Так само дико виглядали б вимоги до українців відмовитися....
03/19/2007 | Експерт
... в середине статьи интересные рассуждения про Крым и крымскотатарскую проблему -
Партія війни vs партія миру
19.03.2007 17:23 ___ Діана Дуцик, "Без цензури", для УП
Говорити сьогодні про конфлікт між антикризовою коаліцією та опозицією – це не говорити майже нічого. Адже він природній, бо лежить у площині стосунків опозиції та влади. Мова про інше. Найбільшу загрозу сьогодні становить те, що конфлікт розвивається по лінії "партія війни проти партії миру", які є в обох таборах.
Можливо, я б і не зачіпала цю тему. Але надто часто в інтелектуальному середовищі в непублічних розмовах звучить тривога за можливий розвиток подій. Є й ті, хто не виключає можливості остаточного (навіть силового) захоплення влади однією із "воюючих" політичних сторін і активного згортання демократичних напрацювань за перший рік після помаранчевої революції.
В умовах, коли суспільство розчароване та пасивне, такі припущення видаються не лише фантазією.
Треба усвідомлювати, що війна потрібна тим, хто не вміє працювати в умовах миру.
Тільки в умовах війни, навіть нехай лише ідеологічної, можуть наживатися нечисті на руку.
Тільки в умовах війни можуть наростити свій політичний капітал деякі політики та політичні сили.
Також очевидно, що в таких умовах дуже мало хто думатиме про інтереси суспільства. Тому суспільство має побороти свою апатію, перестати сподіватися на доброго царя і подбати про себе самостійно.
Про небезпечні тенденції
Норман Дейвіс у своїй книзі "Європа: Історія", описуючи недемократичні режими, виділяв низку їхніх характерних рис. Зверну увагу лише на окремі, бо видається, що нам вже є над чим задуматися.
Перша – гангстеризм, коли люди з кримінальним минулим здобувають владу над суспільством, "захищаючи" його від насильства, яке самі й породили, вони маніпулюють правом, використовують шантаж для контролю над місцевими організаціями. Хіба в Україні не відбулося злиття криміналу з бізнесом та політикою? Хіба наше суспільство не просякнуте наскрізь корупцією, яка фактично вже перетворилася в корупцію свідомості?
Друга – бюрократизм (у найгіршому сенсі цього слова), коли бюрократія створює можливості швидкого просування цілим зграям пристосуванців найрізноманітнішого соціального походження. Хіба у нас зараз нема цього? Хіба у нас не процвітає профанація, кумівство? Хіба не витісняються на задвірки інтелектуали, які могли б привнести філософію конструктиву в створений невігласами політичний хаос?
Третя – наявність діалектичного ворога. Думаю, опозиція дякує Богові, що є антикризова коаліція, і навпаки - антикризова коаліція щаслива, що є опозиція. Обидва табори у випадку своїх власних невдач мають кого зробити винним. Але діючи так, вони, можливо, навіть несвідомо, сіють у суспільстві небезпечну психологію ненависті.
Мабуть, не треба пояснювати, чим це може закінчитися в країні з яскраво вираженими регіональними відмінностями. Недарма у Стратегії національної безпеки, не так давно презентованої, головним завданням сьогодні визначено збереження єдності України.
І четверта – зневага до демократії. У нас вона проявляється не у засудженні демократичних цінностей, а у відвертому глумлінні над ними. У нас політики говорять одне (і треба зауважити, що псевдодемократична риторика притаманна не лише одній Партії регіонів), а роблять зовсім інше. Тотальна неповага до Конституції та законів, до демократичних принципів урядування як такого, відсутність політичної культури...
Натомість народжується небезпечна політична традиція – вирішувати будь-які конфліктні питання шляхом політичного тиску та шантажу. У 2004 році як політичний тиск спрацювала ПіСУАР, сьогодні – це мовна проблема, проблема Криму (а як ще інакше, аніж політичний шантаж можна назвати останні заяви Леоніда Грача, або деяких інших радикально налаштованих політиків).
Про кримське питання
Декілька слів окремо хотілося б сказати про Крим. Сьогодні кримсько-татарська проблема зводиться лише до проблем розподілу землі. У Києві забувають, що йдеться про серйозну політичну проблему. Рано чи пізно татари вимагатимуть більш чіткого визначення їхнього політичного статусу.
Не всіх влаштовує статус меншини, який сьогодні мають кримські татари. Уже зараз є ті, які активно нагадують про Декларацію про національний суверенітет кримсько-татарського народу, прийняту ще 29 червня 1991 року на ІІ Курултаї.
