Непокарана брехня або інформаційна дезінформація
05/08/2007 | Олена Халимон
Олена ХАЛІМОН, для Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів.
Із газет, радіо, телебачення, інтернету лине, пливе, хлюпає, затоплює брехня. Медійні видання охопила хвиля недомовок переплетена з “особливостями редакційної політики” та бажанням “підіграти читачеві”. Особливо чітко ця тенденція простежується на прикладах регіональних ЗМІ, що несе загрозу не тільки місцевій безпеці, а й спотворює такі поняття як “журналістська об’єктивність” та “незаангажованість”.
Тепер, пересічному громадянину потрібно бути як мінімум непоганим соціологом, політологом, психологом, аналітиком для того, щоб спочатку для себе самого вияснити яку газету можна читати, якому каналу телебачення вірити і яка ж радіостанція подає новини об’єктивно. А для початку треба знайти інформацію про безпосередніх власників медіа-структур (ім’я, сестра, ім’я), виявити їхню партійну приналежність (кого оспівують і кому поклоняються), обов’язково простежити особливості родинного бізнесу (ну так уже в нас повелося, що вся сім’я працює задля спільної справи)... Це – програма мінімум.
А тепер питання – чи потрібно все це людині, яка просто хоче бути в курсі подій у державі і за її межами, левову частку свого життя віддає роботі (хоч зарплати ледь вистачає на оплату комунальних послуг), а ще у вихідні їде на дачу – бо з ринку не проживеш? Ні. Тому, варіантів може бути два:
- читаються газети, які виписують батьки, тобто, старше покоління, що приховує в собі загрозу споживати інформаційний продукт інколи запліснявілий (у редакціях працюють 50-60 літні люди), заангажований совком (колектив прагне в совєцькій союз та згадує запах дешевої ковбаси, а журналісти щиро вірять у те, що комунізм чи соціалізм попереду), забитий стереотипністю мислення (Росія - наш найближчий сусід, тому з ними сваритися не можна, а де та Америка? Тому – “янкі гоу хоум”, “Нато нє пройдьот” , а “рускому язику – статус государствєнного”)
- а коли набридає політика, що простежується з кожної щілини і шпарини – тоді вибирається “жовта преса”. Принаймні, скільки я не опитувала своїх знайомих (в основному до 35 років), які надають перевагу саме таким виданням відповідь була приблизно така “А...це принаймні, не напрягає” ?! Ось ми до чого дожилися, наші ЗМІ, що повинні сформувати людину думаючу, мислячу та адекватну - формують індивіда байдужого, з примітивним мисленням, та слабкого – бо врешті-решт прийде час, коли людина потрапить в залежність.
Спроб проаналізувати кримський інформаційний простір, було чимало. Я ж хочу звернути увагу на роботу Мирослави Іваник під назвою “Сучасний медіакрим”, що розміщений на сайті МедіаКритика (www.mediakrytyka.info/?view=358 ):
“В Україні загалом і в Криму зокрема ведеться дуже багато розмов про інформаційний простір нашої країни і півострова. Який це простір? Чиї інтереси відстоює? Якого читача формує? Про що і для кого пишуть кримські газети?
Редактор однієї відомої кримської газети в розмові з нами сказала, що вона мусить подавати значну частину інформації про Росію, оскільки цього вимагає від неї читач. У кримській пресі справді можна натрапити на матеріали про московський кінофестиваль, висловлювання Володимира Путіна і т. д.
Кримська преса (тобто кримські журналісти та редактори газет) мислять себе в рамках інформаційного простору України, як країни, в якій вони живуть. На шпальтах газет достатньо інформації про офіційний Київ, про регіони, і, що логічно, домінує інформація про Крим. Уваги, на мою думку, заслуговує не формальне співвідношення інформації, а акценти. І тут помітне правило: хто платить, той замовляє музику.
Для аналізу кримських газет я взяла по два номери найпопулярніших видань півострова. І ось яким постав переді мною зміст цих газет.
Багато кримських газет доволі нейтральні та стриманіші у висловлюваннях, зосереджуються на констатації фактів чи докладному описі події. Це передусім стосується офіційних видань, таких як “Крымские известия” (газета Верховної Ради Автономної Республіки Крим) та “Крымская газета” (газета Ради Міністрів АРК). Ці видання інформують про дії української та кримської влади, проте не дають їм жодної оцінки. Окрім цього, своєрідної політики “нейтралітету і неупередженості” притримуються “Слава Севастополя” та “Перша Кримська”. Редактор “Першої Кримської” Лілія Буджурова в своїй колонці намагається подавати проукраїнський погляд на проблеми стосунків двох країн, часто послуговуючись для цього метафорами, іронією тощо. Проте на шпальтах газети простежується намагання бути максимально неупередженими і толерантними. Окремо варто говорити про газети національних меншин Криму. Зокрема редактори та журналісти газет кримських татар (“Авдет” і “Полуостров”), усвідомлюючи себе частиною інформаційного простору України, зосереджують увагу на проблемах кримських татар. Повідомлення про українську та кримську політику в цих виданнях – це повідомлення переважно про події, заяви та офіційні документи, що безпосередньо стосуються кримських татар.
Поряд із доволі стриманими та нейтральними в подаванні інформації газетами в Криму є й інші видання. Матеріали в них заангажовані політично й етнічно. Звичними у них є протиставлення Росія – Україна, росіяни – українці. До цих газет належать: “Крымская правда”, “Крымское время”, “Южный курьер”, “Кримська світлиця”, “Русычи”.
Газета “Крымская правда” позиціонує себе як суспільно-політична незалежна російська газета України. У шапці видання розміщено герб Радянського Союзу та медаль “За оборону Севастополя”. Вже з цієї шапки можна зробити висновки про спрямування газети та інформаційну політику редакції. Матеріали, надруковані в газеті, яскраво ілюструють це. У газеті багато пишуть про проблему того, як “росіян позбавляють можливості говорити їхньою рідною мовою”. Цій темі присвячена стаття Дмитра Кулікова “Мій дядько самих чесних правил” про наказ Міністерства освіти та науки України “Про затвердження заходів Міністерства освіти та науки України щодо виконання Протокольного рішення наради з питань забезпечення розвитку державної мови в Україні”, що передбачає відкриття нових україномовних шкіл. Цей наказ витлумачено як приклад насильної українізації, позбавлення національних меншин, зокрема, росіян, їхніх конституційних прав. Нижче наводжу декілька цитат із цього матеріалу (тут і далі переклад автора): “До того, що росіян записали в національні меншини вже якось звикли, але не змирились”, “Виходить, що рятувати туристів в Криму, якщо вони не будуть кричати “рятуйте” ніхто не повинен? (з коментарю голови постійної комісії Верховної Ради АРК з науки та освіти Анатолія Жиліна)”. Автор матеріалу також побоюється, що учнів очевидно чекає і україномовна версія Microsoft Word, і переклади творів Пушкіна українською, і багато інших нововведень. Варто зазначити, що матеріал написаний російською мовою, проте на означення української вживається слово “мова”, що в контексті статті доволі зневажливе. Ще один матеріал у газеті критикує реформи в освіті. Цікаво, що коментар до цієї теми дає не український чиновник чи викладач, а депутат московської міської ради Ірина Рукіна, яка проти таких нововведень. Показовим є і той факт, що внутрішню політичну ситуацію в Україні газеті коментує депутат Державної Думи РФ Костянтин Затулін, відомий своїм негативним ставленням до нашої країни і проукраїнських політиків та оголошений персоною нон ґрата в Україні. З матеріалів видно, що редакція підтримує політику “Партії Регіонів”, виступає проти визнання вояків УПА та їх примирення з ветеранами Червоної армії, активно розгортає тему зближення України з Росією, “проблему” російської мови.
Дещо іншою є специфіка газети “Крымское время”, яка виходить на 24 сторінках і подає багато соціальної, пізнавальної та розважальної інформації. Проте і в цій газеті в матеріалах журналістів помітно чітку позицію редакції. У газети помітні антипатії до української “помаранчевої влади”, чимало інформації з території Російської Федерації (про алкогольну реформу в Росії, про московський кінофестиваль). Окремої уваги заслуговує стаття Марка Агатова “Продам дом, уеду в Сочи”, яка пройнята ностальгією за Радянським Союзом та Росією. Щодо Криму та України, то газета пише: “Крим для України – чемодан без ручки: нести тяжко, а кинути шкода”. “Ми теж хочемо жити, як у Москві. Працювати за спеціальністю, а не стояти на цьому ринку зранку до вечора, мати свою землю, дім, але нам не дають (зі слів кримської татарки, яка в літній сезон працює продавцем)”, “Двадцять років тому Євпаторія була одним з найпопулярніших дитячих курортів Радянського Союзу…. Ця соціалістична ідилія зруйнувалась 1991 року – після проголошення України “незалежною державою”, “Минулі роки до Криму приїжджало багато заможних росіян, які “московські ціни” на євпаторійських курортах сприймали нормально, але тепер, коли півострів став по-справжньому українським курортом, виникли серйозні проблеми”. Автор матеріалу дуже боїться, що на місці колишні курортів виростуть нові “хатиночки” для оранжевих революціонерів. Як єдиний і найкращий вихід для Криму Марк Агатов пропонує продати непотрібні Україні санаторії росіянам, але не комерсантам, а держструктурам, які зможуть привозити сюди на відпочинок своїх працівників.
Газета “Южный курьер” гостро ставить “проблему” російської мови. На цю тему роздумує депутат Верховної Ради АРК С. В. Козаченко в матеріалі “Україна скасувала День Конституції”, в якому йдеться про те, що в нашій країні не виконуються закони про захист російської мови. Автор подає картину складного життя російськомовного населення на території України, а особливо на західноукраїнських землях. Цитати з публікації: “Сьогодні мова Пушкіна та Гоголя як жодна інша мова на Україні потребує захисту та особливого статусу”, “Звісно, мешканцям Львова, де порушення прав російськомовного населення досягло повного “беспредела”, які приїжджають до Криму, є чому позаздрити: люди в автономії розмовляють російською і ніхто їх за це не переслідує. Починаючи з 1990-го року, освіта для росіян рідною мовою на Західній Україні, а із середини 90-х – і в багатьох інших областях, поступово руйнується”, “У Перемишлянському районі Львівської області в деяких сільських школах дітей примушували стояти на колінах і замолювати “гріхи батьків”. “Гріхи” ж полягали в тому, що вони, можливо, голосували за Януковича”. Мабуть, будучи жителькою Криму, та прочитавши таку “правду” в газеті, я б не ризикнула поїхати до Львова. Зважаючи на те, що автор – депутат Верховної Ради АРК, виникає питання: а як же державна політика на зближення регіонів та подолання стереотипів? І стає зрозуміло, хто творить ті самі стереотипи.
