07/07/2008 | Лозина-Лозинский

http://www.gpu-ua.info/index.php?&id=237702&s=1_autcol

На автостанції в Судаку нас із чоловіком оточили місцеві орендатори квартир і наввипередки пропонували помешкання ”у самого моря”. Ми мали в кого зупинятися, але із увічливості записали номер телефону рудоволосого кримського татарина. Інший агітатор потягнув мене за рукав і зашепотів:

— Это же татарин! Он вас обманет.

Я була неготова до таких способів переманювання клієнтів. Тим більше, що ми приїхали на запрошення саме кримських татар. Я спробувала пояснити це орендаторові.

Коли повернулася, рудоволосий поцікавився, що хотів його конкурент. Переказала тільки, що той обіцяв помешкання просто на березі.

Рудоволосий усміхнувся:

— Він вас обманює, бо здає кімнати за кілька кілометрів від моря.

Гадати, хто з них бреше, не було часу. По нас уже приїхали й повезли на самісінький берег.

За кілька днів у Криму наслухалася різного. Часто казали:

— Говорите по-русски, я вас не понимаю.

Однак я ігнорувала цю вимогу і бачила, що мене чудово розуміють. Або татари вибачалися, що не вчили в школі української мови — і переходили на цілком пристойну українську.

Повертаючись додому, ми знову опинилися на Судакському автовокзалі. Якийсь обтатуйований молодик запропонував доїхати до Сімферополя за 35 грн. Я відмовилася і пішла в касу, де квитки були по 25. Біля вказаного у квитках автобуса стояв той же молодик у наколках, який виявився нашим водієм. Упізнавши мене, він шансонним голосом продекламував:

”Кто берет билеты в кассе, тот пешком идет по трассе”.

”Вірити чи не вірити?” — захвилювалася я. Але до Сімферополя він нас таки довіз.

Вікторія СТАХ