11/18/2007 | Tatarchuk

Знайшов таку статтю http://www.cidct.org.ua/uk/publications/Panchuk/34.html

Деревінський В. Ф.

КРИМСЬКІ ТАТАРИ В НАЦІОНАЛЬНИХ ПІДРОЗДІЛАХ УПА
Протистояння кримських татар і радянського режиму загострилось під час німецько-радянської війни. В той час кримські татари зі зброєю в руках розгорнули боротьбу з радянським тоталітаризмом у рядах власних партизанських загонів, німецькій армії чи в складі українського руху опору.

На сьогодні вже існують наукові праці, в яких розкривається перебування кримських татар у складі німецької армії, однак відсутні ґрунтовні дослідження про участь кримських татар у збройних підрозділах Української повстанської армії. В наявних працях з історії ОУН і УПА питанню перебування кримських татар у цих структурах надається лише оглядове висвітлення. Тому ця тема потребує ретельного комплексного дослідження. В пропонованій статті зроблено спробу розпочати дослідження цього питання і привернути уваги інших дослідників.

Розкриваючи участь кримських татар в УПА необхідно перш за все подати мотивацію та ідейні позиції українського визвольного руху, що давали можливість представникам різних народів перебувати в рядах УПА.

Розгортання національно-визвольної боротьби поодинокими народами проти набагато сильніших окупантів, призводило до викристалізування в провідних діячів цих рухів потреби узгодження і координації боротьби з іншими поневоленими націями. Керівники українських визвольних структур ще з часів козацтва залучали представників різних народів у свої лави з метою власного посилення та подолання загарбника. Для ОУН, задля здобуття своєї стратегічної мети – створення Української Самостійної Соборної Держави на українських етнічних територіях, потреба налагодження зазначеної співпраці визначалась як одна з пріоритетних. Тому ще в постановах першого Великого Збору ОУН від 1929 р., який поклав початок діяльності ОУН як цілісної визвольної структури було заявлено про необхідність попри утворення “системи власних мілітарних озброєнь” провадити курс на налагодження “доцільної союзницької політики”1. А вже у Маніфесті ОУН від грудня 1940 р. було проголошено конечним завданням боротьби ОУН й боротьби поневолених націй – здобути “свободу народам та людині”2. Це могло бути досягнуто, як твердила ОУН, лише шляхом спільної боротьби поневолених народів Східної Європи і Азії проти основного, спільного ворога їхньої незалежності. Тож не випадково провідники українського визвольного руху періоду Другої світової війни активно розгорнули діяльність по створенню фронту спільної боротьби поневолених народів проти радянського і нацистського тоталітаризмів.

Ідеолог українського націоналістичного руху 1940-х рр. Л.Полтава наголошував, що „український націоналістичний рух змагає до збільшення сил українського народу шляхом співпраці з визвольними рухами всіх інших народів, поневолених або загрожених більшовицьким імперіалізмом”3. Тому ОУН проголосила “усі поневолені Москвою (СРСР – авт.) народи – це наші союзники”4.

Висуваючи гасло необхідності створення визвольного фронту, ОУН розробила відповідну концепцію: 1.Основою спільного фронту є подібність становища, боротьба проти спільного ворога та спільність мети кожного народу; 2. Спільний фронт не вимагає від жодного народу зречення чи обмеження мети його визвольних змагань, а навпаки дає їй підтримку з боку інших народів; 3. Спільний фронт основується на рівноправності стосунків, а тому не спиняє і не обмежує власної ініціативи планування визвольної боротьби кожного народу, адже вона є його прерогативою, тому взаємна допомога і координація дій утримується у таких формах і межах як це доцільно і вигідно кожному національно-визвольному рухові; 4. Спільний фронт не вимагає від жодного народу витрачати його визвольну енергію там, де для його визвольної боротьби не є доцільно5. Основною метою фронту спільної боротьби поневолених народів є створення національних держав усіх народів на їх етнографічних територіях.