Цікавим суб’єктом кримського інформаційного простору є єдина україномовна газета Криму “Кримська світлиця”. Як належить такій газеті, вона є протилежністю до цих видань. Редакція “Кримської світлиці” дотримується проукраїнських поглядів, схвально пише про західні регіони України та боронить українську мову. У матеріалах газети протилежні до інших газет твердження, наприклад, про те, що захисту та популяризації потребує не російська, а українська мова. Духу газети відповідає матеріал “Я розмовляю українською”, у якому йдеться про започаткований у Севастополі волонтерський рух для популяризації української мови. Значну увагу на шпальтах газети зосереджують на українських звичаях, традиціях, мистецтві.
Окремої уваги заслуговує газета православної церкви російського патріархату “Русычи”, яка виходить за благословенням Святішого Патріарха Московського і всія Русі Олексія ІІ. За своїм спрямуванням газета мала б бути релігійним виданням. Проте, за своїм змістом, це заполітизована, безкомпромісна, гостра у висловлюваннях газета. Перша та остання сторінки номера за 13–26 червня 2006 року цілком присвячені подіям у Феодосії (прибуття американських військових у рамках міжнародної програми навчань). Заголовки в газеті красномовні: “Вторжение”, “Учение или окупация”, “Отечество в опасности”. Деякі цитати з цих матеріалів: “27 травня, у суботу, без оголошення війни, на територію Криму, у феодосійський порт висадився американський воєнний контингент зі зброєю та вантажем”, “Прості мешканці міста, бабусі, молоді мами з дітьми, підлітки разом із козацтвом прийняли перший натиск окупантів, яких незаконно захищали представники Міністерства оборони України”, “Насправді в Україні проходить комплексна американська експансія, – впевнений депутат Верховної Ради України Юрій Болдирев”. Шпальти газети рясніють й іншими антинатовськими та протиєвропейськими матеріалами. Трапляються у газеті й думки про вищість Росії та росіян над іншими слов’янськими народами, “які до неї ще не доросли” (публікація статті Ф. Достоєвського “Особое слово о словянах…”). Про те, що це релігійна газета, яку розповсюджують переважно через церкви, нагадує лише церковний календар на два тижні та маленька замітка “Современная православная семья”.
Я не стверджую, що моє сприйняття кримських газет є істиною в останній інстанції. Ця тема відкрита до дискусій. На мою думку, пропозицію кримських газет формує не попит, а фінансова підтримка і політичні інтереси конкретних політичних кіл. Своєю ж пропозицією видання формують громадську думку, яка може вагомо впливати на ситуацію в країні.”
Оце той розмаїтий інформаційний світ в якому ми з вами плаваємо, а дуже часто тонемо...
Однак, не це найгірше у нашій ситуації. Найстрашніше - бездіяльність СБУ, прокуратури і міліції. Непокарана брехня – змушує нас зневірюватися та ставати інертними. І так, з часом ми миримось з тим, що наш мозок і наша кров забруднюється брехнею. І її ніяк не можна вивести і нічим не можна вигризти. І стається найгірше – ми починаємо брехати самі собі, вірити і читати тому, що нам подають. І так деградуємо...
Чи покарали того самого Бахарєва, головного редактора газети “Кримська правда” який заявляв що української мови і нації ніколи не існувало? Дозвольте нагілати, тоді навіть лідери українських національних організацій Криму подали до місцевого суду Центрального району м. Сімферополя позов про захист честі, національного гідності та компенсації моральної шкоди на республіканську газету "Кримська правда" та її головного редактора Михайла Бахарєва, який водночас є одним із лідерів російської общини Криму. Позивачі просили суд зобов’язати газету опублікувати спростування наклепу і зтягнути з неї нанесену моральну шкоду розміром 1 млн. грн.., з автора – 200 тис. грн.
Приводом для позову стала стаття М. Бахарєва "Мы вернемся к тебе, Родина! Заметки с конгресса соотечественников в Москве", опублікована у „Кримській правді" 27 жовтня 2001 року. У даній статті, зокрема, зазначається, що ані української нації, ані української мови не існує. "...Украина вот недавно провела съезд украинцев, хотя и нации такой в природе не существует, украинцы - это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка", - говориться в публікації. „Росія ніколи не буде повною та великою без своїх співвітчизників, про яких вона, як мати про своїх дітей, повинна піклуватись. А ми... ми в боргу не залишимось. Ми повернемось до тебе, Батьківщино! І повернемось не самі. Разом з нами повернуться твої споконвічні землі, що заселені не лише росіянами, але й людьми інших національностей, які вважатимуть щастям возз’єднатись із процвітаючою Великою Росією", - пише М.Бахарєв.
Бахарєв, який є, як вже зазначалось, одним із лідерів Російської общини Криму, неодноразово дозволяв собі подібні випади на сторінках очолюваної ним газети. Так, за твердженням експертів, ще 1998 р. Редактор «Кримської правди» заявив, що українська мова – це мова «чорна», за що отримав попередження з боку Прокуратури про недопустимість подібних висловлювань. (А треба було не попереджати, а відразу ж закрити видання – був би хороший приклад та застереження для інших “інформаційних кілерів” та провокаторів – ред.)
Спостерігачі відмічають велику кількість нетолерантних і ксенофобських матеріалів, що публікуються на сторінках даного видання. На думку експертів, небезпека висловлювань М.Бахарєва полягає у тому, що газета і її автор зумисне дезінформують своїх читачів і грають на національних почуттях українців, які проживають у Криму. Вагомий і той факт, що „Кримська правда користується достатньо великим впливом у кримському суспільстві і є найбільш тиражною суспільно-політичною газетою автономії, а на момент публікації статті "Мы вернемся к тебе, Родина!…" (жовтень 2002 р.) її тираж складав більше 56 тис. екземплярів. Крім того, газета має свій веб-сайт, і зі змістом її статей можуть ознайомитись численні користувачі мережі Інтернет.
А скільки було заяв, на які провокативні кримські змі ніяк не відреагували. Ось наприклад заява Комісії з журналістської етики щодо газет “Крымская правда” та “Крымское время [19 липня 2004].
”До Комісії надійшла заява Петра Вольвача, який вважає, що останнім часом у низці засобів масової інформації Автономної Республіки Крим почастішали публікації, що можуть послужити причиною розпалювання релігійної і міжнаціональної ворожнечі між жителями півострова, і просить дати оцінку публікаціям газет “Крымская правда” та “Крымское время” на предмет їхньої відповідності професійній журналістській етиці.
Комісія вивчила надані публікації, серед яких: “Меджлисовцев – к ответу!”, “Сохраняйте бдительность, славяне!”, “Украинствующие и «малороссы»”, “А был ли мальчик?”, “Резня в центре крымской столицы”, “Славянская молодежь будет активизироваться”, “Резня на Пушкинской: татары искали скинхедов, а нашли посетителей бара”, “Следующий пункт зловещего плана – Свято-Успенский монастырь”, “Меджлис продолжает покрывать погромщиков”, “Нестихийное зверство”, “Мы не против украинского языка протестовали”, вислухала думку головного редактора газети “Крымская правда” Михайла Бахарєва, а також головного редактора газети “Крымское время” Лариси Кондратенко і констатує, що газети “Крымская правда” та “Крымское время” систематично порушують Етичний кодекс українського журналіста, а саме:
• Більшість публікацій „Крымской правды” з міжетнічних питань не відзначаються толерантністю, а іноді межують із прямим закликом до протистояння. Чого вартий лише заголовок на першій сторінці газети за 27 березня ц.р.: “Меджлисовцев – к ответу!” (без слідства і суду – злочинці). Там же – “Сохраняйте бдительность, славяне!”. У цьому ж номері у звіті з прес-конференції є такі рядки: “Грустно действительно от другого – мы и вправду часто бываем аполитичными, апатичными и безразличными ко всему происходящему. Почему крымскотатарская молодежь может собираться двухтысячной толпой, а мы нет? Где славяне?”.
• Без належних коментарів газетою “Крымская правда” опубліковано результати опитування соціолога Хрієнка, які ніби-то підтверджують схвалення кримською молоддю акту депортації 1944 року. Хоч депортація, як відомо, на державному рівні визнана злочином іще за часів СРСР і сама постановка питання про її “схвалення” є щонайменше некоректною.
• У ряді публікацій на українську тематику не приховується відверта зневага до всього українського. Наприклад, у номері “Крымской правды” за 18 березня ц.р. надруковано псевдоісторичну статтю “Украинствующие и «малороссы»”, яка пронизана зневагою до будь-яких проявів патріотизму. Її автор безапеляційно твердить: “ненависть ко всему русскому, к своим оппонентам стала своего рода религией «свидомого украинца», идеей «фикс», принявшей в его воспаленном мозгу тотальный характер. Он свято убежден в своей правоте. Мыслит догматично, не сознавая своей агрессивности, пытаясь приписать ее своим оппонентам”.
• Неприхований суб’єктивізм та безапеляційність характерні також низці матеріалів у газеті “Крымская правда” про кримських татар. Публікації з протилежною точкою зору газета не практикує. Та і чого можна сподіватися від видання, якщо її головний редактор Михайло Бахарєв прямо заявляє, що меджліс є “организованной преступной группировкой”, а “украинские националисты – это мусор, я их за людей не считаю”.
• Подібної лінії у веденні міжнаціональної тематики дотримується і газета “Крымское время”. Частину третьої сторінки вона систематично відводить під публікації, які хоч і не мають відкритої антинаціональної спрямованості, проте аж ніяк не сприяють міжнаціональній злагоді. А в кореспонденції “Мы не против украинского языка протестовали” (16.06.2004р.) газета опустилася до глузування над українською мовою лише тому, що в новому супермаркеті “Сільпо” у центрі Сімферополя цінники складені на “малопонятной украинской мове”.
Тим самим порушуються такі статті Етичного кодексу українського журналіста:
- пункт 5: “Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста”;
- пункт 8: “Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного”;
- пункт 9: “Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів”;
- пункт 14: “Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу”...
Ще можна багато писати про ставлення до преси органів влади. Ось наприклад, найсвіжіший випадок: у суботу, 5 травня пишу цю статтю, заодно перевіряю Інтернет пошту. Серед всіх повідомлень отримую й таке, від прес-служби Сімферопольської міської ради: “В воскресенье, 6 мая 2007 года в 17 часов состоится внеочередная сессия Симферопольского городского совета (ул. Толстого, 15, 2-й этаж). Приглашаем журналистов принять участие в мероприятии.” І все ніби-то непогано на перший погляд, але ж це субота – 16-а година, а позачергова сесія рівно через добу – у неділю? Виникає питання, що ж таке термінове будуть там розглядати? І чому депутати зробили все, щоб представники місцевих видань не відвідали цю сесію? Але, це вже тема для іншої статті.
