04/02/2008 | Путник

Післяювілейна гіркота

У цій статті авторка використала матеріяли, зібрані для її майбутньої спільної з Анд­рієм Григоренком книжки про Петра Гри­горенка.

У листопаді 2006 року урочистий ве­чір на честь 30-літнього ювілею Ук­раїнської Гельсинської групи навів нас, кількох його учасників – народних депутатів Мустафу Джемілєва і Рефата Чубарова, київського видавця Олену Бондаренко й мене, – на роздуми: а яким мусить бути наступний рік, рік 100-літнього ювілею Петра Григоренка? Бувши певні того, що Григоренко – це людина, вшановувати яку має вся Україна і щонайменше демократична частина Росії, ми, щоправда, керувалися власним сприйняттям особистости генерала-правозахисника. І водночас, звісно, усвідомлювали, що визнанню Петра Григоренка чинитимуть опір, – на це почасти вказувала недавня прикра подія в українському парламенті.
Тогорічного жовтня депутати не під­тримали поданий до Верховної Ради України проєкт постанови «Про відзначення 100-річчя з дня наро­джен­ня видатного українського гро­мадського діяча, генерала Петра Григоровича Григоренка». І це попри те, що голосування відбулося зразу після ухвалення постанови «Про відзначення 30-ї річниці створення Української групи сприяння виконанню Гельсинських угод», а Петро Григоренко, як відомо, був одним із членів-засновників УГГ.
Коли депутат Верховної Ради Ук­раїни Мустафа Джемілєв виголошував з трибуни проєкт постанови, його колеґа Рефат Чубаров спостерігав, як реаґували на цей виступ парла­ментарі:

Практично всі члени фракції Ком­партії України демонстративно, гучно почали покидати залу за­сі­дання. Кілька людей із цієї фрак­ції залишилися (певно, були спе­ціяльно залишені) і спробували викриками завадити виступові Дже­­­мілєва, а потім, за свідченням де­­яких членів Партії реґіонів, від імені КПУ поставили ультиматум своїм союзникам з «антикризової коаліції» – не голосувати, бо «Гри­горенко зрадник, який допо­магав кримським татарам». Фракція Партії реґіонів на догоду своїм союзникам легко відмовилася від ухваленого раніше на засіданні фракції рішення голосувати за цю постанову.

Голосування дало тільки 193 голоси «за», істотно менше за потрібні 226. Крим­ськотатарську громаду такий результат шокував. Мусив утрутитися президент, щоби вказати суспільству на моральний обов’язок перед пам’яттю борців за справедливість і права лю­дини. Після зустрічі Джемілєва і Чу­барова з Віктором Ющенком 5 березня 2007 року з’явився Указ №177/2007 «Про вшанування пам’яті Петра Григоренка».

***

Алєксандр Солженіцин, захоплено прочитавши відгук Петра Григоренка на книжку Алєксандра Нєкріча «1941, 22 червня», наполегливо ра­див Григоренкові неодмінно пи­са­ти про війну. На жаль, ця і справ­ді блискуча історіографічна стат­тя – тільки епізод у біографії успішного совєтського генерала, яко­го на­пружена інтелектуальна та духовна робота перетворила на по­слідовного опозиціонера режимові, поставивши на один рівень із такими мислителями, як Сахаров і Солженіцин. Значно більшу частину його доробку скла­дають звернення й листи в різні ін­станції про численні порушення прав людини в СССР, про катування інакодумців у психіятричних лікарнях, про всевладність КҐБ, про геноцид народів... Надто багато неподобства коїлося довкола, щоби поринати в минуле.
Тотально депортовані кримські татари, на відміну від більшости «по­караних» народів, так і не дочекалися від влади дозволу повернутися на батьківщину, а спроби відчайдухів повертатися самотужки закінчувалися сумно: у кращому разі відмовою у прописці та виселенням, у гір­шо­му – ув’язненням. Кричуща неспра­ведливість щодо навіть не окремої людини, а цілого народу, просто не могла не опинитися у фокусі уваги Петра Григоренка. Тож сучасні ко­муністи й «реґіонали», ніяк не ладні ви­бачити генералові-правозахисникові «зрадливої» підтримки скривджених людей, не помиляються. Натомість для кримських татар абсолютною й безсумнівною є велич цієї людини, ім’я якої назавжди вписано в історію кримськотатарського національного руху.
Першим Григоренковим кроком до того стала леґендарна промова, що її вже відставний і опальний генерал виголосив 17 березня 1968 року на вечорі до дня народження його друга й прихильника кримських татар, пись­­менника Алєксєя Костєріна. «Ви­ма­гайте не частини, не шматка, а всього, що у вас незаконно забрали...»
Нещодавно, переглядаючи до­машній архів, я натрапила на машинописний запис промови Петра Гри­горенка у додатку до «Інформації №65» кримськотатарського руху. По­жовкла четверта чи п’ята закладка крим­ськотатарського самвидаву ніби була покликана проілюструвати слова Петра Григоровича:

