МВС та мова ворожнечі (/)
02/25/2009 | Tatarchuk
МВС привчає працівників міліції не користуватися «мовою ворожнечі»
http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/184101;jsessionid=692E622E6704FA31C24B3A3F747408DD
МВС привчає працівників міліції не користуватися «мовою ворожнечі» 24.02.2009
Мова ворожнечі (англ. «hate speech»), за визначенням організації «Міжнародна Амністія» – це будь-яке вираження з елементами заперечення принципу рівності всіх людей у правах.
Дискримінація – будь-яке розходження, виняток або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав, тобто обмежує ці права. Також дискримінація може бути визначена як будь-яка форма підпорядкування або негативного відношення до окремих осіб або груп, заснована на характеристиках, що не є прийнятними в умовах, у яких вони мають місце. Тобто дискримінують – обмежують у правах – людину або групу осіб за певною характеристикою або ознакою – статтю, віком, національністю, віросповіданням, тощо.
Поняття «мова ворожнечі» використовується для позначення будь-якої публічної «мовної» дії, прямо чи опосередковано заснованої на ксенофобії, яка, в свою чергу, видозмінює, спотворює соціальні відносини, слугує причиною агресії, насилля, ворожнечі та конфліктів за принципом національного, релігійного, соціального, іншого розрізнення, є потужним деструктивним та дестабілізуючим фактором у розвитку сучасної світової спільноти.
Ксенофобія дослівно перекладається як «страх перед чужим». Зміст ксенофобії можна звести до наступного: це стан, що виявляється у нав’язливому страху стосовно чужинців чи чужоземного; ненависть, нетерпимість та неприязнь до представників іншої нації, віросповідання, культури, іноземців чи представників інших регіонів, а також до чогось незнайомого, незвичного, чужого.
Мова ворожнечі описує, ієрархічно зіставляє різноманітні групи людей та оцінює особисті якості конкретних осіб на підставі їх належності до тієї або іншої групи. Отже, мова ворожнечі передбачає висновок про «природу» особи на підставі квазінаукових розумувань про об’єктивну «природу» цивілізацій, культур, рас, етносів та інших груп – іноземців в цілому, мігрантів в цілому, біженців в цілому, тощо.
Об’єктами ксенофобії, в тому числі і мови ворожнечі як її прояву, можуть виступати й інші особи або групи, обрані за такими критеріями розрізнення: регіональні (наприклад, прояви ксенофобії на основі розподілу на східну і західну Україну), лінгвістичні (наприклад, прояви ксенофобії на основі виділення груп російськомовних та українськомовних українців), приналежність до маргінальних груп (наприклад, прояви ксенофобії до осіб без місця проживання, хворих на алкоголізм, СНІД, наркоманію тощо), сексуальна орієнтація (наприклад, гетеросексуали та гомосексуалісти, бісексуали) і т.п.
З умовною долею відносності, можна виділити види мови ворожнечі, поділивши їх за ступенем жорсткості (можна сказати – суспільної небезпечності): від відвертих закликів до насилля та дискримінації до обмовлень та незначних порушень коректності.
До жорстких видів відносять заклики до насилля та дискримінації (тобто у конкретній ситуації, із зазначенням об’єкту насилля; проголошення насилля допустимим засобом тощо); завуальовані заклики до насилля та дискримінації (пропаганда «позитивних», історичних чи сучасних, прикладів насилля та дискримінації тощо); створення негативного образу етнічної, релігійної будь-якої іншої групи.
До видів мови ворожнечі середньої жорсткості належать: ствердження щодо неповноцінності (нестачу культурності, інтелектуальних здібностей і т.д.) певної групи, її моральних вадах як такої; ствердження про кримінальність групи, виділеної за критерієм національного, етнічного, расового, релігійного тощо розрізнення; висловлювання щодо непропорційної вищості тієї чи іншої релігійної, етнічної тощо групи в матеріальному достатку, представленні у владних структурах, ЗМІ тощо.
