Статья месячной давности в Львовской газете
01/19/2008 | Бё!
Кримсько-слов’янська автономія
Крим знову бурлить, події на Ай-Петрі та їх наслідки сягнули дуже далеко: кримські татари налаштовані рішуче, як ніколи, непокоять тенденції можливої радикалізації ісламізму на півострові, і вкотре все це змушує згадати про перманентне етнічне протистояння у Криму.
Те, що сталося на плато, самі татари, й навіть Мустафа Джемілєв, трактують як помсту російської блакитно-червоної місцевої кримської влади традиційно проукраїнським помаранчевим татарам, адже несанкціоновані малі архітектурні форми представників “слов’ян” і навіть земельні ділянки, які вже продають під капітальне будівництво на тому самому Ай-Петрі, ніхто не чіпав. І знову час аналізувати конфлікт, що виник у часи української незалежності – конфлікт між татарами і “слов’янами”.
Що ж це за така новонароджена національність у Криму – “слов’яни”, яка нагадує щось збірне на кшталт “ліц кавказской національності?” Чому українські, а також російські ЗМІ, сором’язливо охрестили росіян у Криму “слов’янами?” Нікому ж не спаде на думку ідея повідомляти про “слов’ян” у Києві чи Москві, чи навіть у Чечні. Гублячись у здогадках, ніяк не міг второпати, що ж це за автономну республіку ультимативно запровадили у Криму на початку дев’яностих, автономію, яка має, до речі, свій прапор і гімн, єдине, чого наразі не має, – свого національного одягу. Тоді в офіційне поняття “територіальна автономія” нічого не вкладали. Номінально створили Кримсько-слов’янську територіальну автономію, а фактично російську автономію, на кшталт тієї, яка могла б існувати як українська автономія на Кубані, Курщині чи на Зеленому Клині, але, на жаль, там таких автономій чомусь немає.
Росіяни 1991 року, “під шумок” відновлюючи автономію в Криму, посилалися на цей статус Криму радянських часів до 1944 року, але ж тоді це була кримськотатарська автономія, автономія корінного народу, а коли всіх татар депортували й заселили півострів росіянами, він став автономією російською. Цьогоріч керівництво освіти Криму визначило тему першого уроку в першому класі середніх шкіл і гімназій: “Я кримчанин”. Зрозуміло, “я кримчанин” означає “я росіянин”. Це автономія російська, а не кримська. Типовий нинішній “кримчанин” – це не українець і не татарин, це – росіянин, представник російської етнокультурної спільноти, вороже налаштований до української держави й наповнений мріями про “історичну справедливість”, тобто повернення цієї землі до лона “Матушкі Расії”.
Однак татари не забувають, чия це земля. Курултай кримськотатарського народу в червні 1991 року проголосив про “суверенну національну державу кримських татар”. Протягом усього періоду української незалежності татари завжди беззастережно підтримували українські державницькі сили, рішуче брали участь у помаранчевій революції. Однак 5 травня 2005 року у древній столиці кримських ханів Бахчисараї Президент Ющенко, посидівши з ветеранами кримськотатарського національного руху на килимі, на якому колись сидів славний українець, борець за права цього народу генерал Петро Григоренко, на зустрічі з Меджлісом, замість конструктивного діалогу щодо можливих шляхів вирішення проблем татар у Криму, зажадав скасування декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу, бо вона, мовляв, не відповідає унітарному устрою країни.
Меджліс не погодився з Президентом і визначив, що побудова національної татарської держави в Криму є пріоритетним завданням кримських татар. Рефат Чубаров звернувся через голову Ющенка до Ради Європи зі скаргою на Київ щодо гальмування подолання наслідків депортації, земельної та суспільної дискримінації корінного народу. Очевидно, чинний Президент України щодо кримського питання налаштований двозначно, бо його позиція означає, що фактична чинно російська національна автономія в Криму – легітимна, а ймовірна кримськотатарська – нелегітимна. Тобто вибраному “народу-богоносцю” це можна, а упослідженим татарам – зась.
