11/16/2007 | Олександр Богомолов Центр близькосхідних досліджень

Низка останніх подій у Криму з застосуванням сил міліцейського спецназу проти кримських татар спричинили безпрецедентну напругу на півострові і неабияку стурбованість в столиці України. У будь-якій демократичній країні наявність навіть найменшої підозри у системному застосуванні насильства на підставі расової, етнічної або релігійної належності дозволяє розцінювати подібну ситуацію як надзвичайну з безпекової точки зору.

Штурм озброєним підрозділом «Беркуту» силою до 1000 бійців кількох кримськотатарських торговельних підприємств на плато Ай-Петрі 6-го листопада, силовий розгін самозахоплення на вул. Балаклавській в Сімферополі 1-го листопада, знесення 24 липня кримськотатарського поселення в Судаку – вкладається в одну послідовну схему. Пояснення, що ця схема становить не більш як реалізацію проштовхнутого комуністом Л.Грачем закону про заборону самозахоплень, не спрацьовує. На тлі невирішених земельних спорів тієї ж самої юридичної природи набагато більшого масштабу, і навіть там само на Ай-Петрі, події радше дозволяють запідозрити, що місцева влада Криму намагається розв’язати кампанію силового тиску та залякування проти представників однієї етнічної спільноти. Надмірне застосування сили – у співвідношенні понад 20 спецназівців на одного мирного мешканця є зайвим аргументом на користь цього висновку.

Справа кримських татар помилково вважається якоюсь екзотичною проблемою відстороненою від українського мейнстріму. Мовляв тут в них надто специфічна ситуація, специфічні вимоги – вони чи то ханство хочуть своє відновити чи то до Туреччини згодом приєднатися. Саме така сумарна позиція легко зчитується с поміж рядків кримської преси варто лишень з півгодини почитати будь-яку випадкову вибірку. Озвучують її і деякі київські політики. Насправді ж, більшість питань, які постають у зв’язку з облаштуванням кримськотатарських репатріантів по своїй природі не є відмінними від тих, з якими стикаються всі громадяни України. Це – справедливий розподіл землі, право на приватну ініціативу, групову солідарність та самоорганізацію громад, спрямовану на захист громадських інтересів, не в останню чергу майнових, від свавілля корумпованих чиновників, участь громадськості в управлінні державою, право на свободу критики влади і контролю за її діяльністю. Ті ж самі питання постають перед кожною українською громадою об’єднаною за будь яким принципом чи територіальним чи професійним – селянами, фермерами, малим та середнім бізнесом, дачниками, жертвами квартирних афер тощо. Чи є все ж таки якась об’єктивна відмінність? Так, є принаймні два специфічні моменти, які виділяють кримських татар на тлі інших громад в Україні. Це перш за все та нещаслива історична доля яка спіткала цей народ унаслідок владної сваволі, яка потребує окрім матеріальної ще й морального відшкодування. Інша відмінність -- це більший порівняно із сусідами рівень групової солідарності кримських татар а відповідно здатності вимагати та захищати своє. Якби не цей чинник, вони ніколи не отримали б того, що мають зараз. З іншого боку саме цей момент найбільш дратує усіх опонентів, і збільшує недовіру до усієї етнічної спільноти, підживлюючи мовчазний спротив у вирішенні мирним шляхом навіть найменших питань. За таких обставин усі рішення, що досі знаходилися, з’являлися тільки унаслідок неабияких напружень, і тільки завдяки втручанню центральної влади.

