И опять... про русский язык!
01/17/2008 | Prymara Spisa
*Обійдемося без Вавилонської вежі*
Диву даєшся працездатності пильних співробітників Міністерства закордонних
справ Російської Федерації. Не минуло й місяця від попередньої заяви, в якій
ті ж самі співробітники на підставі недостовірного повідомлення звинуватили
громадянина України в злочині, який підпадає під статтю 161 (розпалювання
національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті)*. Враховуючи ту
помилку, можна було б сподіватися на більшу увагу до подробиць. Але як би
там не було, ми маємо віддати належне російській стороні, яка завзято
слідкує за виконанням Україною міжнародних зобов'язань. Безумовно, треба з
усією відповідальністю ставитися до будь-яких звинувачень в ігноруванні
Україною вимог міжнародних угод. Тим більше, коли мова йде про найвищий суд
держави – Конституційний.
Відповідно до рішення від 24 грудня 2007 р., яке так занепокоїло російське
міністерство, всі іноземні фільми (в т. ч. російськомовні) повинні
дублюватися або озвучуватися українською мовою. На думку шановних
представників МЗС Росії, «Це виявилося черговим підтвердженням небажання
української влади повністю і сумлінно виконувати свої міжнародні
зобов'язання. Дії, що провадяться в області кінематографії, не відповідають
п. 4 ст. 11 Європейській хартії регіональних мов або міноритарних мов, котра
передбачає заохочення владою розповсюдження кінопродукції мовами меншин»**
Але цим не обмежується турбота Росії про судові рішення в сусідній державі.
В заяві пишеться, що «ухвалені відповідно до Хартії рішення обласних та
міських властей низки регіонів України про надання російській мові статусу
регіональної визнані такими, що не відповідають Конституції країни, й
опротестовані прокуратурою».
В Міністерстві вирішили обійтись без подробиць, але одна деталь є суттєвою.
Всі ці рішення визнані неконституційними не політиками, а українськими
судами.
Однак сподіваємося, що зможемо порадувати Міністерство. Нагадаємо про одну
статтю, яку, можливо, шановний міністерський колектив недогледів в намаганні
прослідкувати за всіма регіональними повідомленнями. Маємо на увазі
інтерв'ю, яке дав національній газеті «Дзеркало тижня» високопоставлений
співробітник секретаріату Ради Європи з питань імплементації Європейської
хартії регіональних або міноритарних мов Хасан Бермек.***.
Наводимо слова пана Бермека: «Відповідно до положень хартії, надавати мові
певний статус можуть тільки органи центральної влади». Далі він наголошує,
що «лише центральні органи влади кожної держави, що ратифікувала хартію,
уповноважені вирішувати, яка мова на якій території є регіональною чи
міноритарною».
Хай МЗС Росії не хвилюється. Своїми рішеннями українські суди скасували
акти, які місцеві власті ухвалили поза своєю компетенцією.
Можемо лише шкодувати, що таку статтю випустили з уваги вельми пильні
співробітники міністерства. Але з ким не буває?
Особливої уваги, на нашу думку, заслуговують коментарі про Хартію та нові
держави: «Під час розробки нашої хартії ситуація в Західній Європі не
передбачала такого розвитку подій, який ми спостерігаємо нині в Східній
Європі і, зокрема, в Україні. Саме тому в більшості статей хартії йдеться
про мови, традиційні для цієї території, але які використовуються меншою
мірою, ніж державна мова чи мови».
«Та в кожному разі жодне з положень хартії не може трактуватися так, щоб це
применшувало значення державної мови».
Ніхто не стверджує, що місцева влада в деяких областях або, звичайно, МЗС
Росії, навмисно підривають статус державної мови. Тим не менш, коли бачимо,
як часто використовується російська мова в повсякденному житті та сильний
вплив російських фінансових інтересів в видавничій справі, в ЗМІ та
кінематографії, важко всерйоз сумніватися щодо того, яка саме мова потребує
захисту.
Показовим є випадок з Сергієм Мельничуком, студентом із Луганська, якому
довелося через суд відстояти своє право навчатися українською мовою. Варто
також відзначити, що після судового рішення на його користь Сергій Мельничук
зазнавав різних видів тиску і навіть переслідування.
