11/12/2007 | Tatarchuk

Dobroho dnia,

ce ne novyna, ale nadsylaju dlia ciu Majdanu stattiu, jaka moze vam buty cikavoju (osoblyvo zaraz, u svitli podij v Ktymu). meni jiji dav Fevzi Amzayev, student kanadskoji -ukrainskoji parlamentskoji prohramy (CUPP), jakyj zaraz perebuvaje v kanadi na misiacznij praktyci v Knadskomu parlamenti. moze ce (abo xosz jakas czastyna) bude zhodytsia czytaczam majdanu.

vsioho najlipszoho.

Bohdan

"Ottavskyj Visnyk" http://ov.ottawa-litopys.org/




Февзі Амзаєв.

Fevzi Amzayev (fevzi_amza@yahoo.com)



------------------------------------------------------------------------------------------


Кримці в контексті формування української політичної нації. - НаУКАМА, 2007.





План

Вступ



Розділ 1. Статус й ідентичність кримців

1.1 Категоріальний апарат

1.1.1. Кримці та кримські татари

1.1.2. Політична нація

1.2. Кримці як корінний народ Криму

1.3. Кримці як автохтонна спільнота Криму

1.4. Ґенеза національної мобілізації кримців

1.4.1. Теоретичні засади нації

1.4.2. «Виникнення» кримської нації

1.4.3.Депортація та її наслідки «очима кримців» або національна свідомість у вигнанні

1.4.4. Кримці в незалежній Україні

1.5 Висновок



Розділ 2. Тенденції формування української політичної нації

2.1. Українська політична нація

2.2. «Українська нація» в інтелектуальних колах

2.3. «Українські міфи» як інструмент легітимізації

2.4. Еліта про українську націю

2.5 Висновок



Висновки

Список використаних джерел та літератури













Вступ.



Актуальність теми:

· Незакінченість процесу формування української політичної нації.

· Неврегульованість статусу кримців у правовому полі України. Національно-представницькі органи кримських татар – Національний Меджліс та Національний Курултай – перебувають поза правовим полем України.

· Невирішеність проблеми самовизначення кримців на території України.



Предмет: кримці (політичний, соціокультурний аспекти).



Об’єкт: українська політична нація.



Мета: дослідити місце кримців у формуванні української політичної нації.



Завдання:

· Дослідити ідентичність і статус кримців.

· Дослідити загальні тенденції формування української політичної нації, та місце кримців в такому процесі.



Хронологічні рамки:

· 1917 (І Курултай. Проголошення Кримської демократичної республіки).

· 1944-1991 (Депортація. У вигнанні).

· 1991 – сьогодення (у складі незалежної України).



Географічні межі: Крим, територія сучасної України.



Гіпотеза:

· Місце кримців у формуванні української політичної нації виглядає моделлю «нація в нації».



В роботі використовувались такі методи: історичний, документальний, порівняльний й аналітичний. Також використовувався загальноприйнятий дискурс філософського пізнавального пошуку, понятійно-категоріального визначення, дедукції і індукції.



Розділ 1. Статус й ідентичність кримців.



1.1 Категоріальний апарат.

1.1.1. Кримці та кримські татари.

Слово «татар» складається з двох компонентів: «тат» і «ар». Перший компонент «вперше зустрічається в давньотюркських письменних джерелах VII-XIII століть й означає «чужинець», «з іншого племені». Другий компонент виходить з давньотюркського слова «ер», й означає «чоловік, особа чоловічої статі».[1]

Етнонім «татар» на історичній арені раннього Середньовіччя в Центральній Азії з’являється як назва одного з монгольських племен, так само як і «моголи», «кереїти», «номани».[2]

Парадоксально, що назва малочисельного монгольського племені татар, яке увійшло у склад Орди Чингізхана, стала використовуватися для позначення всієї «орди» чи всіх племен Чингізхана в Китаї, Середній Азії, на Русі та в Європі. В руському літописі про населення «орди» повідомляється: «… а зовуться татары, а иные глаголют таурмены, а друзи - печенези».[3] Очевидно, що термін «татари» використовувався для позначення «ворога», «чужинця» вже не монгольськими племенами, а тими, кого вони підкорили.

Татари для позначення певної спільноти використовується зараз як «об’єктивна реальність», хоча насправді є ідеологічним конструктом.

Самоназва корінної спільноти Криму – кримці (qırımlı). Саме така назва, як зазначає Р.Куртієв, використовувалась мешканцями півострову у період до анексії Криму у 1783 році. Після анексії Криму Російською імперією історичні умови призвели до того, що протягом XIX-XX ст.. стали активно використовувати термін «кримські татари», задля ідеологічного обґрунтування. Тому, етнонім кримці більш доречний для позначення корінного народу Криму.



1.1.2 Політична нація.

Безперечно, будь-яка нація є спільнота політична. Термін «політична нація» використовується з метою підкреслити різницю між спільнотою, яка уявляється цілісною в межах певної території, тобто «уявляє» чи «об’єктивує» свою належність до цієї території через інститут громадянства, та спільнотою, яка є цілісною в межах певної території, має спільну солідарність, засновану на чуттєвих зв’язках спільного походження та культури; прагне, але не має політичної самовизначеності.

Можна погодитись з Е.Смітом, що слушним є поділ, який запропонував Фрідріх Майнеке у 1908 р. поділивши «нації» на Kulturnation (переважно пасивна культурна спільнота), і Staatsnation, (активна, самовизначальна політична нація)[4]. Можна сперечатись чи можна назвати націю назвати «культурною», але те, що поділ є доречним - не викликає сумнівів.



1.2. Кримці як корінний народ Криму.

Перекладаючи з англійської термін «indigenous people» можна перекласти не тільки як «корінний народ», а і як «корінна спільнота», з огляду на «заангажованість» терміну «народ».

Корінний народ – спільнота (по відношенню до певної географічної чи політичної території), чия ідентичність історично сформувалася на даній території.

Водночас термін «корінний народ» не має універсального, стандартного чи сталого визначення. Його можна застосовувати до будь-якої спільноти, яка перебуває в межах визначеної географічної території з якою вона має перший історичний зв’язок.

Проте, яку саме спільноту у сучасному світі можна визначити як «корінний народ», які мають бути «атрибути» у цієї спільноти? На має чіткої наукової парадигми, щодо застосування цього терміну.

Однією зі спроб характеризувати «корінні народи» можна вважати визначення таких міжнародно-визнаних організацій, як Організація Об’єднаних Націй та Міжнародна Організація Праці. У Декларації Організації Об’єднаних Націй «Щодо прав корінних народів»[5] та Конвенції Міжнародної Організації Праці «Щодо корінних народів та племен в незалежних країнах»[6] корінний народ ототожнюється з «закритою» культурною спільнотою, яка веде племінний образ життя, й яка не інтегрована сучасним світом. Такі корінні народи потребують захисту держави задля забезпечення власної культурно-історичної ідентичності. Вони мають право на громадянство тієї держави, в межах якої перебувають (the right to a nationality), на культурне самовизначення. Корінний народ – культурна група, якій притаманна історична асоціація з конкретним регіоном (територією), яка колись чи зараз мешкала на певній території, яка потребує захисту задля збереження власної ідентичності. Ототожнюються терміни «корінний народ», «автохтонне населення», «плем’я» чи «етнос» (як автономної, не інтегрованої формації).

Така характеристика притаманна, наприклад, індіанцям Північної Америки, які існують в резервуарах, аборигенам Австралії, папуасам Папуа-Нової Гвінеї, які досі ведуть племінний образ життя. Проте не для таких корінних народів як баски, курди чи кримці, які не ведуть племінний образ життя, інтегровані в сучасний глобалізований світ, які прагнуть політичної визначеності.

Задля уникнення омонімів, що є результатом маніпуляцій, слушно, спираючись на конкретні приклади спільнот, розмежувати й термін «корінний народ», щоб не прирівнювати, скажімо, індіанців та басків чи кримців.