Чи можна вирішити ті особливі питання, які найбільш турбують кримських татар? Низка державних програм була спрямована головним чином на вирішення матеріальних проблем – дороги, комунікації, школи покращення умов проживання в поселеннях, значна частина яких так і залишилася не дуже придатними до життя просто в силу свого географічного положення. Найбільш болючим залишається земельне питання. Це питання має суто технічне раціональне вирішення, бо кількість тих кримських татар, хто досі претендує на земельні ділянки не є необмеженою і цілком піддається підрахунку, йдеться про лише певний відсоток від загалу кримськотатарського населення. Відсутність раціонального підходу у цьому питанні, яка провокує самозахоплення пояснюється тільки бажаннями місцевої влади Криму ловити рибу в каламутній воді того безладу в земельній сфері, який панує в автономії. Складається враження, що сумнівний за своєю суттю грачівський закон, введений в контексті повної неврегульованості питань власності в цілому і сваволі у її розподілі, від часу набуття чинності застосовується виключно проти представників однієї етнічної спільноти і має на меті взагалі усунути вплив кримськотатарського чинника на подальший розподіл в землі в Криму. Але враховуючи центральність цієї проблеми такий підхід на практиці сприйматиметься як спроба силової маргіналізації усієї кримськотатарської спільноти, що лише сприятиме радикалізації суспільних настроїв, яка зрештою може призвести до вибуху.

Тут буде доречним також нагадати, що саме спротив з боку місцевої влади Криму ще на початку репатріації створив умови для виникнення та подальшого розвитку інституту самозахоплення землі, з яким ця влада зараз почала так рішуче боротися. Одним з побічних негативних наслідком тодішньої неконструктивної позиції влади стала територіальна сегрегація кримськотатарської спільноти, яка суттєво ускладнила процес їхньої інтеграції до українського суспільства. Як причини цього спротиву тоді так і мотиви цієї боротьби нині заслуговують більш детального вивчення, для чого тут ми зараз не маємо достатнього часу.

Трохи важче з моральним виміром проблеми подолання наслідків масового покарання кримських татар. Для початку треба зрозуміти, що це питання не менш важливе, аніж матеріальні проблеми. Доведене всесвітнім досвідом міжетнічних конфліктів, що найгіршим і найнебезпечнішим чинником усіляких соціальних вибухів є навіть не поганий матеріальний стан, а масове відчуття образи і меншовартості, розбіжність між самооцінкою і ставленням до тебе інших. Сепаратистські рухи – від ІРА до Косова і Чечні - виникають не від злої волі якоїсь групи вождів. І жодна навіть найбільш радикальна ідеологія ніколи не стане керівництвом для дії, якщо відповідна група населення не відчує себе безнадійно ображеною більшістю співгромадян і не дійде прикрого переконання, що держава в якій вони зараз живуть бачить в них не більш як надокучливих чужинців, не чує їх і не поважає їхніх турбот.

На фоні бойових дій на Ай-Петрі та в Сімферополі майже непоміченим залишилася новина про рішення міської ради Сімферополя від 26 жовтня остаточно відмовити кримським татарам у наданні земельної ділянки під будівництво соборної мечеті в місті. Вже майже 10 років Духовне управління мусульман Криму веде безрезультатну боротьбу з бюрократичною машиною за право мати свій головний храм на рівних з іншими релігійними громадами. Наче б то позитивні рішення керівництва автономії з цього питання гальмувалися на місцевому і виконавчому рівні, і ось вперше влада наважилася на відверту й пряму відмову, знехтувавши усіма попередніми зобов’язаннями перед громадою. Цей епізод відсилає нас до недавніх подій серпня 2006 року коли навколо повернення однієї з найважливіших мусульманських святинь Криму – старовинного кримськотатарського поховання Азіз Малік-Ашера в Бахчисараї розгорнулося найбільше на цей час силове протистояння між кримськими татарами та етнічними росіянами, коли мирний пікет Муфтіяту було атаковано загонами російських націоналістів під проводом «Рускої общіни Крима» та натовпом місцевого російськомовного населення і сутичка мала всі шанси перерости в криваву лазню як би не оперативне втручання Києва. Останній приклад дуже яскраво показує існуючий розподіл адміністративних обов’язків між центром та автономією. Над накопичення конфліктного потенціалу наполегливо працює місцева влада, за розв’язання ж безпекових проблем відповідає Київ. Цей ряд подій навколо релігійних об’єктів – можна продовжити – за браком місця ми тут обмежилися лише найбільш яскравими прикладами. Тут треба зрозуміти, що йдеться не просто про релігію а про цінності певного народу, які релігія предків уособлює в собі. Коли одні громадяни бачать, як поруч з тими місцями, де колись стояли їхні храми, щодня з’являються золотоверхі собори, які належать іншим громадянам, то ясно, що до громадського спокої ця дорога не веде, попри те, що комусь тут здається, що вони будують «дорогу до храму».