Вже коли я повернувся після другої відсидки у психушці (1974 рік), Алік Ґінзбурґ якось сказав: «Ваша промова на 72-річчі Костєріна – це подія». Я засміявся і відповів, що Рашидов (перший секретар ЦК [Компартії] Узбекистану) оці­нив її вище. Виступаючи на республіканському партійному активі, він сказав, що кримські татари поширили «ан­тисовєтську промову Григоренка у восьми мільйонах примірників». Ми обидва засміялися. Я сказав: «Це, звісно, гіпербола. Вони, оче­видно, тоді ще не отямилися від переляку у зв’язку з квітневими і трав­невими подіями [йдеться про масові протестні демонстрації кримських татар у квітні 1968 року в Чирчику, що біля Ташкента, й у травні того-таки року в Москві. – Ґ.Б.]. Й у них в очах усе виростало в неймовірне, але якщо кримські татари змогли розмножити у восьми тисячах (а не мільйонах) примірників, то це ще більша подія, ніж власне моя промова. Розмножено її було і справді дуже. У кожнім разі, всі кримські татари, з ким я влітку того-таки року зустрічався у Криму, знали цю промову.

Це була хай і важлива, але не оди­нока віха в історії взаємин Гри­горенка та кримських татар. У травні 1969 року його заарештували в Ташкенті, куди він прибув на процес десяти активістів кримськотатарського національного руху. Потім були п’ять довгих років в’язниці та спеціяльної психіятричної лікарні, місця, яке письменник Наум Коржавін назвав «найглибшою бе­зоднею совєтського безправ’я, де у людини цілком офіційно забрано право на особистість».
Роздумуючи над перебуванням там Григоренка, Коржавін написав:

Такий тріюмф гиді над високим інтелектом і духом навряд чи будь-коли знала історія. По-суті, гидотна влада так само ставиться і до всього народу, примушуючи його вдавати, що втовкмачувана нею нісенітниця – це розбірливе мовлення, а тих, хто відмовляється вдавати, – «заспокоюючи»... Думаю, що так, як Петро Григоренко при­йшов через ці випробування, – мало хто зміг би пройти. Він не лише ввійшов, але й вийшов із цієї лікарні, зберігаючи здорові розум і душу. Але це вже тому, що він – людина непересічна, що цих якостей він має не тільки досить, але й у надлишку, що сила його духу й інтелекту рідкісні. В принципі, такі випробування людину повинні зламати. Адже це п’ять років тихих знущань, дріб’язкових, щоденних, щогодинних, безперестанних... Це було так важко, що й сьогодні Петро Григорович уникає занадто багато про це розповідати, переживати це знову.

Хворий, але не зломлений Гри­горенко, вийшовши у травні 1974 року на свободу, негайно долучився до правозахисної діяльности – і знову опинився «на олівці» в органів. 30 січня 1976 року, інформував шеф КҐБ Юрій Андропов, з ним бу­ло проведено «попереджувально-профілактичну бесіду» – у зв’язку з тим, що «після звільнення з лікарні Гри­горенко поновив зв’язки з Сахаровим та іншими ревізіоністськими еле­мен­тами – активними учасниками ан­тигромадської діяльности. Спільно з ни­ми бере участь у провокаційних збіговиськах, підготуванні та передачі за кордон наклепницької інформації про нібито наявні порушення прав людини в Совєтському Союзі, зокрема у так званому “кримсько-татарському питанні”».
У травні 1976 року Григоренко став одним із членів-засновників Мос­ковської Гельсинської групи, во­сени того-таки року брав участь у створенні Української Гельсинської групи. Як свідчить засновник МГГ Юрій Орлов, з ініціятиви Петра Гри­горовича вже перший документ групи інформував голів урядів, що підписали Гельсинський Прикінцевий акт, про порушення цього Акта під часу суду над Мустафою Джемілєвим і в діях влади проти кримських татар узагалі.
Я зустрічалася з багатьма крим­ськими татарами, що зналися з Петром Григоренком. Здається, в нього вдома і справді побували чи не всі активісти крим­ськотатарського руху – й усі вони відгукувалися про Григоренка тими самими словами: «простий», «могутній», «добрий», «гуманний».
Одну зустріч із генералом, де, крім родини, була кримська татарка Айше Сеїтмуратова, описав Мирослав Маринович:

