Міфи про помаранчеву революцію
01/06/2005 | line305b
http://www.qurultay.org/ukr/yazi_ukr.asp?yazi_no=219
Міфи про помаранчеву революцію
- Події, які відбулися після 21 листопада 2004 року, розвіяли міфи, що існували як в українському суспільстві, так і за рубежем про нас. Давайте спробуємо вказати ці міфи і проаналізувати, спираючи на події, що або вже стали історією, або ще будуть відбуватися.
Міф перший. Український народ (усі громадяни України незалежно від національності) промовчить, проковтне чергову порцію брудного, неприкритого фальсифікату і забуде про вибори, упокориться. Але виявилося, що не упокорилися, вийшли на площі і захистили свій голос. Влада висунула на нинішніх виборах кандидата, який явно був не прохідною. Розрахунок був зроблений на те, що фальсифікації і масована атака засобів масової інформації не залишать у людей сумніву, що перемігшим кандидатом є В.Янукович. І якщо в 1999 році, коли президентом України був обраний Л.Кучма, фальсифікацій було не менше, а рівень розвитку демократії у країні, у суспільстві залишався «постсовковым», те в 2004 это було зроблено настільки непрофесійно і наочно, що народ не міг простити такої наруги над своїм правом. У порушенні усіх норм, контрольовані Адміністрацією Президента телебачення, радіо, друковані ЗМІ навперебій переконували населення України в непереможності кандидата від влади, у заангажированности рейтингів по який лідирував В.Ющенко, обвинувачуючи останнього усіх мислимих і немислимих гріхах. І як результат, голосування по відкріпних талонах по кілька разів одним виборцем, масове голосування вдома, видалення спостерігачів від опозиції з виборчих дільниць, використання адміністративного ресурсу, тиск по відомчих вертикалях, зловживання посадовим положенням у відношенні студентів і інші нечесні методи проведення кампанії привели до, нібито, перемозі В.Януковича, якого тільки В.В.Путин устиг поздоровити двічі.
Міф другої. Навіть якщо люди і вийдуть на вулиці, те їхній легко буде відправити по будинках.
Влада готувалася до того, що люди, можливо, вийдуть на вулиці, але їй удасться ужити заходів і усе дуже швидко закінчиться. Однак цього не случилося. Сотні тисяч людей із усіх кінців України з'їхалися в Київ для того, щоб мирно протестувати проти фальсифікацій. Крім того, у великих і малих містах України постійно проходили мітинги в підтримку Віктора Ющенко і з кожним днем стаючи більш багатолюдними. Влада розраховувала на те, що холодна погода і перешкоди, що лагодилися для того, щоб люди не змогли приїхати у Київ, уплинуть на ріст революційних настроїв у державі. Головними доказами невдачі влади стали заблоковані, донедавна, центральні органи державної влади, наметове містечко розбитий прихильниками В.Ющенко який став символом волі і демократії, і звичайно ж Майдан Незалежності, на якому у плині 19 днів продовжувалися мітинги з кількістю учасників до мільйона осіб і більш.
Міф третій. Українську революцію підготували західні держави, у тому числі США.
Даний міф був розвіяний також діями самих людей, оплатити перебування яких у Києві не змогла б жодна держава у світі. Що стосується втручання Росії у внутрішні справи України особливо в період президентських виборів, те цей факт не вимагає ніяких доказів. Президент РФ Путин, якому завжди вигідно одержати чергового маріонеткового президента «неперелогової», крім своїх заяв для преси, двічі приїжджав в Україну в період передвиборної кампанії і заявляв про свою підтримку кандидату В.Януковичу. Можна сказати, що українська революція в якомусь ступені з'явилася відповіддю на втручання Росії в справи України.
Міф четвертий. Українці беззастережно вірять засобам масової інформації.