Масова репатріація кримських татар відбулася внаслідок суспільного руху, який бере початок ще в 1950х роках. Суспільні рухи виникають в ситуації коли певна група опиняється в ситуації масового незадоволення не стільки матеріальним станом справ, скільки діапазоном наявних можливостей для самореалізації не самих бідних, а навпаки, найбільш активних прошарків населення. Таким чином у момент розпаду Радянського Союзу, коли відбувався процес бурхливої політичної самореалізації титульних націй, ідеї, які обстоювала тоді невеличка група кримськотатарських дисидентів змобілізували практично цілу етнічну спільноту, цілий народ. Такі революційні соціальні зміни викликають немалий подив з боку людей не залучених до подібних процесів, але вони не є винятковими – історія знає чимало прикладів масової мобілізації, останнім з яких є український Майдан 2004.

Треба нарешті зрозуміти і визнати що кримські татари їхали до Криму не задля покращення свого матеріального стану, навпаки, багато хто був цілком свідомий того, що принаймні на початковому етапі жити їм бути матеріально важче ніж в Центральній Азії. Вони очікували від повернення насамперед моральної винагороди --- саме на батьківщині вони сподівалися в той чи інший спосіб відчути себе господарями власної долі.

Що заважало українській владі і заважає дотепер відкрито і чесно поставитися до проблеми ціннісного виміру кримськотатарського питання, насамперед питання про подолання важких моральних наслідків депортації та подальшого масового ураження у правах та дефамації цілого народу, яка тривала протягом десятиліть?

Питання це має певну історичну глибину. За браком місця зосередимося тут лише на головному моменті. Парадокс в тому, що майже символом віри комуністичного режиму, який прирік кримських татар на вигнання було сталінське визначення нації, яке автоматично обґрунтовувало принцип самовизначення на національній території. Тому усі заборони та адміністративні премудрості старого режиму -- прописки, заборони на певні професії тощо, які вступили в силу, коли тримати вигнанців в концентраційних таборах вже стало неможливо, не могли заспокоїти можновладців. Навіть навпаки, послідовне застосування цих недолугих методів адміністративного тиску віддзеркалювало їхні побоювання, що депортований народ, якщо йому не судилося остаточно зникнути, колись має повернутися ... і самовизначитися. Вони чекали і розуміючи недостатність адміністративного ресурсу транслювали свої страхи у багаторівневу систему масової дискредитації – такого собі ідейного геноциду – який мав на меті морально унеможливити повернення кримських татар на батьківщину. На це працювали музеї, підручники історії, газети, лектори товариства «Знання», політруки та все що тільки могло писати та балакати під диктовку партії. Так зрештою власноруч комуністичний режим створив і саму уявну загрозу, яку й досі його нащадки інкримінують кримським татарам – прихованого сепаратизму, підриву основ (цікаво що в цьому випадку їм абсолютно неважливо якої держави – СРСР, кримської автономії чи незалежної України, яку вони самі не надто й поважають), і ті механізми прихованої протидії, які й досі не дозволяють знайти раціональну формулу вирішення кримськотатарського питання, забезпечивши тим самим стабільний розвиток цього багатого регіону на користь усім.

