Таємна вечеря
09/23/2003 | Мінор
ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ
1
День був якийсь непевний.
Щось по колах округ бродило –
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.
Учні нервувалися:
“Де ж Він?!”
(…-І тоскно, як олень,
поранений смертно,
Він скрикнув у небо, позначене смерком:
- Отче!
Невже не обійде
мене
Чаша сія…
Від Тебе?! –
Глухо мовчало Небо.
І Він прочитав
Із німотної сині:
- Не обійде…
Сину…).
Учні нервувалися:
“Де ж Він?!”
Хтось м”яв механічно
Порожню пачку “Прими”.
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ…
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.
- Нарешті, -
прошелестіло полегко,
як шовк.
…Прийшов.
Так, ніби й нічого не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його
сам лукавий, -
Стояв так,
що дивувалися скелі.
Обвів громалку
Відчуженим зором:
Б а ч и в і з н а в,
Н е д о с т у п н е учням.
Ладнались до вечірньої учти.
… Знав, що сподіється вранці,
Коли Його п о в е д у т ь.
І раптом, - зніяковів,
Ніби школяр,
Що підгледів те,
Об чім не дано їм відати.
“Не відають, що … вчиниться!?” –
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
“Чи винні, що їм не дано?”
Зітхнув,
Всепрощено і скорбтно.
… Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, -
і осікся.
Але тишу було оскоромлено.
- Сьогодні один із вас
Зрадить мене… -
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
“Та хіба в тому їхня вина?”
Сахнулись од хліба й вина.
(Від жаху зіщулилась
зблідла трепета,
Відчувши гілку її,
мов тенето,
Схопила мотузка,
і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І – чиєсь лице…
І синій язик
обвисає ледачо.
О тільки не це!!!).
Перезирнулися:
хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
Ніяк не міг прикурити –
руку звела остуда.
…Двері були відкриті.
На порозі стояв
Іуда.
2.
Решта все було за Писанням.
Ізняли Його страдницьке тіло
з хреста,
Плащаницею зронено вкривши.
І занесли у склеп,
і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.
А на третій,
як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, -
Вже Його не було.
Тільки сиве крило,
Опустила сумна плащаниця.
І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами
Вісником Бога
Горній Янгол постав,
і суворо прорік:
- Хто шука серед мертвих живого? –
3
…Мертві піють і п”ють.
Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри…
Перейшли у Апостоли
учні Христа,
Запаливши світильники віри.
Мертві грають в політику,
“водять козу”
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,
народ і казну,
обирають себе на гетьманів.
І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що – дивися – небавом
якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.
4
Вже таємна вечеря
ішла до кінця,
Коли, гостро відчуши колюччя
Від болючих тернин рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
- А сьогодні один з вас
мене вже продав…
5
Решту знаємо за Писанням.
Вірую…
Одначе:
Що Його розп”яли на покуту усіх, -
То тяжка, але – істина, люди.
Лиш єдине гризе –
хай проститься мій гріх! –
А чи й справді повісивсь …
Іуда?
6
Владно сіли у шинку
вже нові хазяї:
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі.
Достоту - свої,
З напівслова позавши свойого.
Налили у чарки
за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито.
Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.
Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув:
- Тримайтеся! –
…Двері були відчинені:
На порозі стояв…
тринадцятий.
“Добривечір” – сказав.
Свій крават розв”язав.
(Дещо й справді на зашморг подібний).
По-свояцьки окинувши поглядом зал,
Сів до столу.
Як рівний.
І – рідний.
7
А Хрещатик новітній гудів, як базар.
…Під шинком,
прихилившись до муру,
Очужіло сидів провінційний кобзар,
Застібнувши на гудзик бандуру.
- І надовго зібрався мовчати дідусь? –
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар
у замислений вус:
- Вже недовго…
До Страшного Суду.
Борис ОЛІЙНИК
1
День був якийсь непевний.
Щось по колах округ бродило –
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.
Учні нервувалися:
“Де ж Він?!”
(…-І тоскно, як олень,
поранений смертно,
Він скрикнув у небо, позначене смерком:
- Отче!
Невже не обійде
мене
Чаша сія…
Від Тебе?! –
Глухо мовчало Небо.
І Він прочитав
Із німотної сині:
- Не обійде…
Сину…).
Учні нервувалися:
“Де ж Він?!”
Хтось м”яв механічно
Порожню пачку “Прими”.
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ…
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.
- Нарешті, -
прошелестіло полегко,
як шовк.
…Прийшов.
Так, ніби й нічого не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його
сам лукавий, -
Стояв так,
що дивувалися скелі.
Обвів громалку
Відчуженим зором:
Б а ч и в і з н а в,
Н е д о с т у п н е учням.
Ладнались до вечірньої учти.
… Знав, що сподіється вранці,
Коли Його п о в е д у т ь.
І раптом, - зніяковів,
Ніби школяр,
Що підгледів те,
Об чім не дано їм відати.
“Не відають, що … вчиниться!?” –
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
“Чи винні, що їм не дано?”
Зітхнув,
Всепрощено і скорбтно.
… Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, -
і осікся.
Але тишу було оскоромлено.
- Сьогодні один із вас
Зрадить мене… -
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
“Та хіба в тому їхня вина?”
