02/21/2008 | Ярослав Сватко

Нарешті спроби розв'язати косовський вузол завершилась тим, чим і повинні були закінчитися в сьогоднішніх балканських реаліях: косовари проголосили незалежність. Безконечні переговори про “погодження” сербської та косоварської позицій, за участі чи то представників ЄС, чи то Ради Безпеки, насправді безконечно продовжуватися не могли. Рано, чи пізно, косоварські партизани, легально дійшовши до влади, мусіли проголосити те, за що вони воювали збройно. Причому, це сталось би і тоді, якби США противилися цьому проголошенню. Просто, тоді і ЄС, і США, і НАТО опинились би в дурній ситуації, яка б виходила з-під їх контролю і плавно рухалася в бік аль-Каіди. Вони вчинили згідно з випробуваною приказкою радянської партноменклатури: “якщо п'янку не можна зупинити, то її слід очолити” - тому зберегли суттєві важелі впливу на косоварів. Однак, хоча в конкретній політичній ситуації це проголошення незалежности було неминучим, є чимало політичних сил у різних країнах, які намагаються довести, що відбулось те, чого насправді не мало статись. Не лише постійно присутня в нашому інформаційному просторі Росія – навіть Шрі Ланка заявила, що проголошення незалежности Косово створює загрозу світовій безпеці. Проте погляд з Цейлону на глобальну небезпеку від косоварів – пізніше і мимохіть. Перше про Росію.

Росія веде стосовно Сербії подвійну гру. Намагаючись виексплуатувати до решти залишки взаємного національного сентименту, фактично ніяких серйозних зобов'язань, які б поставили в майбутньому Росію в складне становище, Москва на себе не бере. Від початку конфлікту російські дії ніколи не доводились до кінця за принципом “замахнувся – бий!”. Коли ще тільки вводився міжнародний континґент в провінцію, росіяни хвацьким нальотом захопили аеродром в Приштині. Світ затамував дихання, бо ситуація була неординарна, небезпечна, і скидати Росію з рахунків, коли вона реально володіла таким надважливим пунктом провінції аж ніяк не можна було. Однак далі демонстрації можливостей та вишколу російських десантників Москва не пішла, і не тільки віддала аеродром, але й вивела підрозділи з Косово. Чому – чи то тверезо оцінила свої можливості одночасно воювати в Косово і в Чеченії, чи то ціна за відступ виявилась вигідною – це інше питання. Безперечно одне – якби протягом цього десятиліття в Косово перебувало б кілька російських батальйонів миротворців – політична ситуація в краї була б зовсім іншою, і ставлення Євросоюзу до проголошення незалежности Косово було б зовсім інакше. Але – де факто Росія продала Сербію ще тоді, і всі наступні її протести, дипломатичні заходи, державні заяви, були нічим іншим, як пропаґандою, яка за собою не мала нічого, крім слів, не підкріплених дією. Посередньо це підтверджується й порівняно стриманою реакцією Кремля на акт проголошення незалежности. Напередодні відбувались активні дипломатичні переговори, і на одній з прес-конференцій журналісти європейських видань стривожено перепитували Сєрґєя Лаврова – чи не перекриє Росія газ? Але Росія навіть полякати перекриттям не наважилась. Все, чим Росія лякає світову громадськість – це нестабільністю, викликаною проголошенням незалежности Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії. Сумнівний це арґумент, бо Придністров'я проголосило незалежність давно – що ще воно може проголосити – важко уявити. Хоче Росія його визнати – могла визнати вже давно, хто ж їй заборонить? Але не визнає – значить, справа зовсім в інших факторах. І все міжнародне співтовариство це прекрасно знає.

Треба розуміти двоякість становища Росії. Нема в неї ресурсів для того, щоб впливати на перебіг подій в Косово. Зараз російські батальйони не змогли б повторити свого нальоту на Приштину. Сербія разом з Косово є анклавом всередині ареалу, контрольованого НАТО. Росія б давно погодилася з процесом в Косово, і не робила публічних протестів, якби не політичні реалії імперії під назвою Російська Федерація. Так само, як Косово, від Росії можуть відійти багато суб'єктів, і не-суб'єктів Федерації. Одна Чеченія чого варта: адже Росія після першої війни підписала з нею договір – по суті визнала суб'єктом міжнародних відносин, це не Косово, яке щойно потребує цього визнання. Саме внутрішній стан Росії є причиною, чому погляд на проголошення незалежности Косово з Москви співпадає з поглядами на глобальну безпеку з Цейлону: в Росії вже зараз Кавказ духовно звільняється з імперських оков, а в Шрі Ланці “тигри визволення Таміл Іламу” контролюють значні території. А в РФ є ще татари й башкири, які любов'ю до Москви не горять, і лише чекають зручної хвилини, коли ослабне фізична влада Кремля. Є й інші, менш готові до незалежности народи – і хто зна, чи не підуть вони “за компанію”, як Білорусь при розвалі Союзу. Все це керівникам Росії прекрасно відомо, тому й пропаґанду погроз щодо Придністров'я, Абхазії, Південної Осетії ведуть у півголоса – так, щоб в Росії забагато не почули.

