10/31/2006 | Хома Брут

ВІН ЗАКЛАВ ПІДГРУНТЯ ВІДКРИТТЯ ВІКУ

2-го лютого 2005 року виповнилося 160 років від дня народження
великого світоча української науки і культури -
Івана Пулюя.


"Нехай не гасне світ науки!"

"Нехай не гасне світ науки!" - рядок з "Молитви" Пантелеймона Куліша, яку він присвятив своєму другові Іванові Пулюю. "Про людину, що просвітила розумом науку і духовність, заговорить, невдовзі з величною повагою не лише Україна, але и світ", - сказав Пантелеймон Куліш.
"Професор Іван Пулюй був не тільки найвизначнішим фізиком Австро-Угорщини. Він належав до тих, хто у другій половині XIX - на початку ХХ-го століть формував світ", - це слова професора Вільгельма Форманна з його виступу в радіопередачі австрійського радіо, присвяченій 50-річчю від дня народження Івана Пулюя.

Не так давно стало історією XX століття. Наукові і технічні здобутки людства в цьому столітті трудно уявити без використання невидимих променів або, як звикли ми називати їх, рентгенівських. Ці промені давно вже здобули найширше визнання і сьогодні повсюди застосовуються для комп'ютерної томографії і рентгенографії, для рентгенівської мікроскопії, спектроскопії, лікарської діагностики.

Та певно мало хто знає, що біля витоків цього епохального відкриття, якому 1995 року виповнилося 100 років, стояв серед інших великих фізиків і наш видатний співвітчизник - фізик, електротехнік, математик, астроном, теолог, енергобудівник, педагог, політик, громадський діяч, професор доктор Іван Пулюй, котрий тривалий час працював у Віденському університеті, був засновником першої кафедри електротехніки в Європі, ректором Німецької Вищої Школи у Празі.
Чому все-таки ім'я вченого-галичанина, людини, яку визнавали такі видатні вчені-фізики як Альберт Айнштайн, Нікола Тесла, Філіп Ленард, Август Кундт, медик Іван Горбачевський, письменники Іван Франко, Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький, найвищі державці світу того часу, залишилося в тіні, тоді як ім'я Рентгена набуло світової слави і він отримав першу серед фізиків Нобелівську премію?
Сьогодні, маючи надрукованими праці вчених, таких як Рентген, Ленард, Тесла, Пулюй, котрі працювали над проблемою з'ясування природи катодних променів та Х-променів, можемо однозначно стверджувати пріоритет Івана Пулюя у багатьох аспектах. Починаючи з сімдесятих років минулого століття, проблемою проходження струму через вакуумні трубки (рурки) займалися такі вчені, як Птторф, Крукс, Тесла, Ленард, Гольштайн, Герц, Відеман...

Іван Пулюй лише за 1880-82 роки надрукував понад 100 сторінок праці, присвяченої катодним променям. За винахід та конструкцію електронної вакуумної рурки (трубки Пулюя) вчений у 1881 році отримав срібну медаль на світовій електротехнічній виставці в Парижі. Зацікавленість працями Пулюя на той час була настільки великою, що в 1883 році вони були перевидані окремою брошурою, а згодом окремим виданням у Лондоні англійською мовою "Physical Memoirs" (1889р.).

Іван Пулюй посвятив у свої досліди із катодною лампою сербського студента Ніколу Теслу, який теж студіював у Страсбурзі, регулярно обговорював результати експериментів з професором Кундтом. Не виключено, що це було у присутності... Рентгена... Ці молоді вчені певний час працювали в одному і тому ж фізичному кабінеті у професора Кундта. Відомо також, що Іван Пулюй подарував Рентгенові кілька своїх рурок, які він виробляв вже серійно.

Конрад Рентген почав, за його ж словами, цікавитись цією проблемою у листопаді 1895 року. Автор "Роману дослідника Рентгена" Негер пише, що "коли якийсь науковець у будь-якій країні ледь торкався якоїсь тематики у царині фізики, Рентген відразу біг у лабораторію, щоб цією проблематикою зайнятися самому"...

Так було і з проблемою винаходу Х-променів.
I от 28 грудня Рентген звернувся до свого друга Легмана, президента фізико-математичного товариства у Вюрцбургу з проханням надрукувати його статтю "Попереднє повідомлення. Про певний рід променів". 23 січня 1896 року Рентген виступив з публічною доповіддю, в якій виклав дані про Х-промені, продемонстрував знімки і відмітив, що винахід перебуває у початковій стадії і потребує доопрацювання.
Перше невеличке повідомлення про ці невидимі промені з'явилося у місцевій газеті "Die Presse", де було заявлено, що Рентген винайшов новий рід променів, за допомогою яких можна бачити, що є в якійсь комірці, ящику чи деінде, і саме ця сенсаційність, підігріта газетярами, відіграла вирішальну роль у присудженні Рентгенові згодом Нобелівської премії.