Сахнулись од хліба й вина.
(Від жаху зіщулилась
зблідла трепета,
Відчувши гілку її,
мов тенето,
Схопила мотузка,
і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І – чиєсь лице…
І синій язик
обвисає ледачо.
О тільки не це!!!).
Перезирнулися:
хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
Ніяк не міг прикурити –
руку звела остуда.
…Двері були відкриті.
На порозі стояв
Іуда.
2.
Решта все було за Писанням.
Ізняли Його страдницьке тіло
з хреста,
Плащаницею зронено вкривши.
І занесли у склеп,
і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.
А на третій,
як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, -
Вже Його не було.
Тільки сиве крило,
Опустила сумна плащаниця.
І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами
Вісником Бога
Горній Янгол постав,
і суворо прорік:
- Хто шука серед мертвих живого? –
3
…Мертві піють і п”ють.
Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри…
Перейшли у Апостоли
учні Христа,
Запаливши світильники віри.
Мертві грають в політику,
“водять козу”
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,
народ і казну,
обирають себе на гетьманів.
І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що – дивися – небавом
якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.
4
Вже таємна вечеря
ішла до кінця,
Коли, гостро відчуши колюччя
Від болючих тернин рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
- А сьогодні один з вас
мене вже продав…
5
Решту знаємо за Писанням.
Вірую…
Одначе:
Що Його розп”яли на покуту усіх, -
То тяжка, але – істина, люди.
Лиш єдине гризе –
хай проститься мій гріх! –
А чи й справді повісивсь …
Іуда?
6
Владно сіли у шинку
вже нові хазяї:
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі.
Достоту - свої,
З напівслова позавши свойого.
Налили у чарки
за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито.
Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.
Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув:
- Тримайтеся! –
…Двері були відчинені:
На порозі стояв…
тринадцятий.
“Добривечір” – сказав.
Свій крават розв”язав.
(Дещо й справді на зашморг подібний).
По-свояцьки окинувши поглядом зал,
Сів до столу.
Як рівний.
І – рідний.
7
А Хрещатик новітній гудів, як базар.
…Під шинком,
прихилившись до муру,
Очужіло сидів провінційний кобзар,
Застібнувши на гудзик бандуру.
- І надовго зібрався мовчати дідусь? –
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар
у замислений вус:
- Вже недовго…
До Страшного Суду.
Борис ОЛІЙНИК
Відповіді
2003.09.24 | Анатолій
Re: Таємна вечеря
Пане Міноре, а як знайти цю збірку Олійника?Анатолій
2003.09.24 | Мінор
Збірка називається "Трубить Трубіж"
До нех вміщені його останні поезії написані протягом 90-х років. В мене є подарований автором примірник. Але я дав його почитати одному товаришу, журналісту, який напевне звідти якщо щось і читав, то мабуть і половини символіки не зрозумів. Все ніяк не доїду до його каналу, щоб забрати. Тим часом найкраще, я набрав до свого комп"ютера і нижче пропоную почитати й Вам.Трубить Трубіж
(Поема)
Трубить Трубіж:
Ми вийшли на рубіж.
Позаду смерк.
Попереду свобода.
За Трубежем примружилися орди.
І хан на око проміряє ніж.
Хан тиче пальцем за своє плече
І цідить:
Ну, проб”єш мої застави,
А там на тебе вже давно двоглаво
Єдиновірний павутиння тче.
О, він по-царському ладнає сіть!
Не на годину –
На віки, гетьмане.
Вона заглине і тебе, Богдане,
І рід, і люд,
І одчайдуху Січ.
Я знаю: ти будитимеш мечі,
Аби на волю видобудь ключі, -
І, може, й вирвешся на мить з кошари,
Однак тебе на першій же межі
Іще меткіше, ніж мої татари,
Назад в загін, завернуть яничари,
Самі ж наймуться у наглядачі.
Я знаю, Хмелю, ти і по кончині
Стоятимеш за волю України,
І, може, й вистоїш.
Але затям:
Коли, нарешті, в горніх небесах
В двадцятім віці, в радісних сльозах!, -
Державний стяг онукам завесніє,
І під урочі подзвони Софії
Свободу возвістить універсал,
І “Слава” – юно вирветься з грудей, -
Затям Богдане: саме в ту хвилину
Новий хазяїн світового чину
Твій рід і люд наївний, мов курей,
Заманить вміло в імпортну торбину,
І Україну нарече… Юкрейн.
То чи не ліпше повернуть навспак
І розійтися мирно по господах?
Чи варт платити кровію і родом
Лише за те, щоб зватися народом?
А чи, як досі, одягти сіряк,
І хай без імені, зате – з приплодом?
Життя ж одне, Богдане, як-ніяк! –“
Трубить Трубіж:
“Рушай інакше - смерть”.
Схмарнів Богдан.
Полковникам ошатним
Сказав на вибір:
- Козаки, рішайте:
Чи – з кров”ю Воля.
Чи назад… у смерк. –
Явився дяк у чорному увесь,
Сховав хреста. Дістав з-під поли шаблю:
- Якщо – назад, я з головою шапку,
Зніму тобі, достойникові,
Днесь. –
Просяяв гетьман:
- Чули, козаки?
