Відповіді

• 2008.10.28 | Tatarchuk

  переклад українською

  Свободу історичних дебатів атакує поліція пам’яті
  The Guardian 23.10.08
  
  http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=1583
  
  Серед способів, якими чиниться обмеження свободи в Європі, один із найменш очевидних – це законодавство щодо пам’яті. Дедалі більше й більше країн запроваджують закони, в яких йдеться, що ми повинні певним чином пам’ятати й описувати ту чи іншу історичну подію, інколи під загрозою кримінального переслідування, якщо відповідь буде невірна. Яка відповідь правильна – це залежить від того, де ви знаходитесь. У Швейцарії, якщо ви скажете, що ті жахливі речі, які трапились з вірменами в останні роки існування Османської імперії, не були геноцидом, на вас чекає судове переслідування. В Туреччині вас покарають, якщо ви скажете що то був геноцид. Те, що державою визначено як істина в Альпах, є неправдою, визначеною державою в Анатолії.
  Цього тижня група істориків і письменників, серед яких був і я, виступила проти цього небезпечного нонсенсу. У так званому "Appel de Blois", надрукованому в Le Monde, ми стверджуємо, що у вільній країні "не діло бізнесу чи будь-якої політичної сили давати визначення історичної правди й за допомогою каральних санкцій обмежувати свободу істориків". І ми закликаємо проти нагромадження так званих "законів про пам’ять". Серед перших, хто поставив свої підписи, були такі історики, як Ерік Гобсбавм [Eric Hobsbawm], Жак Ле Ґоф [Jacques Le Goff] і Генріх Авґуст Вінклер [Heinrich August Winkler]. Не випадково, що цей заклик з’явився у Франції, яка має найбільш свіжий, сильний і заплутаний досвід із законами пам’яті й судовими переслідуваннями у цій сфері. Усе почалося цілком незаперечно в 1990 році, коли у Франції та в деяких інших європейських країнах за заперечення нацистського Голокосту європейських євреїв та злочинів проти людства, як це визначено Нюрнберзьким трибуналом у 1945 році, на вас чекала кримінальна відповідальність. В 1995 році історик Бернард Льюїс [Bernard Lewis] був засуджений французьким судом за те, що спираючись на наявні докази і згідно з дефініцією міжнародного права піддав сумніву, що те, що трапилося з вірменами, може бути коректно описано, як геноцид.
  Наступний закон, прийнятий у 2001 році, каже, що Французька Республіка визнає рабство злочином проти людства, і цьому має бути приділено "належне місце" в навчальному процесі та наукових дослідженнях. Група, яка представляє певних мешканців заморських територій Франції, подала до суду проти автора праці, присвяченої африканській работоргівлі, Олів’є Петре-Ґренуя [Olivier Pétré-Grenouilleau], звинувативши його у "запереченні злочину проти людства". Тим часом, було прийнято інший закон, який ставиться до цього із цілком іншого боку, зобов’язуючи школи внести у навчальні програми визнання "позитивної ролі", яку мала заморська присутність французів, "особливо у Північній Африці".
  На щастя, у цій точці хвиля обурення привела до народження руху, названого "Свободу Історії", який очолив французький історик П’єр Нора [Pierre Nora], підпис якого також стоїть під Appel de Blois. Судову справу проти Петре-Ґренуя закрили, анулювавши статтю про "позитивну роль". Але видається неймовірним, що подібний законопроект взагалі був прийнятий в одній із найбільших демократій світу та батьківщині історичної вченості.
  Подібний нонсенс є ще більш небезпечним, коли він одягає маску доброчинності. Найкращим прикладом є нещодавня спроба в ім’я "боротьби із расизмом і ксенофобією" запровадити обмеження на інтерпретацію історії в межах усієї ЄУ. Винесений на розгляд радою внутрішніх справ "проект рішення" ЄУ ініціювала міністр юстиції Німеччини Бриґіта Цупріс [Brigitte Zypries], яка запропонувала, щоб у всіх країнах-членах ЄУ "публічне заперечення, вибачення або вульгарна тривіалізація геноциду, злочинів проти людства і військових злочинів" каралися "у кримінальному порядку терміном від щонайменше одного до трьох років ув’язнення".