Уся увага Айше була прикута до господаря дому. Її любов і за­хоп­лення Петром Григоровичем прозирали в кожному жесті та в кожному погляді. І це її до нього ставлення стало для мене на той момент символічним. Пізніше, коли в таборі я чув розповіді про любов кримських татар до Григоренка, для яких він став чимось на кшталт національного героя, у моїй пам’яті зараз же виринала постать Айше. Я не запам’ятав рис її обличчя, але твердо запам’ятав ті знаки поваги та любові, що ними вона оточила Петра Григоровича.

Сама Айше, після другого ув’язнен-ня витиснута в еміґрацію, працювала там на різних радіостанціях і присвятила Григоренкові не одну передачу. Її програма на Радіо «Свобода» на перші роковини його смерти (1988) за­кінчувалася так:

Сьогодні немає жодного кримського татарина, котрий не знав би імені генерала Григоренка, як і імені письменника Алєксєя Євґрафовіча Костєріна й академіка Андрєя Са­харова. Вірю, настане день, і кримськотатарський народ віддасть належне своїм захисникам. І спо­рудять на кордоні України та Кри­му пам’ятник генералові Гри­го­­ренку як символ дружби між двома народами – українським і кримськотатарським.

Слова Айше справдилися 1999 року. Щоправда, не на Пере­ко­пі, а в Симферополі, але таки вста­но­вили кримські татари спільно з одно­дум­цями пам’ятник Петрові Гри­го­рен­ку – всупереч затятій протидії про­­комуністичних сил.

***

Сьогодні українські політики й екс­перти сушать голову: як дати раду з кримськими татарами? Їхнє повернення на батьківщину сприйнято як щось непотрібне та чуже. Звісно, це можна пояснити: за пів століття відсутности їх на батьківщині вже не стало більшости їхніх сусідів – не кримських татар, які жили з ними поруч, чудово знали кримськотатарську мову і зберігали в пам’яті образ того татарського Криму, що його затято, зі знанням справи протягом багатьох років затирала влада. Десятиліттями культивоване у владному дискурсі й масовій свідомості відчуження дається взнаки. Проте, якщо вдуматися – подолати його не так і складно. Просто треба захотіти зрозуміти та почути один одного. Прийняти чужий біль як свій. Як зміг це сорок років тому зробити Петро Григоренко. Але для цього треба бути таким, як Петро Григоренко.

***

А відзначення його 100-річчя все-таки відбулося. Втім, роль у тому офіційного Києва, як і слід було чекати, виявилася символічною.
У Криму Меджліс крим­сько­та­тарського народу за сприяння кримськотатарських й українських гро­мадських організацій провів цілу низку заходів, зокрема для студентів і шко­лярів. Відгукнулися публікаціями кримськотатарські видання, телеканал АТР показав створений до ювілею документальний фільм. Але все це, знов-таки, заторкнуло переважно крим­­ськотатарську громаду. Кримська влада, багато речників якої і сьогодні є носіями ідей, що їх свого часу поборював Петро Григоренко, постаралася «не помітити» ювілею.
Лише завдяки невтомним зусиллям правозахисника Василя Овсієнка та його однодумців відбувся вечір пам’яті у київському Будинку вчителя. Дуже сподівалися: от-от вийде президентський указ про присвоєння генералові Пет­рові Григоренку звання Героя Ук­раїни. Марно. Влада запропонувала задовольнитися пам’ятною монетою та поштовим конвертом.
Я не годна пояснити такого, м’яко кажучи, прохолодного ставлення ук­раїнського суспільства до особи свого великого сина, який поклав життя за ідеали демократії та справедливости. Суголосною гіркою думкою після юві­­лейних заходів поділився зі мною і Рефат Чубаров:

Український політикум так і не усвідомив істинного значення та масштабности Петра Григоренка. Будучи етнічним українцем, він став утіленням найкращих рис свого народу. Руйнуючи тоталітарний режим, виступаючи за відновлення прав кримськотатарського й інших народів, він, власне, наближав час вивільнення України з пут со­вєтської імперії.

Та все-таки похований у да­ле­кій Америці Петро Григоренко повертається в Україну. Хай навіть шлях його починається з Криму, який нарешті до­чекався повернення на батьківщину сво­го багатостраждального народу...

http://www.krytyka.kiev.ua/articles/s.10_12_2007.html