Сам .. Бог велить.
А вже одваги й шабель
Нам вистачить
На ляхів і на швабів,
На Мангишлаки
І на Соловки.
Хан міря нас по Золотій Орді,
Що від захланності пішла у невідь.
Ми ж на чуже не закидали невід,
Ми в нашій вірі і землі
Тверді.
І мислю так:
Якщо стріла заброд
Наздожене на рубежі нещаднім,
Ми хоч би тим прислужимось нащадкам,
Що смертю ствердим:
Є такий народ! –
“Так є чи… був? –
глузливо кряче ворон. –
Чи, може, гетьмане, лишень - юрба,
Яка сама собі –
Найтяжчий ворог,
Що викохала у душі раба?”
…Погідний вечір догасав, як ватра,
Скрадалась тихо ніч із-під горба.
“Уранці буде добра молотьба”, -
Буденно перемовлювалась варта.
І гетьман ворону сказав:
“То справді
Нестерпна мука і тяжка ганьба:
Нести впокорено тавро раба,
Б”ючи поклони ідолу неправди.
Але ж раба – раніше чи пізніше –
Зведуть з колін хоча би… канчуки.
Мене тривожить, вороне, страшніше:
Щоб нас не заманили в козачки.
Попустять віжки, - ніби вже й вільніше.
Надягнуть вишивані сорочки.
Дозволять друкувать крамольні вірші,
Уділять чарку з панської руки.
Заручать пам”ять і приручать крила,
Почеплять шабельку на килимку:
Злітай, козаче, в голубінь стрімку!
Та от смикнешся, а злетіть несила:
Душа ж бо на чужому повідку.
Страшніше смерті – воля на приколі,
Коли душа у ліжнику дріма,
І спить одвага, як могила в полі,
І ти уже не відчуваєш болю,
І навіть… ворога тобі кат-ма.
На дай нам, Господи, такої долі! –
І здавши повід вірному джурі,
Полковникам сказав:
- По цій розмові
Пора до сну.
Недовго й до зорі.
Нехай пригублять чарку кобзарі:
Уранці починаємо,
Братове”.
Смерть зачувши сталі дзенькіт,
Опустила вічі.
… Засвіт стали козаченьки
До тяжкої січі.
II
- Здоров будь, гетьмане!
То як там… на коні? –
Запитую через тривіччя з гаком.
Відлуння запит поверта мені.
Мовчить Софія в сивій давнині.
І ворон на хресті –
питальним знаком.
І раптом:
Чи примарилось мені,
Чи й справді вершник звівсь у стремені
В тяжкій потузі Слово народити?
От-от, здалось, отверзнуться уста.
Та нагло тишу, у віки сповиту,
Сколошкала базарна суєта.
І гетьман з виду потемнів грозово,
Окам”янівши знову на півслові.
Тим часом на майдан ізвідусюд
Сипнув, як просо, іграшковий люд.
Гей зчинилась метушня
На Майдані Вічнім.
Звідусіль, як мурашня,
Сунуть чоловічки.
Хоч дрібненькі,
Та меткі
Землячки-хазяйчики.
Не Богдани,
А такі,
Знаєте,
богданчики
Не Шевченки –
шевчуки,
Не співці –
кобзарики…
Облаштовують лотки
Та товар гендлярики.
Та усі – один в один, -
Гейби із плаката:
Шаровари – кармазин,
І лялькові плахти.
Всі неначе й різні,
І – однаковісінькі.
Кожен має бізнес,
Свій,
Хоч і маленький
Розкладають полички,
Яточки зугарні.
Та пускають кулачки,
За місця базарні.
Таке дрібне,
А тісно на майдані:
Вже обліпило постамент Богданів
І підступає до свіщенних брам.
А той меткий, пронозливий, мов шило,
Уже дивися розкладає крам
На патріаршій страдницькій могилі.
…На поштамті мелодійно
Обізвались дзигарі.
Починають лицедійство
Новобутні гендлярі.
Наперед іде товар
Ще з дідів-прадавній,
Коби чортів газетяр
Не шкрябнув нагально,
Що мовляв, у нас базар –
Не національний.
Тут і хрестики, й свічки:
Ми – народ побожний!
Вишивані сорочки,
Жупанці вельможні.
Молитовнички старі
І нові Укази
У лубкові кобзарі
Піють для показу.
Писанки мальовані,
Кухлики з мізинчика,
Коники майолові,
Півнички-гребінчики.
І парсуни кошових
В рамочках оздоблених,
І портретики нових,
Всенародно обраних.
А з-під того камуфляжу,
Вже напівлегальне,
Визирає
Переважно
Крам колоніальний:
Сигарети, жуйки-гумки
Зарубіжних марок.
Тонізуючи пігулки
Для гульвіс-підстарок.
На світлинах виграє
Барвами на сонці
Все, що звабливого є,
У дівок і хлопців.
Перезрілий дідуган,
Крадьки під полою,
Пестить, ніби талісман,
Екземпляр “Прейбою”.
А онук його сплива
Усміхом дебіла:
Квапно смокче з рукава
Пакистанське зілля.
