02/21/2008 | До 90-ї річниці розстрілу (23 лютого 1918 р.)

Номан ЧЕЛЕБІ ДЖИХАН (Челебі ЧЕЛЕБІЄВ)

Народився в 1885 р. у с. Сонак Перекопського повіту Таврійської губернії в родині землевласника. Закінчив мектеб і медресе, в університеті Стамбула здобув вищу юридичну й богословську освіту.
Участь у національному русі почав брати з 1906 р. У 1914 р. – студент Петербурзького університету, де знайомиться з Джафером Сейдаметом, автором книги «Пригноблений татарський народ» (1910), разом із яким продумує майбутню програму щодо національного звільнення кримських татар.
У роки Першої світової війни стає добровольцем, а після лютневих подій 1917 р. повертається до Криму. Від 25 березня цього же року – лідер Мусвиконкому Тимчасового кримсько-мусульманського виконавчого комітету, створеного на загальних зборах мусульман Криму, який відав усіма культурними, релігійними, економічними, а потім і політичними справами кримських татар. Тоді ж його вперше в історії кримськотатарського народу обрано духовним главою кримських татар – муфтієм. Більшість дослідників вважають, що саме Челебієв був одним з організаторів створеної в липні 1917 р. партії Міллі Фірка й одним з авторів її програмних документів.
Політичні погляди Ч. Челебієва на початковому етапі революції обмежувалися досягненням кримськотатарської культурно-національної автономії в складі Росії. Однак його сподвижники (Д. Сейдамет, А. Айвазов та ін.) явно схилялися до більшого рівня незалежності півострову, не виключаючи при цьому підтримки з боку Туреччини, що, з огляду на приналежність Туреччини до Четверного союзу та на війну, яка все ще продовжувалася, могло бути розцінене як «підривна діяльність на користь ворога».
Попри те, що Мусвиконком виступав на підтримку російської демократії та Тимчасового уряду, ані він, ані Міллі Фірка не користувалися підтримкою всеросійського вищого органу виконавчої влади. Однак останній повинен був зважати на волевиявлення кримських татар та незаперечний авторитет Комітету. Тож Тимчасовий уряд визнав Мусвиконком як вищий кримськотатарський орган, затвердив Челєбієва та Сейдамета на їх посадах. Тимчасовий уряд прийняв рішення про передачу вакуфного майна у повне розпорядження кримських татар і заявив про те, що не визнає іншого контролю над вакуфами, окрім контролю всього татарського народу в особі його кращих обранців – Мусульманського виконавчого комітету. При цьому Тимчасовий уряд визнавав, що управління вакуфним майном вже фактично знаходиться у руках обраної кримськотатарським народом адміністрації – Управління вакуфами в Криму (вакуфної комісії), тож йшлося, по суті, про законодавче закріплення існуючого стану речей. Зазначимо, що в розпорядження Управління до середини 1917 р. перейшло 87614 десятин вакуфної землі та 1,5 тис. будівель.
В той же час показовим прикладом справжнього ставлення Тимчасового уряду до кримськотатарського політичного активу можна назвати звинувачення муфтія Челєбієва у державній зраді та його арешт. Приводом до цього стало звернення муфтія до солдат-татар із закликом не йти на фронт, внаслідок чого солдати мусульманської частини висловили бажання залишитися у тилу. Це спричинило до конфлікту з губернською владою і притягнення муфтія до кримінальної відповідальності прокурором сімферопольського суду за поданням губернського комісара Богданова. Представники влади закидали муфтію втручання у військові справи. Як вважав відомий татарський вчений та громадський діяч того періоду Л.Кричинський, муфтій дійсно вживав заходів щодо забезпечення татарських сіл військовою охороною, оскільки задовго до кінця 1917р., коли запанували безлад та грабунки, передбачав всі ті жахи, які принесе кримському населенню анархія. Проте влада віднесла турботу муфтія про населення до “одного з численних фактів зради, що обплутали російську державу”. Зрозуміло, що цю кримінальну справу, яка представляла владу у надто недемократичному світлі, було припинено “за відсутністю складу злочину”. Та “заключною стадією у знущанні місцевої губернської влади над головою мусульманського духівництва” (також за словами Л.Кричинського) став його арешт 23 липня 1917 р. севастопольською контррозвідкою – “за постановою революційної влади”, як пояснив помічник губернського комісара Бобровський. Той факт, що Ч.Челєбієв опинився під вартою, викликав обурення татарського населення. Арештований був також командир 1-го кримськотатарського батальйону прапорщик Шабаров. Побоюючись серйозних акцій протесту, губернська адміністрація змушена була вже наступного дня після арешту звільнити Челєбієва, хоча і не припинила спроби нейтралізувати вплив муфтія на кримськотатарський національний рух.
Більшовицький жовтневий переворот у Петрограді викликав негативну реакцію майже всіх політичних сил Криму, у т. ч. й кримськотатарського національного руху. 26 листопада 1917 р. в Бахчисараї (Крим) почали свою роботу Установчі збори кримськотатарського народу – Курултай, який проголосив Кримську Народну Республіку на чолі з Ч. Челебієвим.
Із плином часу всередині Курултаю почали підсилюватися розбіжності. Ліве крило (А.Боданинський, С.Ідрісов) тягнулося до більшовиків, а праве (Д. Сейдамет, А. Айвазов) займало непримиренні до них позиції. Ч. Челебієв зі своїми центристськими поглядами виявився у меншості. Деякий час він намагався якось підтримувати мирні настрої серед підопічних, однак і сам іноді був близький до емоційного зриву. Так, 2 січня 1918 р. він підписав наказ про захоплення національним урядом Народного (колишнього губернського) будинку в Сімферополі, де розміщалися різні політичні й профспілкові організації. Цей будинок, за словами члена більшовицької партії І. Фірдевса, «представляв тоді щось начебто символу тієї або іншої влади». Виконком Сімферопольської ради й профспілки в ультимативній формі зажадали звільнення помешкання, погрожуючи загальним страйком. Конфлікт погасив лише прибулий із Ялти Д. Сейдамет, який офіційно оголосив, що Ч. Челебієв прийняв це рішення самочинно, не погодивши його з урядом. 4 січня 1918 р. Ч. Челебієв подав у відставку, а його посаду зайняв Д. Сейдамет.
14 січня матроські й червоногвардійські загони зайняли столицю Криму – Сімферополь. Багато діячів кримськотатарського руху були вимушені емігрувати до Туреччини, але Ч. Челебієв, який сповідував традиційні для мусульманина погляди покірності долі («кисмет»), залишився в Сімферополі.
Муфтія заарештували вдома і на аероплані доставили у Севастополь.
Спочатку його посадили в загальну камеру, але на другий день перевели в одиночку «як небезпечного контрреволюціонера». Тут, у тюремній камері, голова Севастопольського ревкому Ю. Гавен провів з Ч. Челебієвим приватну розмову, яка, зрештою, стане потім вироком уже для самого Гавена.
21–24 лютого 1918 р. по місту прокотилася хвиля найжорстокіших убивств, у ході якої загинув і Ч. Челебієв. Про останні години його життя розповів свідок тих лютневих подій (псевдонім Л-рь В.): «О другій годині ночі у в’язницю ввірвалася перша банда матросів. Схопила багатьох, у тому числі й муфтія... Їх розстрілювали в упор і вже мертвих били прикладами й каменями по голові». Тіло Ч. Челебієва було викинуто в море.
Ч. Челебієв (він же Номан Челебі Джихан, Челібіджихан Ефенді, Челебіджан) став мученицьким символом кримськотатарського народу.