У правовому полі України поняття корінний народ не визначено. Конституція України, яка приймалася у 1996 році, змінювалась і доповнювалась окремим законом від 8 грудня 2004 року, згадує про «права» «корінних народів» України. Проте ці права «корінних народів» України за ст. 11, ч. 3 ст. 92 і ч.3 ст.119 зводяться до фундаментальних «прав людини і громадянина», які гарантуються статтями 3 і 24 Конституції України[7]. Конституція Автономної Республіки Крим, прийнята ВР України в грудні 1998 року, не випадково, уникає згадки про корінні народи. Окрім зазначених статей права корінних народів в Україні не регулюються жодним нормативним актом.



1.3. Кримці як автохтонна спільнота Криму.

Слово «autochthonous» відоме нам з античної Греції. Означає «те, що передувало виникненню тріщини на земній поверхні»(«sprung from the earth»).[8] Дещо іншого значення воно набуло вже в стародавньому Римі - (аutos – сам, chton – земля) – те, що постійно на землі, що можна асоціювати з землею.[9]

Сучасне тлумачення терміну використовується не тільки в суспільних науках, а й, скажімо, в біології. Наприклад, автохтони – види сім’ї організмів, які від часу свого становлення перебувають в даній місцевості.[10] Приблизно таке саме розуміння і для визначення «автохтону» – представник групи (популяції людини), етногенез якої проходив на даній території, без істотного зовнішнього впливу.[11] Напевно, просто не існує такої етногенези, яка б проходила без зовнішнього впливу.

Редукціонуючи вищезазначене, «автохтонний народ» можна визначити як «(етнічну) спільноту, яка від часу свого (формування) становлення перебуває на даній території».

Кримців традиційно називають автохтонним населенням Криму.[12] Вважається, що етногенез кримців починається з таврів – «першої» людяності Криму.

Першу згадку про таврів ми знаходимо у Геродота: «Таври були диким народом, які жили війною та розбоєм… Був в них цар… Поділялись таври на два племені – південне та північне. Північні таври були кочівниками, південні – землеробами. Таври приносили чоловічі жертви. Воєнних військовополонених вони вбивали, а голови полонених втикали на шести, які висілися над їх оселями. Коли цар вмирав, разом з ним ховали усіх, хто користувався його повагою».[13]

Етнічна приналежність таврів не з’ясована. Однозначно ідентифікувати цю спільноту дослідники не наважуються.

Етногенез кримців відбувався внаслідок культурної і кровної асиміляції, на чітко визначеній території – Кримському півострові. Починаючи з таврів, півострів «відвідували» представники індоєвропейської (кіммерійці, греки, скіфи, сармати, готи і т.д.) і алтайської (гуни, печеніги, кипчаки, «татаро-монголи» і т.д.) мовної сім’ї. Всі ці спільноти приходили в Крим, завойовники залишалися на плодючих місцях Півночі Криму (поле), й переходили до осілого способу життя, переможені тікали до Півдня (гори), в більшості випадків займаючись збиральництвом. В.Е.Возгрін висловлює гіпотезу, що спільноти, які приходили у Крим не знищувались остаточно чи тікали кудись та на чомусь, а залишалися у Криму, асимілюючись, може переймаючи культуру чи мову прибулих.[14]

Можемо не сприйняти парадигму про «безперервність» формування кримців (оскільки з таким самим успіхом можна було б починати етногенез будь-якої спільноти з Адама чи Єви), або те, що сучасні кримці перейняли «щось» (елементи культури, мови…) у тодішніх таврів чи скіфів. Проте маємо всі підстави визначити спільноту, яка формувалася на території Криму і перебуває на цій території, автохтоном або автохтонною спільнотою Криму.









1.4. Ґенеза національної мобілізації кримців.

1.4.1. Теоретичні засади нації.

Виходячи з того, що даний параграф не присвячений цій тематиці, спробуємо побіжно розглянути дві найбільш поширені теорії походження нації – примордіалістську та модерністську.

Для примордіалістів нація є безперервним, природним явищем. Нації, з їх точки зору існували ще в донаціналістичну епоху. Для модерністів нації – «уявлена спільнота», «винахід» модерної доби, штучне утворення. «Авторитетом» останнього напрямку вважається видатний дослідник теорій нації та націоналізму Бенедикт Андерсон.

Андерсон пропонує таке визначення: «Нація – уявлена політична спільнота». В концепції нації Андерсона уявлення посідає визначальне місце. «Одними з факторів, які спричинили виникнення нових спільнот (хоча уможливлюється й їх відсутність), є революційний перехід від капіталізму до розмовних мов, Реформація, капіталістичне друкарство, адміністративні народні мови, «вибір» мови видається поступовим, неусвідомленим, прагматичним, щоб не сказати довільним кроком», - зазначає Андерсон[15].

На думку Андерсона, друковані мови заклали підґрунтя національної свідомості трьома різними шляхами:

Створили єдиний простір взаємообміну й комунікації.
1. Капіталістичне друкарство надало мові нової стабільності, яка, в кінцевому підсумку, допомогла вибудувати центральний для суб’єктивної ідеї нації образ її стародавності.
2. Капіталістичне друкарство створило мови-при-владі. Друкована діалектна мова перемагала, асимілювала, тому претендувала на звання літературної мови.[16]
3.
Як модерністи, так і примордіалісти, визнають, що нація - насамперед спільнота політична. Проте, якими характеристиками вона має володіти – невідомо.

Єдина спільність наукових визначень нації є те, що нація – це, насамперед, спільнота політична.

Відповісти на питання «що є нація, чому і як, де і коли вона виникає, які є атрибути нації» намагається британський дослідник Е.Сміт. Він виділяє дві моделі нації: західну(політичну) та східну(етнічну). Різниця в тому, що в першому випадку спільнота мобілізується на основі політичній, в другому випадку – на основі етнічній.

Для західної моделі нації характерна більше політична солідарність: територія, політико-юридична спільність, ідеологія, громадянська культура. Для східної нації характерна етнічна солідарність, яка ґрунтується більш на сакральних уявленнях: генеалогія та спільне походження, мова, рідна мова, культура (звичаї та традиції).

Теорія Сміта щодо поділу моделей націй є слушною. Очевидно, що в основі такого поділу лежить історико-культурна, цивілізаційна специфіка кожного регіону, в даному випадку - «західного та східного».

Узагальнюючи, спираючись на попередніх дослідників Е.Сміт пропонує такі спільні параметри, присутність яких у суспільній свідомості свідчить про наявність національної ідентичності (тобто й існування нації):

1. Історична територія, або рідний край.

2. Спільні міфі та громадська культура.

3. Спільна масова культура.

4. Єдині юридичні права та обв’язки для всіх членів суспільства.

5. Спільна економіка, можливість вільно пересуватись у межах національної території.[17]



1.4.2. «Виникнення» кримської нації.[18]

Нація в сучасному розумінні виникає в часи просвітництва. Своєрідним «генератором» ідей просвітництва вважається Європа, тому й перші «нації» виникають саме в Європі.

Кримське просвітництво пов’язано з іменем Ісмаїла Гаспринського (1851-1914). Засновник пантюркизму, головний ідеолог руху оновлення – джадідізму, публіцист, видавець першої кримської газети «Терджіман», один з організаторів першої мусульманської партії «Іттіфак аль-муслімін». Заклав основу реформування системи народної освіти тюркських народів.

Гаспринський вважав, що кримці, як і всі тюрки, зможуть гідно розвиватися на своїй землі, тому виступав проти еміграції. В його висловлюваннях простежуються трепетне ставлення до праці на власній землі та важливість збереження своєї етнічної території. «Землю легко втратити, але важко повернути її. Тримайтеся за свою землю обома руками!» - писав він. [19]

Гаспринський виступав за культурне відродження та об’єднання колоніальних народів, що є реальним, в першу чергу рідним за мовою та релігією тюркських народів, сприяння інтеграції ісламської культури з західною, підготовку висококваліфікованих кадрів в усіх сферах життя, широке долучення мусульман до культурного, політичного життя імперії, в результаті, поступове реформування тоталітарної, православно-монархічної імперії в демократичну країну, де поважались би права всіх людей, в тому числі й права націй на самовизначення. [20]

На основі ідей Гаспринського на початку XX століття в Криму народжується більш радикальна та революційна течія руху кримців, яка концентрувалась біля депутата Державної Думи Росії Решата Мехді. До цього ж періоду можна віднести й активізацію дій кримської діаспори в Криму, в першу чергу серед студентів – кримців. Створена організація «Ватан» підтримувала зв’язки зі співвітчизниками в Криму, розповсюджувала серед них нелегальну монархічну літературу.

