"Ах, как нам не хватат украинскости!.."
10/24/2008 | MV
ОБЛИЧЧЯ ВЛАДИ
«АХ, КАК НАМ НЕ ХВАТАЕТ УКРАИНСКОСТИ!..»
«Ну почему вы так ставите вопрос, я не понимаю... Я сегодня защищаю позиции Украины, а вы опять...» - докоряє голова Севастопольської міськради Валерій Саратов, й мені стає трохи соромно за свою невгамовну допитливість та недовірливість, але нічого не вдієш - професія зобов’язує. Я б, може, й справді повірила посадовцеві, якби не подвійні стандарти, котрі чуються мені навіть у його інтонації.
На брифінгу під назвою «Час прессы», котрий традиційно проходить щовівторка у міськраді, колега-журналіст Міхаель Рідмюллєр (австрійський журнал «Фальтер») цікавиться Чорноморським флотом Росії, його впливом на регіон, а також перспективами 2017 року. У відповідь наш очільник місцевого самоврядування прогнувся так, що аж затинатися почав: «Знаете, в данной ситуации я вынужден опираться на позицию, которую высказал позавчера вице-премьер России Иванов Сергей Борисович: «Если будет принято соответствующее решение украинского правительства, то российский флот выйдет из Севастополя....».
Якщо вже власної позиції так обмаль, то в нашій державі є і віце-прем’єр, і міністр оборони, котрий два місяці тому, в Севастополі, у деталях характеризував ситуацію по Чорноморському флоту. Чому ж українському посадовцеві треба користатися позицією віце-прем’єра іншої держави, а не своєї власної? Він, бачте, «вынужден»... Цікаво, хто змушує й за які коврижки? Є Договір з чітко визначеними термінами, існує позиція керівництва держави Україна, задля чого нам та обіцянка Іванова, котрий вже сім разів її міняв, залежно від стану стосунків. То він заявляв, що флот Росії стоятиме в Севастополі вічно, то ставив у залежність від перебування на українській землі Чорноморського флоту РФ приналежність до України Севастополя та Криму взагалі. Тепер, під настрій, він обіцяє таки дотриматись Договору й невідомо скільки разів ще змінюватиме свою позицію. А наш самоврядний очільник, не маючи своєї позиції, запопадливо прогинається в пошуках чужої.
Я не розумію, чому в моїй державі має бути так, й одразу запитую в п. Саратова, чи ж це є морально, як для українського високопосадовця? Запитання і дратує, і обурює голову міськради: на його думку, саме того дня він аж занадто відстоював позиції України. Моя думка цілком протилежна: не варто відстоювати українську позицію, її просто треба мати. Якщо ж її немає, то всі ці відстоювання перетворюються на фарс.
Судіть самі: для нас, українців, на думку п. Саратова, сьогодні має бути прикладом Олександр Лукашенко. «Вот вы заметили, как сегодня у Запада начинает меняться отношение к Лукашенко. Почему? А потому, что Лукашенко проводит сугубо белорусскую политику. Он ни под Россию, ни под Запад не ложится. Сегодня Украине не хватает украинскости. Вот если бы Украина думала о своих интересах, она бы строила великолепные отношения с Россией. Мы должны крепить отношения народов. Мы должны сохранить внеблоковый статус. Мы должны сделать реальным двуязычие. Понимаете?».
Я б спробувала зрозуміти, якби моє поняття українськості було тотожним саратовському, а так нам, напевне, довічно не зрозуміти одне одного. Мені від того дуже прикро, Валерій Володимирович також образився не на жарт.
Закінчивши своє патетичне «Мы должны!», голова міськради почав лякати Європу гарячими точками: «Если в Европе кто-то считает, что Украину насильно можно привести в НАТО, то это фактически означает превращение Севастополя в горячую точку. (Бач, попри озвучену позицію С. Іванова нам таки обіцяна гаряча точка...). И я могу сказать почему. Существуют сложные исторические корни. Вокруг Севастополя – кладбища. Город был разрушен до основания. Кто разрушил этот город? Я называю страны НАТО: Англия, Франция, Италия, Турция. И люди, которые здесь живут, помнят».
Я б нагадала пану Саратову, що скривджені Катериною II народи також мешкають у Севастополі, і це також – люди, і вони мають не гіршу за росіян пам’ять. Та це не зупинило його, коли злодійським способом, о сьомій годині ранку, напівсонному місту він, разом зі своїми соратниками по партії, “дарував” статую одіозної самодержиці, котрою й досі нехтують на теренах Росії.