Однак є всі підстави сподіватися, що Кримські гори не стануть українськими Судетами. До сценарію “захисту” Чорноморським флотом прав російської територіальної автономії не дійде головно тому, що, якщо Україна до середини ХХІ століття втримає свій геополітичний статус-кво, то російське питання в Криму як таке зникне. Річ у тім, що нині в російських родинах у Криму народжується в середньому 1,18 дитини, а в кримськотатарських – 5-6 дітей, і якщо не станеться якогось дива на рівні падіння Марса на Землю, ця демографічна тенденція за півстоліття не зміниться. Демографії не зможуть зарадити ні російський Чорноморський флот, навіть якби він залишився в Криму після 2017 року, ні щось інше на кшталт відродження імперського духу Росії, бо немає змоги вдруге виселити татар до Казахстану й заселити “острів Крим” вихідцями з Тамбовської області. Отже, до 40-50-х років нашого століття у Криму може статися те, що сталося за другу половину минулого століття в сербському Косово, тобто мусульманське населення повністю витіснить слов’янське. Татари себе виявляють етносом енергійним, заповзятливим, бігають із кошиками, наповненими всілякою їжею, кримськими пляжами, потужно організовують дрібну торгівлю і сферу послуг тоді, як більшість пасивних росіян, не вкладаючи у свою приватну туристичну мікроінфраструктуру ні копійки, лише здають свої житла відпочивальникам, щоб потім більшу частину року якось існувати. Ментальність утриманця свого житла призводить до того, що люди взагалі відвикають працювати і в Ялті влітку часто можна побачити в торговельних точках і закладах харчування оголошення “Требуются!”
Найближчим часом найбільш болісним для громадян “територіальної автономії” може стати проблема самозахоплення земель, де вже довго живуть росіяни, які тут “прижилися”, однак народ, який стрімко розростається, неминуче потіснить етнос, що вимирає. Україна зіштовхнеться тоді з проблемою зовсім іншого геополітичного виміру, яка в найгіршому варіанті може обернутися жорстким сепаратизмом татар або навіть державним тяжінням їх до Туреччини, втім російське питання в Криму однозначно зникне.
Ілько Лемко
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/12/19/28414/
Крим знову бурлить, події на Ай-Петрі та їх наслідки сягнули дуже далеко: кримські татари налаштовані рішуче, як ніколи, непокоять тенденції можливої радикалізації ісламізму на півострові, і вкотре все це змушує згадати про перманентне етнічне протистояння у Криму.
Те, що сталося на плато, самі татари, й навіть Мустафа Джемілєв, трактують як помсту російської блакитно-червоної місцевої кримської влади традиційно проукраїнським помаранчевим татарам, адже несанкціоновані малі архітектурні форми представників “слов’ян” і навіть земельні ділянки, які вже продають під капітальне будівництво на тому самому Ай-Петрі, ніхто не чіпав. І знову час аналізувати конфлікт, що виник у часи української незалежності – конфлікт між татарами і “слов’янами”.
Що ж це за така новонароджена національність у Криму – “слов’яни”, яка нагадує щось збірне на кшталт “ліц кавказской національності?” Чому українські, а також російські ЗМІ, сором’язливо охрестили росіян у Криму “слов’янами?” Нікому ж не спаде на думку ідея повідомляти про “слов’ян” у Києві чи Москві, чи навіть у Чечні. Гублячись у здогадках, ніяк не міг второпати, що ж це за автономну республіку ультимативно запровадили у Криму на початку дев’яностих, автономію, яка має, до речі, свій прапор і гімн, єдине, чого наразі не має, – свого національного одягу. Тоді в офіційне поняття “територіальна автономія” нічого не вкладали. Номінально створили Кримсько-слов’янську територіальну автономію, а фактично російську автономію, на кшталт тієї, яка могла б існувати як українська автономія на Кубані, Курщині чи на Зеленому Клині, але, на жаль, там таких автономій чомусь немає.