Чого було у моїх роздумах більше - позитиву чи негативу – не знаю. Принаймні я намагалася бути об’єктивною. А тому, ще й як об’єктивний читач хочу додати кілька штрихів до теми поки що “приватизованого медіа простору”. А саме зосередитися на шляху подолання цієї кризи, якщо він такий є. А він точно є. Раджу почитати статтю Юрія Іллєнка у виданні “Буття українців” (упорядник Матвієнко П.Г.). У цьому доробку конкретні шляхи і механізми, ось вони беріть державні мужі і рятуйте наш інформаційний простір – наш стратегічний ресурс, нашу безпеку і наше майбутнє : “Головне, єдине і пекуче – перше: треба змусити Верховну Раду на конституційному рівні прийняти Закон про націоналізацію інформаційного простору України.
Коли “Боїнг-747” пролітає десь там, за хмарами, над Люксембургом, то власник “Боїнга-747” сплачує Люксембургу зеленими хрустами за спалений над його територією озон.
Коли перекупка виставляє на прилавок Бессарабки свинячу голову, підчеревину й ошийок, то вона відстьобує зі свого навару власнику Бессарабки зеленими хрустами за право користуватися тим прилавком.
Коли пан Крутелик виграє в казино в рулетку вкрадений учора у вас мільйон, то він відкатує Податковій Адміністрації Президента зеленими хрустами відсоток за право пограти на тій рулетці.
Єдиний простір, де безкоштовно фарцюють інформаційною наркотою окупанти, - це інформаційний простір України.
Коли інформаційний простір України буде проголошено в Конституції національним надбанням України – без права приватизації попри будь-які зміни Конституції, без права зміни державної української мови як операційного інструментарію цього простору, - лише тоді це поставить крапку на окупації”.
“...На сьогодні не треба натискати на червоні кнопки, не треба вводити танки. Треба просто включити радіо, телебачення, які спрямовані проти нації... Ми маємо культурний злочин у вигляді культурної окупації, тобто штучного зниження культурного рівня нації. Це явище можна назвати мас-медійною агресією сьогоднішнього дня, сучасною чумою... “
Олег Скрипка (unian.net)
“... Слово порнографія має ширший зміст, ніж висвітлення певних сексуальних мотивів. Порнографія – це в принципі низькопробність, вона характеризує будь-що низькопробне. Це може бути музика в ефірі, щонайменше половина передач, які показують по нашому ТБ. Так що зводити це слово лише до інтимних сцен, я б не став...“
Святослав Вакарчук (unian.net)
Олег Скрипка (unian.net)
“... Слово порнографія має ширший зміст, ніж висвітлення певних сексуальних мотивів. Порнографія – це в принципі низькопробність, вона характеризує будь-що низькопробне. Це може бути музика в ефірі, щонайменше половина передач, які показують по нашому ТБ. Так що зводити це слово лише до інтимних сцен, я б не став...“
Святослав Вакарчук (unian.net)
Із газет, радіо, телебачення, інтернету лине, пливе, хлюпає, затоплює брехня. Медійні видання охопила хвиля недомовок переплетена з “особливостями редакційної політики” та бажанням “підіграти читачеві”. Особливо чітко ця тенденція простежується на прикладах регіональних ЗМІ, що несе загрозу не тільки місцевій безпеці, а й спотворює такі поняття як “журналістська об’єктивність” та “незаангажованість”.
Тепер, пересічному громадянину потрібно бути як мінімум непоганим соціологом, політологом, психологом, аналітиком для того, щоб спочатку для себе самого вияснити яку газету можна читати, якому каналу телебачення вірити і яка ж радіостанція подає новини об’єктивно. А для початку треба знайти інформацію про безпосередніх власників медіа-структур (ім’я, сестра, ім’я), виявити їхню партійну приналежність (кого оспівують і кому поклоняються), обов’язково простежити особливості родинного бізнесу (ну так уже в нас повелося, що вся сім’я працює задля спільної справи)... Це – програма мінімум.
А тепер питання – чи потрібно все це людині, яка просто хоче бути в курсі подій у державі і за її межами, левову частку свого життя віддає роботі (хоч зарплати ледь вистачає на оплату комунальних послуг), а ще у вихідні їде на дачу – бо з ринку не проживеш? Ні. Тому, варіантів може бути два:
- читаються газети, які виписують батьки, тобто, старше покоління, що приховує в собі загрозу споживати інформаційний продукт інколи запліснявілий (у редакціях працюють 50-60 літні люди), заангажований совком (колектив прагне в совєцькій союз та згадує запах дешевої ковбаси, а журналісти щиро вірять у те, що комунізм чи соціалізм попереду), забитий стереотипністю мислення (Росія - наш найближчий сусід, тому з ними сваритися не можна, а де та Америка? Тому – “янкі гоу хоум”, “Нато нє пройдьот” , а “рускому язику – статус государствєнного”)
- а коли набридає політика, що простежується з кожної щілини і шпарини – тоді вибирається “жовта преса”. Принаймні, скільки я не опитувала своїх знайомих (в основному до 35 років), які надають перевагу саме таким виданням відповідь була приблизно така “А...це принаймні, не напрягає” ?! Ось ми до чого дожилися, наші ЗМІ, що повинні сформувати людину думаючу, мислячу та адекватну - формують індивіда байдужого, з примітивним мисленням, та слабкого – бо врешті-решт прийде час, коли людина потрапить в залежність.
Спроб проаналізувати кримський інформаційний простір, було чимало. Я ж хочу звернути увагу на роботу Мирослави Іваник під назвою “Сучасний медіакрим”, що розміщений на сайті МедіаКритика (www.mediakrytyka.info/?view=358 ):
“В Україні загалом і в Криму зокрема ведеться дуже багато розмов про інформаційний простір нашої країни і півострова. Який це простір? Чиї інтереси відстоює? Якого читача формує? Про що і для кого пишуть кримські газети?
Редактор однієї відомої кримської газети в розмові з нами сказала, що вона мусить подавати значну частину інформації про Росію, оскільки цього вимагає від неї читач. У кримській пресі справді можна натрапити на матеріали про московський кінофестиваль, висловлювання Володимира Путіна і т. д.
Кримська преса (тобто кримські журналісти та редактори газет) мислять себе в рамках інформаційного простору України, як країни, в якій вони живуть. На шпальтах газет достатньо інформації про офіційний Київ, про регіони, і, що логічно, домінує інформація про Крим. Уваги, на мою думку, заслуговує не формальне співвідношення інформації, а акценти. І тут помітне правило: хто платить, той замовляє музику.
Для аналізу кримських газет я взяла по два номери найпопулярніших видань півострова. І ось яким постав переді мною зміст цих газет.
Багато кримських газет доволі нейтральні та стриманіші у висловлюваннях, зосереджуються на констатації фактів чи докладному описі події. Це передусім стосується офіційних видань, таких як “Крымские известия” (газета Верховної Ради Автономної Республіки Крим) та “Крымская газета” (газета Ради Міністрів АРК). Ці видання інформують про дії української та кримської влади, проте не дають їм жодної оцінки. Окрім цього, своєрідної політики “нейтралітету і неупередженості” притримуються “Слава Севастополя” та “Перша Кримська”. Редактор “Першої Кримської” Лілія Буджурова в своїй колонці намагається подавати проукраїнський погляд на проблеми стосунків двох країн, часто послуговуючись для цього метафорами, іронією тощо. Проте на шпальтах газети простежується намагання бути максимально неупередженими і толерантними. Окремо варто говорити про газети національних меншин Криму. Зокрема редактори та журналісти газет кримських татар (“Авдет” і “Полуостров”), усвідомлюючи себе частиною інформаційного простору України, зосереджують увагу на проблемах кримських татар. Повідомлення про українську та кримську політику в цих виданнях – це повідомлення переважно про події, заяви та офіційні документи, що безпосередньо стосуються кримських татар.
Поряд із доволі стриманими та нейтральними в подаванні інформації газетами в Криму є й інші видання. Матеріали в них заангажовані політично й етнічно. Звичними у них є протиставлення Росія – Україна, росіяни – українці. До цих газет належать: “Крымская правда”, “Крымское время”, “Южный курьер”, “Кримська світлиця”, “Русычи”.
Газета “Крымская правда” позиціонує себе як суспільно-політична незалежна російська газета України. У шапці видання розміщено герб Радянського Союзу та медаль “За оборону Севастополя”. Вже з цієї шапки можна зробити висновки про спрямування газети та інформаційну політику редакції. Матеріали, надруковані в газеті, яскраво ілюструють це. У газеті багато пишуть про проблему того, як “росіян позбавляють можливості говорити їхньою рідною мовою”. Цій темі присвячена стаття Дмитра Кулікова “Мій дядько самих чесних правил” про наказ Міністерства освіти та науки України “Про затвердження заходів Міністерства освіти та науки України щодо виконання Протокольного рішення наради з питань забезпечення розвитку державної мови в Україні”, що передбачає відкриття нових україномовних шкіл. Цей наказ витлумачено як приклад насильної українізації, позбавлення національних меншин, зокрема, росіян, їхніх конституційних прав. Нижче наводжу декілька цитат із цього матеріалу (тут і далі переклад автора): “До того, що росіян записали в національні меншини вже якось звикли, але не змирились”, “Виходить, що рятувати туристів в Криму, якщо вони не будуть кричати “рятуйте” ніхто не повинен? (з коментарю голови постійної комісії Верховної Ради АРК з науки та освіти Анатолія Жиліна)”. Автор матеріалу також побоюється, що учнів очевидно чекає і україномовна версія Microsoft Word, і переклади творів Пушкіна українською, і багато інших нововведень. Варто зазначити, що матеріал написаний російською мовою, проте на означення української вживається слово “мова”, що в контексті статті доволі зневажливе. Ще один матеріал у газеті критикує реформи в освіті. Цікаво, що коментар до цієї теми дає не український чиновник чи викладач, а депутат московської міської ради Ірина Рукіна, яка проти таких нововведень. Показовим є і той факт, що внутрішню політичну ситуацію в Україні газеті коментує депутат Державної Думи РФ Костянтин Затулін, відомий своїм негативним ставленням до нашої країни і проукраїнських політиків та оголошений персоною нон ґрата в Україні. З матеріалів видно, що редакція підтримує політику “Партії Регіонів”, виступає проти визнання вояків УПА та їх примирення з ветеранами Червоної армії, активно розгортає тему зближення України з Росією, “проблему” російської мови.