Того дня «українськість» нашого посадовця й справді не мала меж. В її рамках (напевне, для іноземних ЗМІ) він зважився оприлюднити ще одну новину: “ ...те из севастопольцев, которые украинцы, тоже выступают против НАТО». Почувши таке, я знову починаю закипати. Хоч би вже на якесь опитування посилався. І він таки послався (але вже щодо української мови): «Я вот в одной газете читал, что за 17 лет независимости наша молодежь стала говорить вдвое меньше по-украински, чем во времена Советского Союза». Мабуть, автор тієї публікації також десь, колись, щось читав, але нашому посадовцеві та інформація здається істиною останньої інстанції. І нехай би, тільки до чого тут українськість, якої він береться нас навчити?
Була ще одна річ, що хвилювала того дня В. Саратова, – рішення Національної ради з питань телебачення та радіомовлення про вилучення російських програм, не адаптованих до чинного українського законодавства. «Я никогда не сказал и не скажу, что украинский язык чем-то хуже русского, и мы будем делать все, чтобы его развивать в Севастополе.., но это издевательство над людьми старшего поколения, которые не знают языка. Почему такие вещи имеют место в демократическом государстве, я не знаю...».
Я би порадила нашому посадовцеві задля розуміння тих речей проїхатися Росією й пошукати в інформаційному просторі багатонаціональної держави хоч би натяк на телебачення іншої країни, та ще й не адаптоване під чинне законодавство Росії.
А тепер щодо українськості, якої нам сьогодні так не вистачає і яку ми можемо набути, за словами Саратова, виключно у поєднанні з Росією. Ми так довго дружили, й саме за часів цієї дружби нас знищували голодомором, видавали Валуєвські укази на знищення нашої мови. Через українськість півжиття карався в таборах В’ячеслав Чорновіл, за неї згинув поет Василь Стус, згинув не колись там давно, а лише три десятиліття тому. Лише п’ять-сім років тому з погонів наших військових моряків зривали тризуби, а цього літа морякам Українського флоту за спробу вшанувати героїв, що вперше підняли український прапор, жбурляли в очі сіль. Усім цим сьогодні керуєте ви, п. Саратов. Отже, радячи набувати українськості, ховайте ретельніше своє лицемірство, бо в мого народу надто чіпка пам’ять. А українськості нашому регіону додасться, зі слів екс-президента Л. Кравчука, лише тоді, коли у Криму буде українська влада.
Лідія Степко.
м. Севастополь.
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2008 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6453
«АХ, КАК НАМ НЕ ХВАТАЕТ УКРАИНСКОСТИ!..»
«Ну почему вы так ставите вопрос, я не понимаю... Я сегодня защищаю позиции Украины, а вы опять...» - докоряє голова Севастопольської міськради Валерій Саратов, й мені стає трохи соромно за свою невгамовну допитливість та недовірливість, але нічого не вдієш - професія зобов’язує. Я б, може, й справді повірила посадовцеві, якби не подвійні стандарти, котрі чуються мені навіть у його інтонації.
На брифінгу під назвою «Час прессы», котрий традиційно проходить щовівторка у міськраді, колега-журналіст Міхаель Рідмюллєр (австрійський журнал «Фальтер») цікавиться Чорноморським флотом Росії, його впливом на регіон, а також перспективами 2017 року. У відповідь наш очільник місцевого самоврядування прогнувся так, що аж затинатися почав: «Знаете, в данной ситуации я вынужден опираться на позицию, которую высказал позавчера вице-премьер России Иванов Сергей Борисович: «Если будет принято соответствующее решение украинского правительства, то российский флот выйдет из Севастополя....».
Якщо вже власної позиції так обмаль, то в нашій державі є і віце-прем’єр, і міністр оборони, котрий два місяці тому, в Севастополі, у деталях характеризував ситуацію по Чорноморському флоту. Чому ж українському посадовцеві треба користатися позицією віце-прем’єра іншої держави, а не своєї власної? Він, бачте, «вынужден»... Цікаво, хто змушує й за які коврижки? Є Договір з чітко визначеними термінами, існує позиція керівництва держави Україна, задля чого нам та обіцянка Іванова, котрий вже сім разів її міняв, залежно від стану стосунків. То він заявляв, що флот Росії стоятиме в Севастополі вічно, то ставив у залежність від перебування на українській землі Чорноморського флоту РФ приналежність до України Севастополя та Криму взагалі. Тепер, під настрій, він обіцяє таки дотриматись Договору й невідомо скільки разів ще змінюватиме свою позицію. А наш самоврядний очільник, не маючи своєї позиції, запопадливо прогинається в пошуках чужої.