Ідеї Гаспринського підготували рух кримської інтелігенції початку XX століття на чолі якого стали такі видатні діячі як Номан Челебіджіхан, Джафер Сейдамет, Амет Озенбашли, Сеїтджеліл Хаттат та ін., які ініціювали скликання I Курултаю (загальних зборів представників) - діяльність якого була розпочата 26 листопада 1917 року й тривала до середини грудня, - результатом чого було проголошення Кримської Демократичної Республіки, Президентом якої було обрано Номана Челебіджіхана.[21]

Інтерес викликає Конституція Кримської Демократичної Республіки – «Основний закон кримської нації», яку була прийнята на загальнокримському Курултаї 13 грудня 1917.

Основні засади Конституції такі: Курултай визнає право кожної нації на формування свого національного життя та свого самоврядування (ст.1); передбачається створення постійного виборного Парламенту (Меджліс-і Мебусан), строк повноважень цього органу (3 роки), норма представництва (1 член Парламенту від 5000-7000 виборців) (статті 2-6); передбачається визнання незалежності влад (законодавчої, судової, виконавчої) (ст..7), врегульовано процедуру нормотворчої діяльності національного Парламенту, діяльність інших влад Республіки (статті 8-14); визнається принцип «народовладдя»; проголошується принцип свободи особистості, місця перебування, свобода совісті, релігії, союзів, зібрань, «захист національних і політичних прав національних меншин»; передбачається дієвість Основного Закону в конкретному просторі – Демократичній Республіці Крим (статті 15-16), анулюються титули Мурза, Бей, Челебей, Князь та інших звань, які хоч якось можуть підкреслити нерівність (ст.17); забезпечується абсолютна рівність політичних та соціальних прав чоловіків та жінок, з чого передбачається прийняття спеціального закону.[22]

В основі Конституції – Кримська нація (Qırım Milleti). Очевидно, що ця нація має етнічні корені, на яких і «заснована».

Важливим є Звернення (Прокламація) Національного Уряду від 18 грудня 1917 року до всієї громади Криму. З огляду цікавості цього документу, наведемо його повний текст.

«Громадяни!

Національний Курултай кримських татар прийняв свою Конституцію та створив Кримськотатарський Парламент. Отримавши вотум довіри від Парламенту, Кримськотатарський національний уряд з сьогоднішнього дня приступає до виконання своїх обов’язків.

Кримці та всі мешканці Криму щасливі від того, що на той час, коли у всіх областях Росії проходять бунти, повстання, та анархія, тут вдалось успішно створити парламентський національний уряд. Національний уряд кримців вважає своїм обов’язком охороняти не тільки щастя та благополуччя нації кримців, але також захищати честь, життя та майно всіх без винятку громадян Криму, захищаючи їх від пограбувань, анархії та безладу.

Разом з усіма іншими мешканцями Криму кримці також страждали, проливаючи сльози, під тиранією колишнього російського уряду та разом з ними мріяли визволитися від цієї великої темної тюрми. І зараз вони, з високим почуттям рівності, братерства із своїми земляками, з готовністю до жертв, прагнуть до співробітництва з усім демократичним світом, щоб зберегтися, вирватися від кровавих кігтів смути, яка знищує шедеври мистецтва, руйнує пам’ятники, перетворює у попіл палаци та храми, погрожує квітучому Кримському півострові.

Кримський національний уряд повний твердої рішучості встановити та захистити в Криму мир та порядок, він зможе уникнути голоду, товарного дефіциту, запобігти мародерству та пограбуванням.

Кримський національний уряд, визнаючи та поважаючи особисті та національні права кожного, вимагає від інших взаємної поваги до своїх національних прав. Він доводить до загального відома Національну Конституцію – основний закон, якому кожний мусить коритись й який кожний громадянин мусить поважати.

Президент та члени Уряду».[23]

(Російський переклад (текст Звернення було опубліковано мовою кримців в газеті «Millet» 1917р., 18 грудня) досить суперечливий з погляду зіставлення термінів «нація» та «народ». Кримською мовою “millet” можна перекласти як «нація», так і «народ», якщо не розрізняти ці поняття. Тому слово «народ», через заангажованість та невизначеність, інколи поданий в перекладеному тексті «Звернення», свідомо замінювався на більш чіткий термін «нація»).

Зі створенням Кримської Демократичної Республіки на чолі із Н.Челебіджіханом відбулось «зародження» кримської нації, в розумінні модерного часу. Не важливо скільки вона проіснувала, важливо, що відбулось політичне самовизначення кримської спільноти.

Дуже важливо, що хоч нація і мала етнічне походження, вона відмовлялась від традиційних «канонів»: прошарків розподілу соціуму, права жінок. Кримська нація 1917 року створилася на основі майбутнього об’єднавчого міфу, зберігаючи при цьому своє етнічне походження. Кримську Демократичну Республіку не можна характеризувати «відродженням» якихось-то часів Кримського Ханства. Сформувалась національна ідентичність кримців, яка, за Е.Смітом, мала: 1) історичну територію та рідний край – Крим; 2) спільні міфи та громадську культуру; 3) спільну масову культуру (мова, культура, сакральні уявлення); 4) єдині юридичні права та обв’язки для всіх членів суспільства, що передбачалось національним урядом та Національною Конституцією; 5) спільну економіку, можливістю вільно пересуватись у межах національної території – Криму, фактично Кримської держави-нації.

Не можна стверджувати, що ідея створення Республіки була поширеною тільки серед кримської інтелігенції. Створення держави-нації було викликом, потребою всього суспільства, зважаючи на історико-політичні умови, спричинені початком XX століття.

У «народній творчості» того часу (1914-1917), продовжуючи цю традицію й в радянський період, були поширені поетичні твори, спрямовані на легітимізацію нації. Варто наголосити, що творці таких творів були далекі від політичної еліти, тому вірогідність «замовлення зверху» унеможливлюється. Такі твори виражали настрій Кримського соціуму.

Результатом створення в Криму Демократичної Республіки була Автономна Кримська Радянська Соціалістична Республіка створена після захоплення Криму «червоними» окремим Декретом Всеросійського центрального виконавчого комітету народних комісарів[24], оскільки, як писав Ленін, «Радянська Росія представляє автономію всім народам на її території та підтримує створення ними місцевих республік, відповідно до принципу кожного народу на самовизначення. Тільки цей принцип дозволяє встановити братські відносини між усіма націями, які входять до Радянської Росії».[25] Конституція автономної Кримської Республіки була подібною за суттю до конституцій інших республік РС, ідеологізованих «марксистсько-ленінськими» лозунгами в «радянській інтерпретації». Конституція Кримської РСР зокрема передбачала: «…відміну всіх існуючих раніше національних та національно-релігійних привілей та обмежень. Державними мовами в Кримської РСР приймалися російська та татарська (ч.4 ст.2)»[26].



1.4.3. Депортація та її наслідки «очима кримців» або національна свідомість у вигнанні.

18 травня 1944 року було депортовано з історичної батьківщини всіх кримців. Приблизна кількість депортованих складає 200 тис. осіб. Операцію було завершено о 16 годині 20 травня: 67 ешелонів були відправлені на схід, в Середню Азію та на Урал. Ревзіє Ханум, якій на той час було 12 років, розповідає: «При завантаженні нас роз’єднали. Всі, хто був у вагонах, були шоковані, ніхто нічого не розумів. Інколи поїзд зупинявся, заходили кілька офіцерів, якщо були мертві (бо по дорозі люди вмирали від хвороб, голоду, тяжких умов) – їх викидали. Два-три дні не давали пити та їсти. У вагонах були зазвичай жінки, діти та старі».[27] За період депортації кримці, за даними Національного Руху, втратив 46,2% від загального складу. Враховуючи наслідки цієї трагедії, можна говорити про спрямовану політику геноциду.