Цей міф влада спробувала використовувати на всі 100%, поливаючи брудом опозицію і її лідера Віктора Ющенко. Однак часто повторювана негативна інформація практично на усіх телеканалах і в друкованих засобах масової інформації привела до того, що український виборець навчився читати між рядків і не вірити засобам масової інформації. Команді В.Ющенко удалося налагодити зв'язок безпосередньо з виборцями через проведення збор, у тому числі за участю Ющенко, для інформування виборців про ті події, що відбувалися в Україні. І така стратегія дала свої позитивні результати. Більшість виборців, незважаючи на тиск, що виявлялося на них, прийшли і проголосували за Віктора Ющенка. Через неможливість використання державних ЗМІ довелося створювати свої телеканали і газети, і роль яку зіграли 5-канал і телерадіокомпанія «Ера» важко переоцінити. Завдяки професіоналам зайнятих на цих каналах, в Україні відбувся якісний інформаційний прорив. Тепер з упевненістю можна сказати що сьогодні українці ще більше вірять своїм ЗМІ, тому що сьогодні можна побачити, почути і прочитати не тільки гарне по одному і тільки негативне по іншому…
Міф п'ятий. Українці не грузіни.
Такий міф поширювали серед населення України представники влади протягом року, з того самого моменту, коли у Грузії шляхом так названої «революції троянд» був зміщений з посади президента Едуард Шеварднадзе і через кілька місяців був обраний президентом Грузії Михайло Саакашвілі. Я не буду нагадувати читачу всі ті події, що передували «революції троянд» і відбувалися безпосередньо після її, але хочу відзначити кілька загальних рис з тими подіями, що відбуваються в нас, в Україні.
Мова йде про революції нового типу. Попередні — в Іспанії, Португалії, Греції, Східній і Центральній Європі, Росії в 1991 р. — були революціями проти тоталітаризму. Події в Україні і Грузії є революцією проти імітації демократії. Це виступ суспільства проти бюрократично-авторитарного режиму і кланового капіталізму, проти пакту вчорашніх радянських апаратників і нових капіталістів.
У багатьох спостерігачів особливо місцевих і російських після грузинської революції була одна важлива теза: «Україна – не Грузія, українці – не грузіни». Що в нього вкладалося? Економічна ситуація у країнах різна, темперамент народів різний. Грузія – країна, що знаходиться у економічній кризі, який став наслідком правління режиму Шеварднадзе, а в Україні економічний ріст і характер українців готових миритися з будь-якою витівкою влади. Однак і цей міф був спростований діями українського народу.
Хотів привести слова російського політика Бориса Нємцова, який підтримав українську революцію: «Я вважаю, що Україна може пишатися своїм народом, і ми теж повинні пишатися українським народом. Те, що вони демонструють, для нас — поки фантастика».
До завоювань революції ми сьогодні змело можемо прилічити зміну політики усередині телевізійних каналів України убік демократизації і волі слова, прозорість і відкритість системи правосуддя, а також багато інших процесів, оцінити які ми зможемо якийсь час спустя після остаточної перемоги.
26 грудня 2004 року відбудеться повторне голосування другого туру президентських виборів в Україні. Призиваю усіх прийти і проголосувати за В.Ющенко, за перемогу демократії в Україні!
Ilmi Umerov
Міфи про помаранчеву революцію
- Події, які відбулися після 21 листопада 2004 року, розвіяли міфи, що існували як в українському суспільстві, так і за рубежем про нас. Давайте спробуємо вказати ці міфи і проаналізувати, спираючи на події, що або вже стали історією, або ще будуть відбуватися.
Міф перший. Український народ (усі громадяни України незалежно від національності) промовчить, проковтне чергову порцію брудного, неприкритого фальсифікату і забуде про вибори, упокориться. Але виявилося, що не упокорилися, вийшли на площі і захистили свій голос. Влада висунула на нинішніх виборах кандидата, який явно був не прохідною. Розрахунок був зроблений на те, що фальсифікації і масована атака засобів масової інформації не залишать у людей сумніву, що перемігшим кандидатом є В.Янукович. І якщо в 1999 році, коли президентом України був обраний Л.Кучма, фальсифікацій було не менше, а рівень розвитку демократії у країні, у суспільстві залишався «постсовковым», те в 2004 это було зроблено настільки непрофесійно і наочно, що народ не міг простити такої наруги над своїм правом. У порушенні усіх норм, контрольовані Адміністрацією Президента телебачення, радіо, друковані ЗМІ навперебій переконували населення України в непереможності кандидата від влади, у заангажированности рейтингів по який лідирував В.Ющенко, обвинувачуючи останнього усіх мислимих і немислимих гріхах. І як результат, голосування по відкріпних талонах по кілька разів одним виборцем, масове голосування вдома, видалення спостерігачів від опозиції з виборчих дільниць, використання адміністративного ресурсу, тиск по відомчих вертикалях, зловживання посадовим положенням у відношенні студентів і інші нечесні методи проведення кампанії привели до, нібито, перемозі В.Януковича, якого тільки В.В.Путин устиг поздоровити двічі.