"У кримському національному русі нині настає новий етап його розвитку – період певного розчарування і нової мобілізації для боротьби з українськими чиновниками. Відкладаючи рішення проблем народу, намагаючись уникнути їх, недосвідчені українські органи влади часто просто не уявляють собі з явищем якого порядку і якої якості вони мають справу" – писав у статті "Хто є кримські татари для держави Україна?" Рустем Аблятіфов (журнал "Агора", який видається Інститутом Кеннана, Вип. 4, 2006 р.)
Чи стане Крим українською Абхазією, залежить від того, як швидко Київ (а тут я маю на увазі і Президента, і уряд, і парламент) зрозуміє глибину кримської проблеми.
Адже у випадку поглиблення кримських проблем, зовнішній чинник буде набагато сильніший, ніж у Абхазії. Тут не обійдеться лише російським впливом. Не забуваймо про мусульманський світ, а отже, і про США також.
Навряд чи Київ зможе вирішити цю проблему, вимагаючи від Меджлісу скасувати Декларацію про національний суверенітет кримсько-татарського народу.
Це виглядає як абсолютна дикість, така само дико виглядали б вимоги до українців відмовитися від права бути окремим народом (хоча деякі російські шовіністи дуже б цього хотіли).
Хочеться вірити все-таки в те, що навіть за умови ще більшого загострення політичної ситуації, опонуючим сторонам вистачить мудрості не експлуатувати кримське питання.
Про роль Заходу
Західні демократії, які сьогодні пасивно спостерігають за подіями в Україні, можуть наступити на ті самі граблі, на які вони наступали у 20-их роках минулого століття. "Міжвоєнна політика мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів.
Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію.
Це явище можна приписати тільки одній простій причині: західні держави не мали змоги боронити режими, які вони самі й надихнули" – ці слова вже згаданого тут Нормана Дейвіса про події майже столітньої давності мали б служити для всіх пересторогою. Буде дуже шкода, якщо історія нас знову нічому не навчить.
І дозволю собі ще одну його цитату, на яку мали б звернути увагу ті, хто вважає себе українськими демократами.
Описуючи прихід Муссоліні до влади в Італії, Дейвіс звертає увагу на одну цікаву деталь: "Муссоліні не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили". Коментарі зайві. Розумному – достатньо.
Очевидно також і те, що свою проблему українці повинні вирішити самі. Жодне зовнішнє втручання не розв’яже цей конфлікт, поки не відбудеться усвідомлення необхідності такого розв’язання всередині українських еліт.
Що робити?
На це питання дуже мало хто може відповісти однозначно. В програмі "Толока" Олег Медвєдєв запропонував доволі оригінальний спосіб: закрити "воюючі" сторони умовно в секретаріаті президента і не випускати їх звідти, поки не домовляться остаточно, поки не піде дим (у такий спосіб обирають Папу).
На що Володимир Цибулько йому заперечив, мовляв, це - пакт еліт, а суспільство знову залишається поза процесом.
Справді, постає питання, наскільки довготривалими будуть такі домовленості, чи будуть вони результативним.
Дуже часто, як приклад консенсусу еліт, наводять прийняття Конституції у 1996 році.
Звичайно, ніхто не заперечуватиме значимість тієї події. Проте, видається, той консенсус (а він не був стратегічним, спрямованим на десятиліття вперед) лише законсервував негативну енергію політичних еліт, загнав її в політичне підсвідоме, яке почало проривати в періоди криз.
Отже, вирішення конфлікту еліт, який почався ще в період розпаду СРСР, не може бути таким простим і однозначним, і точно – не безболісним.
Саме тому сьогодні повинна відбутися мобілізація усіх інтелектуальних сил суспільства: потрібно виробити механізми, які б дозволили уникнути ескалації конфлікту.
Також повинна постати нова еліта з новими цінностями. Вона є, але вона ще дуже зелена.
Та молодь, яка уже виростала на іншій базі, не радянській, яка бачила світ, а тому по-іншому його сприймає (не як зовнішнього ворога, а як можливість для самореалізації), повинна знайти в собі сили для самоорганізації.
Найлегше – виїхати з країни. Важко зробити так, щоб у цій країні було достойне життя, таке, як є в цивілізованому світі.
http://www.pravda.com.ua/news/2007/3/19/55956.htm
Партія війни vs партія миру
19.03.2007 17:23 ___ Діана Дуцик, "Без цензури", для УП
Говорити сьогодні про конфлікт між антикризовою коаліцією та опозицією – це не говорити майже нічого. Адже він природній, бо лежить у площині стосунків опозиції та влади. Мова про інше. Найбільшу загрозу сьогодні становить те, що конфлікт розвивається по лінії "партія війни проти партії миру", які є в обох таборах.