Слави тобі і чинів,
Платний патріоте,
Що пролазам з чужини
У державі одчинив
Душу і ворота!
Заїжжай до нас, вали
З негодящим крамом:
Ви не все ще продали,
Ми – не все докрали!
Ви нам – “Коку” із часів
“Бурі у пустелі”,
Ми вам в шальку терезів –
Юнок до постелі.
Ви нам прілий аспірин
Та інтим для злуки.
Ми вам щедро на замін –
Докторів науки.
Ви нам – сірий сурогат,
Допотопну каву.
Ми вам – рідних немовлят
Здаємо, немов телят
Заодне – й державу
Ви нам на екрани –
Кілерів прокатом.
Ми як учні справні
Не в кіно, - насправді
Косимо із автоматів
Наших темних депутатів,
Щоб не лізли, всенародні,
У сімейства благородні:
Там без вас
авторитети
Розберуться за фуршетом.
Ви ж молітесь на ікону,
Щоб живі зостались.
Та пишіть свої закони
Гетьманських уставом.
(Най лежать собі у схроні
Спогадом на старість).
Ви нам – файні сексо-бомби
З відеокасети.
Ми вам (ну їх до хвороби!) –
Ядерні ракети
Звозимо, немов колоди,
Врягшись у підводи.
А тепер із шахти
Молимо,
сердешні:
- Захистіть у … НАТО,
Нашу незалежність! –
…Гоготить - реве базар,
Мов казан,
Потужно.
Здаємо живий товар
За одмерлі душі…
І на всю цю гидь і слизь
Вже нема загати
Одне слово, брате,:
Хай живе капіталізм
В Українській хаті!
Тільки хто нам доповість:
Чом у власні хаті
Я тулюсь як бідний гість,
За порогом, брате?
Щось воно догори дном
У Соборній вийшло:
Ніби ми вже й за кермом,
Але правлять… інші.
Ну та це вже я заліз
Не туди, де варто
Одне слово, брате:
Хай живе капіталізм
В Суверенній хаті!
А базар кишить-кишма:
Крамарі, немов мишва;
“Голубі”, як голуби,
Від знемоги тануть;
Грає усміх на губі
Замашних путанок.
Гомонить, гуде базар,
Наминаючи навар.
III
І враз – ущухло,
Стихло, як у вусі,
Сам час заціпенів у непіврусі.
І погляди пронизливі, як оси,
Зійшлися на Андріївськім узвозі,
Звідкіль ступав неквапною ходою
Якийсь прочанин – вуса з бродою
Убраний чудернацько, аж до подиву,
Сказати б несучасно. Не за модою.
“Хазяїн!» – зашептало звідусюд.
І, кинувши товар
Торговий люд
Обсів його довкола –
Достеменно,
Як блідоликого, -
аборигени.
“Хав ду юду”, - той цуциком подзявкує,
Чи “Гутен таг?” – недомірок гуде.
Чи ви на ідіш?
Ми вже тут по-всякому,
Бо українська щось
Не вельми йде”.
Ви, певно, із Америки,
Мосьпане?
Там чадо мо вчиться”.
“І – моє”, -
Докинули.
Вам щось національне?
Шевченко? Знайдем. І Мазепа є.
Сторгуємося.
Пустимо й дешевше.
(Щось попит підупав не цей товар).
А може, маєте з собою… дещо,
То обміняємо.
На те й базар.
Ох, знаю сам, до чого докотивсь!
І сором і душа болить та плаче.
Я ж патріот. А от…торгую, бачте.
Та що подієш: ринок.
Тут крутись.
Зашилися по вуха ми, їй право!
То може б ви взялися нами править,
Бо ми і так вже ваші?
На колись
Не відкладайте, пане, добру справу,
Щоб інші нами править не взялись”.
Протявши гнівом кодло мурашине,
Прочанин громом струсонув світи:
- Оце вже доборолась Україна
Таки до краю,
Господи, прости! –
Юрба спочатку з подиву заклякла,
А потім налетіла, мов коршак:
- Овва! Та він по-нашому балака.
То ти не із Америки, сіряк?
Пощо ж ти забиваєш людям баки?
Не купиш на м”якині горобця!
Ану паняй!
Блукають тут… усякі.
Дивись, іще поцупить гаманця. –
І вмить згубивши інтерес до діда,
Вернулись кожен до свойого діла.
Лише один вертлявий крамаренко
Очима до прочанина прилип,
Та й бовкнув:
- Щосб немовби… на Шевченка
Скидається оцей, панове, тип? –
- Чи ти ізмалку із колиски випав:
Шевченко ж вмер! (Коли це, пак, було?)
Не віриш, то спитай у цього типа,
Покіль тебе ще з рейок не звело. –
І, мацнувши, в кишенях гаманці,
Шугнули на гешефт, як горобці
Прочанин рвучко підійняв чоло
І гомеричним сміхом розкотився:
- Та я б себе прокляв, аби родився
Для вас, кульгаві розумом, страці!
Я до живих прийлов.
А ви ж – мерці!
Ходімо з цього торжища,
Богдане, -
Нехай горить антоновим огнем! –
Заки тебе ці правнуки погані
Не продали укупі із конем
Ти чуєш: небо крушиться, мов крига?