Серед «м’яких» видів можна виділити наступні дії: обвинувачення у негативному впливі тієї чи іншої етнічної, релігійної тощо групи на суспільство, владу; заклики не допустити закріплення в регіоні (районі, місті) мігрантів, представників інших культур; обвинувачення групи в намаганнях територіальній експансії; цитування явно ксенофобних висловлювань і текстів без коментування.
Слід зазначити, що у більшості випадків мова ворожнечі є скоріше не правопорушенням, що підпадає під кримінальну, адміністративну чи цивільну відповідальність, її використання є наслідком невміння чи нездатності передчувати реакцію тих, до кого спрямовані газетні чи телевізійні матеріали. Необхідно врахувати неумисні дії, що містять елементи ксенофобії чи провокують до такої суспільство: обмовлення, некоректність, необміркованість у висловах, використання ярликів («особа кавказької національності», «ісламський тероризм» тощо), а також вплив власних негативних стереотипів та упереджень при підготовці та подачі матеріалів, що стають надбанням громадськості.
Останнім часом непоодиноким стало використання в повідомленнях українських ЗМІ заїжджених кліше на кшталт «грузини – крадії», «цигани – шахраї», «азербайджанці – ринкові кидали», «нігерійці – наркоторговці» і т.п. Частіше за все, до таких, «призвичаєних до скоєння правопорушень» етносів, відносять циганів (ромів), кримських татар, так званих «осіб кавказької національності», а також вихідців з Африки та Азії.
Етнофобія є різновидом ксенофобії як загального явища та виступає у вигляді нетолерантного ставлення до представників інших соціальних груп за расовою або етнічною ознакою.
Цей хибний стереотип тиражується у масову свідомість через різноманітні ЗМІ. Нерідкі й інші, узагальнені висловлювання, які також стають стереотипами: «вони всі крадії», «вони всі бойовики», «всі вони так чинять» тощо. Подібні несправедливі висловлювання, що потім тиражуються ЗМІ, нагнітають масові етнічні образи, провокують міжетнічну напругу у суспільстві. Найчастіше, слухачі, читачі, глядачі, що поспішають у своїх справах, навіть не замислюються про дійсність подібних визначень, про те, що негативний приклад одного-двох представників певної групи автор переносить на всю групу.
І статей, радіо- та телесюжетів, підготовлених за подібною схемою, можна навести багато. При цьому чітко вираженою є тенденція, за якою такий підхід не використовується по відношенню до представників національностей, які є переважаючою більшістю в країні (так званої «титульної» нації») або регіоні: ви не побачите статтю, в якій би було зібрано факти про злочини та правопорушення, скоєні самими лише українцями (з чітким зазначенням національності зловмисників) або росіянами, хоча співзвучних матеріалів про «кримінальників-кавказців» або ромів чи то африканців – немало. Отже, таке перекручене подання інформації є нічим іншим, як застосуванням певного дискримінаційного підходу.
З огляду на те, що зараз навколокримінальна тематика стала ледь не провідною у більшості газет та телеканалів, особливу тривогу викликає нав’язування негативних етнічних стереотипів, створення у громадськості через однобоке подання інформації у ЗМІ упередженого ставлення до мігрантів. І влада, і політики, і ЗМІ акцентують увагу винятково на негативних наслідках міграції. «Українські ЗМІ часто швидше підігрують ксенофобським забобонам, расовим, національним чи релігійним упередженням своїх читачів, аніж намагаються зорієнтувати їх в ситуації та спрямувати суспільно-політичні дискусії в реалістичне русло». (Пархоменко Н., Стародуб А. Відображення проблем нелегальної міграції в українському медіа-просторі. – Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України. – К., 2007).
Зазначимо, що ст. 161 Кримінального кодексу України (№ 2341-III від 05.04.2001 р.) «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» встановлює кримінальну відповідальність за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.
