04/25/2009 | Юнус

Чи буде друга Кримська війна?

Автор: Андреас УМЛАНД (Католицький університет м. Айхштетт, Баварія)

Російсько-грузинська війна серпня 2008 року була шоком для світового співтовариства. Боязка реакція Заходу на п’ятиденний конфлікт і на фактичну анексію двох грузинських провінцій Росією не обіцяє нічого доброго європейській безпеці. Попри те що недавнє поновлення дружніх відносин між Москвою і Вашингтоном, як і зближення між президентом Дмитром Медведєвим і ліберальною російською інтелігенцією, дають грунт для надій, проте основне джерело нестабільності в північній Євразії продовжує існувати і набирати силу. Радикально антизахідне, неоімперіалістичне угруповання московської еліти зміцнилося в російському державному апараті, путінській «Единой России», електронних і друкованих мас-медіа, (не)громадянському суспільстві та академічних колах.

Низка більш-менш впливових і найчастіше відносно молодих ультранаціоналістів, включаючи, наприклад, нового чиновника президентської адміністрації Івана Демидова, популярного політичного коментатора Михайла Леонтьєва або нещодавно призначеного професором Московського державного університету містика Олександра Дугіна, стали невіддільною частиною повсякденного політичного, журналістського та інтелектуального дискурсу в пострадянському світі. Ці та інші подібно орієнтовані особистості були серед основних підбурювачів під час інтервенції російської армії в Південній Осетії та Абхазії торік. Відповідно до повідомлень контрольованих Кремлем телеканалів, військові дії у Тбілісі влітку 2008 року проводилися в інтересах і під керівництвом США. Інформаційна кампанія російського уряду таким чином офіційно схвалила фантастичні теорії антиросійської змови, які Леонтьєв, Дугін і Ко пропагували роками як у популярних телепередачах для широкої публіки, так і в інтелектуальних друкованих виданнях для елітарних кіл.

Ксенофобська агітація московськими реваншистськими інтелектуалами в російських мас-медіа, що набирає оберти впродовж останнього десятиліття, дає результати. Як показують недавні опитування громадської думки, антизахідні, особливо антиамериканські, настрої дедалі більше поширюються серед російського населення. Згідно з даними головної соціологічної служби Росії «Левада-Центр», ще до російсько-грузинської війни позитивне ставлення росіян до США знизилося з 65% у 2000 році, коли Путін обійняв посаду президента Росії, до 43% у липні 2008 року, коли Путін залишив Кремль. Із часу військового протистояння в серпні 2008 року проамериканські настрої впали ще більше в усіх секторах російського суспільства. Контрольована державою служба соцопитувань ВЦОГД, яка раніше применшувала рівень російських антизахідних настроїв, нещодавно визнала, що думка росіян, наприклад про місію НАТО, «змінилася істотно». У 2006 році 26% росіян розглядали НАТО як організацію, яка проштовхує насамперед інтереси США. Сьогодні такої думки дотримується 41% населення. Тим часом у 2006 році 21% росіян оцінювали НАТО як організацію, місія якої полягала у здійсненні «агресивних воєнних дій стосовно інших країн», наприкінці березня 2009 року 31% громадян Росії погодилися із цим твердженням. Хоч би яким на даний момент був «ефект Обами», виникає побоювання, що його дія в РФ невдовзі припиниться.

Схожі тенденції погіршення ставлення до таких держав, як Грузія чи Україна в останні роки можна спостерігати серед російського населення, не в останню чергу серед російської еліти. Офіційні та демократично обрані лідери цих країн піддаються майже щоденному висміюванню в російських ЗМІ і подаються провідними російськими журналістами не інакше, як маріонетками США. У російському суспільстві дедалі більше вкорінюється переконання в тому, що українці або грузини чи то під контролем русофобських сил, чи то у своїй більшості хочуть шкоди для Росії. У російському публічному дискурсі є загальним місцем, що недавні акції масової непокори в Україні і Грузії (т.зв. кольорові революції) були спрямовані не проти повернення цих країн до авторитаризму, а проти Росії, і що їхнім джерелом була не волелюбність українців чи грузинів, а махінації антиросійських націоналістів, службовців ЦРУ.

