Відповіді

• 2007.10.16 | Койлю

  И статью г-жи Бекировой Гульнары в "УМ" также сюда

  
  Хоробре серце генерала
  
  «Починайте вимагати. І вимагайте не частини, не шматочка, а всього, що у вас було незаконно відібрано, — звернувся генерал Петро Григоренко до кримських татар 17 березня 1968 року. — Свої вимоги не обмежуйте писанням петицій. Підкріплюйте їх усіма тими засобами, які надає вам Конституція, — використанням свободи слова і друку, мітингів, зібрань і демонстрацій... Не вважайте свою справу лише внутрідержавною. Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком визначену назву. Це чистої води геноцид — «один із найтяжчих різновидів злочину проти людства». Цю промову масово розмножили активісти кримськотатарського національного руху. Про неї знав майже кожен кримський татарин.
  
  «Поки живий, не забуду цієї картини...»
  
  До чергової річниці депортації активісти національного руху вирішили 17 травня 1968 року влаштувати в Москві демонстрацію. Прибуло майже 800 кримських татар з усіх регіонів. Петра Григоренка відмовляли брати участь у мітингу: «Ви... потрібніші на волі, ніж у тюрмі». Але, як пише сам Григоренко, він хотів усе побачити. Разом з кількома однодумцями правозахисник спостерігав за розвитком подій зі скверу неподалік Старої площі: «Ось з’явилася група людей, серед яких я бачу кілька знайомих облич кримських татар. До них відразу ж кинулися міліціонери і цивільні з усіх боків»...
  
  У цій ситуації Григоренко, звісно ж, не міг залишатися стороннім спостерігачем. Він підійшов до міліціонерів, показав паспорт і став вимагати пояснити, що відбувається. Міліціонери попросили його відійти. А серед цивільних, за спогадами генерала, «один (явно КДБіст), видно, приймаючи мене за якесь «партійне начальство», відводить убік, змовницьки шепоче: «Не втручайтеся! Це кримські татари». Я «здивований». Починаю голосно вимагати, щоб мені пояснили, навіщо потрібно затримувати кримських татар. Вони що — не такі люди?». Коли кримських татар стали саджати до автобуса, генерал зайшов за ними. Старший у формі підполковника міліції попередив: «Ми вас не затримуємо. Це ви самі хочете їхати». Коли приїхали у відділок, Григоренка відвели в окрему кімнату і міркували, що з ним робити...
  
  Улітку того ж року Григоренко приїхав у Крим подивитися, як кримські татари намагаються повернутися на свою батьківщину. «Увесь день ходив я серед кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров’ю обливалося при вигляді цих людей, — згадував правозахисник побачені ним умови життя просто неба. — Сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та і як ворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!». У будь–якій демократичній країні уряд, що створив таку обстановку, не протримався б і трьох днів».
  
  Арешт і захист
  
  7 квітня 1969 року голова КДБ СРСР Юрій Андропов повідомляв до ЦК КПРС, що Петра Григоренка слід знову притягти до кримінальної відповідальності за численні вияви антирадянської діяльності. Останньою краплею перед арештом став, очевидно, «Відкритий лист голові Комітету Державної безпеки при РМ СРСР Андропову Ю. В.» від 29 квітня, у якому генерал викриває методи боротьби органів держбезпеки з інакомислячими.
  
  На початку травня 1969 року в Ташкенті готувався процес над десятьма активістами кримськотатарського руху. Понад дві тисячі кримських татар звернулися до Григоренка з проханням виступити на ньому громадським захисником. Процес був відкладений, утім правозахисника в Ташкенті арештували. Того ж дня, 7 травня, у Москві провели сім обшуків «у справі Григоренка» — у нього на квартирі, у Іллі Габая, Віктора Красіна, Людмили Алексєєвої, Андрія Амальрика, Надії Ємелькіної і Зампіри Асанової. 15 травня Григоренку пред’явили звинувачення, передбачене ст. 190–1 КК РРФСР. Захисну промову, яку Григоренко підготував для процесу і так і не озвучив, під назвою «Хто ж злочинці?» опублікували на Заході.
  
  Біля воріт Ташкентської тюрми кримські татари виставили пікети з вимогами звільнити генерала. 20 травня правозахисники відповіли на арешт Григоренка створенням першої в Країні Рад правозахисної організації — «Ініціативної групи з захисту прав людини в СРСР». У вересні до ЦК КПРС кримські татари надіслали протест з 3000 підписами — з приводу арешту Григоренка. Не мовчала й світова громадськість.
  
  Опального генерала не звільнили, натомість призначили судово–психіатричну експертизу в Ташкенті. Члени комісії не знайшли в нього психічного захворювання. Утім 13 жовтня генерала оглянули в ЦНДІ судової психіатрії ім. Сербського і «знайшли хворобу». Адвокат Григоренка Софія Каллістратова марно клопоталася про повторну експертизу в суді. Григоренка помістили в «психіатричну лікарню спеціального зразка» в місті Черняхівську Калінінградської області.
  
  У 1971—1972 роках молодий лікар–психіатр Семен Глузман здійснив заочну психіатричну експертизу Григоренка. Він дослідив його статті, коментарі щодо експертиз, висновки експертів, повідомлення друзів та однодумців і дійшов висновку, що генерал «на психічне захворювання не страждає». Глузман вимагав скасування примусового лікування і надіслав свій висновок у Комітет прав людини академіку Андрію Сахарову. У травні 1972 року Глузмана заарештували. Він відбув сім років таборів і три роки заслання.
  
  Переконання — це хвороба?
  
  Становище Григоренка в лікарні відстежувало правозахисне видання «Хроника текущих событий». Там розповідається, як у червні 1970 року Григоренка в лікарні відвідали двоє в цивільному і запропонували відректися від своїх поглядів. Він відмовився з ними розмовляти. Основний контингент цієї тюремної лікарні складали справді психічно хворі люди, яких судили за зґвалтування і вбивства. У тісній шестиметровій «палаті» двоє — Григоренко і його сусід, який зарізав свою жінку і постійно марить. Папір і олівець мати забороняється.
  
  Згідно з «Хронікою...», у січні 1971 року Григоренко постав перед черговою комісією. На запитання професора «Як ваші переконання?» Григоренко відповів: «Переконання — не рукавичка, їх легко не міняють». Рішення комісії: «Лікування продовжити через хворобливий стан».
  
  А ось ще один діалог на «морально–політичну» тему, який описав сам Петро Григоренко:
  
  — Навіщо вам ці татари здалися? Ви що, татарин? Чи у вас родичі серед них?
  
  — А навіщо вам чилійці? — питанням на питання б’ю я. Дуже швидка відповідь, не встиг я закінчити, і вже прозвучало:
  
  — Мені? Ні до чого! — відповів чітко, впевнено, але відразу ж осікся і замурмотів:
  
  — Ну, звісно ж, уряд... Ми як патріоти повинні підтримати уряд...
  
  — А я звик сам за себе думати і вирішувати. І навіть уряду інколи підказувати...
  
  За це в мою історію хвороби влітає запис: «Ставить себе вище уряду».
  
  Європа не повинна з цим миритися...
  
  У 1974 році, під натиском широкої кампанії протестів в усьому світі, Григоренка звільнили. Андропова тут же інформували про його нову «антисуспільну діяльність». У 1976 році Григоренко став членом–засновником Московської Гельсінської групи, а невдовзі й Української. 18 травня того ж року, у день чергової річниці депортації, Григоренко у заяві для преси говорив, що «ставлення радянського уряду до кримських татар ніяк не відповідає духу Гельсінки... Народи Європи не повинні з цим миритися... Якщо вони тепер не стануть на захист кримських татар, то в майбутньому... самі зможуть опинитися в подібному становищі».
  