Міф другої. Навіть якщо люди і вийдуть на вулиці, те їхній легко буде відправити по будинках.
Влада готувалася до того, що люди, можливо, вийдуть на вулиці, але їй удасться ужити заходів і усе дуже швидко закінчиться. Однак цього не случилося. Сотні тисяч людей із усіх кінців України з'їхалися в Київ для того, щоб мирно протестувати проти фальсифікацій. Крім того, у великих і малих містах України постійно проходили мітинги в підтримку Віктора Ющенко і з кожним днем стаючи більш багатолюдними. Влада розраховувала на те, що холодна погода і перешкоди, що лагодилися для того, щоб люди не змогли приїхати у Київ, уплинуть на ріст революційних настроїв у державі. Головними доказами невдачі влади стали заблоковані, донедавна, центральні органи державної влади, наметове містечко розбитий прихильниками В.Ющенко який став символом волі і демократії, і звичайно ж Майдан Незалежності, на якому у плині 19 днів продовжувалися мітинги з кількістю учасників до мільйона осіб і більш.
Міф третій. Українську революцію підготували західні держави, у тому числі США.
Даний міф був розвіяний також діями самих людей, оплатити перебування яких у Києві не змогла б жодна держава у світі. Що стосується втручання Росії у внутрішні справи України особливо в період президентських виборів, те цей факт не вимагає ніяких доказів. Президент РФ Путин, якому завжди вигідно одержати чергового маріонеткового президента «неперелогової», крім своїх заяв для преси, двічі приїжджав в Україну в період передвиборної кампанії і заявляв про свою підтримку кандидату В.Януковичу. Можна сказати, що українська революція в якомусь ступені з'явилася відповіддю на втручання Росії в справи України.
Міф четвертий. Українці беззастережно вірять засобам масової інформації.
Цей міф влада спробувала використовувати на всі 100%, поливаючи брудом опозицію і її лідера Віктора Ющенко. Однак часто повторювана негативна інформація практично на усіх телеканалах і в друкованих засобах масової інформації привела до того, що український виборець навчився читати між рядків і не вірити засобам масової інформації. Команді В.Ющенко удалося налагодити зв'язок безпосередньо з виборцями через проведення збор, у тому числі за участю Ющенко, для інформування виборців про ті події, що відбувалися в Україні. І така стратегія дала свої позитивні результати. Більшість виборців, незважаючи на тиск, що виявлялося на них, прийшли і проголосували за Віктора Ющенка. Через неможливість використання державних ЗМІ довелося створювати свої телеканали і газети, і роль яку зіграли 5-канал і телерадіокомпанія «Ера» важко переоцінити. Завдяки професіоналам зайнятих на цих каналах, в Україні відбувся якісний інформаційний прорив. Тепер з упевненістю можна сказати що сьогодні українці ще більше вірять своїм ЗМІ, тому що сьогодні можна побачити, почути і прочитати не тільки гарне по одному і тільки негативне по іншому…
Міф п'ятий. Українці не грузіни.
Такий міф поширювали серед населення України представники влади протягом року, з того самого моменту, коли у Грузії шляхом так названої «революції троянд» був зміщений з посади президента Едуард Шеварднадзе і через кілька місяців був обраний президентом Грузії Михайло Саакашвілі. Я не буду нагадувати читачу всі ті події, що передували «революції троянд» і відбувалися безпосередньо після її, але хочу відзначити кілька загальних рис з тими подіями, що відбуваються в нас, в Україні.
Мова йде про революції нового типу. Попередні — в Іспанії, Португалії, Греції, Східній і Центральній Європі, Росії в 1991 р. — були революціями проти тоталітаризму. Події в Україні і Грузії є революцією проти імітації демократії. Це виступ суспільства проти бюрократично-авторитарного режиму і кланового капіталізму, проти пакту вчорашніх радянських апаратників і нових капіталістів.