Ми не вперше зустрічаємо подібні думки з приводу відношення української
влади до меншин та міноритарних мов. Коли читаєш деякі статті, як наприклад
«Диктатура мовы» ****, важко не запідозрити, що автор просто не в ту країну
потрапив, а своєму начальству вважав за краще нічого не казати, настільки
разюче розходиться репортаж із дійсністю. Важко не дійти висновку, що для
деяких людей тема Хартії та ситуації в Україні існує в якомусь віртуальному
вимірі, який ледь-ледь стикається з реальним світом. Адже можна просто
покататися міським транспортом по Києву, столиці України, аби відігнати
будь-які побоювання щодо поневоленого стану російської мови. Занепокоєння
викликає скоріше те, як рідко можна почути українську мову.
Не завадить звернути увагу на передісторію. Під кінець 2006 р. дистриб'ютори
відмовилися дотримуватися встановлених квот обов'язкового дублювання фільмів
українською мовою для прокату, демонстрації та домашнього відео. Уряд у свою
чергу нічого не робив, аби забезпечити виконання квот. На тлі побоювань за
майбутнє україномовного кіно виникла громадянська ініціатива
«Кіно-переклад». За лічені місяці набралась величезна кількість людей,
готових бойкотувати фільми з російськомовним дублюванням замість
українського.
Немала кількість людей, які використовують російську мову в побуті, змушує
скептично ставитися до звинувачень в дискримінації російськомовної частини
населення. Подібні твердження повністю спотворюють реальну картину. Впадає в
око якраз мовна терпимість в Україні. По телевізору чи на радіо чуєш, як
співрозмовники без жодних проблем й без напруження спілкуються зручною їм
мовою. Відомий телеведучий Савік Шустер, якого фактично витиснули з
російських ЗМІ, перебрався до України, де успішно продовжив свою популярну
передачу «Свобода слова». Жодного тиску ані на думки, ані на мову
спілкування.
Можливо, російська влада просто не встигла докладно вивчити вимоги
Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Сподіваємося, що
Росія якнайшвидше приєднається до України та інших європейських держав , які
ратифікували цей важливий документ.
Тим часом поїздка до України змогла б усунути непорозуміння та допомогти
уникнути далеких від істини заяв. Будемо лише раді візитам і запевняємо
шановних представників Міністерства закордонних справ Росії, що не треба
побоюватися ані мовного бар'єру, ані, ми сподіваємося, інших проблем
порозуміння.
Галя Койнаш
Харківська правозахисна група
Диву даєшся працездатності пильних співробітників Міністерства закордонних
справ Російської Федерації. Не минуло й місяця від попередньої заяви, в якій
ті ж самі співробітники на підставі недостовірного повідомлення звинуватили
громадянина України в злочині, який підпадає під статтю 161 (розпалювання
національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті)*. Враховуючи ту
помилку, можна було б сподіватися на більшу увагу до подробиць. Але як би
там не було, ми маємо віддати належне російській стороні, яка завзято
слідкує за виконанням Україною міжнародних зобов'язань. Безумовно, треба з
усією відповідальністю ставитися до будь-яких звинувачень в ігноруванні
Україною вимог міжнародних угод. Тим більше, коли мова йде про найвищий суд
держави – Конституційний.
Відповідно до рішення від 24 грудня 2007 р., яке так занепокоїло російське
міністерство, всі іноземні фільми (в т. ч. російськомовні) повинні
дублюватися або озвучуватися українською мовою. На думку шановних
представників МЗС Росії, «Це виявилося черговим підтвердженням небажання
української влади повністю і сумлінно виконувати свої міжнародні
зобов'язання. Дії, що провадяться в області кінематографії, не відповідають
п. 4 ст. 11 Європейській хартії регіональних мов або міноритарних мов, котра
передбачає заохочення владою розповсюдження кінопродукції мовами меншин»**
Але цим не обмежується турбота Росії про судові рішення в сусідній державі.
В заяві пишеться, що «ухвалені відповідно до Хартії рішення обласних та
міських властей низки регіонів України про надання російській мові статусу
регіональної визнані такими, що не відповідають Конституції країни, й
опротестовані прокуратурою».
В Міністерстві вирішили обійтись без подробиць, але одна деталь є суттєвою.
Всі ці рішення визнані неконституційними не політиками, а українськими
судами.
Однак сподіваємося, що зможемо порадувати Міністерство. Нагадаємо про одну
статтю, яку, можливо, шановний міністерський колектив недогледів в намаганні
прослідкувати за всіма регіональними повідомленнями. Маємо на увазі
інтерв'ю, яке дав національній газеті «Дзеркало тижня» високопоставлений
співробітник секретаріату Ради Європи з питань імплементації Європейської
хартії регіональних або міноритарних мов Хасан Бермек.***.
