02/27/2008 | Йосиф Сірка

Після поразки фашистської Німеччини та після Нюрнберґського процесу фашистські партії в Німеччині були заборонені. Не зважаючи на те, що виникла в Німеччині низка політичних партій, прихильники націонал-соціалізму пробували проникнути у політичне життя в Західній і Східній, а пізніше в об”єднаній Німеччині. На сьогоднішній день в Німеччині існують великі демократичні партії, але прихильники старого фашизму часом дають про себе знати через різні виступи, використовуючи демократію. Незначні прояви прихильників фашистської ідеології трапляються і в Італії та Іспанії, які в минулому теж перебували під фашитською рукою Мусоліні та Франко.

По іншому склалося політичне життя на території колишнього Союзу, яким правила також диктаторська партія комуністів, яка відрізнялася в дечому від націонал-соціалізму, але мала багато спільного з ним не тільки ідеологічно, але й в методології утриматися при владі та завоюванні нових територій; тому й дійшло до порозуміння між націонал-соціалістами та радянськими комуністами щодо окупації Польщі. Доля КП у пострадянських республіках не опинилася, на жаль, такою як нацонал-соціалістів у Німеччині. Тут лише прибалтійські та азійські республіки припинили в якійсь мірі існування КПРС, перейшовши на національні позиції і стали національно-патріотичними. В Росії КП докладає багато зусиль, щоб не зникнути з політичного життя, а в Україні колишні комуністи дещо поділилися на симоненківців, морозівців та вітренківців, але більшість з них залишилася на імперських позиціях своєї попередниці. Крім того, в Україні виникли явно шовіністичні та антидержавні партії, які відверто агітують і всяко борються проти української держави, проти української мови, проти української територіяльної цілісності.

Шовіністичні та антиукраїнські сили на території України не тільки пропагують національну ворожнечу, але й здійснюють її, прикладом чого є пам”ятник катові України – Катерині ІІ в Одесі та існування відверто ворожих Україні партій, чи інших об”єднань на зразок Русский блок. Показовим вибриком антиукраїнської істерики була атака на презентацію книжки останнього Головного Командира УПА Василя Кука (1913-2007) УПА в питаннях і відповідях, що мала місце в Сімферополі. Не зрозуміла тут роль УНІАН, яка 23.2.2008 оприлюднила повідомлення „У Криму проросійські сили зчепилися з українськими націоналістами”, згідно з яким презентація книжки була зірвана, що 25.2.2008 р. на „Майдані” було заперечене Я.Сватком.

З інформації на „Майдані” ясно йдеться про презентацію книжки, а не про якусь роль націоналістів. Справа в тому, що не обов”язково треба бути нацоналістом, щоб пропагувати новітню історію України. УНІАН навів слова депутата ВР Криму від Партії регіонів Олега Слюсаренка, що ”люди не дозволять в це святе свято проводити бандерівські, фашистські шабаші”. Коли б пан Слюсаренко прочитав книжку і внаслідок того прийшов до висновку, що „тут знайшов фашизм”, то йому можна було б пробачити, оскільки міг би мати власне враження від книжки. Але тут справа інша – вже одна назва Українська Повстанська Армія не сприймається ані старими, ані новими комуністами, ані антиукраїнськими російськими шовіністами, але ж депутат від Партії регіонів повинен би проявити хоч мінімум інтегігенції, щоб не „влазити у воду, не розібравши броду”!

Я вперше довідався зі слів Слюсаренка, що для презентації книжки потрібно „документ”! У цивілізованому світі прийнято, що коли хтось написав книжку і має змогу її публічно представити, то це робиться з допомогою видавця, чи якоюсь редакцією журналу, газети, телебачення, щоб мали змогу люди, які купують книжку, отримати підпис автора; так було недавно з книжками колишнього президента США Клінтона, колишніх канадських прем”єр-міністрів Малрони та Кретєна,

Навіть Моніка Левінська їздила по світі й підписувала свою книжку без „документів” на згоду Слюсаренка.

Головний Командир УПА не дожив, щоб самому їздити й презентувати свою книжку, яка є важливим документом визвольної боротьби проти чорного і червоного фашизму. Завдяки людям, які жертвенно поширюють правду про УПА, є нагода хоч трохи довідатись правду про минуле України, яке довго заперечувалося. Хворі голови, що мріють про імперське минуле, намагаються не допустити правду до народу. Зрештою, все проходить у тих старих традиціях, коли країна була повна концентраційних таборів, а людям казали, що це виправні табори, коли про голодну смерть мовчали, а на Захід продавали українську пшеницю, коли співали про дружбу народів, а народи вивозили на Сибір, щоб їх відірвати від історичного кореня і ліквідувати в холодному Сибірі, коли в українські та польські села Західної України „запускали” НКВедистських агентів, які вбивали людей, а твердили, що це робили воїни УПА. Сьогодні, коли СБУ вже розсекретило частину архівів стосовно УПА, книжка В.Кука стає важливим документом героїчної і патріотичної боротьби УПА за визволення України.