  У 1977 році Григоренко отримав візу до США для лікування. А в лютому 1978 року Указом Президії ВР СРСР його позбавили радянського громадянства і права повернутися на Батьківщину. В Америці Григоренко очолив закордонне представництво Української Гельсінської групи, читав в університетах лекції з прав людини, зустрічався з керівництвом держав, зокрема з президентами США Дж. Картером і Рональдом Рейганом, прем’єром Великобританії Маргарет Тетчер, публікувався у відомих ЗМІ демократичних держав.
  
  Утім, за словами його сина Андрія, «незручним» він виявився і для деяких діячів еміграції, і певних західних кіл: одним не подобалося, що він українець, іншим — що виступає на захист не лише українців, третім — що він не лише розчарувався в комунізмі, а й став його активним критиком, четвертим — що він принциповий противник політичних змов і підпілля і так далі до безкінечності».
  
  Мустафі Джемільову за–пам’ятався такий епізод: «У 1978 році, невдовзі після звільнення з зони, я спілкувався по телефону з родичами зі США. І тут вони передали трубку Петру Григоровичу. Григоренко розповів, що перед виїздом він узяв гарантію в КДБ, що зможе повернутися назад. Але гарантії есбістів добре відомі... Я вперше почув, як ця кремезна мужня людина ридає. «Мустафо, зроби що–небудь», — казав він мені. Він рвався до країни, напханої таборами й психушками, і, найвірогідніше, тут на нього знову чекала тюрма, але він все одно любив Батьківщину»...
  
  
  
  ДОВІДКА «УМ»
  
  Петро Григоренко народився 16 жовтня 1907 року; його родовід бере початок у Запорозькій Січі. Закінчив Московську військово–інженерну академію, Академію Генерального штабу СРСР. По війні викладав у Військовій академії ім. Фрунзе в Москві. Був призначений керівником першого в СРСР факультету військової кібернетики. У час хрущовської «відлиги» прилюдно критикував корупцію у найвищих ешелонах влади. Його звільнили з посади, а невдовзі — з армії. Далі був арешт, примусове «лікування» у психіатричних закладах, позбавлення звання, нагород, пенсії. Генерал став справжнім дисидентом. Через письменника, багаторічного радянського політв’язня Олексія Костеріна, долучився до захисту прав кримських татар. Помер Петро Григоренко в США 21 лютого 1987 року. Залишив по собі понад 80 наукових праць із військово–технічних та правозахисних питань.
  
  У 1999 році в Сімферополі з ініціативи Меджлісу кримськотатарського народу і за сприяння Народного руху України був встановлений пам’ятник Петру Григоренку.
  
  Гульнара БЕКІРОВА
  
  http://www.umoloda.kiev.ua/number/1020/169/36856/

• 2007.10.16 | Койлю

  Від ленінізму до демократії

  Від ленінізму до демократії
  
  До 100-річчя генерала Петра Григоренка (16 жовтня 1907 – 21 лютого 1987).
  
  Він був радянським генералом і вірив в ленінізм. Але став правозахисником і очолив закордонне представництво Української Гельсінської Групи. Позбавлений радянського громадянсьва, він сумував, що не зможе померти на батьківщині.
  
  Народився в селянській сім'ї. Працював слюсарем, зчіплювачем вагонів, кочегаром, машиністом паровоза. Був активістом комсомольського руху. Один з організаторів комсомольського осередку у своєму селі (1922), делегат з'їзду (1930) і член ЦК Комсомолу України (1929-1931). У 1927 вступив у Комуністичну партію. У 1929 закінчив робітфак, вчився на інженерно-будівельному факультеті Технологічного інституту в Харкові (1929-1931).
  
  З 1931 – фаховий військовий. Закінчив Військово-інженерну академію ім. Куйбишева, у 1934-1937 служив на командних посадах у Білоруському військовому окрузі, потім був слухачем академії Ґенерального штабу. У 1939-1943 служив на Далекому Сході, учасник боїв на р. Халхин-Гол (1939). У 1944-1945 – на фронтах Великої Вітчизняної війни, двічі поранений. Закінчив війну в званні полковника на посаді начальника штабу дивізії. Нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного Прапора, орденом Червоної Зірки, орденом Вітчизняної війни і шістьма медалями. У грудні 1945 – вересні 1961 – на викладацькій і науковій роботі у Військовій академії ім. М.В.Фрунзе. Кандидат військових наук (1948), автор 83 праць із військової історії, теорії і кібернетики. З 1959 – начальник кафедри оперативно-тактичної підготовки, генерал-майор. У серпні 1961 захистив докторську дисертацію.
  
  «...з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу»
  
  Після XX з'їзду КПРС, критично переглянувши сформовану в СРСР політичну систему, прийшов до висновку про її невідповідність ідеалам ленінізму. Вирішив відкрито виступити з викладом своїх поглядів, використавши для цього обговорення проекту Програми КПРС, яке проходило влітку і восени 1961. «У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував, (...) з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».
  
  07.09.1961 Григоренко виступив на партконференції Ленінського району м. Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями. Вилучити всі умови, які породжують порушення ленінських принципів і норм, зокрема, високі оклади, незмінюваність». На наполегливу вимогу представників ЦК КПРС, що були присутні на конференції, був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість». Негайно був усунутий від викладання в Академії, одержав сувору догану по партійній лінії і був переведений на службу в Далекосхідний військовий округ.
  
  В Уссурійську «до літа 1963 року я проробив ідейно-теоретичну роботу і зміцнився в думці, що з керівництвом КПРС треба вступати в боротьбу», – писав Григоренко. Почав із того, що написав і послав у газету критичний памфлет. Восени 1963, знаходячись у відпустці в Москві, організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму» (до неї ввійшли сини Григоренка і декілька їхніх друзів – студентів і офіцерів). Написав сім листівок, які були поширені в Москві, Владимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів (деякі тиражем до 100 екз.). Їхніми темами були бюрократичне переродження радянської держави, її каральна політика стосовно робітників (придушення заворушень у Новочеркаську, Темиртау і Тбілісі), причини продовольчої кризи в країні.
  
  Перші арешти й допити
  
  01.02.1964 Григоренко затримали органи КГБ в аеропорту Хабаровська, доставили у Москву у внутрішню в'язницю КГБ. На першому допиті він відхилив пропозицію голови КГБ В.Семичастного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за ст. 70 КК РРФСР («антирадянська агітація і пропаганда»), а потім направлений на судово-психіатричну експертизу в Інститут ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним (19.04.1964) із діагнозом: «Паранойяльний розвиток особистості, що виник в особистості з психопатичними рисами характеру». (На думку Григоренка, рішення про визнання його душевнохворим було прийняте членами Політбюро ЦК КПРС). Інші члени «Спілки» були визнані слідством «такими, що потрапили під вплив душевнохворого», і піддалися позасудовим переслідуванням.
  
  17.07.1964 ухвалою Військової колеґії Верховного Суду СРСР Григоренко був направлений на примусове лікування в Ленінградську спеціальну психіатричну лікарню, а 29.08.1964 постановою Ради Міністрів СРСР розжалуваний у рядові. Останнє рішення показало, що влада розглядала Григоренка не як хворого, а як політичного злочинця. Під час ув'язнення Григоренко познайомився з Олексієм Добровольським.
  
  Незабаром після звільнення з керівних посад М.Хрущова, який був основним об'єктом критики й ініціатором постанови Ради Міністрів, Григоренка звільнили з лікарні (22.04.1965) як такого, що одужав. Працював сторожем, екскурсоводом, вантажником у магазинах, майстром у будівельному управлінні.
  