В науково-практичному коментарі до КК України наводяться наступні роз’яснення: це будь-які дії (у даному контексті: публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через телекомунікаційні мережі…), якими винний висловлює своє явно негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних, расових чи релігійних груп з метою викликати у багатьох осіб такі ж почуття і ставлення до таких груп, до їх побуту, способу життя, культури, звичаїв, релігії тощо. При цьому не має значення, вдалось винному чи ні досягти поставленої мети.
Звісно, що в юридичному аспекті говориться саме про умисні дії, тому розповсюдження інформації про «зловмисність» представників певних національностей навряд чи може потрапити під класифікацію кримінального правопорушення. У європейських країнах це називають «політичною некоректністю».
Отже, до проявів використання мови ворожнечі в практиці ЗМІ можна віднести як умисні, так і з необережності (чи неосвіченості) «використання всієї сукупності текстів (у тому числі заголовків, фотографій, добору відеоряду, інших елементів), лозунгів та слоганів, а також публічних висловлювань, що прямо чи опосередковано сприяють проявам нетерпимості та ксенофобії» (Горбачова О. Мова ворожнечі: ксенофобія чи безладність. – «Інститут масової інформації»).
В непростій ситуації, що склалася останнім часом в Україні, коли прояви расизму та ксенофобії дедалі частішають, особливого значення набуває безумовне дотримання засобами масової інформації Декларації ЮНЕСКО 1978 року щодо основних принципів, що стосуються внеску ЗМІ у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини і у боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурення до війни. Натомість використання у засобах масової інформації мови ворожнечі (hate speech) є важливим чинником розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
У сусідній Росії, яку вже накрила хвиля злочинів на расовому ґрунті, вимушені йти на тверді обмежувальні кроки. Так, з минулого року Московська міліція вирішила не згадувати у своїх повідомленнях національності правопорушників. Щоб уникнути масових безладь, як у Кондопозі, міліціонери будуть зазначати тільки громадянство: «громадянин Росії або не громадянин Росії». Як уважає спікер Московської міської Думи Володимир Платонов, «систематична вказівка деяких національностей у матеріалах про здійснення правопорушень і злочинів може привести до підсилення національної ненависті й ворожнечі» (http://www.gazeta.ru/2007/04/02/oa_235564.shtml).
Роттердамська хартія 1996 р. «Охорона правопорядку силами поліції в поліетнічному суспільстві» попереджає: «Поліція повинна визнати, що поширення засобами масової інформації неточних відомостей і стереотипів самим негативним образом відбивається на відношенні населення до етнічних меншин... Потрібно мати на увазі небезпеку концентрації уваги на даних про рівень злочинності в групах етнічних меншин... Існує небезпека навішення кримінального ярлика на всю етнічну меншину. Стереотипні уявлення про криміналізованість етнічних меншин, швидше за все, будуть підхоплюватися популярною періодикою та іншими ЗМІ».
Уникнення акцентування на етнічному походженні правопорушників у звітності правоохоронців для ЗМІ є чітко визначеною вимогою Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R (97) 20, схваленої 30 жовтня 1997 р. Принцип 1 Додатку до Рекомендації визначає: «Уряди країн-членів, органи влади і владні інституції на національному, регіональному й місцевому рівнях, як і посадовці, несуть особливу відповідальність щодо утримання від заяв, зокрема в ЗМІ, які можна інтерпретувати як мову ворожнечі або вислови для імовірної легітимізації, поширення чи сприяння расовій ненависті, ксенофобії, антисемітизму, іншим формам дискримінації або нетерпимості на основі ненависті. Такі заяви мають бути заборонені та публічно заперечені за яких би умов вони не з’явилися».
Характерно, що українська журналістська спільнота має власний досвід у виробленні запобіжників щодо недопущення проявів мови ворожнечі. Так, у квітні 2001 р. на зустрічі журналістів південних регіонів України в Ялті була ухвалена «Декларація основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах», в якій міститься такий припис: «Журналіст не має права акцентувати увагу на расовій, етнічній приналежності, політичних і релігійних переконаннях суб’єкта інформації. Виключення можуть складати лише ті випадки, коли це має самостійне значення в рамках підготовленої інформації. Особливо цей принцип належить до матеріалів про злочини, коли згадування приналежності підозрюваного чи злочинця до якоїсь релігійної, етнічної або іншої меншини може викликати негативне ставлення до цих груп».