Трубить Трубіж в сурму Архистратига!
Він кличе всіх,
Не куплених за гривню,
Хто не заклав сумління під кредит, -
Востаннє визволяти Україну
Від зашморгу данайської орди
Чого ж мовчиш у бронзовій гордині?!
Заки не пізно, гетьмане, -
Веди! –
IV
Трубить Трубіж:
Ми вийшли на рубіж.
Позаду – глум.
А попереду… зайда,
Примруживши очиці заздрі,
Вже подумки бере за нас
Бариш.
Він тиче в скроню пальцем вказівним:
- Ви знову у похід зібрались,
дурні?
Та киньте, врешті,
Стоптані котурни,
І перейміться клопотом земним!
Ну от скажіть – і хай почує світ, -
Куди тепер лаштуєте похід?
За що вмирать зібралися, пани?
“Ах за синів…”
Але при чім сини?
Чи ви у них хоч дозвіл узяли?
Прробачте, я не хочу брать на кпини,
Але синів ми вже давно… купили,
Чи то, пак, ви самі їх продали
До нас в науку.
І хоч раз таки
Вчинили мудро,
Як батькам належить.
То ми й навчили їх,
Що незалежність
Без гамана – бабусині казки.
Ми їх навчили не лише лічить,
Але й кебеті – як робить валюту.
То ви скажіть, замислившись на мить:
Чому б їм гинути у січах лютих,
Коли і хочуть, і уміють жить?
А ви навчились тільки умирать.
Красиво! – згоден.
Але що від того,
Коли здобуту кров”ю перемогу
Вчергове інший прийде святкувать?
Чого вам ще не вистача, небоги?
Ми вам давали, - але ж не за так –
Під ваші корогви і має стати
Однак, пробачте, час і віддавати.
Ви що, -
Зібрались жити надурняк?
Коли ж ви насвяткуєтеся всмак?!
Пора з парадів стати за верстак, -
Минулась незалежність… у завдаток,
Гряде, пани, новий світопорядок:
Хто платить,
Той і замовля гопак.
А ви і досі на старім суку
Витьохкуєте “суверенну тему”,
Ще й межами додаєте проблеми,
Хоч світ давно – у спільнім сповитку.
Єдина в світі настає система –
Епоха грошей.
Чули про таку?
Вона не визнає дідівських меж –
З блаватно-жовтим і червоним вкупі.
Пощо їй зброя.
Коли просто купить
Усе що ти посієш і збереш?
А схочеш –
Вигідно продасть тобі
Державність, прапор,
Навіть… президента.
Замовить гімн
Мобільному поету, -
І тішся на здоров”ячко собі
При власній конституції й гербі.
Ти лише вчасно віддавай борги,
Чи відробляй – по совісті –
Кредити.
Коли ж самому не стача снаги, -
Ми гуманісти:
Хай відроблять діти.
Отак живе, панове, нині світ!
А ви якийсь лаштуєте похід.
Ну хай цей дід, по старості не тягне.
Але жє тебе ,
Достойнику Богдане,
Вже бито-перебито сотні літ!
Тебе ж свої – не тільки вороги –
Кляли, товкли і обливали брудом!
Зніми, нарешті, із очей полуду:
Ви всі давно вже наші… за борги!
Впокорся, гетьмане.
Нове життя,
Як той казав,
Нового прагне слова…
О, ледве не забув у перемові:
А хто ж сей дід, що перехмарив брови?
Ти б може познайомив до пуття?
Богдан скипів,
Та по-козацьки чемно
Відважив
У лице злодійкувате:
- Куди тобі, баришникові, -
знати?!
Та як зайшлося…
Це Тарас Шевченко, -
- Ого, - від подиву сахнувся зайда, -
Кого-кого, а вже Шевченка знаєм!
Від нього здавна голова болить,
Бо він, сказати б, іншого копилу.
Цього покіль ми справді не купили
І в золоту не заманили кліть.
Іще для нас морока:
Кобзарі.
Звичайно, ми в спромозі їх купить
З бандурами і кобзами.
Одначе.
Проблема в тому,
Що вони ж… незрячі!
Йому даєш,
А він собі бринить,
Та ще й регоче в небеса
на здачу.
Однак, Богдане,
Все те до пори:
Ми в пошуках спинятися не звичні.
Якщо Пророк чи темні кобзарі
Плюють на доляр (що, їй-бо, комічно!),
Ми їх заманимо під прапори,
Обарвлені у рідні кольори,
І купимо на щось…
Патріотичне, -
І щиро посміхнувсь на крупний план,
Немов любаску,
Пестячи гаман.
V
Трубить Трубіж.
Ми вийшли на рубіж
Нового віку.
Біля верховини
Два Гетьмани
Єдиної Вкраїни
Зійшлися на хрестові роздоріж.
Двадцятий підбива кривавий лік,
Чечню і Косово поклавши в клунок.
Уже валютний відрива рахунок
Крутий баришник –
Двадцять перший вік,
В надії – душі прикупить
За шлунок.
Зітхнув Тарас:
- Останній рубікон…
Всього було на нашій Україні,
Але таких чорнобилів, як нині,
Ще не було, Богдане, іспокон.