Дещо іншою є специфіка газети “Крымское время”, яка виходить на 24 сторінках і подає багато соціальної, пізнавальної та розважальної інформації. Проте і в цій газеті в матеріалах журналістів помітно чітку позицію редакції. У газети помітні антипатії до української “помаранчевої влади”, чимало інформації з території Російської Федерації (про алкогольну реформу в Росії, про московський кінофестиваль). Окремої уваги заслуговує стаття Марка Агатова “Продам дом, уеду в Сочи”, яка пройнята ностальгією за Радянським Союзом та Росією. Щодо Криму та України, то газета пише: “Крим для України – чемодан без ручки: нести тяжко, а кинути шкода”. “Ми теж хочемо жити, як у Москві. Працювати за спеціальністю, а не стояти на цьому ринку зранку до вечора, мати свою землю, дім, але нам не дають (зі слів кримської татарки, яка в літній сезон працює продавцем)”, “Двадцять років тому Євпаторія була одним з найпопулярніших дитячих курортів Радянського Союзу…. Ця соціалістична ідилія зруйнувалась 1991 року – після проголошення України “незалежною державою”, “Минулі роки до Криму приїжджало багато заможних росіян, які “московські ціни” на євпаторійських курортах сприймали нормально, але тепер, коли півострів став по-справжньому українським курортом, виникли серйозні проблеми”. Автор матеріалу дуже боїться, що на місці колишні курортів виростуть нові “хатиночки” для оранжевих революціонерів. Як єдиний і найкращий вихід для Криму Марк Агатов пропонує продати непотрібні Україні санаторії росіянам, але не комерсантам, а держструктурам, які зможуть привозити сюди на відпочинок своїх працівників.
Газета “Южный курьер” гостро ставить “проблему” російської мови. На цю тему роздумує депутат Верховної Ради АРК С. В. Козаченко в матеріалі “Україна скасувала День Конституції”, в якому йдеться про те, що в нашій країні не виконуються закони про захист російської мови. Автор подає картину складного життя російськомовного населення на території України, а особливо на західноукраїнських землях. Цитати з публікації: “Сьогодні мова Пушкіна та Гоголя як жодна інша мова на Україні потребує захисту та особливого статусу”, “Звісно, мешканцям Львова, де порушення прав російськомовного населення досягло повного “беспредела”, які приїжджають до Криму, є чому позаздрити: люди в автономії розмовляють російською і ніхто їх за це не переслідує. Починаючи з 1990-го року, освіта для росіян рідною мовою на Західній Україні, а із середини 90-х – і в багатьох інших областях, поступово руйнується”, “У Перемишлянському районі Львівської області в деяких сільських школах дітей примушували стояти на колінах і замолювати “гріхи батьків”. “Гріхи” ж полягали в тому, що вони, можливо, голосували за Януковича”. Мабуть, будучи жителькою Криму, та прочитавши таку “правду” в газеті, я б не ризикнула поїхати до Львова. Зважаючи на те, що автор – депутат Верховної Ради АРК, виникає питання: а як же державна політика на зближення регіонів та подолання стереотипів? І стає зрозуміло, хто творить ті самі стереотипи.
Цікавим суб’єктом кримського інформаційного простору є єдина україномовна газета Криму “Кримська світлиця”. Як належить такій газеті, вона є протилежністю до цих видань. Редакція “Кримської світлиці” дотримується проукраїнських поглядів, схвально пише про західні регіони України та боронить українську мову. У матеріалах газети протилежні до інших газет твердження, наприклад, про те, що захисту та популяризації потребує не російська, а українська мова. Духу газети відповідає матеріал “Я розмовляю українською”, у якому йдеться про започаткований у Севастополі волонтерський рух для популяризації української мови. Значну увагу на шпальтах газети зосереджують на українських звичаях, традиціях, мистецтві.
Окремої уваги заслуговує газета православної церкви російського патріархату “Русычи”, яка виходить за благословенням Святішого Патріарха Московського і всія Русі Олексія ІІ. За своїм спрямуванням газета мала б бути релігійним виданням. Проте, за своїм змістом, це заполітизована, безкомпромісна, гостра у висловлюваннях газета. Перша та остання сторінки номера за 13–26 червня 2006 року цілком присвячені подіям у Феодосії (прибуття американських військових у рамках міжнародної програми навчань). Заголовки в газеті красномовні: “Вторжение”, “Учение или окупация”, “Отечество в опасности”. Деякі цитати з цих матеріалів: “27 травня, у суботу, без оголошення війни, на територію Криму, у феодосійський порт висадився американський воєнний контингент зі зброєю та вантажем”, “Прості мешканці міста, бабусі, молоді мами з дітьми, підлітки разом із козацтвом прийняли перший натиск окупантів, яких незаконно захищали представники Міністерства оборони України”, “Насправді в Україні проходить комплексна американська експансія, – впевнений депутат Верховної Ради України Юрій Болдирев”. Шпальти газети рясніють й іншими антинатовськими та протиєвропейськими матеріалами. Трапляються у газеті й думки про вищість Росії та росіян над іншими слов’янськими народами, “які до неї ще не доросли” (публікація статті Ф. Достоєвського “Особое слово о словянах…”). Про те, що це релігійна газета, яку розповсюджують переважно через церкви, нагадує лише церковний календар на два тижні та маленька замітка “Современная православная семья”.
Я не стверджую, що моє сприйняття кримських газет є істиною в останній інстанції. Ця тема відкрита до дискусій. На мою думку, пропозицію кримських газет формує не попит, а фінансова підтримка і політичні інтереси конкретних політичних кіл. Своєю ж пропозицією видання формують громадську думку, яка може вагомо впливати на ситуацію в країні.”
Оце той розмаїтий інформаційний світ в якому ми з вами плаваємо, а дуже часто тонемо...
Однак, не це найгірше у нашій ситуації. Найстрашніше - бездіяльність СБУ, прокуратури і міліції. Непокарана брехня – змушує нас зневірюватися та ставати інертними. І так, з часом ми миримось з тим, що наш мозок і наша кров забруднюється брехнею. І її ніяк не можна вивести і нічим не можна вигризти. І стається найгірше – ми починаємо брехати самі собі, вірити і читати тому, що нам подають. І так деградуємо...
Чи покарали того самого Бахарєва, головного редактора газети “Кримська правда” який заявляв що української мови і нації ніколи не існувало? Дозвольте нагілати, тоді навіть лідери українських національних організацій Криму подали до місцевого суду Центрального району м. Сімферополя позов про захист честі, національного гідності та компенсації моральної шкоди на республіканську газету "Кримська правда" та її головного редактора Михайла Бахарєва, який водночас є одним із лідерів російської общини Криму. Позивачі просили суд зобов’язати газету опублікувати спростування наклепу і зтягнути з неї нанесену моральну шкоду розміром 1 млн. грн.., з автора – 200 тис. грн.
Приводом для позову стала стаття М. Бахарєва "Мы вернемся к тебе, Родина! Заметки с конгресса соотечественников в Москве", опублікована у „Кримській правді" 27 жовтня 2001 року. У даній статті, зокрема, зазначається, що ані української нації, ані української мови не існує. "...Украина вот недавно провела съезд украинцев, хотя и нации такой в природе не существует, украинцы - это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка", - говориться в публікації. „Росія ніколи не буде повною та великою без своїх співвітчизників, про яких вона, як мати про своїх дітей, повинна піклуватись. А ми... ми в боргу не залишимось. Ми повернемось до тебе, Батьківщино! І повернемось не самі. Разом з нами повернуться твої споконвічні землі, що заселені не лише росіянами, але й людьми інших національностей, які вважатимуть щастям возз’єднатись із процвітаючою Великою Росією", - пише М.Бахарєв.
Бахарєв, який є, як вже зазначалось, одним із лідерів Російської общини Криму, неодноразово дозволяв собі подібні випади на сторінках очолюваної ним газети. Так, за твердженням експертів, ще 1998 р. Редактор «Кримської правди» заявив, що українська мова – це мова «чорна», за що отримав попередження з боку Прокуратури про недопустимість подібних висловлювань. (А треба було не попереджати, а відразу ж закрити видання – був би хороший приклад та застереження для інших “інформаційних кілерів” та провокаторів – ред.)
Спостерігачі відмічають велику кількість нетолерантних і ксенофобських матеріалів, що публікуються на сторінках даного видання. На думку експертів, небезпека висловлювань М.Бахарєва полягає у тому, що газета і її автор зумисне дезінформують своїх читачів і грають на національних почуттях українців, які проживають у Криму. Вагомий і той факт, що „Кримська правда користується достатньо великим впливом у кримському суспільстві і є найбільш тиражною суспільно-політичною газетою автономії, а на момент публікації статті "Мы вернемся к тебе, Родина!…" (жовтень 2002 р.) її тираж складав більше 56 тис. екземплярів. Крім того, газета має свій веб-сайт, і зі змістом її статей можуть ознайомитись численні користувачі мережі Інтернет.
А скільки було заяв, на які провокативні кримські змі ніяк не відреагували. Ось наприклад заява Комісії з журналістської етики щодо газет “Крымская правда” та “Крымское время [19 липня 2004].
”До Комісії надійшла заява Петра Вольвача, який вважає, що останнім часом у низці засобів масової інформації Автономної Республіки Крим почастішали публікації, що можуть послужити причиною розпалювання релігійної і міжнаціональної ворожнечі між жителями півострова, і просить дати оцінку публікаціям газет “Крымская правда” та “Крымское время” на предмет їхньої відповідності професійній журналістській етиці.
Комісія вивчила надані публікації, серед яких: “Меджлисовцев – к ответу!”, “Сохраняйте бдительность, славяне!”, “Украинствующие и «малороссы»”, “А был ли мальчик?”, “Резня в центре крымской столицы”, “Славянская молодежь будет активизироваться”, “Резня на Пушкинской: татары искали скинхедов, а нашли посетителей бара”, “Следующий пункт зловещего плана – Свято-Успенский монастырь”, “Меджлис продолжает покрывать погромщиков”, “Нестихийное зверство”, “Мы не против украинского языка протестовали”, вислухала думку головного редактора газети “Крымская правда” Михайла Бахарєва, а також головного редактора газети “Крымское время” Лариси Кондратенко і констатує, що газети “Крымская правда” та “Крымское время” систематично порушують Етичний кодекс українського журналіста, а саме:
• Більшість публікацій „Крымской правды” з міжетнічних питань не відзначаються толерантністю, а іноді межують із прямим закликом до протистояння. Чого вартий лише заголовок на першій сторінці газети за 27 березня ц.р.: “Меджлисовцев – к ответу!” (без слідства і суду – злочинці). Там же – “Сохраняйте бдительность, славяне!”. У цьому ж номері у звіті з прес-конференції є такі рядки: “Грустно действительно от другого – мы и вправду часто бываем аполитичными, апатичными и безразличными ко всему происходящему. Почему крымскотатарская молодежь может собираться двухтысячной толпой, а мы нет? Где славяне?”.
• Без належних коментарів газетою “Крымская правда” опубліковано результати опитування соціолога Хрієнка, які ніби-то підтверджують схвалення кримською молоддю акту депортації 1944 року. Хоч депортація, як відомо, на державному рівні визнана злочином іще за часів СРСР і сама постановка питання про її “схвалення” є щонайменше некоректною.