Я не розумію, чому в моїй державі має бути так, й одразу запитую в п. Саратова, чи ж це є морально, як для українського високопосадовця? Запитання і дратує, і обурює голову міськради: на його думку, саме того дня він аж занадто відстоював позиції України. Моя думка цілком протилежна: не варто відстоювати українську позицію, її просто треба мати. Якщо ж її немає, то всі ці відстоювання перетворюються на фарс.
Судіть самі: для нас, українців, на думку п. Саратова, сьогодні має бути прикладом Олександр Лукашенко. «Вот вы заметили, как сегодня у Запада начинает меняться отношение к Лукашенко. Почему? А потому, что Лукашенко проводит сугубо белорусскую политику. Он ни под Россию, ни под Запад не ложится. Сегодня Украине не хватает украинскости. Вот если бы Украина думала о своих интересах, она бы строила великолепные отношения с Россией. Мы должны крепить отношения народов. Мы должны сохранить внеблоковый статус. Мы должны сделать реальным двуязычие. Понимаете?».
Я б спробувала зрозуміти, якби моє поняття українськості було тотожним саратовському, а так нам, напевне, довічно не зрозуміти одне одного. Мені від того дуже прикро, Валерій Володимирович також образився не на жарт.
Закінчивши своє патетичне «Мы должны!», голова міськради почав лякати Європу гарячими точками: «Если в Европе кто-то считает, что Украину насильно можно привести в НАТО, то это фактически означает превращение Севастополя в горячую точку. (Бач, попри озвучену позицію С. Іванова нам таки обіцяна гаряча точка...). И я могу сказать почему. Существуют сложные исторические корни. Вокруг Севастополя – кладбища. Город был разрушен до основания. Кто разрушил этот город? Я называю страны НАТО: Англия, Франция, Италия, Турция. И люди, которые здесь живут, помнят».
Я б нагадала пану Саратову, що скривджені Катериною II народи також мешкають у Севастополі, і це також – люди, і вони мають не гіршу за росіян пам’ять. Та це не зупинило його, коли злодійським способом, о сьомій годині ранку, напівсонному місту він, разом зі своїми соратниками по партії, “дарував” статую одіозної самодержиці, котрою й досі нехтують на теренах Росії.
Того дня «українськість» нашого посадовця й справді не мала меж. В її рамках (напевне, для іноземних ЗМІ) він зважився оприлюднити ще одну новину: “ ...те из севастопольцев, которые украинцы, тоже выступают против НАТО». Почувши таке, я знову починаю закипати. Хоч би вже на якесь опитування посилався. І він таки послався (але вже щодо української мови): «Я вот в одной газете читал, что за 17 лет независимости наша молодежь стала говорить вдвое меньше по-украински, чем во времена Советского Союза». Мабуть, автор тієї публікації також десь, колись, щось читав, але нашому посадовцеві та інформація здається істиною останньої інстанції. І нехай би, тільки до чого тут українськість, якої він береться нас навчити?
Була ще одна річ, що хвилювала того дня В. Саратова, – рішення Національної ради з питань телебачення та радіомовлення про вилучення російських програм, не адаптованих до чинного українського законодавства. «Я никогда не сказал и не скажу, что украинский язык чем-то хуже русского, и мы будем делать все, чтобы его развивать в Севастополе.., но это издевательство над людьми старшего поколения, которые не знают языка. Почему такие вещи имеют место в демократическом государстве, я не знаю...».
Я би порадила нашому посадовцеві задля розуміння тих речей проїхатися Росією й пошукати в інформаційному просторі багатонаціональної держави хоч би натяк на телебачення іншої країни, та ще й не адаптоване під чинне законодавство Росії.
А тепер щодо українськості, якої нам сьогодні так не вистачає і яку ми можемо набути, за словами Саратова, виключно у поєднанні з Росією. Ми так довго дружили, й саме за часів цієї дружби нас знищували голодомором, видавали Валуєвські укази на знищення нашої мови. Через українськість півжиття карався в таборах В’ячеслав Чорновіл, за неї згинув поет Василь Стус, згинув не колись там давно, а лише три десятиліття тому. Лише п’ять-сім років тому з погонів наших військових моряків зривали тризуби, а цього літа морякам Українського флоту за спробу вшанувати героїв, що вперше підняли український прапор, жбурляли в очі сіль. Усім цим сьогодні керуєте ви, п. Саратов. Отже, радячи набувати українськості, ховайте ретельніше своє лицемірство, бо в мого народу надто чіпка пам’ять. А українськості нашому регіону додасться, зі слів екс-президента Л. Кравчука, лише тоді, коли у Криму буде українська влада.
Лідія Степко.
м. Севастополь.
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2008 > Тема "З потоку життя"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=6453