Супроти нас –
Не хан, не богдихан,
Не лях, не шваб
Чи “рідні” московити, -
Сам князь пітьми –
володар сього світу -
Не військо вислав, -
Виставив гаман.
О, той гаман
Бере в солодкий бран
Усе, що добувалось у двобою:
І честь, і славу
Купно з булавою,
І “патріотів” одяга в жупан,
З чужого краму на чужім закрою.
Нас не взяли ні паля, ні таран.
Одвазі нашій навіть чорт – не пан,
Та нині ворог особливий,
Друже.
Цей не по землю, цей прийшов по душі,
Щоб взяти їх на золотий аркан.
Уже зманив і провід у пани,
А челядь їхню осліпив грошвою.
Вони й не згледілися, як юрмою
Пішли на панщину
До сатани. –
За що ж ми гибли,
Коли все на зиск
Перевели онуки перевчені? –
Зів”яв Хмельницький ,
Надломивши скрик.
Не все, Богдане, - одказав Шевченко, -
Гадаєш, чом цей усеможний смик
Вищить на нас – аж посинів язик?
Бо він, Богдане, замірявся нині
Скупит останнє, що покіль у нас
Не продане –
Коріння і святині.
Та замість того у черговий раз
Скупив увесь непотріб України,
І казиться, що знов проторгувавсь.
А цим непотрібом –
З Панька-царя
Завалено всі ринки і базари.
Воно завжди вдягало шаровари
Щоб вигідно продатись крамарям.
Згадай як велемовні чолові,
Після твоєї, гетьмане, кончини,
Побігли в козачки до Катерини,
Не встигла й кинути на чайові.
Та і мої вельможні землячки –
Куди ж тобі – вкраїнолюби ревні! –
А за тридцятку з царської руки
Такий поміж себе вчиняли рейвах,
Що не лише навзаєм сорочки,
А й Україну дерли на шматки.
Вони при кожній владі –
На посту:
Їм байдуже, яку доїть державу
Яку продати корогву з держалом, -
Червону чи блакитно-золоту, -
Їм головне:
Напхати в калиту.
І чим же наші, гетьмане, пани
Від паничів теперішніх одмінні?
Та схожі, мов краплина в крапелині,
Крутих батьків розбещені сини!
Хіба різняться дещо по натурі,
Оскільки в різних вимірах живуть:
Якщо вельможні наші помпадури
Із православних дерли у три шкури,
То нинішні – вже й шкури продають –
Вкраїнської волячої фактури, -
На гамани заморській клієнтурі.
То хай усіх закуплять – до ноги, -
Не так на світі буде гидко і душно!
Нам головне, Богдане:
Тільки б душі
Він як овець, не вивів на торги. –
VI
Трубить Трубіж:
ми вийшли на рубіж
Найтяжчого з усіх двобоїв,
брате.
Тут не зарадять шабля чи гармати
І не розсудить гайдамацький ніж.
Тут знадобиться особливий меч:
Із кореня живого –
Не з булата.
Цей меч дарує із любові
Мати,
Як віру, пам”ять і закон предтеч.
Йому імення, -
Слово непожате!
Його не зміг
І в голокост купить
Цей пройда
Із люцифером у змові.
Ми не полки супроти душолова –
Ми проти нього подвигаєм Слово –
І хай Господь на подвиг окропить!
То буде січа, грізна і свята!
Ще нечисть вчинить сатанинський шабаш,
Щоб Слову Істини
Замнкуть уста.
Отож, Богдане, іменем Христа –
Хай опліч Слова стане твоя шабля
І оберіг козацького хреста!
Нас осміють сучасні плазуни,
Що на іменні “неньки-України”
Взяли бариш.
І скинувши личини,
Допродують на ринках сатани
Ошуканий народ, його святині
Новітнім хазяям іх чужини.
Нехай іржуть на гульбищах чуми, -
То знак провісний їхньої кончини.
У нас є Меч.
За нами – Україна:
Останніми засміємося
Ми!
Ми самоїдство спалимо в корінні,
Ми випалимо розбрат, як осот,
І явимося світові
Єдині,
З високочолим іменем –
Народ!
На цій межі
не місце перезовам.
Усе дрібне розвіємо, як дим:
Ми маєм стати чисті
Перед Словом,
Як перед Сином у вінці терновім
І Материнським образом святим!
Трубить Трубіж.
На роковій межі
В останній бій виходимо при Слові,
Бо тільки Слово береже в основі
Безсмертя української душі.
Соборно славтесь,
Вічні Матері,
Чолом вам,
Всевидющі кобзарі,
Що нас будили покликом козачим,
І не дали праправнукам незрячим
Загнати нас в мальтійські ятері!
На Трубежі
На грізнім рубежі
Во здравіє поставимо їм свічі:
Вони живі для нас у віковіччі,
І пам”ять їхню не сточить іржі,
Бо стали Словом
Чистої води,
Що гоїть наші рани і руїни,
І окропляє долю Україну.
А Слово – вічне.
Гетьмане, веди!
…Трубить Трубіж …
Борис ОЛІЙНИК 1999 р.
