїхати до Ялти – дуже важко.
Справді, на Південному березі Криму найдорожча на півострові земля, придатна для високопродуктивного сільського господарства, а також для використання як курортно-рекреаційної зони. Проте активність південно бережного субетносу кримських татар щодо повернення на етнічні землі, пов’язана з негативними соціально-економічними процесами останнього часу в цьому кримському регіоні. Йдеться про масовий розпродаж південнобережної землі іноземним громадянам, переважно представникам РФ, як юридичним, так і фізичними особам. Вони надзвичайно активно скуповують найкращі шматки Південного берега.
Важко сказати, чи свідомо вони реалізують ідею Анатолія Чубайса про “ліберальну імперію”, зокрема його ж таки тезу, що треба купити все в Криму, щоб він став російським більше ніж будь-коли, чи діють інстинктивно, але можливість позбутися своїх традиційних земель серйозно занепокоїла південно бережних татар, які почали вживати заходів, щоб відстояти свої інтереси.
Це й викликало адекватну реакцію промосковські орієнтованих кримських чиновників, що давно мають порахунки з цим народом в тому числі і через те, що якщо висловився радник мера Москви Лужкова, Костянтин Затулін: “Кримські татари – то п’ята колона України в Криму”.
Олекса Боярко
І на закінчення програми – роздуми знаного культуролога професора Вадима Скуратівського про земельну проблему у Криму в загальному контексті подолання спадщини комуністичного режиму.
Вадим Скуратівський
Доля кримськотатарського народу безконечно трагічна. Так було за часів Романових і так ще більшою мірою мало місце в епоху російського комунізму.
Але відтак ситуація ніби і перемінилася. Десь суверенна Україна дозволила кримськотатарському етносові повертатися на свою історичну батьківщину. Ту батьківщину, де цей народ, всупереч передсудам деяких істориків, живе не просто півтисячі років, а може навіть тисячі років, оскільки до цього етносу входять якісь ще попередні, сказати б, дотюркські елементи євразійського і східноєвропейського світу.
Отож, це їхня, кримських татар батьківщина. Добре, повернулися ці люди, але ж вони повернулися у гранично двозначній економічній ситуації. Йдеться про те, що треба цим людям жити на своїй землі. А земля не своя, земля вже належала колгоспам. А поверталися, зрозуміло, не колгоспники і наприкінці десь 90-тих років стало зрозуміло, що ці люди опинилися поза землею, а треба якимось жити, чим нам, а особливо на Південному березі Криму, де певна страта цього етносу жила справді, тисячоліття.
Виходить так, що з одного боку суверенна Україна, ніби вона стратегічно зробила все для того, щоб залишилася в минулому злочинна сталінська депортація кримськотатарського народу. Але відтак репатріація цього народу, як же вона конкретно буде виглядати, що у людей немає землі і більше того, оце зараз немає можливості у майбутньому до повернення на свою ж таки землю, де вони жили тисячі й тисячі років.
Чим це скінчиться? Може скінчитися немалим конфліктом поміж політичною Україною і кримськотатарським народом. Не забуваємо про те, що Україна, вона не тільки європейська країна, вона на краю величезного азійського, ісламського простору, який десь закінчується, сказати б, у Малайзії. Не добра політика політичної України щодо цього самого багатостраждального народу може негативно відрезонувати на всьому просторі ісламського світу.
На що це треба? Але йдеться навіть не тільки про конкретну політику, йдеться власне про етику цієї політики. Дайте можливість цьому багатостраждальному народові, якого гнобили спочатку Романові, потім ленінсько-сталінська епоха, потім вони натерпілися після смерті диктатора. Дайте ж можливість їм облаштуватися на землі, на їхній землі. Якщо політична Україна це не зробить, то це буде не тільки її політичною помилкою, це буде її фундаментальною етичною помилкою.