  «Приховування історичної правди – злочин перед народом!»
  
  Навесні 1966 О. Добровольський познайомив Григоренка з Володимиром Буковським, який ввів його в коло московських дисидентів. Його близькими друзями стали старий більшовик, ініціатор викриття каральної психіатрії в СРСР Сергій Писарев, письменник Олексій Костерін. Від них Григоренко став одержувати самвидав; дізнавшись про проблему репресованих за Сталіна народів, активно включився в боротьбу кримських татар за повернення на історичну батьківщину.
  
  Восени 1967 Григоренко написав історико-публіцистичний памфлет «Приховування історичної правди – злочин перед народом!». У цій праці Григоренко зробив детальний аналіз причин поразок Червоної Армії в початковий період війни і вказав на безпосередніх винуватців – Сталіна і його воєначальників. Памфлет поширився в самвидаві, приніс його автору популярність і зробив його однією з помітних фігур у дисидентському співтоваристві.
  
  У 1967-1968 Григоренко – один з організаторів і активний учасник петиційної кампанії навколо процесу Гінзбурґа – Ґаланскова. Він виступав також на захист Анатолія Марченка, Ірини Бєлогородської та інших дисидентів.
  
  Разом із Костеріним адресував Консультативній Нараді комуністичних і робітничих партій у Будапешті (лютий 1968) заяву, в якій висловлювалось прохання дати їм виступити на цьому форумі. Не отримавши відповіді, автори написали «Звернення» до комуністів Радянського Союзу й інших країн, у якому говорилося про сталінізм як «смертельну для комунізму хворобу».
  
  У період «празької весни» Григоренко підтримав демократичні перетворення в Чехословаччині, був одним з авторів відкритого листа «До членів Комуністичної партії Чехословаччини, до всього чехословацького народу», у якому віталися зміни, що відбувалися в цій країні. Він також написав листа Олександрові Дубчеку з порадами щодо можливої оборони країни у випадку радянської інтервенції і передав його в чехословацьке посольство в Москві. Виступив на захист учасників «демонстрації сімох» на Красній площі проти окупації Чехословаччини, закликав громадян СРСР домагатися виведення військ із Чехословаччини.
  
  Наприкінці 1968 Г. написав працю «Про спеціальні психіатричні лікарні (дурдоми)», що ввійшла складовою частиною в книжку Наталії Горбаневської «Полудень»: «Обстановка будинку для душевнохворих, повне безправ’я і відсутність реальної перспективи виходу на свободу – ось ті страшні чинники, з якими зіштовхується кожний, хто потрапляє в СПЛ. Треба боротися за корінну зміну системи експертизи й утримання хворих у СПЛ, за надання громадськості справжньої можливості контролювати умови утримання і лікування хворих у цих умовах».
  
  Адвокат правозахисного руху i кримських татар
  
  Починаючи з 1968 Григоренко ініціював дискусії про необхідність надати дисидентському рухові, що виникав, організаційної форми. Був гарячим прихильником створення правозахисного комітету, ідея якого була реалізована у формі створення Ініціативної групи захисту прав людини в СРСР уже після його арешту.
  
  Постійно допомагав кримським татарам, став неформальним лідером їхнього руху за повернення в Крим. Виступив на бенкеті, влаштованому представниками кримськотатарського народу в одному з московських готелів на честь 72-річчя Костеріна, з промовою: «Перестаньте просити! Поверніть те, що належить вам по праву, але незаконно у вас відібрано». 17.05.1968 був присутній на демонстрації кримських татар на Старій площі перед будинком ЦК КПРС і зажадав, щоб його затримали разом із ними. Влітку 1968 збирав дані про порушення прав кримських татар, які намагалися повернутися в Крим із місць заслання, підготував інформацію про це для західних кореспондентів.
  
  Був організатором жалобного мітингу на похороні Костеріна, що став одним із перших опозиційних маніфестацій у Москві, виголосив там промову, присвячену його нам'яті, закінчив її словами: «Свобода буде! Демократія буде! Твій прах у Криму буде!», став упорядником самвидавського збірника «Памяти А.Е. Костерина» (листопад 1968). Написав коментар, спрямований проти фальсифікації радянськими слідчими органами даних про втрати кримськотатарського народу після депортації.
  
  Влада намагалась припинити контакти Григоренка з кримськотатарським рухом: 19.11.1968 за ордерами, виданими узбецькою прокуратурою, у московській квартирі Григоренка був проведений багатогодинний обшук, під час якого був вилучений весь його архів. Навесні 1969 на прохання кримських татар Григоренко почав готуватись до суду над учасниками Чирчикських подій у ролі їхнього громадського захисника. Незважаючи на погрози КГБ, вилетів у Ташкент, підготувавши промову для процесу «Хто ж злочинці?»
  
  Радянське зловживання психіатрією
  
  07.05.1969 Григоренко був заарештований у Ташкенті і до жовтня того року знаходився в СІЗО КГБ Узбекистану. Йому було пред'явлене обвинувачення за ст. 70 ч.1 КК РРФСР. З 13 до 28 червня він голодував на знак протесту проти незаконного арешту, піддавався примусовому годуванню, побиттю і знущанням. Його тюремний щоденник, переданий на волю, був опублікований у «Хронике текущих событий». Судово-психіатричною експертизою в Ташкенті Григоренко був визнаний осудним. Це рішення не влаштовувало владу, і в жовтні 1969 він був етапований у Москву, де психіатри Інституту ім. Сербського визнали результати попередньої експертизи помилковими.
  
  04.12.1969 Григоренко знову був переведений у Ташкент, де в міському суді слухалася його справа. Ухвалою суду від 27.02.1970 Григоренко був спрямованим на примусове лікування в Черняховську спецпсихлікарню (Калінінградська обл.).
  
  З моменту арешту Григоренка в СРСР і за його межами почалася енергійна кампанія за його звільнення. Кримські татари пікетували Ташкентську в'язницю, вимога звільнення Григоренка була одним із гасел демонстрації кримських татар 06.06.1969 у Москві на площі Маяковського. Під зверненнями на захист Григоренка були зібрані сотні підписів. У самвидаві з'явилися дві значні праці, присвячені Григоренку: «Світло у віконці» Анатолія Левітіна (Краснова) і «До арешту генерала Григоренка» Бориса Цукермана. 06.10.1969 у московському магазині ГУМ два скандинавських студенти, прикувавши себе до огорожі, розкидали листівки на захист Григоренка. У січні 1970 у Москві та Ленінграді відбулися аналогічні акції норвезьких, італійських і бельгійських правозахисників. З виступу на захист Григоренка почалася регулярна правозахисна активність академіка Андрія Сахарова. У самвидаві була поширена анонімна «Психіатрична заочна експертиза у справі Григоренка», відповідальність за неї згодом узяв на себе Семен Ґлузман. Після того, як Володимир Буковський у 1971 передав на Захід історії хвороб декількох дисидентів, визнаних неосудними, у тому числі і Григоренка, міжнародна медична громадськість стала натискати на радянських психіатрів. У 1973 на Заході вийшов збірник публіцистики Григоренка «Думки душевнохворого», куди ввійшли його тюремні щоденники, у тому ж році за цією книгою в Англії був знятий фільм.
  
  19.09.1973 Григоренко був переведений у психіатричну лікарню загального типу в Підмосков'ї. 24.06.1974 (напередодні візиту президента США Ричарда Ніксона в СРСР) Московський міський суд виніс ухвалу про припинення примусового лікування.
  