В Україні російські загони інформвійни ведуть іншу кампанію – намагаються використати подію для активізації сепаратизму, насамперед у Криму. Можливо, їм слід за це подякувати, бо лише завдяки цьому центральна влада у Києві зрозуміє, що українська громада в Криму є важливим фактором політики, і не можна кримських українців залишати наодинці з антиукраїнськими політиками, які мають місцеві владні повноваження. Політологи можуть тлумачити те, що відбувається в Криму від проголошення Незалежности України хоч з яких-будь космополітичних позицій – але внутрішня політика там визначатиметься комбінацією трьох основних факторів – українського, кримськотатарського і російського імперського. Коли російські технологи інформвійни говорять про косовський сценарій в Криму, вони мають на увазі, звичайно ж, російський Крим. В той же час, користуючись владними важелями місцевого рівня, вони намагаються повторити стосовно кримських татар щось подібне до заходів Мілошевича стосовно косоварів, а стрілки (бо – влада) – перевести на Київ, таким чином створити сприятливий ґрунт для українсько-кримськотатарської ворожнечі. Коли говоримо про косовські аналогії, то йдеться про те, що репресії за національною ознакою – найкращий ґрунт для розквіту сепаратизму. Якби не скасування югославського статусу Косово і Метохії, а далі – придушення протестів силою, не знати ще, чи косоварський націоналізм дійшов би до потреби проголошення незалежности. Є промовиста аналогія в нашій історії – у 1939 році в Західній Україні червоноармійців зустрічали квітами. Через півтора роки репресій серед місцевого населення прихильників радянської влади не було. Отож, коли місцева кримська влада, руками “Беркута” б'є кримських татар – вона переводить через МВС відповідальність на Київ і намагається зіграти хоч частинку цієї схеми.

Якщо вже у нас намагаються розігрувати косовські схеми, то варто і нам розглянутися, на чому стоїмо, і з чим можемо протиставлятися цьому викликові. Насамперед, центральній владі у Києві варто помітити, що в Криму живе немала громада українців, і усвідомити, що існуюча в Криму місцева влада робить все, щоб українці Криму були упослідженою національною меншиною півострова. І усвідомити, що так бути не повинно, бо це єдина суспільна група, яка здійснюватиме державну політику України на місцевому рівні не з примусу, а за покликом душі. Коли усвідомлять, варто переглянути, якими потребами українців у Криму було знехтувано, і що може зробити центральна влада, щоб їх задовільнити. І не забути задовільнити. Вже цього було б досить, щоб перспектива українського Косова стала малоімовірною.

Друга річ, з якою слід було б визначитися нашій владі – це ставлення до кримських татар. Хоч би тому, що вони – це фактор, який постійно діятиме в нашій внутрішній політиці. Якщо його намагатися скасувати за методами Мілошевича – ми справді отримаємо своє Косово. Якщо робити вигляд, що цього фактора не існує – його розігруватимуть інші, звичайно, ж, проти нас. У спробах Росії відірвати Крим від України кримські татари є природніми союзниками українців, і справою великої політики є не лише дрібно-кон'юнктурно скористатися цим сьогодні, а й зробити з цього політичний капітал на майбутнє, закладаючи базу для дружніх міжетнічних стосунків на майбутнє. Бо альтернативою для дружніх стосунків є Косово, а скасувати кримських татар ми не зможемо, невже ж це не очевидно? Сьогоднішні погляди Меджлісу на розвиток ситуації в Криму у світлі косовських подій є абсолютно прийнятними для України, і було б політичним марнотратством не прийняти цей пас і не використати його для добра майбутнього і кримських татар, і українців.

Косівський прецендент унаочнив внутрішню суперечливість Хартії ООН, яка в першій статті говорить про право народів на самовизначення, а в другій – про непорушність кордонів. Можливо, й справді, одностороннє проголошення незалежности несе в собі загрозу світовій стабільності. Але тоді треба так само казати, що придушення права на самовизначення є не меншою загрозою. І варто усвідомити, на прикладі Косово, що це придушення є не меншою загрозою для тих, хто придушує. Якщо ми усвідомимо цей урок – українські зав'язки ніколи не стануть гордієвими вузлами, яких доведеться розрубувати так, як на Балканах.