Але ж пріоритети нашого співвітчизника у дослідженні сьогодні не тільки визнані, а й були визначальними. Ми можемо стверджувати однозначно ось такі пункти, в яких Іван Пулюй мав беззаперечний пріоритет:
а) сконструював власноручно вперше рурку за 14 років до відкриття;
б) пояснив природу виникнення Х-променів;
в) встановив здатність Х-променів йонізувати газ;
г) виявив їх просторовий розподіл, тобто де вони виникають і як вони виникають (фактично природа Х-променів).
Незважаючи на такі визначні результати Івана Пулюя, Нобелівська премія була присуджена Конраду Рентгену.
Сьогодні важко зрозуміти і дати відповідь, чому так сталося.
На той час, коли король шведський Оскар II вручав 12 листопада 1901 року Нобелівську золоту медаль та 13400 доларів за наукове відкриття, яке формулювалося так: "Вільгельму Конраду Рентгенові в знак визнання його визначних заслуг, доведених його відкриттям променів, що носять сьогодні його ім'я", було сотні, якщо не тисячі наукових праць з цієї ділянки фізики.

Рентген відмовився прочитати передбачувану процедурою "нобелівську лекцію", в якій лауреата викладають суть відкриття, історичне тло і шляхи, якими бони зробили відкриття. Чому?
А на запитання, що мали науковці до його відкриття, він відповів короткою реплікою: "Було кілька експериментів Герца-Ленарда з катодовими променями, що потребували подальшого пояснення".
На лист Івана Пулюя, в якому він запитував Рентгена, чи користувався той подарованими йому лампами Пулюя, Рентген зовсім не відповів.
Рентген розумів напевне, що коли він буде давати пояснення та розказувати, як ним було здійснено відкриття, то йому, звісно, довелося б сказати всю правду. Але йому цього не хотілося, бо тоді була б іншою оцінка та визнання.
А згодом, вже за радянського періоду, панувала відповідна тенденція замовчування тих видатних вчених, у яких була окреслена виразно любов до України.

I все-таки Іван Пулюй, як справжній науковець, виступив публічно про свої наукові досягнення. Вже 13-го лютого 1896 року він подав до Віденської Академії наук свою працю "про походження променів Рентгена і їхні фотографічні впливи". А 15 лютого він дав у Німецькій Вищій технічній школі виклад, також продемонстрував перед світом сенсаційне повідомлення, що "йому 2-го лютого вдалося сфотографувати за допомогою вакуумної лампи новонароджену дитину, таким способом, що можна виразно бачити цілий хребет і деталі грудної клітки". Цей знімок було вміщено в журналі "Богемія" за 11 лютого, а згодом ця світлина подавалася іншими медичними журналами. Відомий журналіст того часу Ервін Кіш писав з приводу виступу Івана Пулюя: "Пулюй теж дійшов до цих променів і двадцять років робив з ними досліди без того, щоб з ними виступити публічно. Під час демонстрації лампи Пулюя ми переконалися в чистоті фотознімків. Напроти того, фотознімки, зроблені Рентгеном, є неясними й для точного встановлення діагнозу в медицині, спеціально для хірургії, не мають великого значення. На дослідну роботу професора Рентгена дивилися скептично".

На жаль, поведінка Рентгена залишилася незрозумілою. Пулюєві прийшлося змиритися. Як тут не згадати важливі слова Альберта Айнштайна, з яким був добре знайомий Іван Пулюй (вчений неодноразово відпочивав на дачі у Пулюя, вони поруч мешкали у Празі в 1911-12 роках):
"Не можу Вас нічим утішити: що сталося - не відстанеться. Хай залишається при Вас сатисфакція, що и Ви вклали свою частку в епохальне відкриття. Хіба цього мало? А коли на тверезий розум, то все має логіку. Хто стоїть за Вами, рутенійцями, - яка культура, які акції? Прикро Вам це слухати, та куди дінешся від своєї долі? А за Рентгеном - уся Европа".
То була правда.