Словом, належить цю проблему необхідним чином вирішити. Не забуваємо, що вся зіниця східного світу зараз зосереджена на тому, яким чином Україна поведе себе по відношенню до цього самого трагічного етносу, який по суті є братом української історичної долі.
Володимир Притула
Увесь минулий рік то в одному, то в іншому населеному пункті Південного узбережжя Криму вибухали земельні конфлікти – репатріанти-кримські татари вимагали виділення їм земельних ділянок, чому роками опиралася місцева влада. Деякі конфлікти переростали у протистояння і навіть зіткнення кримських татар з підбурюваним владою місцевим російськомовним населенням.
За даними заступника голови Республіканського комітету у справах національностей і депортованих громадян Володимира Ренпенінга, у 2003 році репатріанти подали понад 6 тисяч заяв на виділення земельних ділянок на Південному узбережжі Криму. За його словами, це відбувається на тлі внутрішньої міграції населення автономії (передусім - раніше депортованих) з півночі на південь і зловживань місцевої влади у сфері земельних відносин та безконтрольного продажу землі, зокрема й іноземним власникам.
Заступник голови Верховної Ради Криму, член президії Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеров каже, що земля для кримських татар є символом батьківщини, але зараз вона стає важливим політичним та економічним чинником, Ільмі Умеров: “Земля – це, напевно, найголовніший фактор на сьогодні, який перетворюється в головну проблему. Якщо раніше кримські татари їхали й облаштовувалися там, де дозволяла влада і де було дешевше, то зараз розпочалася внутрішньо кримська міграція. В основному вихідці з Південнобережжя намагаються тепер туди повернутися. Адже відомо, що до депортації кримські татари складали там 70-80% населення. А те беззаконня, що чиниться з розпродажем землі на Південному узбережжі Криму, тільки стимулює цей процес, а інколи і примушує кримських татар вдаватися до акцій, які називають самовільним захопленням земель”, - вважає Ільмі Умеров.
Відомий кримський журналіст і політолог Микола Семена каже, що незаконний і масовий розпродаж місцевими властями південнобережної землі переважно російським підприємцям спровокував виступи репатріантів і називає причини цього, Микола Семена: “По-перше, коли вони поверталися на територію Криму було фактично розроблено, а потім і здійснено план дисперсного розселення кримських татар, де вони в основному селилися в степовій зоні і їх фактично не допускали на південний берег Криму. Хоч раніше, зокрема, в Ялті на 80% складалося із кримських татарів. По-друге, повернувшись вони вже не змогли з запізнілих причин стати членами КСП, а тому місцеве населення, яке було в КСП практично поголовно, вони отримали землю у власне користування, а кримські татари не змогли цього зробити”, – це була думка Миколи Семени.
За його словами, з 200 протестів, винесених в останні місяці минулого року Республіканською прокуратурою на незаконне захоплення землі на Південному узбережжі Криму, лише четверта частина стосується дій репатріантів. Крім того, Микола Семена каже, що не слід вважати самозахоплення кримськими татарами землі власне захопленням, це - більше акції протесту проти дій влади, і вони триватимуть доти, доки владні структури не змінять свого ставлення до проблем репатріантів.
Тим часом представники кримського уряду вважають, що аби уникнути подальшого зростання внутрішньої міграції кримських татар на південь, необхідно звернути особливу увагу на розв’язання проблем соціально-економічного розвитку північних і степових районів Криму, насамперед –вирішити проблему працевлаштування. У Меджлісі кажуть, що це - занадто спрощений погляд на вирішення земельного питання на Південнобережжі.
Oлекса Боярко
Земельне питання у Криму, у зв‘язку з недосконалістю відповідного законодавства, стає джерелом дуже небезпечного конфлікту. Так вважає експерт Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталя Беліцер.