Нарешті, час зрозуміти, що розв’язання конфлікту в Криму є питання не місцевої, а національної української влади, бо місцева влада протягом двох десятиліть довела свою неспроможність стабілізувати ситуацію в Криму. До певної міри можна сказати, що вона сама давно стала частиною проблеми. Більш того, існує не питання кримських татар в Криму яке наче б то належить до компетенції тамтешньої влади, а питання всього Криму в Україні, яке має не одну а дві чи навіть три складові – кримськотатарську, російську і адміністративну. Страхи і невдоволення етнічних росіян Криму – які мають відмінну природу і мотивацію -- не менш реальний чинник небезпеки. Так само як кримські татари відчувають невдоволення тим, що дала їм жадана батьківщина, багато, чи може навіть більшість, етнічних росіян Криму ще не знаходять собі місця в проекті нової демократичної України і мають велику недовіру до своїх кримськотатарських співвітчизників, уявлення про яких формують здебільшого з телеканалів сусідньої держави. На цьому не надто здоровому ґрунті увесь останній період власне і вибудовується кримська політика.

Яким має бути формат морального відшкодування, на який чекає кримськотатарська громада? Жодний політичний геній чи урядовець у тиші свого кабінету не вигадає відповіді на це питання без того, щоб вивчити реальну громадську думку, ті невдоволення, образи і негаразди, з якими стикається більшість членів певної групи у їхньому повсякденному житті. Важливо також зрозуміти яка є пріоритетність цих бід, що можна і треба зробити у першу чергу, що можна відкласти, які для цього потрібні ресурси. І не в останню чергу, яким чином задовольнити одних, аби не надто утиснути інших. Варто зазначити, що тексти політичних програм, навіть продуковані самою цільовою групою, лише опосередковано, віддзеркалюють те, що реально відчуває і чим живе певна громада. Не тексти та гасла які може собі намалювати якийсь лідер, а саме поточна буденна практика безвідповідальних політиків та чиновників, яка накопичує нерозв’язані проблеми та продукує нові – ось що становить загрозу. Отже технічним інструментом у цій нелегкій але цілком виконуваній справі мають стати соціологічні та культурно-антропологічні методи вивчення громадської думки. Але головне знайти правильний формат політичного діалогу з постраждалою групою, сформулювати реалістичну програму такого діалогу, зробити аналіз наявних ресурсів, бути готовим взяти на себе відповідальність, розуміючи що головний приз у цій вправі – не задоволення якихось окремих осіб чи груп а не менш як національна безпека всієї України. У нашому ще надто пострадянському контексті, варто окремо підкреслити, що потрібний саме формат діалогу з реальним лідерами громадської думки. Не можна заочно вирішувати долю великих громад -- жодне рішення прийняте без залучення громадянського суспільства не буде легітимним а відтак попросту дієвим. Саме так, а не за дверима високих кабінетів вирішуються подібні проблеми в демократичних державах.

Потрібне також знайти формат діалогу між центральною українською владою та місцевої виборною владою в Криму, бо зрештою саме від неї, з огляду на специфіку українського законодавства про місцеве врядування залежить вирішення будь-яких практичних питань, насамперед, земельного. Досвід останніх років довів, що це є найбільш слабким місцем бо не тільки Київ а навіть Сімферополь не може ефективно вплинути тут на процес прийняття рішень. Місцева влада керується виключно економічними інтересами тих, хто її поставив до керма і залишає поза увагою інтереси національної безпеки.

Отже, проблему буде розв’язано тоді, коли центральна влада зрозуміє, що джерелом усіх негараздів є не якась важка доля, що зібрала до купи різні етнічні спільноти, які наче б то приречені своєю природою весь час ворогувати, тим паче не тим, що в Криму замало етнічних українців, чи забагато росіян, а те, що між усіма гравцями, від яких залежить майбутнє вкрай погано налагоджена комунікація. І тільки центральна влада може виступити як сполучна ланка, налагодити цю комунікацію, допомогти, а як треба то й примусити усіх прислухатися одне до одного. І зрештою, але без жартів, домовитися з усіма, хто здатний відповідати за свої слова та дії, про дорожню карту – бо рішення не буде швидким.

Скорочена версія статті опублікована в журналі "Український тиждень" №3