Треба розуміти, якщо в суспільстві посилюватиметься ксенофобія, а як її різновид – мігрантофобія, це може призвести до небажаних наслідків, дестабілізації ситуації в країні. Аналіз проблеми показує, що на сьогодні в Україні не відпрацьована ефективна система протистояння ненависті, агресії, ескалації екстремізму, відбувається нарощування деструктивних процесів у суспільстві, існують підвалини для зіткнень на політичному, соціальному, національному та релігійному ґрунті. Тому профілактику розповсюдження екстремістських настроїв необхідно розглядати в загальному контексті забезпечення неухильного дотримання прав людини та безпеки її громадян. «Повинна також розроблятися система соціальних, педагогічних, пропагандистських, нормативно-правових та інших заходів, спрямованих на запобігання виникненню настроїв ксенофобії, а також попередження дій, які вільно чи невільно сприяють цьому». (Нікішина М. Іммігранти в українському суспільстві: проблема толерантності. – Міграція і толерантність в Україні. – К., 2007).
Простий здоровий глузд та людське сумління мусять підказати про необхідність відмови від розповсюдження матеріалів, які дають негативну оцінку представникам певних етнічних груп. Адже правопорушення здійснюють конкретні люди (які часто мають багатоетнічне походження), а не народи. Мова ворожнечі повинна зникнути зі шпальт українських видань та свідомості наших співгромадян!
Юрій Чумак
помічник Міністра внутрішніх справ України з прав людини
http://www.mvs.gov.ua/mvs/control/main/uk/publish/article/184101;jsessionid=692E622E6704FA31C24B3A3F747408DD
МВС привчає працівників міліції не користуватися «мовою ворожнечі» 24.02.2009
Мова ворожнечі (англ. «hate speech»), за визначенням організації «Міжнародна Амністія» – це будь-яке вираження з елементами заперечення принципу рівності всіх людей у правах.
Дискримінація – будь-яке розходження, виняток або перевага, що заперечує або зменшує рівне здійснення прав, тобто обмежує ці права. Також дискримінація може бути визначена як будь-яка форма підпорядкування або негативного відношення до окремих осіб або груп, заснована на характеристиках, що не є прийнятними в умовах, у яких вони мають місце. Тобто дискримінують – обмежують у правах – людину або групу осіб за певною характеристикою або ознакою – статтю, віком, національністю, віросповіданням, тощо.
Поняття «мова ворожнечі» використовується для позначення будь-якої публічної «мовної» дії, прямо чи опосередковано заснованої на ксенофобії, яка, в свою чергу, видозмінює, спотворює соціальні відносини, слугує причиною агресії, насилля, ворожнечі та конфліктів за принципом національного, релігійного, соціального, іншого розрізнення, є потужним деструктивним та дестабілізуючим фактором у розвитку сучасної світової спільноти.
Ксенофобія дослівно перекладається як «страх перед чужим». Зміст ксенофобії можна звести до наступного: це стан, що виявляється у нав’язливому страху стосовно чужинців чи чужоземного; ненависть, нетерпимість та неприязнь до представників іншої нації, віросповідання, культури, іноземців чи представників інших регіонів, а також до чогось незнайомого, незвичного, чужого.
Мова ворожнечі описує, ієрархічно зіставляє різноманітні групи людей та оцінює особисті якості конкретних осіб на підставі їх належності до тієї або іншої групи. Отже, мова ворожнечі передбачає висновок про «природу» особи на підставі квазінаукових розумувань про об’єктивну «природу» цивілізацій, культур, рас, етносів та інших груп – іноземців в цілому, мігрантів в цілому, біженців в цілому, тощо.