• У ряді публікацій на українську тематику не приховується відверта зневага до всього українського. Наприклад, у номері “Крымской правды” за 18 березня ц.р. надруковано псевдоісторичну статтю “Украинствующие и «малороссы»”, яка пронизана зневагою до будь-яких проявів патріотизму. Її автор безапеляційно твердить: “ненависть ко всему русскому, к своим оппонентам стала своего рода религией «свидомого украинца», идеей «фикс», принявшей в его воспаленном мозгу тотальный характер. Он свято убежден в своей правоте. Мыслит догматично, не сознавая своей агрессивности, пытаясь приписать ее своим оппонентам”.
• Неприхований суб’єктивізм та безапеляційність характерні також низці матеріалів у газеті “Крымская правда” про кримських татар. Публікації з протилежною точкою зору газета не практикує. Та і чого можна сподіватися від видання, якщо її головний редактор Михайло Бахарєв прямо заявляє, що меджліс є “организованной преступной группировкой”, а “украинские националисты – это мусор, я их за людей не считаю”.
• Подібної лінії у веденні міжнаціональної тематики дотримується і газета “Крымское время”. Частину третьої сторінки вона систематично відводить під публікації, які хоч і не мають відкритої антинаціональної спрямованості, проте аж ніяк не сприяють міжнаціональній злагоді. А в кореспонденції “Мы не против украинского языка протестовали” (16.06.2004р.) газета опустилася до глузування над українською мовою лише тому, що в новому супермаркеті “Сільпо” у центрі Сімферополя цінники складені на “малопонятной украинской мове”.
Тим самим порушуються такі статті Етичного кодексу українського журналіста:
- пункт 5: “Повага до права громадськості на повну та об’єктивну інформацію про факти та події є найпершим обов’язком журналіста”;
- пункт 8: “Факти, судження та припущення мають бути чітко відокремлені одне від одного”;
- пункт 9: “Точки зору опонентів, в тому числі тих, хто став об’єктом журналістської критики, мають бути представлені збалансовано. Так само мають бути подані оцінки незалежних експертів”;
- пункт 14: “Ніхто не може бути дискримінований через свою стать, мову, расу, релігію, національне, регіональне чи соціальне походження або політичні уподобання. Вказувати на відповідні ознаки особи (групи людей) слід лише у випадках, коли ця інформація є неодмінною складовою матеріалу”...
Ще можна багато писати про ставлення до преси органів влади. Ось наприклад, найсвіжіший випадок: у суботу, 5 травня пишу цю статтю, заодно перевіряю Інтернет пошту. Серед всіх повідомлень отримую й таке, від прес-служби Сімферопольської міської ради: “В воскресенье, 6 мая 2007 года в 17 часов состоится внеочередная сессия Симферопольского городского совета (ул. Толстого, 15, 2-й этаж). Приглашаем журналистов принять участие в мероприятии.” І все ніби-то непогано на перший погляд, але ж це субота – 16-а година, а позачергова сесія рівно через добу – у неділю? Виникає питання, що ж таке термінове будуть там розглядати? І чому депутати зробили все, щоб представники місцевих видань не відвідали цю сесію? Але, це вже тема для іншої статті.
Чого було у моїх роздумах більше - позитиву чи негативу – не знаю. Принаймні я намагалася бути об’єктивною. А тому, ще й як об’єктивний читач хочу додати кілька штрихів до теми поки що “приватизованого медіа простору”. А саме зосередитися на шляху подолання цієї кризи, якщо він такий є. А він точно є. Раджу почитати статтю Юрія Іллєнка у виданні “Буття українців” (упорядник Матвієнко П.Г.). У цьому доробку конкретні шляхи і механізми, ось вони беріть державні мужі і рятуйте наш інформаційний простір – наш стратегічний ресурс, нашу безпеку і наше майбутнє : “Головне, єдине і пекуче – перше: треба змусити Верховну Раду на конституційному рівні прийняти Закон про націоналізацію інформаційного простору України.
Коли “Боїнг-747” пролітає десь там, за хмарами, над Люксембургом, то власник “Боїнга-747” сплачує Люксембургу зеленими хрустами за спалений над його територією озон.
Коли перекупка виставляє на прилавок Бессарабки свинячу голову, підчеревину й ошийок, то вона відстьобує зі свого навару власнику Бессарабки зеленими хрустами за право користуватися тим прилавком.
Коли пан Крутелик виграє в казино в рулетку вкрадений учора у вас мільйон, то він відкатує Податковій Адміністрації Президента зеленими хрустами відсоток за право пограти на тій рулетці.
Єдиний простір, де безкоштовно фарцюють інформаційною наркотою окупанти, - це інформаційний простір України.
Коли інформаційний простір України буде проголошено в Конституції національним надбанням України – без права приватизації попри будь-які зміни Конституції, без права зміни державної української мови як операційного інструментарію цього простору, - лише тоді це поставить крапку на окупації”.
Відповіді
2008.02.06 | Алена Сайчук
Re: Непокарана брехня або інформаційна дезінформація
Я совершенно согласна со мнением автора статьи. Аналитический обзор крымской переодики выполнен верно.Только беззубо. Необходимо было сказать и о структурах власти автономии. По ее воли и прихоти на полуострове существуют СМИ политически заангажированные и с вполне определенным политическим курсом, взятым на соседнее государство - на процветание России и укрепления российской культуры в Крыму, и все это - с шовинистическим оттенком. В конце-концов, существует комитет информации при Президенте и почему бы ему не обратить (как и гаранту) свой взор на политику крымских чиновников? Автономия - это ни обычная область страны. Это республика. И защита прав украинцев, которых в Крыму проживает не более 30 %, должна быть реальной. Иначе те же самые журналисты, способные, которые могли бы принести пользу именно проукраинскому изданию, СМИ, вынуждены работать на пророссийские газеты, журналы и теле- радиокомпании. И терпеть, продаваться. А настоящих украинских СМИ в Крыму нет. Им и не дадут появиться, дща и ресурсов на их функционирование, к сожалению, не хватит - ни финансовых (поскольку Президент, Премьер этим не озабочены), ни трудовых - элементарно доскональным знанием украинского языка обладают единицы, трудящиеся в другой сфере.2008.02.06 | Лозина-Лозинский
была статья на эту тему.
Крымская пресса и борьба с коррупцией. Итоги неутешительныАндрей КИРИЛЛОВ, для МедиаКрыма
http://mediacrimea.com.ua/index.php?newsid=1609
Нередко можно услышать, что пресса является необходимым и даже незаменимым инструментом борьбы общества со злоупотреблениями государственных чиновников. Конечно же, с этим нельзя не согласится. Институт свободных и независимых медиа, ориентированных на интересы читателей и на защиту этих интересов посредством их информирования о делах правительства или отдельных государственных служб – очень эффективное средство для раннего предупреждения антиобщественных тенденций. Без свободной прессы невозможно представить той атмосферы общего осуждения, что следует за каждым публичным и государственным деятелем, заподозренным в махинациях – что и является главным тормозом для потенциальных махинаторов на госслужбе.
Но следует учитывать, что в описанном виде система «масс-медиа – коррупционеры» работает в развитых, веками складывавшихся демократиях, где она имеет множество прецедентов, стандартных процедур, свой корпус права, собственно говоря – свою развитую культуру. Ситуация в Украине в этом отлична: несмотря на то, что смерть журналиста, занимавшегося коррупцией – я имею в виду Георгия Гонгадзе - вошла в новейшую историю нашей страны, чаще всего мы имеем не более чем голую схему, подразумевающую некого честного профессионала-журналиста, требовательных и умных читателей и следователей, готовых пойти по указанному им пути. К сожалению, эта схема в Украине далеко не всегда приводит к ожидаемым результатам.
Мне хотелось бы сфокусироваться на нашем журналистском сообществе и особенностях украинского медийного бизнеса и на примере Крыма показать, почему пресса у нас не становится эффектным инструментом борьбы граждан с коррупционерами.
Можно говорит о том, что крымские журналисты нередко сами являются коррупционерами, а именно берут взятки от заинтересованных лиц при исполнении своих профессиональных обязанностей.
Порочности крымской и, шире, украинской журналистики коренится в ее нерыночной, или скорее псевдорыночной природе. Тогда как в западную прессу инвестируют прежде всего покупатели, наши газеты почти не зависят от того, насколько раскупаем их тираж. Газет в Крыму почти не покупают, особенно политических. В результате ключевой фигурой в крымской прессе становится политик, который чаще всего и является через промежуточные структуры владельцем той или иной газеты. Вполне понятно, что в таком виде газета становится уже не газетой, а эдаким рекламным листком. Нередко говорят, что крымские журналисты не разделяют понятий журналист и специалист по рекламе, эти профессии кажутся им одним и тем же, но другого них и не следует ждать. Когда мнение читателей для журналиста маловажно – он ориентирован на мнение того, кто его содержит.
Кроме того, в Крыму немало муниципальных газет и изданий районных администраций. Понятно, что в самом таком положением заложена зависимость и порука лояльности власти, - какой редактор согласится санкционировать расследование относительно мера, финансирующего его? Кроме того, сами журналисты, а тем более редактора таких газет страдают всеми пороками госслужащих. Они распоряжаются средствами и часто немалыми материальными активами в целях, далеких от издательского дела, раздувают кадры, занимаются мошенничеством с финансами. И от таких редакторов мы будем ждать сенсационных разоблачений?
В конце концов, не стоит сбрасывать со счетов и то, что мы для краткости назовем «советской школой журналистики». Дело в том, что она не была ориентирована на столкновение с властью, более того, такое образование не развивало у журналиста желание простого поиска правды и внятного его изложения. Это школа партийной эссеистики, это настроенность на убеждение, а не информирование читателя и, что плохо, – в наших вузах и сейчас продолжают преподавать именно по-советски . В Крыму есть немало журналистов, - достаточно назвать такие фамилии, как Астахова, Гаврилева, Мащенко, - тексты которых столь мало основаны на фактах и столь вычурно написаны, что годились бы скорее для курсов писательского мастерства, но никак не для журналистики. Но все же присущая этим авторам идеологизорованность менее вредит крымской прессе, нежели незатейливая продажа многими иными газетных площадей и своих имен. В Крыму давно сложилась тот слой журналистов, которые готовы заведомо обманывать своих редакторов и читателей в чужих интересах, более того, именно на таком мелком взяточничестве строить свои карьеры. (Конечно, справедливости ради следует вспомнить немало честных, профессиональных и непредвзятых журналистов – но они скорее исключение в рядовой крымской прессе.)
Однако ситуация еще более сложна. Дело в том, что пресса как таковая, имеющая владельцев со своими экономическими и политическими интересами, или исковерканное рекламой телевидение становятся все более неадекватны современным требованиям. Вероятно, вскоре они будут интересны только неудачникам, слишком ленивым чтобы самостоятельно формировать свое информирование. Речь идет об Интернете и связанных с ним возможностях по своему вкусу формировать свою повестку дня, более того, с помощью интерактивных панелей самому влиять на корпус новостей. В современной Украине, для граждан которой мошенничества чиновников становится все более острым раздражителем, именно сети могут стать эффективным инструментом информирования друг друга о злоупотреблениях власти, а таким образом – и для борьбы с ними.