  Через декілька днів Григоренко був звільнений і незабаром відновив правозахисну діяльність. Він виступав на захист Мустафи Джемілєва, підписав колективну заяву, у якій був виражений протест проти цькування А.Сахарова в радянській пресі після присудження йому Нобелівської премії Миру. Підписав «Відкрите звернення» до делегатів і гостей XXV з'їзду КПРС із закликом до загальної політичної амністії в СРСР та інших країнах Східної Європи. Влітку 1977 підписав лист у Політбюро ЦК КПРС із критикою проекту Конституції СРСР, що закріплює «партократичний» характер влади.
  
  Був членом-фундатором Московської Гельсінської групи, підписав більшість її документів, випущених у 1976-1977, став одним з ініціаторів створення при МГГ Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Приїздив у Київ до Миколи Руденка в серпні 1976 р., був ініціатором і брав участь у створенні Української Гельсінської групи (УГГ), увійшов у число її членів-засновників. Виступав на захист заарештованих членів Гельсінкських груп Олександра Гінзбурґа, Юрія Орлова, Анатолія Шаранського, Володимира Слєпака, Миколи Руденка, Олекси Тихого, Звіада Ґамсахурдія. У лютому 1977 склав брошуру «Наші будні» про боротьбу КГБ проти Гельсінкського руху в СРСР. Продовжував боротьбу за відновлення прав кримських татар, був одним з ініціаторів прийняття документа МГГ, що починався словами: «Дискримінація кримських татар продовжується».
  
  «Мене позбавили права померти на Батьківщині»
  
  05.12.1976 брав участь у традиційній правозахисній демонстрації в Москві на Пушкінській площі, де виголосив стислу промову: «Спасибі всім, хто прийшов сюди вшанувати пам’ять мільйонів безневинно знищених людей! Спасибі усім вам і за те, що ви своєю присутністю тут висловили солідарність із в'язнями сумління!».
  
  У листопаді 1977 Григоренко одержав дозвіл на піврічну поїздку у США для лікування і 30.11 виїхав з СРСР. Під час перебування у США не робив політичних заяв, проте Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13.02.1978 був позбавлений радянського громадянства «за дії, що ганьблять звання громадянина СРСР». Дізнавшись про це, дав у Нью-Йорку прес-конференцію, де сказав, що це – найсумніший день у його житті: «Мене позбавили права померти на Батьківщині».
  
  У США в 1978 Григоренко був на його прохання підданий психіатричній експертизі, її висновок гласив, що ознак психічного захворювання в Григоренка не виявлено: «Всі риси його особистості радянськими діагностами були деформовані. Там, де вони знаходили нав'язливі ідеї, ми побачили стійкість. Де вони бачили марення – ми виявили здоровий ґлузд. Де вони вбачали нерозсудливість – ми знайшли ясну послідовність. І там, де вони діагностували патологію, – ми зустріли щиросердечне здоров'я».
  
  Українська Гельсінська Группа
  
  Григоренко продовжував брати участь у правозахисній діяльності: був закордонним представником Української Гельсінкської Групи, виступав на Сахаровських слуханнях у 1979 у Вашинґтоні. В еміґрації остаточно відмовився від комуністичних поглядів, став членом української общини у США, православним віруючим. Зустрічався з лідерами держав, брав участь в альтернативній Мадридській нараді НБСЄ, поставив перед ООН питання про деколонізацію СРСР. Читав лекції, писав публіцистичні статті, які виходили багатьма мовами, мав величезну популярність у світі як людина сумління, як кришталево чиста, гранично чесна особистість. Григоренко був не бунтівник, а стратег, що свідомо і цілеспрямовано боровся проти Імперії Зла – і переміг її. Він відкривав і вказував іншим дорогу до добра.
  
  На початку 1980-х рр.. вийшли його спогади – російською, українською, французькою, німецькою мовами, що стали дуже популярними. Похований на українському цвинтарі Баундбрук біля Нью-Йорку (штат Нью-Джерсі, США) з військовими почестями, з участю людей багатьох національностей і конфесій.
  
  Указом Президента Російської Федерації в 1993 Григоренко посмертно відновлений у званні генерал-майора.
  
  З 1990 книги і статті Григоренка друкуються на батьківщині.
  
  У листопаді 1991 медична комісія, створена з ініціативи Головної військової прокуратури СРСР, провела посмертну психіатричну експертизу і визнала Григоренка здоровим.
  
  У 1997 Григоренко нагороджений (посмертно) відзнакою Президента України – орденом «За мужність» І ступеня. У Криму декілька вулиць носять його ім`я. У Києві є проспект П. Григоренка.
  
  5.03.2007 Президент України В.Ющенко підписав Указ про відзначення 100-річчя П.Григоренка. У подячному листі його син Андрій написав: «Покійний генерал був і залишається символом толерантності, символом істинного патріота, який не тільки не забуває про біль свого народу, але так само безкорисливо відгукується на біль інших народів. Саме такий взірець так гостро потрібен сьогодні не тільки українському народові, але і цілому світу, світу, що захльостується отруйною хвилею релігійної і національної нетерпимості.»
  
  Василь ОВСІЄНКО, Харківська правозахисна группа
  
  http://obkom.net.ua/articles/2007-10/16.1754.shtml

• 2007.10.16 | Койлю

  В Крыму отмечают сотый день рождения Петра Григоренко

  В Крыму отмечают сотый день рождения Петра Григоренко
  
  Сегодня, 16 октября, в Крыму проходят мероприятия, посвященные 100-летию со дня рождения известного правозащитника генерала Петра Григоренко.
  
  В Симферополе представители меджлиса крымскотатарского народа, Представительства президента Украины в Крыму и крымской организации Народного руха Украины возложили цветы к его памятнику. Во время церемонии был отслужен совместный молебен, в нем участвовали епископ Симферопольский и Крымский Украинской православной церкви Киевского патриархата Климент и муфтий мусульман Крыма Эмирали Аблаев.
  
  Также в Крымском государственном индустриально-педагогическом университете пройдет научно-практическая конференция, посвященная жизни и деятельности известного правозащитника, а в городе Саки, где в свое время он останавливался по приезду в СССР, будет открыта мемориальная доска. Вечером в Крымскотатарском театре пройдет вечер воспоминаний о Петре Григоренко и будет показан фильм его о жизни.
  
  http://www.kommersant.ua/index-news-y.html?id=121163

• 2007.10.16 | Койлю

  Андрій ГРИГОРЕНКО: Мій батько був українським національним .....

  ...демократом.
  
  Андрій ГРИГОРЕНКО: Мій батько був українським національним демократом...
  
  Учора в Криму відбулися заходи на честь 100-річчя з дня народження Петра Григоренка
  
  
  Микита КАСЬЯНЕНКО, Сімферополь
  
  Учора в Криму відбулася ціла серія заходів, присвячених 100-річчю з дня народження Петра Григоренка. Їх було організовано меджлісом кримськотатарського народу та Кримською організацією Народного руху України. Близько полудня в церкві Святих Рівноапостольних Ольги та Володимира УПЦ КП у Сімферополі відбулася панахида на честь всесвітньо відомого правозахисника. За годину відбувся спільний мусульманський і православний молебень біля пам’ятника Петрові Григоренку, встановленого з ініціативи меджлісу на одній із центральних площ Сімферополя. Його провели муфтій мусульман Криму Емір Алі Аблаєв і архієпископ Сімферопольський та Кримський УПЦ КП Владика Климент. Після чого відбулося покладення квітів до пам’ятника, виступи учасників молебню, слово про генерала сказали голова меджлісу Мустафа Джемільов і син генерала також відомий правозахисник Андрій Григоренко.
  