З розгортанням збройної боротьби ОУН та УПА розпочали доносити свою політичну позицію представникам інших народів за допомогою агітаційно-пропагандистської діяльності. ОУН та УПА закликали здійснювати боротьбу проти радянського та німецького імперіалізму, оскільки вони є ворожими поневоленим народам Східної Європи і Азії, бо ведуть боротьбу за світове панування. Стверджувалось, що СРСР так як і Німеччина намагаються використати народи Європи і Азії в своїх загарбницьких цілях за допомогою фальшивої пропаганди про те, що ці країни борються за визволення поневолених народів. З огляду на це ОУН і УПА закликали ці народи не вступати на службу у військові підрозділи Німеччини і СРСР, або залишати їх лави та приєднуватися до визвольних рухів поневолених народів або хоча б допомагати чи не чинити перешкод їхній діяльності.

На терені діяльності УПА кримські татари перебували переважно в складі національних легіонів вермахту, серед яких ОУН і УПА активно здійснювала агітаційно-пропагандистську діяльність. Ці легіони були сформовані з представників різних народів, у тому числі кримських татар, переважно з колишніх червоноармійців, що потрапили в німецький полон, та осіб, які добровільно виявили бажання воювати в німецькій армії проти СРСР. Зокрема, при німецькій армії було сформовано туркестанський, вірменський, Ідель-Урал-татарський та інші національні легіони. Всього німецькому командуванню вдалося створити з кубанських, донських і терських козаків – 216 військових частин, туркестанських і татарських (з Татарії і кримських татар) – 42 частини, грузинських – 11, з народів Північного Кавказу – 12, азербайджанських – 13 та вірменських – 86. Ці легіони не користувалися довір’ям німецького командування, через що їх переважно використовували для охорони різноманітних транспортних, військових і адміністративних об’єктів. З цією метою зазначені формування дислокувалися й на території України.

Керівництво ОУН і командування УПА безпосередньо зверталося до кримських татар у таких листівках: „Узбеки, казахи, туркмени, таджики, башкири, татари, народи Уралу, Волги і Сибіру, народи Азії!” (липень 1943 р), „До азербайджанців, грузинів, донців, казахів, калмиків, татар, узбеків і всіх інших добровольців при німецьких військових частинах” (липень 1944 р.) та інших7. Ці листівки були надруковані російською мовою.

Агітаційно-пропагандистські дії ОУН та УПА, а також поразки Німеччина на східному фронті, в результаті яких вона стала приречена на розгром у Другій світовій війні, привели до того, що солдати даних формувань остаточно втратили віру в те, що німецька влада може принести для їхніх народів позитивні зміни. За таких обставин вони стали масового переходити поодинці чи групами в УПА з середини 1943 р. Потрібно зауважити, що кримські татари стали переходити в УПА з весни 1943 р., тобто ще до часу виходу звернених до них листівок. За твердженням Л.Шанковського, татари були мабуть першими перебіжчиками до УПА з національних легіонів вермахту8.

На сьогодні ще відсутня узагальнююча детальна інформація про те коли, за яких обставин і скільки перейшло в УПА солдатів даних формувань, зокрема кримських татар, оскільки виявлено наразі незначний перелік фактичного матеріалу про цей тривалий процес. Хоча й ці відомі поодинокі факти дають можливість сформувати уявлення про цілісну картину створення в УПА національних загонів.

З перебіжчиків створювалися окремі національні підрозділи (курені, сотні, чоти тощо), на чолі з командирами відповідної національності, а в бій вони йшли під своїми національними прапорами. На початку 1944 р., у час найбільшого чисельного розвитку українського визвольного руху, в складі УПА нараховувалось 15 національних загонів загальною чисельністю близько 20 тисяч вояків9. Радянські документи також підтверджують такий значний кількісний склад національних загонів УПА. Так, за свідченням командира одного з партизанських з’єднань О.Сабурова “серед бійців УПА є 40 відсотків неукраїнської національності (узбеки, грузини, осетини, черкеси, росіяни)”10. На жаль, ще не можемо назвати чисельність кримських татар в національних підрозділах УПА. Л.Шанковського стверджує, що не було відділу УПА, в якому не було б татарських бійців, головно кулеметників11.

Кримські татари, що перебували у складі національних відділів УПА, відзначалися хоробрістю в боях з військами двох тоталітарних держав. Керівництво українського визвольного руху дуже високо оцінювало їхню військову підготовку і бойові вміння. Як зазначав начальник оперативного відділу штабу УПА-Північ полковник УПА М.Омелюсік: “Це був прекрасний бойовий матеріал, військово вишколений та набулий практичного знання у війні”12. З огляду на це, окремі члени колишніх національних батальйонів Вермахту, а до того офіцери і сержанти Червоної армії, залучалися до школення підстаршинських і старшинських кадрів УПА.