Можливо, я б і не зачіпала цю тему. Але надто часто в інтелектуальному середовищі в непублічних розмовах звучить тривога за можливий розвиток подій. Є й ті, хто не виключає можливості остаточного (навіть силового) захоплення влади однією із "воюючих" політичних сторін і активного згортання демократичних напрацювань за перший рік після помаранчевої революції.
В умовах, коли суспільство розчароване та пасивне, такі припущення видаються не лише фантазією.
Треба усвідомлювати, що війна потрібна тим, хто не вміє працювати в умовах миру.
Тільки в умовах війни, навіть нехай лише ідеологічної, можуть наживатися нечисті на руку.
Тільки в умовах війни можуть наростити свій політичний капітал деякі політики та політичні сили.
Також очевидно, що в таких умовах дуже мало хто думатиме про інтереси суспільства. Тому суспільство має побороти свою апатію, перестати сподіватися на доброго царя і подбати про себе самостійно.
Про небезпечні тенденції
Норман Дейвіс у своїй книзі "Європа: Історія", описуючи недемократичні режими, виділяв низку їхніх характерних рис. Зверну увагу лише на окремі, бо видається, що нам вже є над чим задуматися.
Перша – гангстеризм, коли люди з кримінальним минулим здобувають владу над суспільством, "захищаючи" його від насильства, яке самі й породили, вони маніпулюють правом, використовують шантаж для контролю над місцевими організаціями. Хіба в Україні не відбулося злиття криміналу з бізнесом та політикою? Хіба наше суспільство не просякнуте наскрізь корупцією, яка фактично вже перетворилася в корупцію свідомості?
Друга – бюрократизм (у найгіршому сенсі цього слова), коли бюрократія створює можливості швидкого просування цілим зграям пристосуванців найрізноманітнішого соціального походження. Хіба у нас зараз нема цього? Хіба у нас не процвітає профанація, кумівство? Хіба не витісняються на задвірки інтелектуали, які могли б привнести філософію конструктиву в створений невігласами політичний хаос?
Третя – наявність діалектичного ворога. Думаю, опозиція дякує Богові, що є антикризова коаліція, і навпаки - антикризова коаліція щаслива, що є опозиція. Обидва табори у випадку своїх власних невдач мають кого зробити винним. Але діючи так, вони, можливо, навіть несвідомо, сіють у суспільстві небезпечну психологію ненависті.
Мабуть, не треба пояснювати, чим це може закінчитися в країні з яскраво вираженими регіональними відмінностями. Недарма у Стратегії національної безпеки, не так давно презентованої, головним завданням сьогодні визначено збереження єдності України.
І четверта – зневага до демократії. У нас вона проявляється не у засудженні демократичних цінностей, а у відвертому глумлінні над ними. У нас політики говорять одне (і треба зауважити, що псевдодемократична риторика притаманна не лише одній Партії регіонів), а роблять зовсім інше. Тотальна неповага до Конституції та законів, до демократичних принципів урядування як такого, відсутність політичної культури...
Натомість народжується небезпечна політична традиція – вирішувати будь-які конфліктні питання шляхом політичного тиску та шантажу. У 2004 році як політичний тиск спрацювала ПіСУАР, сьогодні – це мовна проблема, проблема Криму (а як ще інакше, аніж політичний шантаж можна назвати останні заяви Леоніда Грача, або деяких інших радикально налаштованих політиків).
Про кримське питання
Декілька слів окремо хотілося б сказати про Крим. Сьогодні кримсько-татарська проблема зводиться лише до проблем розподілу землі. У Києві забувають, що йдеться про серйозну політичну проблему. Рано чи пізно татари вимагатимуть більш чіткого визначення їхнього політичного статусу.
Не всіх влаштовує статус меншини, який сьогодні мають кримські татари. Уже зараз є ті, які активно нагадують про Декларацію про національний суверенітет кримсько-татарського народу, прийняту ще 29 червня 1991 року на ІІ Курултаї.
"У кримському національному русі нині настає новий етап його розвитку – період певного розчарування і нової мобілізації для боротьби з українськими чиновниками. Відкладаючи рішення проблем народу, намагаючись уникнути їх, недосвідчені українські органи влади часто просто не уявляють собі з явищем якого порядку і якої якості вони мають справу" – писав у статті "Хто є кримські татари для держави Україна?" Рустем Аблятіфов (журнал "Агора", який видається Інститутом Кеннана, Вип. 4, 2006 р.)