  У актовій залі Кримського державного індустріально-педагогічного університету відбулася зустріч лідера меджлісу Мустафи Джемільова, ветерана кримськотатарського національного руху Айше Сейтмуратової та Андрія Григоренка зі студентами. Скрипковий квартет виконував українські та кримськотатарські мелодії. Після цього перед студентами виступили Мустафа Джемільов, Андрій Григоренко, Айше Сейтмуратова, лідер кримської організації Народного руху України Леонід Пілунський. Після відповідей на запитання відбувся концерт у виконанні студентів університету. На ньому було виконано пісні «Україна», «Гузель Кирим» і народна кримськотатарська пісня.
  
  У другій половині дня в місті Саки, недалеко від Євпаторії, відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки на будинку № 88 на вул. Тімірязєва, де Петро Григоренко бував 1968, 1972 і 1973 рр. А сьогодні, 17 жовтня, згідно з планом заходів, відбудеться урок історії для школярів Сімферопольської української гімназії.
  
  «ЙОГО БЕЗСТРАШНІСТЬ НЕ ЗНАЛА МЕЖ…»
  
  100-річчя з дня його народження стало не рядовою подією ще й тому, що стараннями московського історика Гульнари Бекірової, стали відомі багато які нові документи про правозахисну діяльність бунтівного генерала.
  
  — Нещодавно мені довелося попрацювати з колись закритими документами про Петра Григоренка в архіві Науково-інформаційного та просвітницького центру «Меморіал» Державного архіву Російської Федерації в Москві, — розповідає Гульнара Бекірова. — Знадобилося цілих 20 років iз дня смерті правозахисника для того, щоб розсекретити документи про його діяльність. Ще 1988 року, в передачі Айше Сейтмуратової на «Радіо «Свобода», прозвучали пророчі слова: «Настане день, і кримськотатарський народ віддасть належне своїм захисникам. І спорудять на межі України й Криму пам’ятник генералові Григоренку — як символ дружби між двома народами — українським і кримськотатарським».
  
  Перегляньмо ці документи. 1968 рік — час плідної співпраці Петра Григоренка з активістами кримськотатарського національного руху. Вже було прийнято Указ Президії Верховної Ради від 5 вересня 1967 р., щодо кримських татар, який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар», уже відбулася знаменита промова генерала на підтримку кримських татар, яку він виголосив на бенкеті на честь іншого захисника прав «покараного народу» — письменника Олексія Костеріна...
  
  Документи, які зберігаються в архіві «Меморіалу», дозволяють стверджувати: 1968 року Григоренко був цілком захоплений долею кримських татар. Тут ми знайдемо й статут земляцтва кримських татар, який розроблявся Петром Григоренком, і листування генерала з учасниками національного руху, заяви і скарги кримських татар до різних інстанцій (наприклад, заява Зевджета Куртумерова на ім’я Т. Чемодурова (голова Кримського облвиконкому. — Авт. ) про працевлаштування в Криму; рукописну автобіографію Мустафи Джемільова й багато чого іншого. Мою увагу також привернула коротенька телеграма, підписана «жінки кримських татар Бекабада»: «Вітаємо [зі] святом весни. Дякуємо за вірність».
  
  — Не маю сумніву, — говорить Гульнара Бекірова, — що телеграма мала не так пряме призначення — привітати з 1 Травня, як інший, більш важливий для відправників і одержувача сенс — демонстрація єдності та взаємної підтримки. Не втрачаю надії, що автори телеграми живі й зуміють пролити світло на обставини написання цього документа...
  
  Але вже дуже скоро активізація правозахисної діяльності Петра Григоренка призводить до нових репресій з боку влади. З інформації голови КДБ СРСР Юрія Андропова до ЦК КПРС від 7 квітня 1969 р. довідуємося, що шеф радянської таємної поліції пропонує знову притягти Петра Григоренка до кримінальної відповідальності, нібито за численні прояви антирадянської діяльності. У числі таких Андропов прямо вказує: «активна участь у підготовці та поширенні підбурюючих матеріалів із так званого кримськотатарського питання, в яких висуваються вимоги про посилення боротьби малих народів у СРСР з їх нібито безправним становищем. Під «Зверненням кримськотатарського народу до людей доброї волі, демократів і комуністів», — пише Андропов, — Григоренко має намір зібрати велику кількість підписів і передати його до Організації Об’єднаних Націй. У березні ц.р. він розпочав поширювати складені ним провокаційні документи «Про депортацію кримських татар і її наслідки». І вже за місяць Петро Григоренко був заарештований у Ташкенті...
  
  — Нещодавно з моєї ініціативи, — розповідає Гульнара Бекірова, — було розсекречено наглядову справу Прокуратури СРСР Петра Григоренка (ф.8131). Перший документ справи — довідка щодо кримінальної справи № 109, яка в історіографії більш відома як «Ташкентський процес», тобто процес десяти активістів кримськотатарського руху. Як мені вдалося з’ясувати в ході вивчення матеріалів, справу Петра Григоренка тоді було «виділено в окреме провадження» саме в зв’язку з цією справою кримських татар.
  
  У лютому 1970 року, після двох психіатричних експертиз Петра Григоренка, Ташкентський міський суд виніс ухвалу: «Судова колегія вважає дії Григоренка П. Г. злочинними й небезпечними для суспільства, як такі, що спрямовані на підрив і послаблення Радянської влади... і сприяють розпалюванню й створенню національної ворожнечі деяких — окремих осіб кримськотатарської національності з народами інших національностей, які проживають у СРСР... Призначити Григоренку П. Г. примусове лікування з вміщенням його до психіатричної лікарні спеціального типу МВС РРФСР... Оскільки дії Григоренка П. Г. являють особливу небезпеку для суспільства, утримувати за умов, що виключають можливість здійснення нового суспільного небезпечного діяння». На підставі цієї ухвали суду Григоренко 26 травня 1970 р. був поміщений до «психіатричної лікарні спеціального типу» в м. Черняховську Калінінградської області.
  
  — У документах ДАРФ знайшла відбиття й громадська кампанія зі звільнення Петра Григоренка, — розповідає Гульнара Бекірова. — Так, у наглядовій справі я виявила оригінал добре відомого дослідникам звернення від 13 травня 1970 р. — «Скарги в порядку нагляду» на ухвалу Ташкентського міськсуду й Верховного суду УзРСР академіків М. Леонтовича та А. Сахарова, доктора фізико-математичних наук В. Турчипа та фізика В. Чалідзе. Вказавши на «серйозні процесуальні порушення, допущені на стадії попереднього слідства і в судовому розгляді», автори скарги клопоталися про те, щоб ухвалу Ташкентського міськсуду було опротестовано, а Петра Григоренка було звільнено з-під варти. Як і багато які інші звернення, скарга вчених успіху не мала...
  
  А ось результатом заочної психіатричної експертизи, проведеної в 1971- 1972 рр. молодим психіатром Семеном Глузманом, яка визнала, що Григоренко «психічним захворюванням не страждає», став арешт самого лікаря. Суд, який відбувся в жовтні 1972 р., визнав С. Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» і засудив його до семи років ув’язнення і трьох років заслання. Цікаво, що Семенові Глузману довелося ще раз, але вже 1990 року, виступити одним із експертів посмертної психіатричної експертизи Петра Григоренка, яка винесла остаточний діагноз — правозахисник був психічно здоровий. У меморіальному архіві зберігаються висновки Семена Глузмана й психіатра Анни Славгородської, яка ще 1969 року, при проведенні ташкентської психіатричної експертизи, була серед тих, хто визнав Григоренка осудним (неугодний владі діагноз через декілька місяців опротестували «карателі в білих халатах» з горезвісного московського Інституту ім. Сербського).
  