Вже на початку 1950-х років на місцях висилки кримців в республіках Середньої Азії активізується Національний Рух за повернення на рідну землю та відродження своїх прав. Основи Руху закладають активні представники народу, серед яких були колишні фронтовики, партизани, підпільники. У 1956 вони направляють в Москву звернення на адресу центрального керівництва СРСР, під якими підписуються тисячі кримських татар. У зверненнях вимога повернути кримців на їх Батьківщину та встановити автономну республіку в Криму. Крім усенародних звернень, у центральні органи влади кримцями посилалися індивідуальні та колективні листи з такими ж вимогами. Але найчастіше всі вони були без відповіді, їх автори зазнавали утисків і гонінь.

З восени 1957 року з’являються перші ініціативні групи, які з середини 1960-х вже діють практично у всіх населених пунктах. Рух спочатку починається в Узбекистані, потім у Казахстані, Таджикистані, Киргизстані, Росії. Ініціативні групи були створені за територіальною ознакою: вулична – сільська – селищна – міська – районна – обласна – республіканська. Ініціатором міг бути кожний кримець, який допомагав Рухові, та вносив свою частку у національну справу. В Ініціативної групи було своє ядро – кільки осіб, які користувались моральним авторитетом у населення.

По суті, через те, що дії Руху обмежувались, все це було на власний страх і ризик, не було якоїсь пропаганди у ЗМІ, не створювалися організації чи партії – на першому етапі, - це колишня інтелігенція, офіцери, військові. Бажання повернутися на рідну землю, відновити свої права – це було тим об’єднавчим чинником майже усіх депортованих кримців. Деякі, незважаючи ні на що, після відміни комендантського режиму поверталися в Крим. Такі люди також автоматично ставали в ряди «ініціаторів», їх повернення пов’язували з Національним Рухом.

З цього приводу дуже цікавим є документ Національного Руху, представлений на ім’я XXIV з’їзду КПРС в березні 1971 року, скріплений 55 тисячами підписів «трудящихся кымских татар». В документі представлені такі вимоги кримців:

1. Вирішити корінне питання – організовано повернути кримських татар на Батьківщину, в Крим, компактно заселити їх без усіляких умов та обмежень.

2. Відродити Кримську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку, як основу національного рівноправ’я кримськотатарського народу.

3. Ліквідувати всю художню, історичну, навчальну літературу, яка містить наклеп на наш народ, яка фальсифікує історію Криму та кримських татар.

4. Притягти до кримінальної відповідальності осіб, які винні у створенні режиму комендантського надзору, виконавців, організаторів та їх покровителів здійснення такого режиму, як провідників расизму та практиків геноциду, а також покарати літературних наклепників і фальсифікаторів нашої історії.[28]

Вимога повернути кримців у Крим та відродити їх державність є показовою, характерною рисою спільної солідарності кримців, асоціативна ідентифікація себе з рідної землею, прагнення політичного самоствердження на цій землі – характерні риси нації.

Одним з тих, хто першими визволяв Крим від «нацистів», був Джеміль Осман Веліля-огли, капітан зенітно артилерійської батареї, 160 полка Червоної армії. Дізнавшись про майбутнє виселення, Джеміль Бей повернувся додому й намагався самостійним шляхом вивезти свою родину з Криму, щоб вони не зазнали тих труднощів та насилля «червоної влади» у правильності якої він дуже сумнівався. Хоча у його характеристиці командиром дивізії й було зазначено, що «Джемиль Велиляев - истинный коммунист, воин и патриот СССР». Проте, незважаючи на такі заслуги йому не дозволили вивезти свою родину з Криму, зберегти її. Його родину було депортовано разом з усіма. А Джеміль Бей був вимушений і надалі продовжувати визволяти «Отчизну» у лавах Червоної армії, дійшов до Берліну, звідки через два роки був демобілізований й «повернувся» до своєї родини, яку знайшов вже на «новій Батьківшині» у м.Шахрісабзі, Кашкадарінської області, УзРСР.

Вже у 1977 Джеміль Бей, посадивши у «Запорожець» майже дев’яносторічну тещу, дружину, двох дочок та собаку осмілився кинути виклик радянській владі, повернувшись до Криму. Тут він, як і всі ті кримці, які мали «нахабство» повернутися в Крим, зазнав страшного тиску з боку членів КДБ, які постійно докучали «вимогами» виїхати з Криму; органів місцевого самоврядування, які не прописували. Але, незважаючи на всі труднощі, Джеміль Бей домігся свого, залишившись.[29]

Сум за Батьківщиною, велике бажання жити на землі своїх пращурів, дідів та прадідів, патріотична стійкість та витривалість – все це не давало забути рідну землю. Одним з тих, хто повернувся у Крим у ранні роки після депортації, був відомий патріот Криму Муса Мамут. Це людина тяжкої долі, його ім’я навіки залишиться у національній свідомості. Муса Мамут, після приїзду до Криму у своє рідне село Беш-Терек (нині с.Донське, Сімферопольського району), був заарештований за те, що мав нахабство повернутися. Після виходу з тюрми через два роки «за добру поведінку», він не виконав вимоги влади виїхати.

Відомий епізод про те, як одного разу до дому Муси Мамута прийшов товариш Саприкін, лейтенант КДБ. Він повідомив Мусу, що з ним хоче говорити прокурор. Тоді Муса Мамут, вже знаючи, що його або розстріляють, або депортують насильно, облився бензином та спалив себе на очах Саприкіна, інших мешканців села. На його похорони (дженазє) з’їхались майже всі кримці, які перебували на той час в Криму.[30]

Наведемо невеличкий уривок з віршу Г.Александрова, присвячений розмові Муси Мамута з дружиною (мовою оригіналу):



Уедешь - не останусь я один.

Нас будет двое – я и Крым.

А вместе с ним я не одинок.

Он дерево, а я его листок.

Уйдут и дети – ваша воля.

Идите – только без меня.

Я не держу вас, не неволю.

Не жалуюсь на злую долю,

Но Крым – дороже, чем семья,

Чем жизнь постылая моя.

Живой я не расстанусь с Крымом,

Он станет мне тобой и матерью любимой.[31]



В період після депортації й до початку 1990 років не можна було навчатися у кримських вишах. І.Ізедінов розповідає про те, як він у 1956 році написав листа ректорові Кримського господарського інституту, що хоче навчатись саме в цьому виші. У своїй автобіографії він написав все, як є. Про те, що він кримський татарин, народився в Криму і т.д., і через деякий час отримав відповідь, що він може скласти іспити на загальній основі. Після закінчення 10-го класу в 1957р., він відправив свої документи у приймальну комісію, а сам поїхав потягом. Голова приймальної комісії побачивши його прізвище перекресленим червоним шрифтом у списку, сказала: «Ваші документи ми відправили поштою знову в Узбекистан». На питання Ізедінова: «Що робити далі?», вона відповіла: «Їдьте в Москву, беріть дозвіл в М.С.Хрущова, що маєте право вчитися в Криму. Привезіть цю довідку до нас в Сімферополь, і ми вас допустимо до іспитів».[32]

З 1964 року в Москві організовується Постійне представництво кримських татар, яке являло собою періодично змінну делегацію народних представників. Рішення направити народного делегата виносила місцева ініціативна група, а затверджувала республіканська. Делегатові видавався мандат – документ, де були відображені його повноваження та основні вимоги нації. Того, хто виїжджав з Москви, змінював інший делегат, що дозволяло забезпечити постійну присутність у столиці кримських представників.

Тут вони постійно повідомляли державних чиновників, керівників різних наукових установ, редакцій газет та журналів, відомих письменників, громадських діячів про національне питання кримського народу. Основною метою делегатів було домогтися прийому у керівництві. Це вдалося у 1957, 1965, 1967 рр., коли делегації від кримців були прийняті на вищому державному рівні. Крім цього, делегати влаштовували акції, мітинги, присвячені відомим датам (18 травня – День депортації, 18 жовтня – заснування Кримської АССР). В такі дні в Москві перебувало понад кількох сотень кримців. Влада влаштовувала на них спеціальні облави по всьому місту, арештовували й під охороною вивозили зі столиці.