Чи стане Крим українською Абхазією, залежить від того, як швидко Київ (а тут я маю на увазі і Президента, і уряд, і парламент) зрозуміє глибину кримської проблеми.
Адже у випадку поглиблення кримських проблем, зовнішній чинник буде набагато сильніший, ніж у Абхазії. Тут не обійдеться лише російським впливом. Не забуваймо про мусульманський світ, а отже, і про США також.
Навряд чи Київ зможе вирішити цю проблему, вимагаючи від Меджлісу скасувати Декларацію про національний суверенітет кримсько-татарського народу.
Це виглядає як абсолютна дикість, така само дико виглядали б вимоги до українців відмовитися від права бути окремим народом (хоча деякі російські шовіністи дуже б цього хотіли).
Хочеться вірити все-таки в те, що навіть за умови ще більшого загострення політичної ситуації, опонуючим сторонам вистачить мудрості не експлуатувати кримське питання.
Про роль Заходу
Західні демократії, які сьогодні пасивно спостерігають за подіями в Україні, можуть наступити на ті самі граблі, на які вони наступали у 20-их роках минулого століття. "Міжвоєнна політика мала таку характерну й часто повторювану прикмету, як перетворення ліберальних демократій на жертву диктаторських режимів.
Західні держави сподівалися, що їхня перемога стане початком доби, змодельованої за їхньою власною подобою. ...Проте "демократична революція" невдовзі виявилася ілюзією. Не минало й року, щоб у тій або іншій країні диктатор тієї або іншої масті не порушував демократичну конституцію.
Це явище можна приписати тільки одній простій причині: західні держави не мали змоги боронити режими, які вони самі й надихнули" – ці слова вже згаданого тут Нормана Дейвіса про події майже столітньої давності мали б служити для всіх пересторогою. Буде дуже шкода, якщо історія нас знову нічому не навчить.
І дозволю собі ще одну його цитату, на яку мали б звернути увагу ті, хто вважає себе українськими демократами.
Описуючи прихід Муссоліні до влади в Італії, Дейвіс звертає увагу на одну цікаву деталь: "Муссоліні не захоплював влади, він просто погрожував її захопити, і перед загрозою дальшого хаосу італійські демократи відступили". Коментарі зайві. Розумному – достатньо.
Очевидно також і те, що свою проблему українці повинні вирішити самі. Жодне зовнішнє втручання не розв’яже цей конфлікт, поки не відбудеться усвідомлення необхідності такого розв’язання всередині українських еліт.
Що робити?
На це питання дуже мало хто може відповісти однозначно. В програмі "Толока" Олег Медвєдєв запропонував доволі оригінальний спосіб: закрити "воюючі" сторони умовно в секретаріаті президента і не випускати їх звідти, поки не домовляться остаточно, поки не піде дим (у такий спосіб обирають Папу).
На що Володимир Цибулько йому заперечив, мовляв, це - пакт еліт, а суспільство знову залишається поза процесом.
Справді, постає питання, наскільки довготривалими будуть такі домовленості, чи будуть вони результативним.
Дуже часто, як приклад консенсусу еліт, наводять прийняття Конституції у 1996 році.
Звичайно, ніхто не заперечуватиме значимість тієї події. Проте, видається, той консенсус (а він не був стратегічним, спрямованим на десятиліття вперед) лише законсервував негативну енергію політичних еліт, загнав її в політичне підсвідоме, яке почало проривати в періоди криз.
Отже, вирішення конфлікту еліт, який почався ще в період розпаду СРСР, не може бути таким простим і однозначним, і точно – не безболісним.
Саме тому сьогодні повинна відбутися мобілізація усіх інтелектуальних сил суспільства: потрібно виробити механізми, які б дозволили уникнути ескалації конфлікту.
Також повинна постати нова еліта з новими цінностями. Вона є, але вона ще дуже зелена.
Та молодь, яка уже виростала на іншій базі, не радянській, яка бачила світ, а тому по-іншому його сприймає (не як зовнішнього ворога, а як можливість для самореалізації), повинна знайти в собі сили для самоорганізації.
Найлегше – виїхати з країни. Важко зробити так, щоб у цій країні було достойне життя, таке, як є в цивілізованому світі.
http://www.pravda.com.ua/news/2007/3/19/55956.htm