2003.09.24 | Мінор
Марш колони нумер п"ять
МАРШ 5 КОЛОНИДе ви днесь, панове коммутанти -
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити прапорів?
Кажуть в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно "Ще не вмерла",
Як учора - Інтернацьонал".
Кажуть, ви тепер б"єте поклони
Так же ревно, як у ті часи
Били у церквах святі ікони
І сукали дулі в небесі.
Гей, пильнуйте, хлопці-радикали -
В коммутантів незмінима суть:
Нас вони учора продавали,
Вас вони узавтра продадуть.
Спогадаймо пору незабутню,
Як вони в серпневу зорепадь
Обміняли зірку п"ятикутню
На місця в колоні нумер п"ять.
І вони ж, як дійде до порубу, -
Не змигнувши оком, без сум"ять
Обміняють вашого тризуба
На місця в колоні нумер п"ять.
Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п"яої колони
Продаватись весело ідуть!
І, піднявши заздоровні чари,
Як тоді, в серпневу зорепадь,
Їх вітають радо яничари, -
Запасні колони нумер п"ять!
А тепер - хором: -
Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п"ятої колони
З яничарами наперегони
Україну на торги ведуть!
Борис ОЛІЙНИК
2003.09.24 | Мінор
Інвектива -2
ІНВЕКТИВА-2У шабаші свавільної свободи,
Під”юджувані із суфлерських буд,
Ми, наче зомбі,
не спитавши броду,
Пустились в блуд.
Заблукані в глухім чортополосі,
З похмілля так і не збагнули суть:
Що ти ж не ми йдемо,
сліпі та босі,
А нас ведуть.
Мов пішаки залаштункових ігрищ,
Не згледілись,
як просвистіли все:
Від Батьківщини до імен і прізвищ, -
А нас несе.
Немов човна без весел і правила
У темний вир трагедій морових,
Де нас чекає доля оніміла
Рабів нових.
І покіль ви,
такі свідомі й ситі,
Годовані із нетутешніх блюд,
Шукаєте нам корінь у санскриті, -
Нас в корінь б”ють!
І заки всує плачете по слову
На всіх майданах і на всі лади, -
Свої ж поганці українську мову
Здають в латинь.
А ми йдемо за вами навздогінці.
І як не вимрем,
дійдемо таки
В Європу.
Але вже – не українці,
А хохлаки.
І наймуть нас гуманні чужоземи
Водить ослів на ранній променад.
Самі ж зведуть на нашім чорноземі
Новий Багдад.
І якось ми,
стужившись по домівці,
повернемось,
і нам розкаже гід,
Що тут колись
жили, пак, українці…
- А є хоч слід?
- Та от… схолов і слід.
І ми восплащемо талановито,
Зазвичай поминаючи дідів,
Що нас ізнов за наше жито бито,
Що нам обрали не таких вождів,
Що винні всі,
а ми – і на крупину,
Бо тихі, як осінній падолист.
Що коли б нас вчергове не купили,
Хіба б ми учергове продались?!
Та інородців вилаєм належно,
Що й досі кляті не перевелись
І не дають нам спати в незалежній,
І норовлять, щоб ми їм продались.
І Україні неспалим-купині,
Поклянемося під святі дари,
Що коли б нас вчергове не купили,
Ми б вас, маман, їй-бо, не продали.
2003.09.24 | Мінор
Затули мене крилом
ЗАТУЛИ МЕНЕ КРИЛОМI
Затули мене крилом
Від промерзлої студоми.
Борони мене хрестом
Ві Гоморри і Содому!…
Скаженіє бурелом
У вселенському огромі, -
Затули мене крилом.
Кулі б”ють налиті злом,
З гайдамацьким пересвистом,
Затули мене крилом
В чистім полі від нечистих.
Відьма править помелом.
Сатана три шістки числить…
Затули мене крилом.
В чистім полі замело.
Тільки місяць – уповіка…
Відведи мене в тепло
До людей із одинока,
Доки душу не взяло
В лапи зашпорів жорстоко
Від провалля – за півкроку –
Рятівне подай крило.
II
Ти ячиш мені: “Зажди!
Не спіши туди задуже.
Краще згинуть в холоди
Ніж у спертому задушші.
Краще вовк - серед біди,
Ніж лисиця - на подушці.
Краще хрест – на грішну душу,
Ніж втопить її в меди.
В тому світі – фальш і зиск.
Він брехливий, як газети.
Краще жити серед зим,
Ніж у теплій твані вмерти,
Краще вирвати язик,
Ніж піти до них в поети.
Краще крапка пістолета,
Ніж од митаря – срібник.”
III
Навіть вухом не повів
На замови-остороги.
Поманило до гуртів,
На дідівські на пороги,
Під зачовганий мотив
Про дитинстов босоноге.
…Так летів до отчих місць,
Що у сім потів облився!
Глянув: стільки рідних лиць!
І ні жодного… обличчя:
Від колишніх юних птиць –
Тільки пір”я на обійсті…
Шаста виводок лисичий
З хижим проблиском зіниць.
Ще недавно позахмар
Ми злітали в орлім чарі!
А тепер новий вівчар
Заганя нас до кошари.
В нього із-під шаровар
Визира копитищ пара,
На яких вогніють тавра
Від рогатого з тартар.