А все-ж таки, чому приховувалася інформація про доробок Пулюя у відкритті Х-променів?
Можу сказати так: багатьом, на жаль, і вченим, і урядовцям впродовж довгого часу не хотілося, щоби український народ на прикладах своїх представників науки міг усвідомити свою велич.
Мав рацію професор Празької політехніки, доктор Ржезнічек, коли в передмові до книги Славка Бокшана "Нікола Тесла і його діяльність" сказав:
"Світова історія не завжди була справедливою ні до окремих націй, ні до окремих осіб. На малі нації вона не завжди зважає, нехтує ними, заслуги ж великих націй часто перебільшує. Мені здається, що тут мають або принаймні мали велике значення моменти політичної чи економічної сили, у міжнародному масштабі і внутрі окремих націй... I коли не буде справедливої, неспотвореної оцінки активної співпраці всіх націй, малих і великих, у культурному розвитку всього людства, то обов'язком кожної нації є: свою вагу серед усіх інших націй та свій вклад у підвищення матеріального та духовного добробуту людського суспільства якнайрішучіше захищати. Не з шовінізму, а тому, щоб показати світові, що вона, як культурна нація, усвідомлює свій обов'язок вказати на свій вклад у спільну вселюдську скарбницю...".

Але ж Іван Пулюй дивовижно як багато і досить успішно працював в інших ділянках науки і техніки. Рівнобіжно з роботою у Віденському університеті, трудився він ще й у віденській філії будапештської фірми "Ганц". Тут він завідував відділом виробництва Гайслерових грубок та електричних ламп. На електротехнічній виставці в Парижі Іван Пулюй, один з усієї Австро-Угорщини, отримав срібну медаль за прилад для визначення механічного еквіваленту тепла. Через три роки, 1884 року, на електромеханічній виставці у Штаєрі показав своє прекрасне свічадо, підвішене на стіні і освітлене сотнею ламп.
Він сконструював багато наукових апаратів: дистанційний телетермометр, телефонний сигнальний апарат, срібний випрямляч зворотнього зв'язку, індуктор для трифазних струмів, патентовану телефонічну станцію для охорони життя від небезпечних електричних струмів високої напруги.
Іван Пулюй здійснював технічний нагляд як державний інспектор над проектуванням і будівництвом низки електростанцій по території Чехії, готував інженерні кадри з цієї спеціальності на створеній вперше в Австро-Угорщині кафедрі цього профілю. Керував запровадженням трамваю у Празі, близько підійшов до пояснення природи електрона, провадив роботи з ураном.

Вихований батьками на підвалинах українського світогляду, Іван Пулюй увібрав в себе змалку любов до рідної мови, історії, культури.
Про подвижницьку працю, направлену на розвій науки, культури в Україні ми довідуємося зі "Збірника праць". В праці "О руський університет у Львові" 1909 року він закликає українську інтелігенцію до культурно! праці так: "Організуйте народні кадри, щоб в тих кадрах високо стояв стяг непорочної чести і щоб під тим стягом була між людьми єдність і вірність для свого народу, пам'ятаючи, що згода будує, а незгода руйнує".Так, саме в цій праці Іван Пулюй наголошує: "За котрим народом висша культура і освіта, за тим і побіда".

"... Наука чужою мовою не пускає в людині глибокого коріння".

Іван Огієнко

Ці чудові слова ще одного подвижника українського народу Івана Огієнка ми тут недаремно процитували. Хто б що говорив, але формування людини визначається тим, що було у ній закладено в дитинстві.

Отож, народився Іван Пулюй 2 лютого 1845 року в сім'ї Оксани Бурштинської і Павла Пульгуя. Батько деякий час був бургомістром. Було у нього 60 моргів поля, більше 100 вуликів. Прізвище у майбутнього вченого було саме Пульгуй до 1861 року, коли він його змінив на тепер відоме Пулюй. Місцевість, де він народився, була багата на різні історичні події та перекази. Хлопчик ріс серед мальовничої природи і в родині, де було семеро дітей: п'ять дівчаток і двоє хлопчиків. Найменшим був Михайло, який пізніше мешкав у Львові. Останній його лист до брата Івана був 25 грудня 1917 року...
Іван змалку навчився читати, розумівся на звіздах і коли в церкві відспівав у п'ятирічному віці "Вірую", мама сказала: "Буде священиком". Отож, після закінчення початкової школи малий Іван поступив на навчання до Тернопільської гімназії. А далі був шлях до великої науки.