Об’єктами ксенофобії, в тому числі і мови ворожнечі як її прояву, можуть виступати й інші особи або групи, обрані за такими критеріями розрізнення: регіональні (наприклад, прояви ксенофобії на основі розподілу на східну і західну Україну), лінгвістичні (наприклад, прояви ксенофобії на основі виділення груп російськомовних та українськомовних українців), приналежність до маргінальних груп (наприклад, прояви ксенофобії до осіб без місця проживання, хворих на алкоголізм, СНІД, наркоманію тощо), сексуальна орієнтація (наприклад, гетеросексуали та гомосексуалісти, бісексуали) і т.п.
З умовною долею відносності, можна виділити види мови ворожнечі, поділивши їх за ступенем жорсткості (можна сказати – суспільної небезпечності): від відвертих закликів до насилля та дискримінації до обмовлень та незначних порушень коректності.
До жорстких видів відносять заклики до насилля та дискримінації (тобто у конкретній ситуації, із зазначенням об’єкту насилля; проголошення насилля допустимим засобом тощо); завуальовані заклики до насилля та дискримінації (пропаганда «позитивних», історичних чи сучасних, прикладів насилля та дискримінації тощо); створення негативного образу етнічної, релігійної будь-якої іншої групи.
До видів мови ворожнечі середньої жорсткості належать: ствердження щодо неповноцінності (нестачу культурності, інтелектуальних здібностей і т.д.) певної групи, її моральних вадах як такої; ствердження про кримінальність групи, виділеної за критерієм національного, етнічного, расового, релігійного тощо розрізнення; висловлювання щодо непропорційної вищості тієї чи іншої релігійної, етнічної тощо групи в матеріальному достатку, представленні у владних структурах, ЗМІ тощо.
Серед «м’яких» видів можна виділити наступні дії: обвинувачення у негативному впливі тієї чи іншої етнічної, релігійної тощо групи на суспільство, владу; заклики не допустити закріплення в регіоні (районі, місті) мігрантів, представників інших культур; обвинувачення групи в намаганнях територіальній експансії; цитування явно ксенофобних висловлювань і текстів без коментування.
Слід зазначити, що у більшості випадків мова ворожнечі є скоріше не правопорушенням, що підпадає під кримінальну, адміністративну чи цивільну відповідальність, її використання є наслідком невміння чи нездатності передчувати реакцію тих, до кого спрямовані газетні чи телевізійні матеріали. Необхідно врахувати неумисні дії, що містять елементи ксенофобії чи провокують до такої суспільство: обмовлення, некоректність, необміркованість у висловах, використання ярликів («особа кавказької національності», «ісламський тероризм» тощо), а також вплив власних негативних стереотипів та упереджень при підготовці та подачі матеріалів, що стають надбанням громадськості.
Останнім часом непоодиноким стало використання в повідомленнях українських ЗМІ заїжджених кліше на кшталт «грузини – крадії», «цигани – шахраї», «азербайджанці – ринкові кидали», «нігерійці – наркоторговці» і т.п. Частіше за все, до таких, «призвичаєних до скоєння правопорушень» етносів, відносять циганів (ромів), кримських татар, так званих «осіб кавказької національності», а також вихідців з Африки та Азії.
Етнофобія є різновидом ксенофобії як загального явища та виступає у вигляді нетолерантного ставлення до представників інших соціальних груп за расовою або етнічною ознакою.
Цей хибний стереотип тиражується у масову свідомість через різноманітні ЗМІ. Нерідкі й інші, узагальнені висловлювання, які також стають стереотипами: «вони всі крадії», «вони всі бойовики», «всі вони так чинять» тощо. Подібні несправедливі висловлювання, що потім тиражуються ЗМІ, нагнітають масові етнічні образи, провокують міжетнічну напругу у суспільстві. Найчастіше, слухачі, читачі, глядачі, що поспішають у своїх справах, навіть не замислюються про дійсність подібних визначень, про те, що негативний приклад одного-двох представників певної групи автор переносить на всю групу.