Наталя Беліцер
При розробці будь-яких, Земельного чи кодексу чи законів просто не врахували специфіку Криму і, зокрема, ситуацію з кримськими татарами. Чому зараз це особливо актуально тому, що в 2004 році, коли реально земля стає товаром. Кримські татари, які не отримали власної землі втрачають останній шанс.
Це, по-перше, веде до суттєвої радикалізації настроїв самої кримськотатарської спільноти, що може бути дуже негативні наслідки мати для всієї України як держави і лояльності до її державності.
По-друге, оскільки ситуація політично буде дуже загострена в цьому році будь-яке легковажне, необережне, не виважена заява чи виступ представника владних структур миттєво підхоплюється і знов таки обігрується в такому контексті, який з одного боку, провокує кримських татар, з іншого підсилює агресивні настрої, ну такої ірредентистської чи сепаратистської російської спільноти. Втрачається порозуміння, яким дуже пишалися всі гілки влади на рівні міжетнічних стосунків. І саме в цьому році криза може набути таких масштабів, коли звичний шлях, “ах якщо вже дуже все загострилося, то звернемося до Меджлісу і разом якось вирішимо питання, знайдемо компроміси.
Значить, трагедія в тому, що заяв про необхідність вирішувати питання пропозиції конкретних шляхів було безліч, реально, фактично нічого не зроблено.
Олекса Боярко
Чому ж певна частина кримських татар так прагне оселитися саме на Південному березі Криму? Історичну довідку пропонує доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
До 1944 року щонайменше 40% кримських татар традиційно проживали на території від Балаклави на заході до Судака і Феодосії на сході Криму. Серед населення Південного берега вони становили відносну більшість – 42,4%.
Кримськотатарський народ складається з трьох субетносів: степового, передгірського і південно бережного. Між нмими існуть певні відмінності у походженні мові, культурі, традиціях і менталітеті. Наприклад, особливість етногенезу південнобережного субетносу була велика строкатість його складових: тюрків, готів, італійців, греків, слов’ян, вірменів.
Після депортації 1944 року, етнічний вакуум почали заповнювати здебільшого організованими хвилями переселенців з Росії, частково з України.
І хвиля була організована владою СРСР в період з 1944 до 1950. чимало цих людей поселилися в житла, що належали депортованим кримським татарам. Значна частина переселенців була спрямована саме на Південний берег Криму.
ІІ хвиля – з 1950 до 1964, теж переважно з російської глибинки з метою відбудови зруйнованого війною, створення на півострові промисловості та реконструкції аграрного сектора.
ІІІ хвиля – з 1964 до 1975 року. У цій хвилі вже переважає стихійна міграція, в “пошуках кращої долі” з усіх регіонів РФ, цьому сприяла і штучна індустріалізація Криму. Найбільш ласим шматочком для облаштування переселенці цієї хвилі вважали теж Південний берег Криму.
Остання, ІV хвиля: з 1975 до 1990. Новоприбулі охоче селилися в Ялті, Сінеїзі, Місхорі, Алупці, Алушті, годуючись головним чином за рахунок туристів влітку, що давало можливість якось існувати в зимовий період.
За ці роки після 1944, етнодемографічну структуру Південного берега було змінено майже радикально. Росіяни і українці, які мешкали в цьому регіоні до 1944 загубилися в потоці новоприбулих.
Звинувачення на адресу кримських татар, що вони нібито хочуть захопити Південний берег є безпідставні. Річ у тім, що на Південний берег їдуть лише ті кримськотатарські репатріанти, які були мешканцями цього регіону до 1944 року, або їхні нащадки.
Особливістю кримськотатарського народу є велика прив’язаність до місць свого традиційного поселення, до родової історії та могил предків. Тому змусити степового татарина, рід якого пов’язаний з Джанкоєм, чи Ак-Мечеттю, переїхати до Ялти – дуже важко.