Наводимо слова пана Бермека: «Відповідно до положень хартії, надавати мові
певний статус можуть тільки органи центральної влади». Далі він наголошує,
що «лише центральні органи влади кожної держави, що ратифікувала хартію,
уповноважені вирішувати, яка мова на якій території є регіональною чи
міноритарною».
Хай МЗС Росії не хвилюється. Своїми рішеннями українські суди скасували
акти, які місцеві власті ухвалили поза своєю компетенцією.
Можемо лише шкодувати, що таку статтю випустили з уваги вельми пильні
співробітники міністерства. Але з ким не буває?
Особливої уваги, на нашу думку, заслуговують коментарі про Хартію та нові
держави: «Під час розробки нашої хартії ситуація в Західній Європі не
передбачала такого розвитку подій, який ми спостерігаємо нині в Східній
Європі і, зокрема, в Україні. Саме тому в більшості статей хартії йдеться
про мови, традиційні для цієї території, але які використовуються меншою
мірою, ніж державна мова чи мови».
«Та в кожному разі жодне з положень хартії не може трактуватися так, щоб це
применшувало значення державної мови».
Ніхто не стверджує, що місцева влада в деяких областях або, звичайно, МЗС
Росії, навмисно підривають статус державної мови. Тим не менш, коли бачимо,
як часто використовується російська мова в повсякденному житті та сильний
вплив російських фінансових інтересів в видавничій справі, в ЗМІ та
кінематографії, важко всерйоз сумніватися щодо того, яка саме мова потребує
захисту.
Показовим є випадок з Сергієм Мельничуком, студентом із Луганська, якому
довелося через суд відстояти своє право навчатися українською мовою. Варто
також відзначити, що після судового рішення на його користь Сергій Мельничук
зазнавав різних видів тиску і навіть переслідування.
Ми не вперше зустрічаємо подібні думки з приводу відношення української
влади до меншин та міноритарних мов. Коли читаєш деякі статті, як наприклад
«Диктатура мовы» ****, важко не запідозрити, що автор просто не в ту країну
потрапив, а своєму начальству вважав за краще нічого не казати, настільки
разюче розходиться репортаж із дійсністю. Важко не дійти висновку, що для
деяких людей тема Хартії та ситуації в Україні існує в якомусь віртуальному
вимірі, який ледь-ледь стикається з реальним світом. Адже можна просто
покататися міським транспортом по Києву, столиці України, аби відігнати
будь-які побоювання щодо поневоленого стану російської мови. Занепокоєння
викликає скоріше те, як рідко можна почути українську мову.
Не завадить звернути увагу на передісторію. Під кінець 2006 р. дистриб'ютори
відмовилися дотримуватися встановлених квот обов'язкового дублювання фільмів
українською мовою для прокату, демонстрації та домашнього відео. Уряд у свою
чергу нічого не робив, аби забезпечити виконання квот. На тлі побоювань за
майбутнє україномовного кіно виникла громадянська ініціатива
«Кіно-переклад». За лічені місяці набралась величезна кількість людей,
готових бойкотувати фільми з російськомовним дублюванням замість
українського.
Немала кількість людей, які використовують російську мову в побуті, змушує
скептично ставитися до звинувачень в дискримінації російськомовної частини
населення. Подібні твердження повністю спотворюють реальну картину. Впадає в
око якраз мовна терпимість в Україні. По телевізору чи на радіо чуєш, як
співрозмовники без жодних проблем й без напруження спілкуються зручною їм
мовою. Відомий телеведучий Савік Шустер, якого фактично витиснули з
російських ЗМІ, перебрався до України, де успішно продовжив свою популярну
передачу «Свобода слова». Жодного тиску ані на думки, ані на мову
спілкування.
Можливо, російська влада просто не встигла докладно вивчити вимоги
Європейської хартії регіональних або міноритарних мов. Сподіваємося, що
Росія якнайшвидше приєднається до України та інших європейських держав , які
ратифікували цей важливий документ.
Тим часом поїздка до України змогла б усунути непорозуміння та допомогти
уникнути далеких від істини заяв. Будемо лише раді візитам і запевняємо
шановних представників Міністерства закордонних справ Росії, що не треба
побоюватися ані мовного бар'єру, ані, ми сподіваємося, інших проблем
порозуміння.
Галя Койнаш
Харківська правозахисна група