Одружився Іван Пулюй у зрілому віці, коли йому було вже 39 років, 2 жовтня 1884 року. Дружина, Катерина Стозітська, була його студенткою, полька за батьком, німкеня по матері. Вінчалися молоді в греко-католицькій церкві Святої Варвари у Відні. В сім'ї було 15 дітей, виросло шестеро: Наталя, піаністка Ольга, вчителька Марія, інженер Олександр, лікар Павло та ще один інженер Юрій (Георгїй). Зазначу, що Наталя стала згодом дружиною видатного композитора Василя Барвінського і розділила з чоловіком тяжке заслання на 10 років у Потьму вже за сталінської доби.

Ось таким був Іван Пулюй у родинному колі. Був прекрасним вченим, фізиком, знав 15 мов.
Іван Франко говорив, що "... Іван Пулюй в 1871 році проявив себе дуже талановитим полемістом у дуже делікатній справі вживання народного язика в церковних книжках". В одній із книг Івана Пулюя є такі слова: "Молитва тільки тоді годиться Господеві, коли із серця походить, і тільки тоді багата плодами. Хто, питаюсь, розумний, маючи на цілі зрушити людське серце, говоритиме до збору бесідою чужою, незрозумілою?". Цим переконанням було пронизане все його життя.
Щоби згладити провину перед батьками, оскільки він не став священиком, Іван Пулюй написав українською мовою "Молитовник" (1869, 1871 рр.), який задумав написати ще 1865 року, навчаючись в гімназії. Він бачив, як церковні і світські власті Росії чинять опір Слову Божому українською мовою.

Він написав багато звернень, прохань про це до урядових установ, але все було марним. I тому, певно, провидіння Господнє звело докупи двох геніальних людей - Івана Пулюя та Пантелеймона Куліша з думкою дати українському народові Біблію.

Ця перша зустріч відбулася, як згадує Пулюй, в 1869 р. у Відні, а Куліш згодом напише (1882) свою "Думу про курку з курчатами", з присвятою своєму молодому товаришеві. Безпосередньо спільна праця над перекладом "Біблії" почалася в 1870 році, коли Куліш прибув до Відня. Вони взяли за основу грецьке видання Біблії Британського Біблійного Товариства.

Пізніше у спогадах Іван Пулюй напише: "Поділили ми роботу між собою так, що я перекладав із грецької, дбаючи більше про докладність, як про красу слова. Пізніше порівнювали ми цей переклад з церковнослов'янським, російським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, я наважився покинути на якийсь час мої університетські науки і всі заробітки та увесь час віддати для спільної праці..."

Результатом цієї виснажливої для обох праці стало те, що вже в 1871 році у Відні з друкарні Зоммера послідовно вийшли Євангелії від Матфея, Марка, Луки та Йоана. Рівночасно у Львові Куліш видав свій переспів Псалтиря ("Псалтир або книга хвали Божої. Переспів український"), здійснюючи тактику поступового друкування Біблії окремими частиками.

Отож, обидва патріоти не шкодували ні сил, ані часу, щоб звершити велику справу й дати Боже Слово українському народові рідною мовою всупереч усім заборонам і утискам української мови. Вони твердо вірили в те, що народ, який має Біблію власною мовою буде вічний і незнищенний. Протягом чотирьох, з деякими перервами, років, проведених у Відні, Куліш і Пулюй цілком переклали Новий Заповіт. Редагував Куліш уже перекладене в Мотронівці, готуючи його до видання Британським Біблійним Товариством.

Проте редагування Старого Завіту затягувалося, і лише 1881 року у листі Пулюєві до Відня Куліш писав: "Святе Письмо нехай іде у світ з двома нашими іменами. Напечатайте такий титул: Святе Письмо Нового Завіту мовою русько-українською переклали вкупі Куліш і д-р Пулюй".
Стосовно Старого Завіту мови не було, і так тривало до 1885 року, коли Пантелеймон Куліш пережив найболючіший удар. У листопаді цього року нищівна пожежа поглинула майже готові до друку манускрипти повної Біблії з усім його майном на хуторі Мотронівці на Чернігівщині. Але й це жорстоке випробування не зламало і не спинило Куліша.
Діяльність Куліша гідна поливу. Відчуваючи величезну відповідальність перед майбутніми поколіннями, він знову заходився біля виснажливої праці, яку не полишав до останніх днів свого життя. Проте виходу у світ повного Старого Завіту і Біблії Куліш не дочекався (помер 14 лютого 1897 року). По смерті Куліша Пулюй доклав великих зусиль, щоби зредагувати його переклад, виправити певні недогляди та самому перекласти Псалми. До помочі він запросив письменника Івана Нечуй-Левицького, який переклав четверту частику Старого Завіту.
Повний переклад Старого і Нового Завіту Куліша, Пулюя і Нечуй-Левицького вийшов уперше друком у Відні 1903 року (пізніші видання було здійснено 1906, 1909, 1912 у Відні і 1920 у Берліні). [В 1944 і 1947 цей переклад Біблії було видано у Нью-Йорку та Лондоні. Ця Біблія дістала значне поширення серед українського народу. Вперше вона була перевидана не фототипічним способом аж через 100 років - у 2000 році в Україні.]