Не можна забувати й того, що ця докорінна зміна бачення сучасного світу останніх років відбулася в найбільшій країні світу, яка була й у недалекому майбутньому залишиться атомною наддержавою. Мало того, недавнє фундаментальне зрушення в політичних настроях росіян слід розглядати на тлі низки невирішених до цього часу питань на території колишньої російської імперії, серед них майбутнє військово-морських сил Росії на Чорному морі. На даний час порт, який приймає російський Чорноморський флот, — Севастополь є українським містом республіканського підпорядкування, яке з населенням 379 тисяч жителів є найбільшим населеним пунктом Кримського півострова.

Севастополь зажив усесвітньої популярності в середині ХІХ століття. Облога міста, яка тривала майже рік, стала найбільш знаменитим епізодом Східної, або Кримської, війни 1853—1856 рр. між Російською імперією з одного боку і Францією, Великобританією та Османською імперією — з іншого. Кримська війна створила в Росії історичний образ героїчної оборони Севастополя царською армією від західних окупантів. Воєнна міфологія навколо захисту росіянами південних кордонів своєї імперії могла б використовуватися й у сьогоднішньому конфлікті.

Кримська війна релевантна також і для розуміння більш спільних ризиків для світової безпеки. Зіткнення між Росією і Заходом на Чорному морі в середині XIX століття — приклад того, як найчастіше виникають війни. У сьогоднішньому суспільному сприйнятті причин виникнення війн переважає приклад збройної експансії нацистської Німеччини — тема, яка обговорюється в документальних і художніх телефільмах у Європі майже щодня. Друга світова війна, однак, є відносно нетиповим прикладом. Її головною причиною послужила заздалегідь запланована спроба однієї групи країн, т.зв. вісь Берлін—Рим—Токіо, здійснити напад на інші держави, анексувати їхні території та поневолити або знищити їхнє населення. Проте така передумова не була основною причиною більшості воєнних конфронтацій у світовій історії, що ілюструють і події, які призвели до початку Кримської війни в 1853 р. Часто війни спалахували не в результаті заздалегідь підготовленої військової експансії. У більшості випадків міжнародні війни, найшвидше, були результатом ескалації напруженості між державами, які не планували воювати одна з одною на полі бою. На початку 1850-х знадобилася довга низка подій, які призвели до того, що Франція, Великобританія та Османська імперія сформували коаліцію і вступили у війну проти Росії на Чорному та інших морях навколо царської імперії. Агресивна фракція московських пострадянських імперіалістів, звісно, хотіла б, щоб Росія анексувала Крим (якщо не всю Південно-Східну Україну) незважаючи ні на що і якомога швидше. Багато російських ультранаціоналістів, очевидно, готові й до розв’язання Росією війни заради досягнення цієї мети. Але наразі їхні голоси не домінують у російській зовнішній політиці. Для ескалації напруження на Чорному морі від початку експансіоністська політика Кремля й не потрібна. Просто роздмухування емоцій навколо майбутнього російського Чорноморського флоту в Севастополі, становища росіян в Україні загалом або прав татар у Кримській Автономній Республіці могло б бути достатньо, щоб пролилася перша кров. Політичні реакції, громадська мобілізація і взаємні звинувачення Києва та Москви, неминучі після таких зіткнень, можуть швидко привести дві найбільші країни Європи до межі воєнної конфронтації. Дестабілізація ситуації в Криму неодмінно наштовхне уряд, принаймні однієї з країн, на думку про вирішення конфлікту збройним шляхом — що, у свою чергу, примусить іншу сторону реагувати відповідно.

Як засвідчила російсько-грузинська війна, Росія готова у великому масштабі і в стислі терміни застосувати регулярну армію для військового втручання за межами своїх кордонів. Більше того, на Південному Кавказі Москва надавала військову «допомогу» і неросіянам, чимало яких, хоч незадовго до того отримали російські паспорти, продовжують зіштовхуватися в самій Росії з расистськими забобонами («особи кавказької національності»). Абхазія ж у серпні 2008 р. узагалі не потребувала прямої російської збройної підтримки. Введення регулярних військ РФ у цю республіку і її визнання Москвою остаточно «вирізали» Абхазію зі складу грузинської держави. Це прикметно тим, що на момент розпаду СРСР найбільшу частку населення цієї республіки становила, як і в багатьох автономіях колишнього Радянського Союзу, не титульна нація, у даному разі — Абхазької Автономної Радянської Соціалістичної Республіки. Внаслідок своєрідної міграційної політики КПРС, за даними останнього перепису СРСР, у 1989 р. 45,7% населення Абхазії були класифіковані як «грузини», тоді як «абхазцями» себе назвали тільки 17,8% — цифра, що не набагато перевищувала тодішню частку росіян і вірменів у складі населення Абхазької АРСР.