2008.02.06 | Laco
От развели... аж смішно
Про які ЗМІ мова? Якщо українські в Криму, то їх аж 1. І це - Кримська Світлиця. Усе їньше - москальске. Я не кажу російске, тому що усі нормальні росіяне імігрували далеко. Кримський уряд теж москальский. Отож і питання не стоїть, що йому робити, а що не робити. Про комітети українські по інформаціі, та таке їньше... - саме місце згадати вислови панів Скрипки та Вакарчука. Скрипка після того, як попрацював з москалями і подивився на те, яка махіна і за які грощі пре на Україну, сказав десь в українській пресі - "Не повезло Украине". Як поховав. Мабуть, мав рацію.Що робити? Робити те, що робить для кримських татар Мамут Чурлу - відроджувати культуру. Те ж саме для украінців робить пан Скрипка. Бажаєте мати українські ЗМІ - зробіть. Критикувати москалів - пусте. Вони роблять своі ЗМІ для себе.
2008.02.06 | Prymara Spisa
Re: От развели... аж смішно
Трошкі исторії: публікація, якук я пропоную вам прочитати датована 1997 роком. Пройшло 11 років - що змінилося? Та хто крим нас саіх, та київської влади винен?УКРАЇНА ПРОГРАЄ ІДЕОЛОГІЧНУ БОРОТЬБУ В КРИМУ
1. Здавалося б не секрет , що існування єдиним монолітом радянського суспільства (радянських людей) було б неможливе без добре налагодженого і блискуче працюючого ідеологічного механізму. Усі сфери виробничої діяльності і навіть особистого життя кожного громадянина цієї держави, як, зрештою і організм самої держави, пронизували пропагандистські структури. Все це суворо контролювалось звітністю і розгалуженою мережею інформаторів.
Суспільство існувало в цьому ідеологічному середовищі і було адаптоване до нього через "кухонну" свободу слова, подвійну мораль (на роботі та в колі друзів) і подвійним стандартом мислення (думаю одне - кажу інше). Проте мало хто замислювався, що без цього звичного ідеологічного середовища, якоїсь ІДЕОСФЕРИ, пострадянське суспільство функціонує з великими перебоями. Регламентоване існування і суворо диктована суспільна поведінка кожного індивідуума цього суспільства ще вчора, сьогодні призводить до серйозних суспільних потрясінь, а в деяких регіонах колишнього СРСР до перекосів суспільної свідомості, агресивності населення і дезорієнтації в розумінні змін у політичних та економічних процесах.
Головними приводними пасами духовної, ідеологічної агресії проти власного народу були засоби масової інформації (ЗМІ), вірніше, ті, хто ними володів і хто заволодів, а в деяких випадках отримав кошти та ідеологічну заданість для створення нових. До серпня 1991 року ЗМІ володіла КПРС. Неподільно. Після 1991 року - ті, хто і заповнив ідеологічний вакуум під час відсутності державної ідеології.
Втрата звичної шкали цінностей, збільшена економічним станом, що продовжує погіршуватись, породили страх і невпевненість за своє майбутнє. Сплеск релігійності, упровадження в пострадянське суспільство чужих і невідомих у минулому релігій (крішнаїти, муністи...). Багаточисельні спроби створення власних релігійних концепцій ("Біле братство"...). Все це ланки одного ланцюга - стихійні спроби заповнення ідеологічного вакууму.
2. Крим. Кримська область. Кримська Автономна РСР. Республіка Крим. Один з тих регіонів в СРСР, який давно потрапив у зону особливої уваги радянських, а тепер і російських ідеологів. В Україні цей інститут практично відсутній, а правонаступником радянського стала Росія.
Півострів - місце відпочинку еліти - давно називався "Всесоюзною здравницею", що ніяк не віддзеркалювало життя та діяльності переважної маси кримчан, але як би підкреслювало особливий статус цього регіону, де життєвий рівень дійсно підтримувався штучно достатньо високим.
Депортація кримських татар і представників інших народів у 1944 році вимагала ідеологічної підтримки виправдання цієї злочинної акції сталінського режиму, що і робилось протягом усіх післявоєнних років. Все почалось з ідеологічного злочину: знищення тисяч і тисяч стародавніх топонімів півотрова, коли змінювались назви сел, селищ і навіть гір і міст, часто без усякого сенсу і логіки, наприклад ріка Кара-Су (Чорна вода) перейменовано в Карасьовку, стародавнє містечко Сюрень - в Сірень, село Узунжа - в Колхозноє... Знищення історичної пам`яті "працювало" на переселенців-мігрантів з усіх регіонів СРСР: одна справа жити в місті Карасу-Базар, але зовсім інша в місті Бєлогорськ, одна справа бути мешканцем села Іджі-Ібрам, а зовсім інша - села Ключі.
Знищення пам`ятників матеріальної культури кримських татар, включаючи і всі цвинтарі (вціліло лише ханське кладовище в бахчисарайському музеї Хан-Сарай) підкреслювало для переселенців велич своєї культури і невиразність культури кримських татар, малочисельність і "історичну неспроможність".
Про "історичне минуле" Криму з кінця 18 століття написано тисячі книжок: про Севастополь, про 1 і 2 оборону міста, про Чорноморський флот, про російських письменників, які відпочивали і творили в Криму... У той же час жодної об`єктивної документальної книжки про Кримське ханство, про реальну історію анексії ханства Росією. Цей ідеологічний перекіс - один із джерел ворожості російськомовного населення до кримських татар і один з головних факторів, який сприяв формуванню в Криму російського регіонального націоналізму радикального толку.
Проведення референдуму 1991 року про відновлення (?) Кр.АРСР як суб`єкта союзного договору (?) супроводжувалось масованою ідеологічною обробкою населення. Створення територіальної автономії напередодні розвалу СРСР переслідувало щонайменше дві мети: попередити створенням якогось територіального квазідержавного утворення зазіхання кримських татар на національну автономію та підкласти під незалежну Україну етнополітичну "міну".
Так, ще до розвалу СРСР формувалось нове ідеологічне середовище існування для мешканців Криму, як начебто особливої кримської спільності людей, котрі мають особливі права.
3. Необхідно враховувати, що і в 1989, як і пізніше до першої половини 1991 року існувала жорстка цензура, отож, всією пропагандистською машиною керували відповідно до ідеологічних установок, розроблених в ЦК КПРС. Але саме в ці роки наполегливо експлуатувались ідеологеми: "російськомовне населення, як якась етнічна спільність людей", "кримський народ", "кримська державність"... (серія статей в "Крымской правде" професора В.Сагатовського та ін.).
Саме в цей час розпочалось підсилене впровадження у свідомість кримчан пропагандистської ідеї про Крим як напівміфічне Тьмутараканське князівство (російське.) - серія статей в газетах "Крымская правда", "Крымская известия", "Севастопольская газета". Посилено формувалась думка про нібито історичну необхідність анексії півострова Російською імперією у 18 столітті, історичного права на Крим: у свідомості обивателя неможна завоювати завойовника, але можна звільнити територію.
Також широко вікористовувалось поняття "Батьківщина" на противагу загальноизнаного "Вітчизна". Проте "Батьківщина" - це те місце, де я народився, а не де жили мої батьки та діди. Переважна частина кримських татар народились уже у вигнанні, в Середній Азії. Отже, іхня батьківщина там, але ні в якому разі не в Криму.
Ось та приблизна схема ідеологічної обробки населення Криму. З її допомогою формувалось уявлення, що кримський татарин - друга половина поняття "свій - чужий", "друг - ворог". Але починався новий етап у житті Криму. Підняття націонал-патріотичного руху в Україні вимагав змін орієнтації в роботі ідеологічного механізму і впровадження у свідомість мешканців нових ідеологем.
4. Зразу ж після проведення референдуму в січні 1991 року послабшав антитатарський ідеологічний пресинг на населення і різко зріс антиукраїнський. Всі кримські засоби масової інформації розпочали кампанію з "історичного шельмування українського націоналізму" за допомогою імен гетьмана І.Мазепи, С.Петлюри і С,Бандери. І саме в цей час розпочалось формування сучасного ідеологічного середовища. Схема складається в декілька пунктів:
1. Крим - споконвічно російська земля.
2. Необхідно відновити СРСР як братство триєдиного славянського народу.
3. Ворог не просто українець, а "бандерівець" - мешканець західних областей України.
4. Владу в Києві захопили українські націоналісти.
5. Крим не повинен загинути під уламками української економіки.
6. Росія врятує економіку Криму і нагодує його населення.
7. Народ Криму реально існує та має право на створення власної держави.
Як же вдалося впровадити у свідомість значної частини мешканців Криму це політичне марення? Передусім підтриманням єдиного інформаційного поля з Росією і спробами в той же час розірвати його з Україною. Відсутність ідеології існування і будівництва української держави створювало ідеологічний вакуум, швидко заповнений ідеями сепаратизму. Ситуація посилювалась несприйняттям, а далі й ворожістю населення Криму до української мови, слабкістю передач українського радіо і телебачення порівняно з діяльністю "Останкіно". А це в свою чергу сприяло інформаційній блокаді мешканців автономії. Головним фактором, що сприяв "зомбуванню" населення, була діяльність засобів масової інформації. Наочним прикладом може служити робота інформаційної служби кримського радіо. З 124 проаналізованих передач, що прозвучали в першому півріччі 1992 року, в 119 лунали виступи лідерів проросійського Республіканського руху Криму - РДК. (Лідер руху, а пізніше партії РДК/РПК, президент Криму, нині усунутий з усіх цих посад, Ю.Мєшков). Всі без вийнятку виступи носили антидержавний, антиукраїнський характер.
Будь-який візит українських політичних діячів розцінювався ЗМІ як незаконний, як агресія проти Республіки. За вищою шкалою було оцінено приїзд депутата ВР України С.Хмари до Севастополя в 1992 році - "бандитський напад", "над Кримом згустилася націоналістична хмара".
У той же час регулярні візити російських політичних діячів (лише в першій половині 1992 року Крим вівідали О.Руцькой, С.Бабурін, С.Станкевич, К.Затулін, О.Румянцев, Є.Пудовкін, В.Жириновський...) трактувались ЗМІ, а пізніше і населенням, як візити "рятівників Батьківщини". Усі приїжджі виступали на мітингах, зустрічах, зборах, їхні виступи друкувались і розповсюджувались електронними ЗМІ.
Головною "зброєю" більшості кримських ЗМІ в цей період були: брехня, підтасовка фактів, тенденційність і відверта антиукраїнська спрямованість.