1966-1969рр. відмічені найбільшою активністю кримців. У Рух приходять опозиційно налаштовані до комуністичного режиму люди, вони вже не просять, а вимагають повернути свої права. У Рух широко включена молодь, в основному інтелігенція. Зароджуються нові форми боротьби. У місцях мешкання народу та в Москві організовуються та проводяться багато мітингів, демонстрацій, акцій. Проте вони жорстоко були подавлені владою.

Під тиском багатотисячних мітингів кримських татар керівництво країни вимушено було 5 вересня 1967 року прийняти Указ Президіума ВР СРСР, який визнав «необоснованость огульных обвинений в адрес крымскотатарского народа», але не реабілітував його повністю.[33] Кримцям дозволялося селитися по всій території країни, але було вжито заходів, щоб не пустити їх до Криму. Незважаючи на це, до Криму постійно виїжджають сотні кримських сімей, особливо наприкінці 1980-х років. Вони підпадають під державні репресії: їм не оформлюють документів на куплені або побудовані будинки, не прописують, не беруть на роботу, дітей – до школи. Оселі кримців руйнуються бульдозерами, «активістів» саджають у тюрми «за порушення паспортного режиму». Серед того російськомовного населення, яке перебувало на той час в Криму, можна було почути такі фрази: «Нащо ви ТАТАРИ сюди приїхали? Уїжджайте в свій Узбекистан», «Мало вас, татар, Сталін повбивав». Чи, наприклад, якщо кримці їхали у громадському транспорті, показували на них пальцем, говорячи: «Вон, татарин едет!». Таке ставлення тривало до середини 90-х (!) років, та й зараз в Криму можна почути такі самі фрази, може тільки в трошки спрощеному варіанті.[34]

Такі факти, свідчення показують, що незважаючи на протидію режиму, влади, ідеології - кримці не втратили свою ідентичність. Рух протидії сприяв зближенню та єднанню, національній мобілізації кримців.





1.4.4. Кримці в незалежній Україні.

Основне питання, яке постало на порядку денному після повернення кримців в Крим, було відродження власної державності. Про цей факт свідчить «Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу»,[35] прийнята на першій сесії другого Курултаю (перший Курултай був у 1917 році) кримців, де дається негативна оцінка відновленню Кримської АРСР у формі територіального утворення, яке розглядається не інакше, як “прагнення юридичного закріплення результатів депортації кримських татар в 1944 році”. Відповідно до рішень Курултаю по всій території Криму в місцях проживання кримців обираються районні (регіональні), міські, селищні та сільські меджліси. У всіх прийнятих документах Курултаю, а також заявах обраних керівників Меджлісу підкреслювалося, що “Курултай і обраний ним Меджліс є вищими представницькими органами кримців, які збираються на переломному етапі історії нації для вирішення її невідкладних проблем”,

Національний Курултай Кримських Татар (Qırımtatar Milliy Qurultayı) та Національний Меджліс Кримських Татар (Qırımtatar Milliy Meclisi), - повна назва, - виконують функцію консолідації та солідарності кримців. Проте, ці інститути не закріплені в правовому полі України, немає того законодавчого акту, який закріплює статус національних органів у правовому полі України.

Парадоксальна невизнаність Національного Курултаю та Національного Меджлісу де-юре, не заважає офіційному Києві легітимізувати національні органи кримців де-факто, співпрацюючи з ними.

Сьогоднішнє молоде покоління кримців, розуміючи всю важливість ситуації, яка склалася, на рівні громадських організацій, актуалізує питання про національне самовизначення кримців у вигляді національно-територіальної автономії.[36]

Серед кримців дедалі частіше поширюються ідеї про національну самовизначеність, суспільство повертається до звичаїв та традицій, посилюється ісламський чинник.[37] Засновано радіо кримською мовою, телепрограми, у вишах захищаються все більше робіт, пов’язані з кримською тематикою. Така тенденція є результатом консолідації й солідарності всередині кримської нації.



1.5 Висновок.

Отже, підсумовуючи вищезазначене, доходимо таких висновків, що кримці є автохтонами, корінною спільнотою Криму; рух кримської інтелігенції на початку XX століття, Національний Курултай у 1917, - легітимізували, «зародили» кримську націю в розумінні модерного часу. Важливо, що хоч «постала нація» і мала етнічне походження, вона відмовлялась від традиційних «канонів», зокрема від розподілу соціуму на привілейовані прошарки. Кримська нація 1917 року створилася на основі об’єднавчого міфу «майбутнього», зберігаючи при цьому своє етнічне походження.

Засади Національної Конституції Демократичної Республіки – яскравий приклад того міжетнічного врегулювання та стабільності в Криму, якого ми всі так прагнемо.

Факти, свідчення періоду «у вигнанні» доводять, що незважаючи на протидію режиму, влади, ідеології - кримці не втратили своєї ідентичності. Рух протидії сприяв зближенню та єднанню, національній мобілізації кримців. Вимога повернути кримців у Крим та відродити їх державність є показовою, рисою спільної солідарності, ідентифікація себе з рідної землею, прагнення політичного самоствердження на цій землі – характерні риси нації.

Вимога (самовизначення) державності в період у вигнанні, актуалізується з новою силою в незалежній Україні, спричинене національним почуттям: спільною трагедією, історичним надбанням, міфом про щасливе минуле.

Кримці ідентифікують себе з Кримом, кримською землею. Даний фактор й унеможливив інтеграцію або асиміляцію кримців за межами Криму у «загальнорадянський народ»; є причиною масового повернення кримців на Батьківщину, незважаючи на усілякі перешкоди.

























Розділ 2. Тенденції формування української політичної нації.

2.1. Українська політична нація.

Процес формування української політичної нації триває й досі, незважаючи на 16 років незалежності України. «Що таке українськість?» чи «Кого можна назвати українцем?», або «Які атрибути українства?» - такі питання досі залишаються відкритими. Поділ України за принципом Схід-Захід – дійсно існує (можна сперечатися з приводу того, чи є цей поділ наслідком політичних маніпуляцій або результатом культурно-історичного розвитку). Українець зі Львову говорить українською, носить вишиванку, довга коса у дівчат є ознакою української жіночності. Зовсім інша ситуація на сході України. «Українцю» з «Донбасу» більше подобається говорити російською, він не хоче одягати вишиванку тощо. Така тенденція простежується не тільки серед так званого «широкого загалу» пересічних громадян, а навіть й серед майбутньої «української інтелігенції» свідомі студенти «осередку українства» «Києво-Могилянської академії» походженням із Східних регіонів, не ідентифікують себе українцями.[38]

Українською політичною нацією називаємо всіх громадян України, або всіх осіб, які мають паспорт громадянина України, незважаючи на їх національну, етнічну приналежність.



2.2. «Українська нація» в інтелектуальних колах.

В інтелектуальних колах України зараз домінує примордіалістська концепція походження української нації.

Очевидно, що в початковий період становлення державної нації, який нині переживає Україна, так зване «соціальне замовлення» полягає в легітимізації її вимог історичними, ідеологічними аргументами.

Для примордіалістів етногенеза українців пов’язана з націогенезою. Обгрунтування таких теорій зводиться до того, що українська нація має найдавніші історичні корені. Цим можна пояснити той факт, що Ю.Шилов «виводить» українців (до речі, як і росіян) з Трипільської культури.[39] Його опонент, Л.Залізняк, називаючи аргументи Шилова фантазією, доводить свою версію.