IV
Сіра тиша над селом.
Ходить колами шуліка.
Не ховаай мене за склом
Від росзтріляного віку!
Хто ж це нас пустив на лом,
Україно,
При задвірку?
Що ж це ми такі великі, -
Знову під чужим кермом?!
…Гірко сплеснула Дніпром,
Затужилася борами:
“Не питай мене пером,
Запитай у свого страму:
А хіба не ви гуртом
Віддали мене у найми
Прибирати за столом
За новими хазяями?”
V
В сонну тишу над селом
Прорипів протез іржаво.
Тінь якась – на всю державу
Стала між добром і злом.
Дзенькнули медалі слави,
Голос гримнув на пролом:
- В кого ти питаєш правди
І кому ти б”єш чолом?!
Та на всі твої волання
Ти скоріше діждеш смерть,
Ніж відлуння чи зізнання:
В цій державі все, - до грана –
Полетіло шкереберть –
В наших кресах, як в саванні,
Окупанти бродять п”яні…
Дожилися, вашу… честь! –
“Сю ніч снилися партизани…
Тут лісок… за кілька верст”.
2003.09.24 | Мінор
Відлебеділа ніби мить
Відлебеділа, ніби мить,Як дивен сон – поза літами.
А щось болить…
а щось болить…
А що болить –
позамітало.
***
Все перегіркло на полин.
Було. Забулось. Не збулося…
А щось болить…
а щось болить…
А що болить –
те знає осінь
***
Минають дні. Згасає крок.
Імен забутих – тихі тіні…
Вже, як тоді, не грає кров,
І на перо спадає іній
***
Нещадний грудень
з рук обох
Кладе на шлях намети сизі.
Але світа,
як слово Бог,
Зоря надій в забутій книзі.
***
Все одпливло, як вік і мить.
Та щось на дні
шемить і дише.
Спасибі серцю – хай болить.
Як відболить – тоді
вже … тиша.
Борис Олійник
2003.09.24 | Мінор
Верлібр
ВЕРЛІБР З КОМЕНТАРЯМИ.Затерті фрази,
Перпродані мислі.
Куплені-перекуплені,
З”їдені міллю сентенції.
Папір обвально дорожчає
Пропорційно здешевленню слів.
Завезенний втридорога крам
Пішов на декольтовані
До непристойності гасла.
Надто многі дозволяють собі те,
Що дозволено небагатьом:
Кожен третій
Числить себе поетом;
Кожен другий
Пнеться в солов”яненки;
Перший-ліпший
Ладен стати президентом…
Вулиці, майдани, базари,
Телеекрани, радіо, мегафони,
Газети, летючки, інтернет,
Роти
Ревуть, хриплять, сичать,
Репетують, волають, гарчать,
Гавкають, виють,
Випльовуючи на опонентів
Мегатонни помиїв.
Прислухайтесь…
Цитуємо:
“Злодюга, педермот,
Агент ЦРУ, СБУ, ФСБ
(чи Моссаду, що одне й теж)”;
“дрімучий бездара, телепень, злодюга,
олігарх, пройда, змовник,
Замовник, ворог нації
(колишнє “ворог народу”);
московський попихач, стипендіант Олбрайт –
і він (вона, воно) ще й пнеться
в президенти України!
Ну, ви бачили отаке?!”
Це – про опонентів.
І одразу ж вкрадливо ніжне –
Про себе:
“Побратими і посестри! Коли я
стану Президентом
моєї нещасної України…”
(де ти її взяв ту нещасну –
хотілось би знати);
“я – б”є себе в груди цитатою –
що вгору йде,
хоч був запертий льох…”
(щоб ти сидів там до скону!);
дорогі люди! Як і ви, я нічого
не маю…” (за душею – уточнимо);
“як і ви, я – за межею виживання”
(за рогом гарцює іномарка з двома джипами горил);
“дивіться, - я вивертаю кишені:
тут – ані копійки!”
(зате там – пару мільйонів знайдеться);
“я вистраждав Україну за гратами”
(справді – одних саджали,
а декого й підсаджували);
“коли оберете, я зладнаю команду
тільки із патріотів!”
(має, щонайменше, два громадянства);
“я виведу вас із цієї пустелі”
( та ти хоча б сам додому втрапив!);
“я перекрию всі аеропорти і кордони
цим хапугам”
(власний літак, про всяк випадок,
завжди напоготові);
“якщо мене оберуть,
ми нагодуємо хлібом три Європи”
(у кишені – комбінація з трьох пальців);
“слава Україні – вибухає
в захваті насамкінець
(відлунням повертається;
“Вічна пам”ять дурням, якщо повірять”).
… Молодиця, насипаючи покупцеві
соняшникового насіння в кульок із часопису,
де шкіриться світлина
якогось претендента,
і краєм вуха слухаючи ще одного – з бзарау,
зітхає:
“І в кого воно, стерво,
навчилося так брехати?!”
Покупець, повертаючи жінці здачу,
Усміхаєтсья:
- Це вам, мамо, гонорар
- За правдиву інформацію…
Перепрошую, як Вас величати?
- Мене? – перепитала. –
Та зовіть просто:
Україна…