Під сучасну пору в Україні імперські сили докладають надзвичайних зусиль, щоб блокувати дохід правди до людей. Саме з цією метою депутати ПР та КП саботують працю ВР України, щоб людність не довідалася правди про НАТО, бо, мовляв, якщо нічого не знають, то нехай ідуть на референдум! І справа не в тому, що представники влади і президент заявляють, що про приєднання до НАТО буде вирішувати народ, ні! Негайно слід проводити референдум, хоч не стоїть питання про приєднання, але про співпрацю. А запитаєте чому? Та тому, що „в каламутній воді краще рибу ловити”! Коли ж люди довідаються правду про НАТО, то можуть таки проголосувати за вступ до нього, а це ворогам України не подобається.

Отже, антинародні сили хочуть не справедливости, але досягти того, щоб народ не довідався правди, оскільки з правдою важко боротись, а коли її не знають, то її можна і заперечити – хіба заперечення Голодомору в Україні, існування концентраційних таборів, не було успішним!? Коли б не Солженіцин, то ще довго були б люди не знали про концентраційні табори. А коли б не американські історики-дослідники Роберт Конквест та Джеймс Мейс, то й про Голодомор в Україні світ довідався б значно пізніше. Ще й сьогодні знаходяться люди, які часом себе навіть істориками величають, що намагаються заперечити Голодомори в Україні, що героїв України обзивають фашистами – у стилі „ловіть злодія, кричить злодій”, а самі залишгаються на імперських фашистських позиціях з явною ненавістю до незалежної України!

Україна молода незалежна держава і повинна вчитися від інших держав, як захищатися від ворогів. Гадаю, що в Ізраїлі ні у кого навіть на думку не спаде ставити Гітлерові у Тель Авіві пам”ятник, чи дозволяти створення націонал-соціалістичної німецької партії, чи виспукати якусь фашистську газету, що спрямована на ліквідацію ізраїльської держави, а тим і його народу, або дикою була б думка про запровадження російської, як другої державної в Ізраїлі, лише тому, що тут може половина населення послуговується цією мовою!

Отже, Україні слід вчитися від молодих незалежних країн, слід використовувати існуюче законодавство і Основний Закон і заборонити імперські організації та видання, які поширюють і провокують національну ненависть, непримиримість до державної незалежности, розпалюють національну ворожнечу, з метою ліквідації незалежности й суверенітету.

Слід нарешті припинити поширювання антиукраїнської пропаганди, яку надають в телебаченні, радіо, газетах антиукраїнським силам, які не спрямовані на консолідацію суспільства, на творення незалежности й самостійности, але на ліквідацію всього українського – кіно, газет, журналів, книжок, історії, а тоді вже й мову не потрібно, бо ж для кого!? Дивує, що поміщують інтерв”ю або закликають на телепередачі людей, які вороже ставляться до української мови, історії і української самостійности. Чому журналісти забули про національних страждальців – Лук”яненка, братів Горинів, Хмару, Сверстюка, Калинець, або таких знавців своєї справи і патріотів як С.Грабовський, О. Медведєв, Я. Сватко та десятки інших, які здатні людям викласти правду і про НАТО і про мову і про УПА, і про Голодомори!? Замість них, появляються „розмови” з деструктивними людьми, які спрямовані не на консолідацію, а на фальсифікацію історії України, які заперечують Голодомори, розстріли та інші методи ліквідації української інтелігенції та української церкви, Української Народної Республіки і намовляють розбиття держави.

Ми живемо у ХХІ столітті, коли кожний в Україні може отримати паспорт (пригадайте часи, коли з колгоспу не можна було отримати навіть посвідчення, щоб поїхати за кращою долею хоч до міста), а з паспортом можна виїхати на постійно або тимчасово, але загальнолюдські принципи повинні залишатися – демократія для кожного, але повага країни, мови та народу серед якого живеш не повинна бути відсутньою – вона теж належить до демократії.

Правда про УПА, про Голодомори та розстріли в Україні не спрямовані проти російського народу, який і сам зазнав терпінь від комуністичного режиму, вона скерована до народу України, щоб він знав, як терпіли його предки та щоб уникнути в майбутньому тих трагедій, які пережила Україна. Правда про Україну і її народ спрямована тільки до українців, а не проти когось, тому перешкоди, що робляться брехливими антинародними силами, спрямовані проти всіх, що живуть в Україні, оскільки на брехні об”їдеш світ, але назад не повернеш! Недарма кажуть: Краще гірка правда, ніж солодка брехня! А правда Василя Крука в його книжці про УПА для ворогів України таки гірка, але такою є правда, яку зараз вже ніхто не може заперечити!

Торонто, 26.02.2008 р.