Представники кримських татар брали участь в організованій ОУН і УПА у 1943 р. Конференції поневолених народів Східної Європи і Азії, на якій були ретельно обговорені умови спільної боротьби проти радянського і нацистського імперіалізмів. Зокрема, татарська делегація складалася з чотирьох осіб. Активну участь в її роботі взяв голова татарської делегації Тукай.

Представники кримських татар брали участь і в інших з’їздах представників поневолених народів, що проводилися з ініціативи ОУН і УПА. Так у березні 1944 р. відбувся такий з’їзд, на якому було вироблено програму спільних дій у боротьбі з радянською владою.

Після приходу радянської влади на терен діяльності УПА головним командуванням УПА було прийнято рішення про перехід деяких національних загонів у свої країни з метою організувати та активізувати там рух спротиву проти радянської влади. В зв’язку з цим літом і восени 1944 р. поодинокі збройні частини кримських татар, калмиків, чеченців, грузинів, азербайджанців та інших вирушили в далекі рейди на Схід13. Після закінчення війни у Європі головне командування УПА розформувало національні загони, давши їх членам право вибору: воювати далі в УПА або повертатися у власні землі. Певна частина кримських татар залишилася в УПА і продовжила боротьбу в збройних загонах українського визвольного руху проти радянської влади, що вивезла їхній народ з рідної землі.

Етнонаціональна політика ОУН і УПА в напрямі створення фронту спільної боротьби поневолених народів справила помітний вплив на ефективність боротьби українського національно-визвольного руху в роки Другої світової війни. Адже саме завдяки такій доцільній етнонаціональній політиці ОУН і УПА було обмежено боротьбу між українським національно-визвольним рухом і представниками інших поневолених народів, у тому числі кримських татар, які перебували в складі окупаційних армій на території України. Це закладало основи дружби і взаємодопомоги між різними націями та вело до посилення спільних зусиль у боротьбі за незалежність своїх народів. Таким чином, хоча ОУН і УПА не вдалося створити реально діючого фронту спільної боротьби поневолених народів на території СРСР, проте були закладені реальні для цього передумови. Підвалини цього фронту стали основою подальшої співпраці представників поневолених народів у еміграції та діяльності визвольних рухів різних народів, які боролися за своє державне визволення на території Радянського Союзу. Також спільна боротьба українців і кримських татар в лавах українського визвольного руху є реальним свідченням можливості співжиття і співпраці двох народів в Українській національній державі.


--------------------------------------------------------------------------------

1 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з боротьби (1929-55рр.): Зб. док. – б/м., 1955. – С. 12.

2 ОУН у світлі постанов Великих Зборів і Конференцій та інших документів з боротьби (1929-55рр.): Зб. док. – б/м, 1955. – С.21.

3 Полтава Л. (П.Федун) Елементи революційності українського націоналізму // Літопис Української повстанської армії. – Торонто; Львів, 1996. – Т. 24. – С. 427.

4 Старух Я. Боротьба з Москвою. – б\м, 1941. – С. 31.

5 Бандера С. Перспективи української революції. – Дрогобич, 1999. – С. 553-554.

6 Руденко Н. Армія фашистського агресора: обличчя ворога // Український історичний журнал. – 1991. – № 6 – С. 38.

7 ЦДАВО України Ф. 3833. – Оп. 1. – Спр. 110. – Арк. 4, 19.

8 Шанковський Л. Історія українського війська. – К, 1991. – С.52.

9 Мірчук П. У вирі воєнного лихоліття. – Львів, 1991. – С. 44.

10 Бутко С. Проблеми міжнаціональних відносин у політиці ОУН-УПА // Україна у Другій світовій війні: уроки історії та сучасність: Мат. між нар. наук. конф., Київ, 27-28 жовт. 1994р. / Відп. ред. М. Коваль. – К.: Ін-т історії НАН України, 1995. – С. 199.

11 Шанковський Л. Історія українського війська. – К, 1991. – С.52.

12 Омелюсік М. УПА на Волині в 1943р. // Літопис Української повстанської армії: В 32 т. – Торонто Т. 1, кн. 1. – 1978 – С.36.

13 Мірчук П. УПА. 1942-1952. – Мюнхен, 1953. – С.132.