Л.Залізняк, пропонує варіант генетично пов’язати українців з людяністю Південної Русі, на відміну від більшості українців та росіян, які належать до іншого антропологічного типу. Українці, за його словами, XVI-XVIII ст. за основними етновизначальними показниками (культура, мова, етнічна територія, ментальність, самосвідомість, антропологічний тип) були безпосередніми генетичними нащадками людяності Південної Русі X-XIV століття. Русичі Середнього Подніпров’я, Волині, Галичини, Поділля за етнічними ознаками були праукраїнцями. У його книзі «первісна історія України» один з розділів так і називається: «Київська Русь як праукраїнська держава».[40]

Дещо маргіналізованими є позиції вчених, які пропонують українські моделі модерної нації. Такі моделі здебільшого засновані на концепції Бенедикта Андерсена «уявлених спільнот». Модерністську модель української нації представив американський дослідник Роман Шпорлюк.

Процес становлення української нації розглядається Шпорлюком у контексті становлення світової історії: поширення націоналізму, нерівномірний розвиток різних країн. Як стверджує Шпорлюк, Україна була окраїною розділеною між Росією та Польщею, які були окраїнами передового Заходу. В модерну епоху, коли націоналізм перетворюється на засіб глобальної модернізації відсталих народів, починається трансформація російського і польського суспільств у національні, відбувається становлення російської і польської націй. В конкретно-історичних умовах XIX століття українці опинилися в ситуації, коли доводилося вибирати: або стати окремою нацією, або перетворитися на частину польської і української націй. Оскільки українці мали певну історичну, культурну і навіть державницьку традицію, а також еліту локального патріотизму, вибір на користь першого вищезазначеного варіанту можна було передбачити. Звідси й бере початок зародження України як «уявленої спільноти». «Змагання за незалежність, – наголошує Шпорлюк, – не викликане прагненням відокремитися від ширшого світу; навпаки – воно мотивоване бажанням брати безпосередню участь у світових справах, не через столицю іншої держави, а через створення столиці власної держави. Отже, український проект націотворення був не більше не менше як спробою трансформації периферій декількох націй, які, у свою чергу, були периферіями Заходу, в суверенні спільноти, здатні безпосередньо входити в контакти з ширшим світом, з тим, що у дев’ятнадцятому, а ще більше, у двадцятому століттях вважалося зосередженням сучасної цивілізації в політиці, культурі, науці та економіці».[41]

Українська нація, за Шпорлюком «будувалася» не за принципом етнічності. Перебування під владою імперії Габсбургів та Російської імперії відрізняє й процеси творення української нації. Постає питання: «Україна – одна нація чи дві?» Спільні корені українців не могли бут достатньою передумовою для виникнення єдиної нації. Це усвідомлювалось й українськими елітами. Саме тому вони усвідомлювали важливість ідеї Соборної України, саме тому вони цілеспрямовано працювали над творенням єдиної стандартизованої мови, єдиного культурного, політичного простору. Шпорлюк припускає таку думку: «Українці Росії та Австрії стали однією нацією не тому, що розмовляли однією мовою – вони почали розмовляти однією мовою тому, що спочатку вирішили стати однією нацією».[42] Коріння такої однієї нації все одно лежить в культурницькому контексті, який сприймається вже «українцями» як «об’єктивна реальність».





2.3. «Українські міфи» як інструмент легітимізації.

Вітчизняний дослідник теорій нації та націоналізму Георгій Касьянов пропонує свою версію осмислення формації української нації. Він зазначає, що найідеальнішим та найзручнішим варіантом осмислення націогенези українців і формування поняття про «українську націю» може бути створений в рамках теорій на зразок «уявлених спільнот». «І в цьому випадку, - стверджує Касьянов, - проблема становлення «національної свідомості» (ідентичності) стає центральною, оскільки поняття національна свідомість виступає як синтез «об’єктивних та суб’єктивних ознак нації».

Щоб відповісти на питання: «Коли і як зародилася українська ідентичність, почала формуватися як «уявлена спільнота», та коли і як ця спільнота почала перетворюватись на політичну?», - Касьянов пропонує виходити з таких засад:

1. «Формування національної свідомості (як і націогенези взагалі), її становлення – це тривалий і суперечливий процес, а не подія.

2. Даний процес не був фатально детермінований «історичною необхідністю» виникнення української нації, він складався з серії закономірностей і випадковостей.

3. Процес становлення національної свідомості не був безперервним і розвивався не лише по «висхідній» лінії: у ньому спостерігалися паузи, провали, періоди зворотного розвитку.

4. Варто розглядати його у взаємозв’язку та взаємодії з відповідними процесами в націй-сусідів.

5. Розглядаючи історію становлення національної ідентичності українців, треба чітко розрізняти ідентичність культурних і політичних еліт, ідентичність мас.

6. Маємо на аналітичному рівні розрізняти етнічну (культурно-релігійну, мовну) ідентичність і національну свідомість (яка є передусім політичною чи політизованою).»[43]

«Національна свідомість (ідентичність), - зазначає Г.Касьянов, - це насамперед уявлення про себе, як про національну спільноту, про націю. Коли особистість вважає себе частиною такої спільноти й усвідомлює особливі риси даної спільноти, можна стверджувати факт існування національної свідомості (ідентичності). Тут ідеться не лише про відокремлення «ми» від «не ми». Національна свідомість набагато складніший феномен».

Г.Касьянов, за концепцією Дж.Армстронга, пояснює перетворення параметрів з етнічної на національну (політичну) стверджуючи, що певні «об’єктивні» складові поняття нація стають важливими чинниками націотворення, переходячи у сферу суб’єктивного, перетворюючись на символи і міфи. Міф – це не хибне знання, а скоріше, ідеологічна конструкція, створена для певної мети; інтегруючий феномен, в якому символи національної ідентичності набувають зрозумілого значення.

У такому випадку, - зазначає Касьянов, - проблема історичної спадщини, яка є водночас проблемою легітимізації прав певної нації, виглядатиме зовсім інакше. Наприклад, - говорить вчений, - відповідь на запитання: «Чи було корінне населення Київської Русі предком українців?» виглядатиме так: «Чий міф про походження краще сформульований і вірогідніший?».[44]

«Дійсно, - зазначає з цього приводу українська дослідниця Н.А.Амельченко, - міф виступає в функції інструменту, способу ідентифікації європейських націй, оскільки наділяє ідею нації в естетичну форму загальної вистражданої долі та героїчної боротьби народу».[45]

Якщо ми абстрагуємось від концепції міфу, в українській «уявленій спільноті» міф є визначальним чинником, інструментом легітимізації нації як серед «українських інтелектуалів» так і в середовищі української політичної еліти. Міф історичний покликаний легітимізувати спільноту у «часі та просторі», міф ідеологічний існує для мобілізації цієї спільноти.

Ми спостерігаємо такий міф в будь-якій суспільно-політичній сфері. Серед українських історичних міфів, як певної інтелектуальної конструкції, заснованої на уявленні, фальсифікації, найбільш поширеними є такі: національно-визвольна боротьба на чолі з Б.Хмельницьким; Київська Русь – праукраїнська держава; слов’яни – колишні предки українців; 1648 – 1654 (або до 1657) роки - період національно-визвольної боротьби українського народу; козаки – українці; гетьман Мазепа виключно в інтересах України перейшов на бік Карла XII; Голодомор 1932-1933 – геноцид проти українського народу; Ісус Христос був «гуцулом»; про «українську білу хату», яка була відома людству з часів Трипільської культури, Нестор Літописець – перший український історик тощо. Міф відіграє визначальну роль у «становленні» «української уявленої спільноти».

Українська спільнота, яка перебуває у стадії формування, змушена легітимувати її через подібні інтелектуальні конструкції. Міф забезпечують єдність та цілісність.

Будь-яка спільнота, якщо вона перебуває на стадії формування, задля суспільної мобілізації існує через заперечення іншого. Наявність «чужого» або «ворожого іншого» необхідна для такої спільноти.