  — Задокументовано в наглядовій справі й справді титанічні зусилля дружини Григоренка, Зінаїди Михайлівни, спрямовані на порятунок чоловіка, — розповідає Гульнара Бекірова. — На жаль, зараз неможливо детально зупинитися на всіх матеріалах, що зберігаються в згаданих фондах, — зазначає Гульнара Бекірова. — Безперечно, що багато з них ще стануть об’єктом пильного вивчення. Хочеться сподіватися, що частину з них буде використано дослідниками кримськотатарського національного руху. Сьогодні в Сімферополі, завдяки зусиллям соратників Петра Григоренка і всупереч протидії влади, встановлено пам’ятник генералу-правозахисникові, його ім’ям названі вулиці в селищах кримських татар. Як і раніше, він з нами — з народом, який прагне справедливості!»
  
  «ВІН БУВ БІЛЬШЕ НІЖ ДРУГОМ ДЛЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ»
  
  У ці ж дні в Криму вийшла брошура зі статтею Мустафи Джемільова «Він був більше ніж другом для кримськотатарського народу».
  
  Мустафа Джемільов згадує, як «17 березня 1968 року делегати кримських татар, які перебували в Москві, вирішили урочисто відзначити 72-річчя з дня народження російського письменника, в’язня сталінських таборів Олексія Костеріна, який активно виступав на захист прав репресованих народів, поширював у самвидаві дуже сміливі на той час статті, памфлети та відкриті листи, де вимагав негайного відновлення прав кримськотатарського народу. Для вшанування іменинника ми орендували приміщення однієї з московських кав’ярень, приготували національні страви й чекали на Костеріна. Але Олексій Костерін, з огляду на інфаркт, що стався напередодні, не зміг бути на організованих нами урочистостях. Приїхало декілька московських дисидентів, дружина письменника Костеріна й високий огрядний літній чоловік. Це й був той-таки військовий учений, опальний генерал Петро Григоренко, який уже відсидів до цього часу півторарічний термін у спецпсихушці МВС за виступи з критикою радянського режиму. Його на тому вечорі нам представили як найближчого друга Олексія Костеріна, якого письменник спеціально попросив узяти участь у вечорі замість себе. Ми проголосили на адресу Костеріна свої вдячні промови за його допомогу, яка надається кримським татарам та іншим репресованим народам. З промовою у відповідь від імені письменника виступив Петро Григоренко. Це була блискуча промова, яку потім опублікували в деяких зарубіжних виданнях, передавали західні радіостанції, в тисячах примірників поширювали серед кримських татар і зачитували на всіх наших зборах і мітингах. За один момент Петро Григоренко набув широкої популярності в кримськотатарському народі. З цього дня й до кінця свого життя він був завжди душею й серцем разом із нами.
  
  Знаменита промова Петра Григоренка на вечорі на честь дня народження О. Костеріна справила великий вплив на радикалізацію кримськотатарського Національного руху. Григоренко закликав докорінним чином змінити нашу стратегію й тактику, припинити звертатися до ЦК КПРС і до уряду, тобто до основних винуватців усіх злочинів проти нашого народу, з проханнями про справедливість, а перейти до рішучих вимог, бо, як він говорив, «те, що належить по праву, не прохають, а вимагають».
  
  Мустафа Джемілєв також згадує, що «квартира самого Петра Григоренка, природно, перебувала під постійним наглядом органів — усе прослуховувалося, простежувалося, пошта ретельно перлюструвалася. Він не міг навіть сходити до сусідньої крамниці за продуктами без того, щоб за ним не пішло декілька гебістських філерів. Але заарештовувати його влада довгий час не наважувалася — їй заважала його величезна популярність, особливо — на заході. Чисто в правовому відношенні виникала досить дивна ситуація. Якщо у пересічної людини під час обшуку виявляли статті П. Григоренка, особливо його славетну промову на вечорі 17 березня 1968 року, то це було достатньою підставою для його арешту за обвинуваченням у зберіганні й поширенні документів, що паплюжать радянський лад. Наприклад, 21 квітня 1968 р. в м. Чирчик, поблизу Ташкента, було побито та розігнано декілька тисяч кримських татар, що зібралися відзначати своє національне свято «Дервізу», а декілька чоловік було заарештовано і віддано до суду. Основною причиною цієї жорстокості було те, що, за оперативними даними КДБ, на цьому святі активісти Національного руху мали намір зачитати промову П. Григоренка. А ось сам автор цієї мови продовжував перебувати на свободі. Те ж саме пізніше відбувалося і з творами О. Солженіцина і А. Сахарова. «Архипелаг ГУЛАГ» і «В колі першому» О. Солженіцина або «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу» А. Сахарова давно гуляли по руках, і виявлення цих творів коштувало тому, хто їх зберігав, як мінімум статті 190-1, а то й статті 70 ККРРФСР, що карала у вигляді позбавлення волі на строк до 12 років, але автори цих творів продовжували бути на свободі. А пояснення цьому було в тому, що органи діяли за принципом шакалів — хапати дуже сильних вони побоювалися, а обмежувалися до пори тільки мерзотними провокаціями проти них, намагалися створити навколо них суспільний вакуум.
  
  Кримські татари, побоюючись позасудової розправи над генералом за допомогою якого-небудь провокатора з-за рогу, також були змушені вжити заходів для захисту свого друга. З Узбекистану в Москву була послана спеціальна група молодих кримських татар, які повинні були таємно вести негласне спостереження за квартирою Григоренка й супроводжувати його під час поїздок містом, а у випадку якихось провокацій з боку органів захищати його всіма доступними засобами. Очолював цю групу член постійної делегації кримських татар в Москві Кязім Сейтумеров iз м. Гулістана. Про це довгий час не знав і сам Григоренко. Якось він мені сказав, що останнім часом біля свого будинку і під час прогулянок він став чомусь часто помічати і філерів неросійської національності. А я йому відповів: «Ось їх якраз можете не боятися, а, навпаки, у разі необхідності завжди можете розраховувати на їхню допомогу...» Петро Григорович подивився на мене зі здивуванням, потім щиро розреготався, подав мені руку, але одночасно і пошпетив за те, що ми «нераціонально» витрачаємо свої кошти…
  
  «Я ЗАВЖДИ ЗАЙМАВСЯ УКРАЇНСЬКИМИ СПРАВАМИ БІЛЬШЕ, НІЖ БУДЬ-ЯКИМИ ІНШИМИ…»
  
  Учора син генерала-правозахисника Андрій Григоренко, який бере участь в пам’ятних заходах з нагоди 100-річчя його батька в Україні, перебуваючи в Сімферополі, відповів на запитання кореспондента газети «День».
  
  — Андрію Петровичу, сьогодні ви гість Криму й гість Меджлісу кримськотатарського народу.
  
  — Знаєте, мені дуже приємно, і я думаю, що такого вдячного народу, як кримські татари, ще пошукати треба. Тим більше, що мій батько і я нічого спеціально не робили саме для кримських татар, ми боролися за демократизацію суспільства й держави, встановлення нових відносин у світі. А та вдячність, яку вони виявляють, перевершує якості всіх інших народів. Там в еміграції я беру участь у житті не тільки української діаспори, але й кримськотатарської та інших, щоправда, я мало беру участь в житті російської діаспори, але це тому, що вони там менше організовані, ніж інші нації…
  
  — Скажіть, а в нинішньої Росії будуть відбуватися заходи на честь 100-річчя вашого батька?
  