І статей, радіо- та телесюжетів, підготовлених за подібною схемою, можна навести багато. При цьому чітко вираженою є тенденція, за якою такий підхід не використовується по відношенню до представників національностей, які є переважаючою більшістю в країні (так званої «титульної» нації») або регіоні: ви не побачите статтю, в якій би було зібрано факти про злочини та правопорушення, скоєні самими лише українцями (з чітким зазначенням національності зловмисників) або росіянами, хоча співзвучних матеріалів про «кримінальників-кавказців» або ромів чи то африканців – немало. Отже, таке перекручене подання інформації є нічим іншим, як застосуванням певного дискримінаційного підходу.
З огляду на те, що зараз навколокримінальна тематика стала ледь не провідною у більшості газет та телеканалів, особливу тривогу викликає нав’язування негативних етнічних стереотипів, створення у громадськості через однобоке подання інформації у ЗМІ упередженого ставлення до мігрантів. І влада, і політики, і ЗМІ акцентують увагу винятково на негативних наслідках міграції. «Українські ЗМІ часто швидше підігрують ксенофобським забобонам, расовим, національним чи релігійним упередженням своїх читачів, аніж намагаються зорієнтувати їх в ситуації та спрямувати суспільно-політичні дискусії в реалістичне русло». (Пархоменко Н., Стародуб А. Відображення проблем нелегальної міграції в українському медіа-просторі. – Центр миру, конверсії та зовнішньої політики України. – К., 2007).
Зазначимо, що ст. 161 Кримінального кодексу України (№ 2341-III від 05.04.2001 р.) «Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності або ставлення до релігії» встановлює кримінальну відповідальність за умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями.
В науково-практичному коментарі до КК України наводяться наступні роз’яснення: це будь-які дії (у даному контексті: публічні виступи, розповсюдження матеріалів у ЗМІ, їх поширення через телекомунікаційні мережі…), якими винний висловлює своє явно негативне ставлення, огиду, неприязнь, ворожість до певних етнічних, расових чи релігійних груп з метою викликати у багатьох осіб такі ж почуття і ставлення до таких груп, до їх побуту, способу життя, культури, звичаїв, релігії тощо. При цьому не має значення, вдалось винному чи ні досягти поставленої мети.
Звісно, що в юридичному аспекті говориться саме про умисні дії, тому розповсюдження інформації про «зловмисність» представників певних національностей навряд чи може потрапити під класифікацію кримінального правопорушення. У європейських країнах це називають «політичною некоректністю».
Отже, до проявів використання мови ворожнечі в практиці ЗМІ можна віднести як умисні, так і з необережності (чи неосвіченості) «використання всієї сукупності текстів (у тому числі заголовків, фотографій, добору відеоряду, інших елементів), лозунгів та слоганів, а також публічних висловлювань, що прямо чи опосередковано сприяють проявам нетерпимості та ксенофобії» (Горбачова О. Мова ворожнечі: ксенофобія чи безладність. – «Інститут масової інформації»).
В непростій ситуації, що склалася останнім часом в Україні, коли прояви расизму та ксенофобії дедалі частішають, особливого значення набуває безумовне дотримання засобами масової інформації Декларації ЮНЕСКО 1978 року щодо основних принципів, що стосуються внеску ЗМІ у зміцнення миру та міжнародного взаєморозуміння, у розвиток прав людини і у боротьбу проти расизму і апартеїду та підбурення до війни. Натомість використання у засобах масової інформації мови ворожнечі (hate speech) є важливим чинником розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
У сусідній Росії, яку вже накрила хвиля злочинів на расовому ґрунті, вимушені йти на тверді обмежувальні кроки. Так, з минулого року Московська міліція вирішила не згадувати у своїх повідомленнях національності правопорушників. Щоб уникнути масових безладь, як у Кондопозі, міліціонери будуть зазначати тільки громадянство: «громадянин Росії або не громадянин Росії». Як уважає спікер Московської міської Думи Володимир Платонов, «систематична вказівка деяких національностей у матеріалах про здійснення правопорушень і злочинів може привести до підсилення національної ненависті й ворожнечі» (http://www.gazeta.ru/2007/04/02/oa_235564.shtml).