5. Після приходу до влади Ю.Мєшкова і блоку "Росія" характер ідеологічної спрямованості в роботі цих ЗМІ не змінився. Посилилась лише агресивність публікацій стосовно до України. 5 квітня 1994 року тодішній президент Криму Ю.Мєшков напередодні другого туру парламентських виборів заявив по кримському телебаченню: "Сьогодні в Києві знаходиться найнебезпечніше з точки зору збереження миру в Європі, керівництво".
Пізніше, у травні, було здійснено спроби захоплення силових структур аж до перепідпорядкування кримському керівництву Служби безпеки. Всі дії не лише транслювались на весь Крим місцевим радіо, але й супроводжувались оглушливим галасом в інших ЗМІ.
Поступове усвідомлення неспроможності уряду московського економіста Є.Сабурова змінити економічний стан і реально покращити життя кримчан привело Ю.Мєшкова і його команду до ідеологічного глухого кута: стало зрозуміло, що виконання передвиборчих обіцянок неможливе і необхідно признатися в цьому через ЗМІ. Тон антиукраїнських виступів різко знижується і починається пошук "внутрішніх ворогів". Нарешті саме це призвело до вересневого 1994 року зіткнення з парламентом, ізоляції президента і поступового загасання політичної активності серед населення автономії. Вперше в ідеологічному плані з серпня 1991 року Україна змогла скористатися ситуацією. Було прорвано й інформаційну блокаду. Цьому сприяло два фактори: обрання президентом Л.Кучми, сприйнятого в Криму як проросійськи настроєного політика і високий інтерес до можливих економічних змін в Україні. Із політичної апатії населення не виводило навіть бескінечне протистояння промєшковських і антимєшковських сил усередині парламенту. Так тривало аж до березневих Указів про ліквідацію інститута президенства, кримської конституції і перепідпорядкування уряду Криму безпосередньо Києву. Це викликало новий сплеск антидержавних, антиукраїнських публікацій.
Аналіз публікацій в кримських газетах за квітень і початок травня 1995 року дає дивний результат : розпався єдиний ідеологічний центр, але швидше всього нагально створюється новий. Єдиної концепції ідеологічного пресингу на населення немає, але існує погодженість у публікаціях таких газет, як: "Крымская правда", "Крымские известия", "Флаг Родины", "Слава Севастополя", "Керченский рабочий", якоюсь мірою "Таврические ведомости". Проте ці видання майже на 90% перекривають інформаційне поле друковнаих ЗМІ. Простежується й спроба знайти нову припустиму формулу (Наприклад: "Чисто кримський патріотизм для кримського народу" - К.Бебутов "Таврические ведомости") і облагородити колишній багровський режим, міркуючи про заслуги у справі будівництва кримської державності (О.Форманчук "Кордони захисту Республіки Крим", серія статей у газеті "Флаг Родины").
Загалом всі квітневі газети об`єднує різкий сплеск політичної активності - до восьми публікацій у кожному з номерів газет - "Крымские известия" №63 і "Крымская правда" №60 на тему протистояння Криму з Україною.
З`явилися різкі публікації проти президента України. У 55 номері газети "Крымская правда" Л.Кучма згадується в 4-х статтях 22 рази. Всі чотири публікації негативного характеру. Проте в публікаціях газети "Флаг Родины" за ці ж числа відсутні антипрезидентські та антидержавні публікації. Більше того, в 16 номерах газети за квітень взагалі не згадується ім`я президента України, але можна простежити різкий сплеск публікацій на тему єдиного неподільного російського флоту: 34 згадування в номерах 66 і 72.
Ключова дата - 5 квітня 1995 року - початок робочого тижня після Указу Президента України по Криму. Саме з цієї дати простежується різкий сплеск політичної активності. Проте "Флаг Родины" в цей день рекордну кількість разів (18) у двох публікаціях висловлює думку своїх авторів про Крим як складову частину Росії.
"Крымские известия" з цього дня практично регулярно публікує листи і думки читачів з вимогами відтворення СРСР.
З 19 квітневих номерів "Крымской правды" в 14 немає згадок, що Крим - складова частина України.
В деяких публікаціях "Крымской правды", "Крымских известиях", "Флага Родины" публікації на тему "Крим - Україна" носять прихований характер за принципом: "...так, але...". І в усіх цих виданнях ігнорується факт ліквідації інституту президенства в Криму, в жодній з публікацій не було сказано, що Ю.Мєшков - екс-президент. Більше того, напередодні травневих свят регулярно публікувались вітання, відозви, звернення до "народу Криму" "президента" Республіки Крим.
У 1995 році у "Флаге Родины" за 5 місяців 1995 року з`явились публікації, що не мали конкретного адресата, але несли відвертий провокаційний характер: "націоналісти", "націонал-сепаратисти", "ті, що розірвали слов`янську єдність", "вороги"( ), зокрема, матеріали "Берлінська стіна заввишки з Україну", "Троянський кінь націоналізму". Іноді публікації несуть на собі тягар невиправданого, надуманого шовіністичного навантаження. Наприклад, у статті С.Раскидного (№69) "Про Крим. Курили і "Червону руту" автор вважає неприпустимим проводити фестиваль української музики "Червона рута" (пісенної творчості) українською мовою. Розмова про пісенний фестиваль закінчилась такою фразою: "Як відомо, на частину Курил претендує Японія, а на Питаловський і Печерський райони Псковської області - відповідно Латвія та Естонія. Росія цілком справедливо відкидаючи ці домагання, у той же час абсолютно байдуже дивиться на анексію Україною російського Севастополя".
Ще один приклад: "Флаг Родины" (№72) стаття капітана 3 рангу В.Іванова "Зрадництву нас не вчили!":
"...Ми тоді викопали окопи(!), щоб з нами не могли зробити подібного. (Мається на увазі передавання об`єктів ЧФ Військово-морським силам України у м. Очаків у 1994 році). Але на командування здійснили тиск незбройним чином".
Все це публікується в друкованому органі командування Чорономорського флоту, де основним читачем газети залишається молода людина, військовослужбовець із зброєю!
Все це свідчить про те, що й далі ведеться пропаганда війни і збройної конфронтації професійними пропагандистами колишніх політвідділів, які залишаються на військовій службі й продовжують залишатися на своїх робочих місцях, змінивши лише образ ворога.
Три найбільших щоденні кримські видання: "Крымская правда" - 101.200 екземплярів, "Крымские известия" - 32.152 екз., "Флаг Родины" - 38.000, "Мещанская газета" - близко 100.000 проводять розраховану, регульовану антидержавну, антиукраїнську пропаганду і керують цим процесом не журналісти, а професійні ідеологи, котрі вміють дозувати пропагандистський тиск на населення. Це підтверджує і статистичний аналіз публікацій кримських газет. Причому деякі з цих видань тією чи іншою мірою фінансуються Україною, отож, нею ж підживлюється антидержавне ідеологічне середовище, в якому постійно перебуває середньостатистичний мешканець кримської автономії.
Чотири (лише чотири.) щоденні газети мають як мінімум 4.650.000 екземплярів у місяць. І це без "Славы Севастополя", "Керченского рабочего", "Таврических ведомостей", тобто газет,що більшою чи меншою мірою беруть участь в антиукраїнській пропагандистській кампанії, як, зрештою, і без двох - трьох десятків районних і міських видань таких відверто ворожих українській державності газет, як "Свободный Крым", "Голос избирателя". У той же час видань, що стоять на продержавних позиціях, немає і десятка. Ось перелік основних (усі вони тижневики): "Южный курьер" - 20.500, (пом. 2008 р - тепер це газета "Республіка Крим", редактор Г.Йоффе. Він тепер з іншого боку барікад) "Голос Крыма" - 10.000, "Авдет" - 1.500. (в статті і згадки нема на "Кримсьуку світлицю". Вона не приймала участі у роподілі ідеологічно-інформаційного простіру, майже як тепер! - пом. 2008 р.) Сумарний, щомісячний тираж складає 188.000 примірників. Це майже в 25 разів менше тиражу антидержавних мас-медій Криму.
На закінчення можна зробити висновок, що якщо Україна найближчим часом не зробить спробу змінити полярність у кримському ідеологічному просторі, то населення автономії очікують серйозні міжетнічні потрясіння.
І останнє - в середині травня стало відомо, що заступником генерального директора Держтелерадіокомпанії "Крим" по радіо призначено С. Громова, котрий очолював кримське радіо до жовтня 1991 року, тобто весь період ідеологічного "зомбування" населення перед референдумом 20 січня 1991р. та ідеологічним забезпеченням серпневих подій 1991р.
Найбільш масовий і найбільш доступний засіб інформації Криму знову очолила людина, котра добре знає, як працює механізм ідеололгічної агресії. Враховуючи його ворожість до України, політичну орієнтацію і новий виток антиукраїнських, антидержавних настроїв на півострові (це викликано жорсткою позицією Києва стосовно Симферополя, затягуванням переговорів з Росією, ідеологічним тупиком "російської ідеї", результатами референдуму в Білорусії і спробою повернутися до влади старої номенклатури із своєю ідеєю "самостійної республіки-держави") можна зробити висновок про цілеспрямовані дії із "захвату" всіх ЗМІ. Хтось знову прагне монопольної ідеології, але за цими діями, на жаль, знову немає ні інтересів простого кримчанина, ні інтересів держави Україна.
Кримська філія Українського незалежного
Центру політичних досліджень. 1997.
2008.02.07 | Glitch
Еще по теме
http://www.telekritika.ua/media-regions/2008-01-22/36059Язык не проглотили...
Неля Сухачева, для «Телекритики», 22.01.2008
Государственный язык и вступление в НАТО крымские СМИ позиционируют не только как взаимосвязанные, но и самые насущные для АРК вопросы. Мониторинг крымских СМИ (декабрь, 2007).
В конце декабря – начале января крымские СМИ активно обсуждали тему государственного языка. Поводами для дискуссии стали Указ Президента о принятии мер финансового поощрения работников учебных заведений, применяющих в педагогической практике украинский язык, решения нового министра образования Украины Ивана Вакарчука о тестировании старшеклассников исключительно на украинском языке, решение Конституционного суда по поводу того, что все копии иностранных фильмов должны переводиться на украинский язык, подписание первыми лицами страны обращения к генсекретарю Североатлантического альянса по поводу намерения вступления Украины в НАТО, намерения Виктора Ющенко создать языковую полицию, годовщина крымского референдума. Обсуждение всех этих тем в большинстве крымских СМИ переплелось в тесный клубок и вызвало бурю эмоций.
О характере публикаций можно судить по заголовкам: «Привилегия по языковому признаку: преподавателей поделили на первый и второй сорт», «На перший-другий шикуйсь! В НАТО кроком руш!» (заголовок в газете, выходящей на русском языке), «О гвынтокрылах и пересичных украинцах», «Если хочешь вверх пробиться, надо чем-то отравиться», «Кина» не будет. Русскоязычного», «Мовой – по выпускникам», «Российским морякам намекнули, что пора сматывать удочки» и т.д. и т.п.