Справді, на Південному березі Криму найдорожча на півострові земля, придатна для високопродуктивного сільського господарства, а також для використання як курортно-рекреаційної зони. Проте активність південно бережного субетносу кримських татар щодо повернення на етнічні землі, пов’язана з негативними соціально-економічними процесами останнього часу в цьому кримському регіоні. Йдеться про масовий розпродаж південнобережної землі іноземним громадянам, переважно представникам РФ, як юридичним, так і фізичними особам. Вони надзвичайно активно скуповують найкращі шматки Південного берега.
Важко сказати, чи свідомо вони реалізують ідею Анатолія Чубайса про “ліберальну імперію”, зокрема його ж таки тезу, що треба купити все в Криму, щоб він став російським більше ніж будь-коли, чи діють інстинктивно, але можливість позбутися своїх традиційних земель серйозно занепокоїла південно бережних татар, які почали вживати заходів, щоб відстояти свої інтереси.
Це й викликало адекватну реакцію промосковські орієнтованих кримських чиновників, що давно мають порахунки з цим народом в тому числі і через те, що якщо висловився радник мера Москви Лужкова, Костянтин Затулін: “Кримські татари – то п’ята колона України в Криму”.
Олекса Боярко
І на закінчення програми – роздуми знаного культуролога професора Вадима Скуратівського про земельну проблему у Криму в загальному контексті подолання спадщини комуністичного режиму.
Вадим Скуратівський
Доля кримськотатарського народу безконечно трагічна. Так було за часів Романових і так ще більшою мірою мало місце в епоху російського комунізму.
Але відтак ситуація ніби і перемінилася. Десь суверенна Україна дозволила кримськотатарському етносові повертатися на свою історичну батьківщину. Ту батьківщину, де цей народ, всупереч передсудам деяких істориків, живе не просто півтисячі років, а може навіть тисячі років, оскільки до цього етносу входять якісь ще попередні, сказати б, дотюркські елементи євразійського і східноєвропейського світу.
Отож, це їхня, кримських татар батьківщина. Добре, повернулися ці люди, але ж вони повернулися у гранично двозначній економічній ситуації. Йдеться про те, що треба цим людям жити на своїй землі. А земля не своя, земля вже належала колгоспам. А поверталися, зрозуміло, не колгоспники і наприкінці десь 90-тих років стало зрозуміло, що ці люди опинилися поза землею, а треба якимось жити, чим нам, а особливо на Південному березі Криму, де певна страта цього етносу жила справді, тисячоліття.
Виходить так, що з одного боку суверенна Україна, ніби вона стратегічно зробила все для того, щоб залишилася в минулому злочинна сталінська депортація кримськотатарського народу. Але відтак репатріація цього народу, як же вона конкретно буде виглядати, що у людей немає землі і більше того, оце зараз немає можливості у майбутньому до повернення на свою ж таки землю, де вони жили тисячі й тисячі років.
Чим це скінчиться? Може скінчитися немалим конфліктом поміж політичною Україною і кримськотатарським народом. Не забуваємо про те, що Україна, вона не тільки європейська країна, вона на краю величезного азійського, ісламського простору, який десь закінчується, сказати б, у Малайзії. Не добра політика політичної України щодо цього самого багатостраждального народу може негативно відрезонувати на всьому просторі ісламського світу.
На що це треба? Але йдеться навіть не тільки про конкретну політику, йдеться власне про етику цієї політики. Дайте можливість цьому багатостраждальному народові, якого гнобили спочатку Романові, потім ленінсько-сталінська епоха, потім вони натерпілися після смерті диктатора. Дайте ж можливість їм облаштуватися на землі, на їхній землі. Якщо політична Україна це не зробить, то це буде не тільки її політичною помилкою, це буде її фундаментальною етичною помилкою.
Словом, належить цю проблему необхідним чином вирішити. Не забуваємо, що вся зіниця східного світу зараз зосереджена на тому, яким чином Україна поведе себе по відношенню до цього самого трагічного етносу, який по суті є братом української історичної долі.