Роттердамська хартія 1996 р. «Охорона правопорядку силами поліції в поліетнічному суспільстві» попереджає: «Поліція повинна визнати, що поширення засобами масової інформації неточних відомостей і стереотипів самим негативним образом відбивається на відношенні населення до етнічних меншин... Потрібно мати на увазі небезпеку концентрації уваги на даних про рівень злочинності в групах етнічних меншин... Існує небезпека навішення кримінального ярлика на всю етнічну меншину. Стереотипні уявлення про криміналізованість етнічних меншин, швидше за все, будуть підхоплюватися популярною періодикою та іншими ЗМІ».
Уникнення акцентування на етнічному походженні правопорушників у звітності правоохоронців для ЗМІ є чітко визначеною вимогою Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи № R (97) 20, схваленої 30 жовтня 1997 р. Принцип 1 Додатку до Рекомендації визначає: «Уряди країн-членів, органи влади і владні інституції на національному, регіональному й місцевому рівнях, як і посадовці, несуть особливу відповідальність щодо утримання від заяв, зокрема в ЗМІ, які можна інтерпретувати як мову ворожнечі або вислови для імовірної легітимізації, поширення чи сприяння расовій ненависті, ксенофобії, антисемітизму, іншим формам дискримінації або нетерпимості на основі ненависті. Такі заяви мають бути заборонені та публічно заперечені за яких би умов вони не з’явилися».
Характерно, що українська журналістська спільнота має власний досвід у виробленні запобіжників щодо недопущення проявів мови ворожнечі. Так, у квітні 2001 р. на зустрічі журналістів південних регіонів України в Ялті була ухвалена «Декларація основних принципів роботи журналістів у поліетнічних суспільствах», в якій міститься такий припис: «Журналіст не має права акцентувати увагу на расовій, етнічній приналежності, політичних і релігійних переконаннях суб’єкта інформації. Виключення можуть складати лише ті випадки, коли це має самостійне значення в рамках підготовленої інформації. Особливо цей принцип належить до матеріалів про злочини, коли згадування приналежності підозрюваного чи злочинця до якоїсь релігійної, етнічної або іншої меншини може викликати негативне ставлення до цих груп».
Треба розуміти, якщо в суспільстві посилюватиметься ксенофобія, а як її різновид – мігрантофобія, це може призвести до небажаних наслідків, дестабілізації ситуації в країні. Аналіз проблеми показує, що на сьогодні в Україні не відпрацьована ефективна система протистояння ненависті, агресії, ескалації екстремізму, відбувається нарощування деструктивних процесів у суспільстві, існують підвалини для зіткнень на політичному, соціальному, національному та релігійному ґрунті. Тому профілактику розповсюдження екстремістських настроїв необхідно розглядати в загальному контексті забезпечення неухильного дотримання прав людини та безпеки її громадян. «Повинна також розроблятися система соціальних, педагогічних, пропагандистських, нормативно-правових та інших заходів, спрямованих на запобігання виникненню настроїв ксенофобії, а також попередження дій, які вільно чи невільно сприяють цьому». (Нікішина М. Іммігранти в українському суспільстві: проблема толерантності. – Міграція і толерантність в Україні. – К., 2007).
Простий здоровий глузд та людське сумління мусять підказати про необхідність відмови від розповсюдження матеріалів, які дають негативну оцінку представникам певних етнічних груп. Адже правопорушення здійснюють конкретні люди (які часто мають багатоетнічне походження), а не народи. Мова ворожнечі повинна зникнути зі шпальт українських видань та свідомості наших співгромадян!
Юрій Чумак
помічник Міністра внутрішніх справ України з прав людини
Відповіді
2009.02.25 | Love Speech
Re: МВС та мова ворожнечі (/)
Tatarchuk пише:> «грузини – крадії», «цигани – шахраї», «азербайджанці – ринкові кидали», «нігерійці – наркоторговці»
> гомосексуалісти
А гомосексуалистов "противными" называют, негодяи!!!!