Росіяни 1991 року, “під шумок” відновлюючи автономію в Криму, посилалися на цей статус Криму радянських часів до 1944 року, але ж тоді це була кримськотатарська автономія, автономія корінного народу, а коли всіх татар депортували й заселили півострів росіянами, він став автономією російською. Цьогоріч керівництво освіти Криму визначило тему першого уроку в першому класі середніх шкіл і гімназій: “Я кримчанин”. Зрозуміло, “я кримчанин” означає “я росіянин”. Це автономія російська, а не кримська. Типовий нинішній “кримчанин” – це не українець і не татарин, це – росіянин, представник російської етнокультурної спільноти, вороже налаштований до української держави й наповнений мріями про “історичну справедливість”, тобто повернення цієї землі до лона “Матушкі Расії”.
Однак татари не забувають, чия це земля. Курултай кримськотатарського народу в червні 1991 року проголосив про “суверенну національну державу кримських татар”. Протягом усього періоду української незалежності татари завжди беззастережно підтримували українські державницькі сили, рішуче брали участь у помаранчевій революції. Однак 5 травня 2005 року у древній столиці кримських ханів Бахчисараї Президент Ющенко, посидівши з ветеранами кримськотатарського національного руху на килимі, на якому колись сидів славний українець, борець за права цього народу генерал Петро Григоренко, на зустрічі з Меджлісом, замість конструктивного діалогу щодо можливих шляхів вирішення проблем татар у Криму, зажадав скасування декларації про національний суверенітет кримськотатарського народу, бо вона, мовляв, не відповідає унітарному устрою країни.
Меджліс не погодився з Президентом і визначив, що побудова національної татарської держави в Криму є пріоритетним завданням кримських татар. Рефат Чубаров звернувся через голову Ющенка до Ради Європи зі скаргою на Київ щодо гальмування подолання наслідків депортації, земельної та суспільної дискримінації корінного народу. Очевидно, чинний Президент України щодо кримського питання налаштований двозначно, бо його позиція означає, що фактична чинно російська національна автономія в Криму – легітимна, а ймовірна кримськотатарська – нелегітимна. Тобто вибраному “народу-богоносцю” це можна, а упослідженим татарам – зась.
Однак є всі підстави сподіватися, що Кримські гори не стануть українськими Судетами. До сценарію “захисту” Чорноморським флотом прав російської територіальної автономії не дійде головно тому, що, якщо Україна до середини ХХІ століття втримає свій геополітичний статус-кво, то російське питання в Криму як таке зникне. Річ у тім, що нині в російських родинах у Криму народжується в середньому 1,18 дитини, а в кримськотатарських – 5-6 дітей, і якщо не станеться якогось дива на рівні падіння Марса на Землю, ця демографічна тенденція за півстоліття не зміниться. Демографії не зможуть зарадити ні російський Чорноморський флот, навіть якби він залишився в Криму після 2017 року, ні щось інше на кшталт відродження імперського духу Росії, бо немає змоги вдруге виселити татар до Казахстану й заселити “острів Крим” вихідцями з Тамбовської області. Отже, до 40-50-х років нашого століття у Криму може статися те, що сталося за другу половину минулого століття в сербському Косово, тобто мусульманське населення повністю витіснить слов’янське. Татари себе виявляють етносом енергійним, заповзятливим, бігають із кошиками, наповненими всілякою їжею, кримськими пляжами, потужно організовують дрібну торгівлю і сферу послуг тоді, як більшість пасивних росіян, не вкладаючи у свою приватну туристичну мікроінфраструктуру ні копійки, лише здають свої житла відпочивальникам, щоб потім більшу частину року якось існувати. Ментальність утриманця свого житла призводить до того, що люди взагалі відвикають працювати і в Ялті влітку часто можна побачити в торговельних точках і закладах харчування оголошення “Требуются!”
Найближчим часом найбільш болісним для громадян “територіальної автономії” може стати проблема самозахоплення земель, де вже довго живуть росіяни, які тут “прижилися”, однак народ, який стрімко розростається, неминуче потіснить етнос, що вимирає. Україна зіштовхнеться тоді з проблемою зовсім іншого геополітичного виміру, яка в найгіршому варіанті може обернутися жорстким сепаратизмом татар або навіть державним тяжінням їх до Туреччини, втім російське питання в Криму однозначно зникне.
Ілько Лемко
http://www.gazeta.lviv.ua/articles/2007/12/19/28414/