08/24/2009 | Анатолій Лупиніс 1937-2000

За цей вірш, прочитаний біля пам"ятника Тарасу Шевченку автор Анатолій Лупиніс відбув у в"язницях КДБ 12 років і потім продовжував боротися за свободу України.

П О К Р И Т К А
Тарасе, батьку, підійми чоло.
Поглянь на свою милу Україну.
Немало зим і весен відгуло.
І пил покрив прабатьківську руїну.
Кривавий пил.
Ні, ні не спали ми.
Звивалися потоптані знамена.
Хиталися підвалини тюрми.
Не вмерла ще, -
Співали ми натхненно.
Співали рано. Розірвав той спів
Багнет із нами ж викутої криці.
Летіли кулі в марноблудство слів.
І жерла нам дивилися в зіниці.
Я бачив, як безчестили матір.
Мою матір.
Мене пестила покритка.
Яка називала своїм сином.
По землі вештаються байстрюки,
Які зовуть мене братом своїм.
Брати!...Мамо! Прокляття нам.
Небо,ти бачиш все
І не гримнеш обуренням та гнівом.
Земле, ми топчемо тебе
Своїми брудними ногами,
І ти не тріснеш, не розверзнешся прірвою,
Щоб поховати назавжди
Ганьбу свою та нашу.
Прірва? Прірва…
Так, прірва під нами,
Та ми не бачимо її,
Ми котимося в прірву,
А мислимо, що летимо в рай.
В пекло! В забуття!
Щоб і спомину не залишилося,
Ані сліду, (досить наслідили),
Ані смороду.
Мамо,
В лиху годину ти мене родила,
З ганьби та блуду плід свій зачала.
Бодай в утробі ліпше задавила.
Бодай сама ти краще не жила.
Згвалтована, обдурена, розп”ята,
З відтятим язиком, опльованим чолом,
Лежиш ти в пазурях коханця – ката
І ворона – могильника заклятого
Улесливо зовеш ти, облуднице, орлом.
Твої сини тебе ж і розпинають
За черствий хліб та кислий пійло-квас.
Нікчемних байстрюків голодні зграї.
Брати мої, про вас то я, про вас.
Все продали, від всього відреклися.
Чужий жупан, чужі думки й слова.
Від хитрощів он голови вже лисі.
Й підлота вас, мов саван обвива.
Ні совісті, ні честі ані трохи.
Лише живіт, та баба, та гаман.
Хоча б на мить, хоча би перед здохом,
Спокутуйте підлоту та обман
Хоч словом правди,
Хоч півсловом щирим.
Бо діти нас і внуки проклянуть,
Коли дізнаються,
В який ганебний вирій
Ми торували їм дорогу – путь.
А ти, облуднице,все ніжишся в гаремі?
Твій яничар тебе нагодував.
І навіть хороми тобі відвів окремі,
Щоб люди не подумали, бува,
Що ти невільниця, наложниця, рабиня,
Він щедрим став, вельможний твій босяк,
І навіть з ганчірок червоно-синіх,
Щоб сором скрила, зшив тобі ковпак.
І ти, безстижая, у йому серед люди
Бредеш у слід за зайдою приблудою.
А я, твій син, народжений із блуду,
Прошу тебе, молю тебе, клену –
Зірви з очей облудливу полуду,
Розбий для тебе зроблену труну,
Стань знову юною, невинною стань знову,
Вінком покрий просвітлене чоло,
Поклич – твоє єдине лише слово –
Ми встанемо – і що б там не було!-
Який би глум терпіть не довелося,
Який би біль не розривав грудей –
Ми за твої, за золотії коси,
За чистую блакить твоїх очей
Підем на бій, на звитяг і на жертви,
По частці кожен віддамо себе,
Бо краще, мамо, нам сьогодні вмерти,
Ніж бачити збезчещену тебе. Київ, 22 травня 1970 року.