Говорячи про українську ідентичність, Н.А.Амельченко стверджує: «Ми маємо справу з такою ідентичністю, яка існує тільки через протиставлення себе «чужому», який демонізується до сатани чи інфернального зла».[46]

Для досягнення національної солідарності в українській інтелектуальній конструкції в якості «чужого» використовується історичний міф. Це міф, насамперед, про «українців, які у безперервності намагалися здобути власну державу», чому постійно запобігали або Велике Князівство Литовське, або Польща (Річ Посполита), або Московське князівство, згодом Російська імперія та Радянський Союз, або «татари» - Кримський Ханат». Якщо образ «чужих» поляків (ляхів) мало помітний в українській історії, «головними ворогами» постають росіяни (більш поширена назва москалі чи кацапи) та «татари».[47]

Навіть в сучасній історіографії (особливо в підручниках) корінне населення Криму, яке навіть в науковій літературі сучасності називають «татари», ототожнюється з прибульцями «монголо-татарами». Поширеними є історичні міфи про те, що Іслам Гірай ІІІ «зрадив» Богдана Хмельницького, в результаті чого робиться такий логічний висновок, що з «татарами» не можна мати серйозну справу, бо «зрадять». В українському фольклорі, приказках, казках образ «розбійника татарина» ототожнюється з образом «чорної сили». Жалісно виглядає образ України, коли «інтелектуали» намагаються «описати» як «татари» брали ясир з України.

Таке спотворене, міфологічне уявлення про кримців, як про «іншого», по-перше, легітимує їх як рівного, по-друге, унеможливлює будь-яку інтеграцію у спільноту, яка інтерпретує їх, як «чужого».

2.4. Еліта про українську націю.

Серед української політичної еліти можна виділити такі: 1)політична – політичні партії, організації, рухи тощо, і 2) політико-адміністративна, яка утримує владу в країні.

Центральним у поглядах українських політичних партій, організацій та рухів домінують два погляди щодо української нації. Очевидно, що це пов’язано з розділенням України за принципом Схід-Захід.

Американський дослідник Ендрю Вільсон, виходячи з потужного російського чинника на східних теренах, так характеризує українця: «Будучи українцем треба хоч трішечки бути росіянином».[48] Зовсім інша ситуація на Заході, де вплив «російщини» є менш помітний. Тому й «прозахідна» політична еліта спирається перш за все на культурний чинник, говорячи про «формування української нації». Серед останніх також є поширеними погляди на українську націю як на титульну.

З цього приводу спробуємо проаналізувати програми найпоширеніших політичних партій України, що зможе детально охарактеризувати погляд політичної еліти на формування української нації.

Основою програми Народного Союзу Наша Україна (НСНУ) – яка називає себе партією європейського типу, - є культурна нація, з її національними традиціями. Такий погляд висловлюється у програмі НСНУ, де зазначається, що «ми на сторожі національного культурного простору». Своїм завданням НСНУ вважає«об’єднання зусиль суспільних груп та політичних сил, відродження історичної пам'яті народу та волю багатьох поколінь українців для реалізації нової місії України. Наша країна повинна стати світовою державою, а українці – сучасною нацією, шанованою світом».

Програма НСНУ передбачає вільний розвиток інших національних культур. «Ми бачимо Україну багатонаціональною державою, у якій різні народи й культури працюють на примноження її міці та авторитету. Самобутність народів України, унікальність їхніх культур і традицій є чинниками, які дають Україні можливість бути цікавою та успішною в конкурентному світі. Держава має дбати про розвиток національних культур, конфесій, духовності кожного громадянина та всього суспільства».[49]

Серед українських «правих» поширеними є ідеї про «національний генотип». Однією з таких політичних сил є Конгрес Українських Націоналістів. «Побудова національної, унітарної, правової держави, в якій джерелом влади буде суверенний український народ… Національним меншинам гарантуватиметься вільний розвиток національно-культурної індивідуальності на підставі лояльності до української держави… Слід знищити всі наслідки російщення та більшовицької антикультури, всі рештки багатолітнього панування Росії над Україною… В українській державі – українська влада!»[50]

Яку саме українську націю бачить «Партія Регіонів» - незрозуміло. Програма партії спрямована на «робітників», громадян України, працівників, вона «піклується» про народ, їм не треба було «вигадувати» ідеологію, вона «виходить» з «народу». Розуміння «регіоналами» терміну український народ стає зрозумілим з таких тез: «Ми — партія громадян своєї країни, партія громадської ініціативи» [51], - хоча практичний орієнтир при визначенні масової підтримки спрямований саме на російськомовний електорат, тобто можна говорити про «народ», який в більшості випадків спілкується російською, мешкає в Східних областях України.

Серед українських соціалістів варто згадати СДПУ. За логікою лідера партії Ю.О.Буздугана, українська земля має давню специфіку, чому має слідувати той «народ», який на ній проживає, сповідувати культуру та говорити мовою цієї «землі». Незрозумілими є обсяги «української землі», та відколи її можна вважати «українською».

Цікава позиція Народного Руху України щодо АР Крим. Рухом передбачається «вільний розвиток культури та духовності українців та кримських татар; впровадження української та кримськотатарської мов в усіх сферах суспільного життя; відновлення історичної справедливості щодо кримськотатарського народу, зокрема визнання депортації 1944 р. геноцидом; поновлення історичної топоніміки Криму».[52] НРУ визнає право кримців на національне самоврядування. Очевидно, це єдина партія українського масштабу, яка передбачає в своїй діяльності право кримців на самовизначеність, тим самим визнаючи їх рівними українцям.

Не важко помітити, що серед української «пронаціональної» політичної еліти домінує ідея примордіалізму української нації, її архаїзація. Пощиреною є ідея, що українці є «титульною» «нацією», гарантується «культурний розвиток всіх інших». Незакінчений процес формування української нації, можна пояснити дезінтеграцією, відсутністю солідарності та політичного дискурсу «в рядах» «української» нації.



Надати легітимності, консолідувати українську політичну націю, створити загальний образ «ми» в інтересах адміністративно-політичної еліти.

Преамбула Конституції Україні, починається словами: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян всіх національностей».[53] Можна погодитись, що визначення дуже обережне.

В теорії адміністративно-політична еліта має солідаризувати, консолідувати «український народ». Не дарма з вуст Президента останнім часом все частіше лунає слово «нація», підтекстом чого слід розуміти саме «всі громадяни України».

Проте, за словами Н.А.Амельченко, «театрально виглядають.. культурно-патріархальні уподобання й ініціативи Президента з колекціонування трипільських горщиків чи пересувної вистави з колекцією українських ікон і рушників»,[54] або виступи Президента зі ідеєю «Львів – найщиріше українське місто», - така культура «політичної нації України» - суперечить дійсності.

Визнання релігійних свят державними, щирі вітання з такими святами адресовані «усій нації» вищими посадовими особами Держави; обов’язкова присяга Президента України на Пересопницькому Євангелії; український борщ, сало та «козацька горілка», як символи України, - суперечить формуванню загального образу українського «МИ».



2.5. Висновок.

Серед інтелектуалів, які досліджують проблему української нації, як «примордіалісти» так і «модерністи» «засновують» українську націю на «етнічному походженні». Основою такої нації є культура. В такій інтелектуальній традиції немає концепції політичної нації, яка б інтегрувала всіх громадян України.

Інструментом легітимізації нації, як серед «українських інтелектуалів» так і в середовищі української політичної еліти, витупає міф. Міф історичний покликаний легітимізувати спільноту у «часі та просторі», міф ідеологічний існує для мобілізації «української спільноти». Серед таких поширеними є міфі про «ворожих» кримців.

Спотворене, міфологічне уявлення про кримців, як про «іншого», по-перше, легітимує їх як рівного, по-друге, унеможливлює будь-яку інтеграцію у спільноту, яка інтерпретує їх, як «чужого».

Політична еліта визначає «культурне» спрямування нації, архаїзує її. Поширеними є уявлення про «титульну націю» в «українській нації», що й є проблемою в розбудові «загального котла» «українців».



Висновки.



Отже, підсумовуючи вищезазначене, доходимо таких висновків, що кримці є автохтонами, корінною спільнотою Криму; рух кримської інтелігенції на початку XX століття, Національний Курултай у 1917, - легітимізували, «зародили» кримську націю в розумінні модерного часу. Важливо, що хоч «постала нація» і мала етнічне походження, вона відмовлялась від традиційних «канонів», зокрема від розподілу соціуму на привілейовані прошарки. Кримська нація 1917 року створилася на основі об’єднавчого міфу «майбутнього», зберігаючи при цьому своє етнічне походження.