Сьогодні важливо зазначити, що на конференції в Римі 1976 року кардинал Йосип Сліпий визнав, що Біблія Куліша та Івана Пулюя була одним із найкращих на той час перекладів на слов'янські мови.
Був Іван Пулюй на схилі свого віку і радником імператора Австро-Угорщини. Слід також було б зазначити, що наш співвітчизник добре розумівся на тих політичних процесах, що вирували на початку ХХ-го століття в Європі. Так, він написав дві праці після того, як вибухнула Перша світова війна. Це - "Україна та її міжнародне політичне значения" та "Польські русофіли і масові арешти вірних державі українців у Галичині" (1915 р).

Є тут такі слова Івана Пулюя, які характеризують вченого як блискучого політика: "Поневолені народи Росії мають бути вільними і зорганізованими у самостійні держави. Але найвизначнішим для здійснення цієї високої мети, для встановлення високого миру в Європі, може бути тільки самостійна Україна. Самостійність України є, на наш погляд, ключем для мирного дому в Європі..."
I трохи далі: "Найбільше і найважливіше наше бажання, ідея і головна мета наших національних прагнень - це визволена з-під Росії вільна Україна, де не повинно бути жодного пригнобленого і жодного гнобителя, де український народ після довголітнього рабства вестиме нарешті вільне в усіх напрямках національне життя, розвиватиме вільно свої великі духовні здібності і братиме участь у примноженні скарбів культури усього людства. Ми бажаємо і очікуємо з упевненістю здійснення цього..!"

Насамкінець, що знає Україна про свого великого сина, чи визнала Національна Академія наук України Івана Пулюя?
Майже п'ять років минуло з 1995 року, поки найвища національна наукова інституція спромоглася визнати славетного українського вченого, незважаючи на те, що впродовж п'яти років було видано його наукові та публіцистичні праці українською мовою у трьох томах, створено відеофільм "Іван Пулюй. Повернення", відзначено 150-річчя від дня народження, встановлено пам'ятник на його батьківщині, випущено пам'ятну марку і конверт, його ім'ям названо перший на Тернопіллі університет, вулицю в столиці України, написано проф. Романом Гайдою (на жаль, уже покійним) та Романом Пляцком нарис "Іван Пулюй" (1998). I лише у 1998 році було запроваджено іменну премію Івана Пулюя.
I ось ще один можливий ключ для розгадки, чому ми не знали Івана Пулюя, знаходимо в невеличкій статті Василя Стуса в журналі "Україна": "Цікаво, чи не оті настирливі "прошения" нашого визначного земляка, послані "Главному управлению по делам печати" в Російській імперії стали причиною того, що про нього зовсім "забули" на Україні, не кажучи вже про весь Союз?"

Очевидно, такі прошення за український народ, його мову и культуру не прощаються и через 74 роки після їх подання, не врятовують їх і 50 років революції.

Додамо від себе: а чи могла радянська держава дозволити знати людину, яка писала у праці "Україна і її міжнародне політичне значення" так: "...московит хоче забрати и останнє, що є в українського народу, - його душу, а душа - це його мова". Певно, мав рацію Василь Стус.
Помер Іван Пулюй через дев'ять днів після проголошення Української Народної Республіки 31 січня 1918 року.
Розповідь про великого вченого хотілося б завершити словами, які сказав над його могилою ректор Празької політехніки, в якій Іван Пулюй працював з 1884 р. до виходу на пенсію в 1916 році, професор Бах: "...Ти був людиною сильних переконань і гостро викарбованою особистістю, але також людиною, що знала, як дотримуватися вірності народові, з якого ти вийшов, і немає більшої вірності, аніж вірність власному народові. Доля дозволила тобі побачити ранішню зорю свободи, до якої піднявся з темних хмар твій нарід, який ти любив до останнього подиху, та її перші сонячні промені побажали озолотити кінець твого сповненого праці життя".