Непопулярные в Крыму шаги власти вызвали не только журналистскую активность, но и побудили самих читателей взяться за перо. Приведу выдержку из письма жительницы Сак Л.Ю. Мильчук, в котором сконцентрировались читательские настроения: «Украинизация страны переходит в маразм. Вытаскиваются из средневековья слова, которым трудно найти объяснение, придумываются новые, граничащие с дебилизмом. Русский язык становится табу, хотя это родственный язык и, кроме того, язык ближайшего соседа. Но самое интересное, что в школе, где учатся дети высокопоставленных лиц, в том числе президента, разговаривают на английском. Неудивительно, что на Крещатике почти нет вывесок на украинском языке, всюду иностранные… И еще одно. На Крещатике установлена металлическая женщина, символизирующая Украину. Символ еще тот. Над головой скульптуры золотые венки, листья, посредине сама скульптура в грязно-зеленом платье. Истинно: что маемо, то маемо. Страной руководят люди, для которых свое “я”, своя семья, свои интересы превыше всего. На высокие должности назначаются не профессионалы, а приближенные, преданные душой и телом руководящему лицу. В “светлое будущее” пути нет. Темные личности заслонили солнце»(независимая общественно политическая газета «Крымское время» № 5 от 17 января).
На этой волне «антиукраинизаторских настроений» проукраинские политики Крыма вынуждены фактически оправдываться. К примеру, председатель Севастопольской государственной администрации, недавний глава правительства Крыма Сергей Куницын, которого упрекают в насильственной украинизации «города русской славы», отвечая на вопрос журналиста по поводу строительствам в Севастополе украинской гимназии, замечает:«Украинская школа, коллегиум – строительство которой вызвало так много вопросов, будет в Севастополе первой – сейчас в Симферополе украинская гимназия есть, а в Севастополе нет. А в городе 22% – этнические украинцы. К тому же решение построить в Севастополе украинскую школу было принято еще при Кучме. Даже заложили первый камень, но потом все остановилось – не было денег на строительство, не был готов проект» (общественно-политические еженедельник «Крымский обозреватель» № 55 от 18 декабря).
Языковые аспекты образования в крымском регионе воспринимаются особенно болезненно. Поэтому инициатива Ющенко о принятии мер финансового поощрения работников учебных заведений, которые применяют в педагогической практике украинский язык, подлила масла в огонь.
С одной стороны, заместитель министра образования и науки Крыма Владимир Коврайский заявил в СМИ, что «данный указ будет строго выполняться, как и любой другой указ главы государства». С другой стороны, СМИ приводят мнения самих учителей. В частности, корреспондент самой тиражной в Крыму общественно-политической газеты «Крымская правда» пообщался с учителями русского и украинского языков Симферопольского учебно-воспитательного комплекса «Открытый космический лицей». Преподаватели были единодушны в своем убеждении: поощрения должны применяться в зависимости от уровня квалификации педагогических работников, а не по каким-то иным, сугубо политическим мотивам. Подводя итоги этой встречи, газета пишет: «Попытки педалировать языковые вопросы в двуязычном государстве еще никогда не способствовали национальному единению, а, кажется, именно к единству нации взывает глава государства. Но дело не в призывах, в ниобходимости соблюдать нормы. Как ни крути, “гарант” должен гарантировать. И не только “любим друзям”, но и “пересічним громадянинам”» («Крымская правда» № 237 от 25 декабря).
Эта же газета подвергает критике действия нового министра образования Ивана Вакарчука, который отменил два приказа своего предшественника о независимом тестировании. Раньше оно могло осуществляться на украинском, русском, польском, венгерском, румынском, молдавском и крымскотатарском языках. Новый же приказ, подписанный Иваном Вакарчуком в конце декабря, предусматривает осуществление процедуры тестирования исключительно на украинском языке. По этому поводу газета пишет: «Подобные нововведения не могли не взволновать крымчан. Ведь абсолютное число школьников в автономии обучается на русском языке. В беседе с нами председатель постоянной комиссии Верховного Совета Крыма по науке и образованию Анатолий Жилин не смог сдержать негодования:
– Вы только посмотрите, насколько неравные условия, созданные для тех, кто обучался на государственном языке и для ребят, которые получали знания на языках национальных меньшинств! Это вопиющая дискриминация граждан Украины, проживающих в Крыму, которая происходит в нарушение всех законодательных норм, в том числе и закона об образовании…
К сказанному председатель постоянной комиссии Верховного Совета Крыма, по культуре, делам молодежи и спорту и заместитель председателя Русской общины Крыма Олег Родивилов добавил, что, возможно, не обойдется и без массовых акций гражданского неповиновения». («Крымская правда» № 8 от 17 января).
Эту тему продолжают телекомпании Крыма, освещая митинг, который провели 15 января пророссийские общественные организации полуострова у здания Генерального консульства России в Крыму. ГТРК «Крым» в новостной программе сообщает: «Собравшиеся просили президента России Владимира Путина помочь сохранить культуру русского населения Крыма, говорили, что не намерены терпеть этноцид титульной нации».В кадре – один из участников митинга, который заявил:«Мы пойдем вплоть до того, что будем блокировать работу учебных заведений, в которых проводятся тестирование. Надо было, перекроем дороги, улицы, мосты».
Это же событие – на телеканале ИТВ:«Организаторы митинга возмущены введением школьного тестирования на государственном языке. В школах не знают, как реагировать на новшества украинского министерства образования. Каким образом одиннадцатиклассники выполнят задания на украинском языке по математике, биологии, физике или химии».
Кстати, как информируют крымские СМИ, на заседании постоянной комиссии по науке и образованию Верховной Рады Крыма принято и подписано спикером обращение к Ивану Вакарчуку с просьбой, чтобы крымским выпускникам была предоставлена возможность выбора языка для сдачи теста. Обращение к Министерству образования Украины приняли и депутаты Симферопольского городского совета. Они призывают Вакарчука вернуть практику выбора выпускниками одного из семи языков.
О языковой проблеме шла речь и на Всеукраинской конференции соотечественников в Ялте, на которую в декабре съехались делегаты от различных русских организаций Украины. Среди них – Всеукраинское объединение «Русское содружество», Украинская ассоциация преподавателей русского языка и литературы, Союз православных граждан Украины, Всеукраинское общество «Русь», Русский совет Украины и др. Само мероприятие инициировала Русская община Крыма. Газета «Крымское время» цитирует выступление депутата Государственной Думы Российской Федерации, директора института стран СНГ Константина Затулина: «Вопросы внутренней жизни русских соотечественников – это ваши вопросы, и со стороны кого бы то ни было, в том числе и России, было бы неправильно вмешиваться. Но общая ситуация на Украине продолжает внушать тревогу. Предпринята масштабная атака на нашу общую историю. Какие бы границы нас не разделяли, есть общие темы. Наличие двух языков на Украине – это гарантия демократии. Если миллионы людей хотят учить своих детей на русском языке, а этот язык все более изгоняется из разных сфер, – это ненормальная позиция» («Крымское время» № 147 от 18 декабря).
К вышеперечисленным темам близко примыкает и тема очередной годовщины Крымского референдума, который прошел 20 января 1991 года.
«20 января 1991 года – точка отсчета в новейшей истории Крыма. Именно в этот день около 93 % жителей полуострова, принявших участие в общекрымском референдуме, высказались за восстановление Крымской автономии (ранее Крымская автономия существовала с 1921 по 1944 год. – Авт.). Учитывая их волеизъявление, 12 февраля 1991 года Верховный Совет Украины специальным законом восстановил Крымскую автономную республику. В 1996 году статус АРК, как неотъемлемой части государства, наделенной правами и полномочиями, был закреплен в основном законе страны, а с 1998 года основным гартом полномочий автономии выступает Конституция республики. Процесс становления автономии был сложным и напряженным. Не обошлось без межнациональных споров, социальных конфликтов, политической неразберихи. Однако историческое значение восстановления Крымской автономии не утратило актуальности, и сегодня статус автономии дает возможность органам власти республики оперативно, выверено, и эффективно разрабатывать и осуществлять собственную социально-экономическую политику на полуострове в пределах полномочий, закрепленных Конституцией Украины» (ГТРК «Крым», новостной выпуск от 17 января).
Телеканал ИТВ пригласил в прямой эфир одного из юристов, причастных к разработке крымской Конституции, ныне советника председателя Верховной Рады Крыма Григория Демидова. Он обратил внимание на то, что «при передаче Крыма в состав Украины ни в одном из законодательных актов: ни в Указе Президиума Верховного Совета РСФСР, ни в Указе Президиума Верховного Совета УССР, ни в Указе Президиума Верховного Совета СССР, ни даже в Законе о внесении изменения в Конституцию СССР по факту передачи Крымской области, не шла речь об этнических правах крымчан. Речь шла о трехсотлетии дружбы Украины с Россией, и я против этого ничего не имею. Однако никаких гарантий этнических прав крымчан, которые передавались из состава Российской Федерации, не содержалось» (телеканал ИТВ, новости от 18 января).
Тему годовщины референдума продолжила «Крымская правда», предоставив слово депутату Верховной Рады Украины Леониду Грачу. Он задался вопросом, какие конституционные полномочия Крыма систематически нарушаются. При ответе опять-таки не обошлось без языковой проблемы: «Игнорируются права Крыма на проведение республиканских референдумов по вопросам, непосредственно затрагивающим АРК (это закреплено в ст.6 части 1 ст. 18). Так, было заблокировано проведение республиканских референдумов по вопросам, связанных с расширением сферы использования русского языка и отказом от курса на сотрудничество с НАТО. Крым не может реализовать свои полномочия в языковой сфере (зафиксированные статьями 10-13), что приводит к грубому, ничем не обоснованному ограничению сферы использования русского языка…
Особенно опасный оборот приняли отношения между Киевом и Симферополем в минувшем году, когда началось сознательное последовательное наступление на конституционные права Крыма. “Оранжевые” силы резко укрепили свои позиции, взяли курс на установление неограниченного господства, преддверия авторитарной диктатуры. Последним препятствием на этом пути остается Крым. У нас нет иного выбора, кроме как всеми силами защищать конституционные права автономии. В противном случае крымчане будут уничтожены не только как государственно-политическая, но и культурная общность»(«Крымская правда» № 9 от 18 января).
Неля Сухачева, Крым, для «Телекритики»
«Телекритика» продовжує моніторинговий проект, що проводиться за фінансової підтримки Посольства Сполучених Штатів Америки. У проекті передбачено обмін матеріалами і досвідом між «Телекритикою» та низкою громадських організацій і видань у кількох регіонах України (Львів, Донецьк, Сімферополь, Рівне, Кременчук (Полтавська область), Запоріжжя). Предметом моніторингу є стан регіонального медіаринку, становлення медіа як бізнесу, рівень свободи слова, правового захисту журналістів та професійних стандартів у період виборчої кампанії та у післявиборний період.