Засади Національної Конституції Демократичної Республіки – яскравий приклад того міжетнічного врегулювання та стабільності в Криму, якого ми всі так прагнемо.

Факти, свідчення періоду «у вигнанні» доводять, що незважаючи на протидію режиму, влади, ідеології - кримці не втратили своєї ідентичності. Рух протидії сприяв зближенню та єднанню, національній мобілізації кримців. Вимога повернути кримців у Крим та відродити їх державність є показовою, рисою спільної солідарності, ідентифікація себе з рідної землею, прагнення політичного самоствердження на цій землі – характерні риси нації.

Вимога (самовизначення) державності в період у вигнанні, актуалізується з новою силою в незалежній Україні, спричинене національним почуттям: спільною трагедією, історичним надбанням, міфом про щасливе минуле.

Кримці ідентифікують себе з Кримом, кримською землею. Даний фактор й унеможливив інтеграцію або асиміляцію кримців за межами Криму у «загальнорадянський народ»; є причиною масового повернення кримців на Батьківщину, незважаючи на усілякі перешкоди.

Серед інтелектуалів, які досліджують проблему української нації, як «примордіалісти» так і «модерністи» «засновують» українську націю на «етнічному походженні». Основою такої нації є культура. В такій інтелектуальній традиції немає концепції політичної нації, яка б інтегрувала всіх громадян України.

Інструментом легітимізації нації, як серед «українських інтелектуалів» так і в середовищі української політичної еліти, витупає міф. Міф історичний покликаний легітимізувати спільноту у «часі та просторі», міф ідеологічний існує для мобілізації «української спільноти». Серед таких поширеними є міфі про «ворожих» кримців.

Спотворене, міфологічне уявлення про кримців, як про «іншого», по-перше, легітимує їх як рівного, по-друге, унеможливлює будь-яку інтеграцію у спільноту, яка інтерпретує їх, як «чужого».

Політична еліта визначає «культурне» спрямування нації, архаїзує її. Поширеними є уявлення про «титульну націю» в «українській нації», що й є проблемою в розбудові «загального котла» «українців».

Відрізняючи, українців та кримців, як окремі нації, можна зробити такий підсумок: в українців немає солідарності, але є політичне визначення - держава. В кримців є соціальна солідарність та консолідація, присутня ідентифікація себе з рідним краєм і соціумом, немає політичного самовизначення, проте, є прагнення до нього – національно-територіальна автономія.

Місце кримців у формуванні української політичної нації виглядає моделлю «нація в нації», - висунута гіпотеза підтвердилась.















Список використаних джерел та літератури.



А. Список використаних джерел.

Офіційні документи:

IV Курултай крымскотатарского народа. Четвертая сессия. Документы и материалы. - Симферополь: "Оджак", 2006. - 236 с.
1. Вернуть крымцев в Крым и восстановить их государственность. Историческая справка, составленная по материалам переписи, проведенной самим крымскотатарским народом в 1971 году. // Документы национального движения.// Къырым, 2006с., 23-декабрь №107 (1067).
2. Декларація про національний суверенітет кримськотатарського народу. . // Документы Курултая крымскотатарского народа, принятые на его сессиях и конференциях в 1991-1998 гг. – Симф.: “Крим”, 1999. – с.124.
3. Декрет о создании Крымской АССР.// Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб.документів. – К. : Абрис, 2003. – с.74.
4. Доклад председателя Меджлиса М.Джемилева на 5 сессии IV Курултая крымскотатарского народа 22 декабря 2006 г. // Газета "Голос Крыма", №1 (683), січень 2007г.
5. Документы Меджилиса крымскотатарского народа и его Президиума (январь 2005 - июнь 2006г.). - Акъмесджит: "Оджак", 2006. - 27 с.
6. Докумети. Факти. Свідчення (1917-1991) / Упоряд.: Ю.Білуха, О.Власенко. – К.: Муз. Україна, 2004. – 464 с.
7. Звернення до громадськості Криму МГО "Бізім Кирим" від 21 листопада 2005р. - http://bizimqirim.org/page.php?l=ua&ms=news&id=17
8. Национальная Конституция . Основной Закон крымскотатарского народа. // Докумети. Факти. Свідчення (1917-1991) / Упоряд.: Ю.Білуха, О.Власенко. – К.: Муз. Україна, 2004. – с. 10-13.
9. Конституція України (із змінами і доп.). – К.: Атіка, 2006. – 64 с.
10. Контитуция Крымской ССР. Принята 1-ым Всекрымским учредительным съездом Советов 10 ноября 1921 года. // Докумети. Факти. Свідчення (1917-1991) / Упоряд.: Ю.Білуха, О.Власенко. – К.: Муз. Україна, 2004. – с. 26-31.
11. Къырымтатарларнынъ сиясий беяннамеси. Акъмесджит. 1917с., июль 22. // Къандым Юнус. Куреш мейданыны от басмаз… - Акъмезджит: Къырым девлет окув-педагогика нешрияты, 2002. – с.195-196.
12. Национальная Конституция . Основной Закон крымскотатарского народа. // Докумети. Факти. Свідчення (1917-1991) / Упоряд.: Ю.Білуха, О.Власенко. – К.: Муз. Україна, 2004. – с. 10-13.
13. Обращение правительства Демократической Крымской Республики. // Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб.документів. – К. : Абрис, - 2003.
14. Основний закон кримськотатарського народу (1917) // Депортовані кримські татари, болгари, вірмени, греки, німці: Зб.документів. – К. : Абрис, - 2003.
15. Положення про Меджліс кримськотатарського народу. // Документы Курултая крымскотатарского народа, принятые на его сессиях и конференциях в 1991-1998 гг. – Симф.: “Крим”, 1999.
16. Регламент Курултаю кримськотатарського народу. // Документы Курултая крымскотатарского народа, принятые на его сессиях и конференциях в 1991-1998гг. – Симф.: “Крим”, 1999.
17. Резолюція прийнята на Надзвичайних Зборів депутатів усіх рівнів АР Крим від Народного Руху України. 23 грудня 2006 року.
18.






Спогади:

Амди Гирайбай. Шиирлер. - Акъмезджит: "Таврия", 1997. - 144 с.
1. Шакир Селим. Тюшюндже. - Акъмесджит: "Таврия", 1997. - 224 с.
2. Каъндым Юнус. Куреш мейданыны от басмаз… - Акъмезджит: Къырым девлет окув-педагогика нешрияты, 2002. – 256с.
3.


Емпіричні дані:

Інтерв’ю з Ревзіє Ханум Мемет-кизи Кемаль, 1933р.н., уродженка с.Тахли-Джбанах. Феодосія, листопад 2006.
1. Інтерв’ю з Джеміль-ага Аджи Осман Веліля-огли, 1917р.н., уродженець с.Орталан. Сімферополь, 7 листопада 2006р.
2. Інтерв’ю з Сейтумер-ага Сейтосман, 1942рн., уродженець м.Бахчисарай. Бахчисарай, 28.12.2006р.
3. Інтерв’ю з Ескендер-ага Сабри, 1931р.н., уродженець м.Кефе. – Феодосія, 29 грудня 2006р.
4.


Історичні джерела:

Геродот. История. - http://www.newacropol.ru/library/Gerodot/.
1. Сокровенное сказание о монголах - http://feb-web.ru/feb/ivl/vl3/vl3-6822.htm
2.


Б. Список використаної літератури.



Андерсон Бенедикт. Уявлені спільноти. – К.: «Критика», 2001. – 271 с.
1. Амельченко Н.А. Возрождение в Европе, или возможна ли национальная идентичность в эпоху глобализации?// Политекс. Политическая экспертиза. - Изд-во С.-Петербургскогого университета, 2006. – с. 308-315.
2. Аналіз представництва кримських татар в органах влади Автономної Республіки Крим. Центр інформації і документації кримських татар. Кримські студії, №2, 2000р.
3. Бергер П., Лукман Т. Социальное конструирование реальности. – М.: “Медиум”, 1995. – 233 с.
4. Возгрин В.Е. Историческ