  — У Росії вже минули заходи в товаристві «Меморіал» одночасно зі сторіччям Софії Калістратової. Там відбулися урочисті збори ще на початку вересня нинішнього року. У Росії, звісно, великого вшановування не буде. До речі, десять років тому, до 90-річчя від дня народження мого батька, відбулися події значно масштабніші. Незважаючи на те, що ювілей був некруглим, навіть в армії відбулися тоді урочисті заходи. Це пов’язано, звісно, зi станом нинішньої Росії, і якщо знати все, що там відбувається, то стає зрозуміло, що така людина, як генерал Григоренко, не вписується в сучасну Росію…
  
  — А як ви оцінюєте той факт, що фактично світовим центром вшановування вашого батька в нинішньому році стала Україна?
  
  — Я думаю, що це цілком логічно, адже є якась закономірність у тому, що мій батько й народився в Україні, й завжди вважав себе українцем. Та і я, незважаючи на обставини своєї долі, завжди вважав себе більше українцем, ніж росіянином. Я володію українською мовою і можу писати нею, хоча не маю жодної формальної української освіти. Я повинен сьогодні сказати, що мій батько також чітко усвідомлював, що він був українським національним демократом. Він писав про це у своїх мемуарах. І те, що він був одним із фундаторів української Гельсінської групи, багато про що говорить. А за кордоном він просто був послом демократичної України, якої тоді ще й не існувало як незалежної держави. І мій батько фактично перетворив закордонне представництво Гельсінської групи на посольство, яке багато робило для розвитку демократії в світі, тому що він мав можливість зустрічатися з багатьма великими й сильними людьми всього світу…
  
  Але коли я потрапив за кордон у 1975 році, мене більше за все здивувало те, що про Україну практично ніхто нічого не знав. Навіть важко вам описати, наскільки була заблокована вся інформація. Тоді ми з дружиною вчилися на курсах німецької мови в Гете-інституті, а це найкраща мовна школа. І ось одного разу наша викладачка стала нас запитувати, хто якої національності в її групі. І я сказав, що я українець. На що викладач відповіла, що такої національності немає, а є тільки росіяни. Вона сказала, що ось наші баварці ж не вважають себе окремою нацією, а говорять, що вони німці. Я почав сперечатися з нею, і тут несподівано мене підтримали двоє канадців, вони, виявляється, знали про Україну тому, що в Канаді сильна українська діаспора, там навіть губернатором був українець, і вони знали, що українці — це не росіяни. Потім суперечка дійшла до директора курсів, він указав викладачці на її помилку, вона вибачилася, звичайно, але я все одно їй цього в душі не пробачив ніколи.
  
  — Андрію Петровичу, скажіть, будь ласка, у вас багато зв’язків iз сучасною Україною, з нинішніми українськими політиками. Ви хотіли б більше працювати для зміцнення демократії в Україні?
  
  — По-перше, я завжди працював для України. У мене багато зв’язків з українською діаспорою в еміграції. Ще будучи на Батьківщині, я підтримував зв’язок московських демократів з Україною, мотався з Москви то до Києва, то до Харкова. Колись я був співробітником двох українських журналів — «Український самостійник» і «Сучасність». Зараз я менше займаюся журналістикою. А коли ми створили Фонд Григоренка в Америці, то ми стали випускати інформацію трьома мовами, й українській тематиці приділено багато уваги. Щороку з Колумбійським університетом ми проводимо Григоренківські читання, під час яких порушується багато проблем розвитку демократії в Україні, отже, я завжди займався українськими справами більше, ніж будь-якими іншими…
  
  — Андрію Петровичу, як ви оцінюєте ступінь демократичних перетворень у нинішній Україні?
  
  — Ви знаєте, мені хотілося б, щоб українське суспільство було більш демократичним. Я поясню, про що мова. Звичайно, українське суспільство поліетничне, однак я часто зустрічаю дивні факти, що свідчать про втрату перспективи. Однак усвідомлення національної солідарності з українцями повинне бути обов’язкове для людей, які мешкають в українській державі. Тому мені здається абсурдним, що деякі громадяни вимагають визнати російську мову другою державною. Дійсно, розмовляти в Україні російською мовою — це нормально, цьому ніхто не заважає, але державною мовою повинна бути українська, інакше яка ж це Україна? На мою думку, тут багато громадян не українців втратили відчуття того, де вони знаходяться і в якій саме країні вони живуть. Не можна ж плювати в обличчя нації і державі, в якій ти живеш. Я цього не розумію. Я не розумію, наприклад, як деякі громадяни можуть вимагати встановити в Україні пам’ятники катам українського народу, тій же Катерині II. Якщо ти патріот іншої іноземної держави, тоді якого біса ти тут живеш і що ти тут робиш? А особливо цей абсурд відчувається в Криму. Тут поруч з пам’ятником моєму батькові якісь сучі діти поставили пам’ятник жертвам УПА. Мені стає від цього погано. І я не розумію, чому від цього українці не обурюються. Чому не протестують і не вживають жодних заходів державні органи? Мені здається, що цим питанням повинен зайнятися якийсь спеціальний орган, можливо при Президентові або Верховній Раді. Це явно антидержавне діяння. Мова йде ні більше, ні менше як про загрозу незалежності, і цього не можна не розуміти.
  
  — Дякую за інтерв’ю, Андрію Петровичу!
  
  — Дякую і вам. Мені приємно, що ваша газета одна з небагатьох публікує правду про історію України й тих героїв, які відстоювали її незалежність.
  
  №177, середа, 17 жовтня 2007
  
  http://www.day.kiev.ua/189737/

• 2007.10.18 | Альберт

  Сын украинского и крымскотатарского народов

  Сын украинского и крымско-татарского народов
  
  Со дня рождения Петра Григоренко прошло сто лет
  
  Вчера в Симферополе отмечали 100-летие со дня рождения правозащитника, борца за независимость советских республик и репатриацию крымских татар генерала Петра Григоренко. В столице Крыма состоялись молебен, научная конференция и вечер-реквием, организованный меджлисом крымскотатарского народа. В них участвовал и сын генерала Андрей Григоренко, который прибыл в Крым из Нью-Йорка.
  
  Мероприятия, посвященные 100-летию Петра Григоренко, вчера охватили весь город. Сначала состоялась панихида в храме Святых Владимира и Ольги Украинской православной церкви Киевского патриархата (УПЦ КП). После этого около двухсот человек переместились на Советскую площадь, где расположен памятник генералу. Сюда же прибыли лидер меджлиса крымско-татарского народа Мустафа Джемилев, глава Крымской епархии УПЦ КП епископ Климент, муфтий мусульман Крыма Аджи Эмирали Аблаев, первый зампред Совета министров автономии Азиз Абдуллаев, руководитель крымской краевой организации Народного руха Украины Леонид Пилунский, активисты крымскотатарского национального движения, представители национал-демократических сил полуострова, а также многие горожане. В руках присутствовавших были государственные флаги Украины и национальные крымскотатарские флаги.
  
  Петр Григоренко (1907-1987) – общественно-политический деятель, военный теоретик, известный правозащитник. Во время Великой Отечественной войны командовал дивизией. С 1945 года преподавал в Военной академии им. Фрунзе, в 1959 году получил звание генерал-майора. Петр Григоренко был одним из основателей Украинской общественной группы содействия выполнению Хельсинкских соглашений, выступал за возвращение депортированных крымских татар на историческую родину, за право Украины и других народов СССР на независимость. В 1964 году за правозащитную деятельность Петр Григоренко был разжалован в рядовые и лишен всех отличий, подвергался арестам и принудительному лечению в психиатрической больнице. В 1977 году он выехал в США и был лишен советского гражданства.
  
  Недалеко от памятника собрались около двух десятков милиционеров – по их словам, "на случай возникновения провокаций". Поводом для опасений стало соседство монумента с другим памятником – "жертвам ОУН-УПА",– который недавно подвергся нападению (см. Ъ от 26 сентября).
  