У багатьох спостерігачів особливо місцевих і російських після грузинської революції була одна важлива теза: «Україна – не Грузія, українці – не грузіни». Що в нього вкладалося? Економічна ситуація у країнах різна, темперамент народів різний. Грузія – країна, що знаходиться у економічній кризі, який став наслідком правління режиму Шеварднадзе, а в Україні економічний ріст і характер українців готових миритися з будь-якою витівкою влади. Однак і цей міф був спростований діями українського народу.
Хотів привести слова російського політика Бориса Нємцова, який підтримав українську революцію: «Я вважаю, що Україна може пишатися своїм народом, і ми теж повинні пишатися українським народом. Те, що вони демонструють, для нас — поки фантастика».
До завоювань революції ми сьогодні змело можемо прилічити зміну політики усередині телевізійних каналів України убік демократизації і волі слова, прозорість і відкритість системи правосуддя, а також багато інших процесів, оцінити які ми зможемо якийсь час спустя після остаточної перемоги.
26 грудня 2004 року відбудеться повторне голосування другого туру президентських виборів в Україні. Призиваю усіх прийти і проголосувати за В.Ющенко, за перемогу демократії в Україні!
Ilmi Umerov
Відповіді
2005.01.12 | Душегубко
Re: Міфи про помаранчеву революцію
Незаконна владна структура "меджліс крымсько-татарского народу" не особливо задоволена воцарінням у Києві помаранчевого режиму. Як заявив глава, так званого "політико-правового Керування " меджлісу (відділ агітації та пропаганди) Надир Бекиров, "помаранчевій герой" (Ющенко) може перетворитися в другого Горбачова. "Зараз коли Захід вважає Ющенко поборником українських реформ, - казав Бекиров, хто тепер буде слухати, якщо він буде вести колишню політику дискримінації кримських татар?". Бекиров зробив цю заяву в розмові з якимсь Николой делль Арчипрете, завідувачем пиар-департаментом у "Організації невизнаних націй і народів". Арчипрете був спостерігачем за голосуванням 26 грудня в Криму і зустрічався з меджлисовцами. Він потім опублікував статтю про татар у мережному виданні www.cafebabel.com/en. За словами Арчипрете, татари побоюються відмовки міжнародного співтовариства: "Але у вас же зараз Ющенко!2005.01.12 | line305b
Это мнение Надира Бекирова...
Его частное мнение, а не Меджлиса как такогвого, и не большинства крымских татар. Крымские татары, в своем подавляющем большинстве - 93-94% - проголосовали за Ющенко, и естественно ожидают каких-то результатов этого и вполне довольны своей победой я думаю. Времени прошло очень мало, чтобы что-то там пересматривать в своих взглядах, Ющенко даже еще формально президентом не стал.. а шансы для крымских татар улучшить свое положение в Крыму с его приходом объективно усиливаются...Надир же высказал свое мнение, как видится из контекста статьи, больше в виде приватных раздумий о том, "what can go wrong with the new regime" - а не как реальный политический анализ ситуации с крымскими татарами сегодня, по сравнению с их предыдущим 15-летним существованием после возвращения, или их делами в период Кучманизации.
С другой стороны, Надир также известен как довольно слабый дипломат и политик, который упорно занимает свою нишу критика украинской национальной политики по отношению к крымским татарам, и поиска слабостей в ней - которых конечно хватает, но с другой стороны, желающие также вполне успешно налаживали взаимоотношения с украинской и крымской властью на пользу крымскотатарскому делу, и, таким образом, доказывали на деле, что все не так плохо.. Надир же места в официальной политике не нашел, и полностью сфокусировался на нише критической оппозиции... Что иногда хорошо, иногда плохо для дела.
Его последние высказывания тоже возможно связаны с тем, что изменения в крымской политике, которые последуют после прихода Ющенко к власти, могут никак не улучшить позиций собственно Надира - в избирательной кампании он особенно не засветился, насколько я знаю; связей у него особых нет; да и политический авторитет под вопросом...
В любом случае, не относился бы к нему как с центру тяжести крымскотатарской политики - для этого надо смотреть на Джемилева, Чубарова, Умерова, и т.д. Надир же довольно далек от этого, хотя его популистская реторика - естественно - привлекает болельщиков.