  Хто буде вирішувати, що історичні події підпадають під означення геноциду, злочину проти людства чи військових злочинів, і що тягне на їх "вульгарну тривіалізацію"?
  Міжнародне гуманітарне право вказує на певні критерії, але які події можна кваліфікувати точно, – це справа часто дуже палких дискусій. Для того, щоб гарантувати єдине трактування в широких межах ЄУ абсолютно достовірним способом, слід погодитись на список – назвімо його списком Цупріс – кваліфікованих жахів. Ви можете уявити собі закулісні торги в Брюсселі? (Польський представник до свого французького колеги: «Окей, ми погодимося на вірменський геноцид, якщо ви погодитеся нам на український голод".) Чистий Гоголь.
  Позаяк деякі країни, які мають сильні традиції свободи слова, включаючи Британію, виступили проти оригінального проекту Цупріс, тепер запропонована ухвала передбачає також, що "країни-члени можуть вдатися до покарання тільки такої поведінки, яка ймовірно або у своїх намірах потривожить громадський лад, або є загрозливою, образливою і зневажливою". Отже, на практиці окремі країни й далі робитимуть це на свій власний розсуд.
  Попри численні недоліки, в листопаді 2007 року це спільне рішення було ухвалено Європейським Парламентом, але в раду юстиції та внутрішніх справ так і не надійшло для остаточного схвалення. Я написав електронного листа відповідному представнику чинного французького головування в ЄУ і спитав чому, відтак отримав загадкову, але підбадьорюючу відповідь: "Проект рішення про расизм і ксенофобію не готовий для прийняття, і відкладений аж до надзвичайних парламентських зауваг". Дякую, мадам свобода: це спрацює аж до кінця цього року. Тоді дозволимо чеському головуванню в ЄУ, яке триватиме до першої половини наступного року поховати це рішення назавжди – з хорошою дозою здорового Швейківського глузду щодо історії.
  Дозвольте мені бути відвертим. Я вірю, що це дуже важливо, аби нації, держави, народи й інші групи (не кажучи вже про окремих людей) визнали урочисто й публічно погані речі, які були зроблені ними або від їхнього імені. Для мене західнонімецький лідер Віллі Брандт, який мовчки став на коліна у Варшаві перед монументом жертвам і героям Варшавського ґетто, є одним із найблагородніших образів післявоєнної європейської історії. Щоб люди могли визнати ці речі, вони спершу повинні знати про них. Так само, як їх слід шанувати публічно, ці явища слід вивчати у школі. Але перед тим, як їх вивчати, їх слід дослідити. Мають бути надані докази, перевірені й просіяні, і різноманітні інтерпретації мають бути знову перевірені.
  Саме цей процес історичних досліджень і дебатів вимагає повної свободи, – єдиним об’єктом чітко визначених законів про наклеп і лихослів’я повинні бути живі нині особи, а не уряди, держави чи національна гордість (як у відомій статті 301 турецького карного кодексу) . Історичний еквівалент природного наукового експерименту полягає в тому, щоб перевірити доказ проти всіх можливих гіпотез, неважливо наскільки екстремальними вони є, і тоді повідомити те, що здається історикові найбільш переконливою інтерпретацією на критичний розгляд колег-фахівців і громадського обговорення. В такий спосіб ми зможемо, наскільки це можливо, наблизитися до правди про минуле.
  Як, наприклад, ви спростуєте абсурдну теорію змови, яка безперечно функціонує в деяких частинах арабського світу, що "євреї" стоять за терористичними атаками на Нью-Йорк 11 вересня 2001 року? Заборонивши будь-кому таке казати під страхом ув’язнення? Ні. Ви спростуєте її, спростовуючи цю тезу. Використавши всі доступні докази, у вільних і відкритих дебатах. Це найкращий спосіб добратися до фактів; зрештою, це найкращий спосіб, щоб боротися з расизмом і ксенофобією. Отже приєднуйтеся до нас, будь ласка, щоб попрощатись з державою-нянькою та її поліцією пам’яті.
  
  Автор: Тімоті Ґертон Еш [Timothy Garton Ash]
  Назва оригіналу: The freedom of historical debate is under attack by the memory police
  Джерело: The Guardian, 16.10.2008
  Переклав Михайло Мишкало