  После возложения цветов к памятнику состоялся молебен, одну часть которого провел епископ Климент, а другую – муфтий мусульман Крыма. В обоих случаях представители разных конфессий находились рядом, не участвуя в чужих обрядах, но и не мешая друг другу.
  "Сегодня отмечается 100 лет со дня рождения великого сына украинского и, можно сказать, крымскотатарского народа",– произнес Леонид Пилунский, который тут же попросил присутствующих не обращать внимания на ошибку – на постаменте памятника вместо 1907 года рождения указан 1908-й. "Я себя тоже считаю отчасти крымским татарином, а не только украинцем,– заявил вчера сын правозащитника Андрей Григоренко, который накануне прилетел в Симферополь из Нью-Йорка.– Иногда людей объединяет не та кровь, которая течет в жилах, а та, которая течет из жил".
  
  После молебна в Крымском инженерно-педагогическом университете состоялась научная конференция, посвященная биографии Петра Григоренко и его книге "В подполье можно встретить только крыс..." (воспоминания, опубликованные в 1981 году в Нью-Йорке). В Саках вчера была открыта мемориальная доска на доме, где останавливался генерал. Завершились мероприятия вечером-реквиемом в Крымско-татарском театре, который прошел очень сдержанно – за день все присутствовавшие устали от бесконечных перемещений по городу. Сегодня юбилей будут отмечать в Киеве.
  
  ЗАИР Ъ-АКАДЫРОВ, Симферополь
  
  http://www.kommersant.ua/doc-y.html?docId=815905&issueId=41416
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.10.18 | Научный работник

    Re: Сын украинского и крымскотатарского народов

    > После молебна в Крымском инженерно-педагогическом университете состоялась научная конференция, посвященная биографии Петра Григоренко и его книге "В подполье можно встретить только крыс..." (воспоминания, опубликованные в 1981 году в Нью-Йорке).
    
    Ну наукой-то, прям скажем, там и не пахло.

  • 2007.10.18 | line305b

    "Сын крымскотатарского народa" - сильно сказано...

    Многим ведь и не объяснишь, что кровное родство крымскотатарскому народу может оказывается быть не только этническим.

• 2007.10.18 | Tatarchuk

  Re: "В подполье можно встретить только крыс..."

  "В подполье можно встретить только крыс..." - довольно спорное заявление. Не могу понять как подпольщик или сын подпольщика мог дать такое название книге. Оно больше подходило бы некоему чекисту-разорителю подполий, такому себе агенту Крысолову.
  згорнути/розгорнути гілку відповідей

  • 2007.10.18 | Научный работник

    Re: "В подполье можно встретить только крыс..."

    Ответ на Ваш вопрос и смысл того, что Петр Григоренко вкладывал в эти слова:
    
    
    Но мы твердо знаем, что В ПОДПОЛЬЕ МОЖНО ВСТРЕТИТЬ ТОЛЬКО КРЫС. Из подполья вышли крысы, захватившие власть над людьми. В подполье растится культура еще более страшных грызунов. И как бы они ни назывались — «красные бригады», «ирландская армия», «черный сентябрь» или еще как, — это крысы, с которыми человечество сосуществовать не может. Крысы добились изгнания меня с Родины, как до того изгнали Солженицына, Чалидзе, Максимова, а после Ростроповича, Вишневскую, Рубина... Но будущего у крыс нет. Мы вернемся на Родину и увидим наш освобожденный от крысиной напасти народ.
    http://www.memo.ru/history/diss/books/grightml/index.htm
    згорнути/розгорнути гілку відповідей

    • 2007.10.18 | И. С.

      Re: "В подполье можно встретить только крыс..."

      Дело в том, крымскотатарское национальное Движение не было "подпольным".
      згорнути/розгорнути гілку відповідей

      • 2007.10.18 | Chief

        Re: "В подполье можно встретить только крыс..."

        И. С. пише:
        > Дело в том, крымскотатарское национальное Движение не было "подпольным".
        
        И это было очень близко П.Григоренко, поскольку крымскотатарское движение было гласным и никогда не позиционировало себя как подпольное.
        
        Григоренко выступал против подпольной борьбы, он и его соратники по диссидентскому и крымскотатарскому движению были легалистами - выступая за то, чтобы государство выполняло собственную конституцию и собственные законы. Все это в известные времена в известном государстве трактовалось как "антисоветчина" со всеми вытекающими отсюда последствиями.
        згорнути/розгорнути гілку відповідей

        • 2007.10.18 | Tatarchuk

          и тем не менее совсем без подполья нельзя

          згорнути/розгорнути гілку відповідей

          • 2007.10.18 | Chief

            Re: и тем не менее совсем без подполья нельзя

            Совсем без подполья и вправду нельзя, поскольку даже история крымскотатарского национального движения показывает, насколько неадекватно власть воспринимала эту открытость: ты ей про Конституцию и права человека, а она тебя - за решетку
            згорнути/розгорнути гілку відповідей

            • 2007.10.18 | Исмаил

              Re: и тем не менее совсем без подполья нельзя

              Как же без подполья? А где хранить банки с закрутками овощей? И самоделдьное вино лучше хранить в подполье. А если речь идет о нелегальщине, то в эпоху нанотехнологий нельзя ничего скрыть. Так что и не надо.
              згорнути/розгорнути гілку відповідей

              • 2007.10.19 | Альберт

                Re: и тем не менее совсем без подполья нельзя

                16:03 18 ЖОВТНЯ 2007
                
                Прес-служба Президента України Віктора Ющенка
                
                Вітання Президента України учасникам урочистостей з нагоди відзначення 100-річного ювілею від дня народження Петра Григоренка
                
                Дорогі співвітчизники!
                
                У ці дні Україна відзначає 100 років від дня народження Петра Григоровича Григоренка – людини, яка по праву вважається фундатором правозахисного руху в колишньому Радянському Союзі.
                
                Петро Григоренко був першим серед тих, хто у 60-70-х роках XX століття не зміг мовчати й відкрито виступив на захист демократичних прав і свобод людей від комуністичної сваволі.
                
                Він був засновником Московської та Української правозахисних Гельсінкських груп, ініціатором створення Робочої комісії з розслідування використання психіатрії в політичних цілях. Петро Григоренко зробив визначний внесок у боротьбу кримсько-татарського народу за відродження справедливості, він був автором праці «Дискримінація кримських татар продовжується». Саме Григоренко вперше порушив перед ООН питання про деколонізацію СРСР.
                
                Пройшовши усі пекельні кола комуністичної репресивної машини, Петро Григоренко зберіг віру в справедливість, почуття людяності. Він не полишив мрій про політичну свободу, за яку боровся. Його дух переміг силу режиму.
                
                Радянська влада розжалувала генерала Григоренка до рядового, позбавила його усіх відзнак і громадянства рідної країни, змусила померти на чужині.
                
                Мужність Петра Григоренка, його чесність, відданість справі захисту людських прав стали прикладом для багатьох інших борців за свободу.
                
                Наслідками його діяльності стали революційний переворот у свідомості людей, повалення тоталітарного режиму, непросте, але незворотне просування шляхом демократії.
                
                Сьогодні, схиляючи чоло перед пам'яттю видатного правозахисника Петра Григоровича Григоренка, ми засуджуємо будь-які прояви тоталітаризму, нетолерантності, неповаги до людської гідності.
                
                Його ім'я назавжди залишиться в нашій історії та наших серцях.
                
                Віктор ЮЩЕНКО
                
                http://www.president.gov.ua/news/data/21_19937.html