Своїм «визнанням незалежності» і розміщенням військових баз на територіях Абхазії та Південної Осетії, тобто фактичним аншлюсом цих неросійських республік, російська правляча еліта продемонструвала, що вона зацікавлена в частковій ревізії результатів розпаду Російської імперії. Оскільки більшість кримчан, на відміну від населення Південної Осетії чи Абхазії, є етнічними росіянами, чимало яких, вочевидь, активно отримують російські паспорти, —Москві на тлі загострення ситуації в Криму може видатися, що просто «немає іншого виходу», крім як «боронити своїх співвітчизників» — хоч би якими були наслідки. Кремлівське керівництв, може, й розуміє слабкі шанси, на відміну від інтервенції на Південному Кавказі, на повну військову перемогу на Кримському півострові. Але громадська думка, підстьобнута апокаліпсичними віщуваннями Леонтьева, Дугіна та їм подібних, примусить навіть поміркованих російських політиків довести свій «патріотизм» і «зайняти принципову позицію».

Два провідні західні спеціалісти з питань Криму — Гвендолін Зассе з Оксфордського університету і Тарас Кузьо з Карлтонського університету
м.Оттава — пояснюють, чому наявний потенціал етнічних напружень поки що не призвів до насильства в Криму. За спостереженням Зассе, «останніми роками російські лідери усвідомили переваги співробітництва з Україною, а також мали користь із тісних зв’язків із Кримом як методу впливу на Київ». Кузьо скептичніший щодо намірів Росії в Криму. Але й він відзначає «низький рівень ворожнечі між етнічними росіянами й українцями у Криму». Також Кузьо відзначає «здатність українських органів безпеки підривати кримський сепаратизм». Ці та інші чинники, перелічені Зассе і Кузьо, цілком обгрунтовані і такими залишаються й досі. Неясними для долі кримського питання, втім, залишаються можливі наслідки недавньої зміни громадської думки в Росії про зовнішній світ загалом і трансформації політичного настрою московської еліти у питанні своєї зовнішньої політики зокрема.

У конфронтації між відносно про- і радикально антизахідними фракціями у Кремлі нові умонастрої в Росії можуть бути утилізовані московськими ультранаціоналістами. Активне заохочення антиукраїнських сепаратистських сил у Криму може розглядатися російськими крайніми правими як інструмент підриву «ефекту Обами» в Росії і планованого відновлення російсько-західних дружніх відносин. Російсько-українське збройне зіткнення, що виникло б внаслідок відповідних дій, було б катастрофою для відносин між двома братніми народами і ґрунтовно підірвало б європейську безпеку. У найгіршому разі, це зіткнення означало б тисячі жертв серед жителів Криму (включно з багатьма етнічними росіянами) і призвело б до повної ізоляції Росії на міжнародній арені. Але, незалежно від цих та інших прямих результатів такого військового конфлікту, він водночас дисциплінував би Дмитра Медведєва, так само, як внаслідок російсько-грузинської війни влітку 2008 р. була припинена, принаймні на певний час, низка внутрішньо- і зовнішньополітичних ініціатив третього президента РФ. Незалежно від того, буде вона виграна чи ні, нова війна перетворила б Росію на певну подобу фортеці із суворим внутрішнім режимом та різким скороченням міжнародного політичного співробітництва. Це знову відтермінувало б або навіть поклало б край спробам групи навколо Медведєва відкрити й демократизувати Росію. Московські реваншисти можуть вирішити, що політичні наслідки ескалації напруження у Криму посилять їхню позицію в Росії. Якщо вони отримають можливість маніпулювати політичними процесами і міжетнічними відносинами на півострові й навколо нього, друга Кримська війна може стати реальністю.

http://www.dt.ua/1000/1600/66019/