Что касается самой статьи - так себе, но все же перекопирую сюда, если кому лень лезть на сам ресурс:
Nicola Dell’Arciprete - Den Haag, Olanda - 7.1.2005
La democrazia ucraina parla turco a Yalta
Ukrainian democracy speaks Turkish in the Crimea
The Ukrainian Tatars, a minority deported by Stalin all those years ago, still suffer from discrimination. Their support for Yushchenko, leader of the ‘Orange Revolution’, has now turned to fear
Following the presidential elections on December 26th, in Kiev the revellers are still partying after the victory of Yushchenko and the departure of the first international election observers. Elsewhere in Ukraine the situation has been, and still is, far more tense. In Simferopol, the capital of the autonomous republic of Crimea, Yushchenko’s supporters speak not Ukraninan but Turkish and do not even amount to 20% of the local population.
These supporters are the descendants of the Tatars that Stalin deported from the Crimea on a single day in 1944 to the central Asian republics, primarily Uzbekistan. 46% of the deportees perished during the course of this ‘relocation’. In order to grasp the severity of their treatment one just has to look at Lavrenty Beria’s actions. An executioner by profession, who gained experience in the art of genocide during the 1930s, Beria packed all the Tatars attempting to evade capture onto a boat to be sunk in the deepest waters of the Azov Sea. Later, Nikita Khrushchev did not allow the Tatars to return to the Crimea to re-establish an autonomous republic. The Tatar diaspora, again scattered in the steppes as in the times of the Khan Dynasty had to wait until the collapse of communism to recover its quite literal ‘lost ground’ in the Crimea. In their Crimean homeland, the Tatars now make up less than 300,000 of the 2 million inhabitants.
Communism has ended but Russian control remains
Today in Crimean cities such as Simferopol, Sebastopol, and Yalta, 80% of the population is Russian-speaking and the mood is far more Russian than Ukrainian. In the central square of Simferopol, the only accompaniments to the Tatars’ orange pro- Yushchenko flags are a statue of Lenin and the three colours of mother Russia; there is not a trace of the Ukrainian flag. And any time they are required, the Russians appear everywhere. Apart from the Black Sea naval base of Sebastopol, Russian military forces have another ten extraterritorial posts at their disposal, inland. As a result, in the Crimea there is no threshold that cannot be crossed, and no action that cannot be computed by the Kremlin’s intelligence and special services. Since 1991, the Tatars, free of secessionist pretensions, have fought in vain to defend their Turcophone identity and protect their moderate Sufi Islam tradition from infiltration by the more puritanical Wahabi Islam, which Moscow and Kiev have often manipulated and, cynically, encouraged. The Tatars, who have criticised the previous Ukrainian president, Kuchma, of not protecting minority groups, have now brought their case to international attention by becoming members of the Unrepresented Nations and Peoples Organisation (UNPO).
Another Gorbachev: a Tatar nightmare
As the leader of the ‘Orange Revolution’ and the next president of the fledgling Ukrainian democracy, Yushchenko was the inevitable choice for the Tatars. After the elections of December 26th, Nadir Bekir, a member of the self-declared Tatar parliament since 1991, now fears that the ‘orange hero’ may turn out to be another Gorbachev. “Now that the West considers Yushchenko to be the champion of Ukrainian reform”, muses Bekir, “who will listen should he carry on the same policy of discrimination towards the Tatars?”. And all fear the perfect excuse from the so-called international community: “At least it’s Yushchenko that you have now!”
In addition, the risk exists that post-electoral agreements between the previous and current leaders of Ukraine may compromise the potential for change, despite the Ukrainian “revolution”. After the 12,000 international observers have all returned home, it would be advisable not to stop watching Ukraine, and instead consider cases such as that of the Crimean Tatars as a litmus test for the reforms promised by the new direction. In this way, we might be able to avoid Yushchenko turning into a Gorbachev or a Yeltsin, whereby, beyond appearances, Ukraine would not change at all.
2005.01.12 | sofu
вопрос
Вопрос немного не по теме, но все же, кто знает почему Виктор Андреевич не приехал на митинг в Симферополь 18.05.04.?Честно говоря, я приехал тогда в надежде его послушать. Были соответствующие анонсы.
В то время его не так часто показывали по ТВ и мне было интересно что он думает по этому поводу.
2005.01.13 | line305b
Угу, мне тоже интересно (-)
2005.01.17 | Абу
перед 3-м туром бачив Надіра в наметовому містечку
в Сімферополі. він почував себе на своєму місці