Святослав Хоробрий, та юдо-християнство!!
01/08/2004 | Анатолій
СВЯТОСЛАВ ХОРОБРИЙ
«Віра християнська - юродство єсть» - так передав літописець слова Великого князя Святослава Хороброго, які відображають його ставлення до чужовір’я. Він передбачив, яку шкоду воно принесе на наші слов’янські землі, відібравши в народів природню етнічну релігію, позбавивши їх волі й духовного єднання з Рідними Богами на довге тисячоліття. Та ось наше тисячоліття християнської темряви минуло, і народи знову повертаються до своєї праджерельної істини - до етнічних, національних пріоритетів. Але прокинулися ще далеко не всі, дехто волів би проспати й «царство небесне», аби не примушувати себе мислити. Та, яким би солодким не видавався сон раба, однак настає пробудження - і раб повертається лише до рабських обов’язків. Убийте в собі раба християнського мислення! Дещо про ювілеї Не встигли відлунати церковні дзвони 1988 року, сповіщаючи народ про святкування 1000-ліття хрещення Руси, як слідом готуються помпезні святкування 2000-ліття різдва Ісуса Христоса. Хочеться перефразувати відому приказку «Чим би народ не тішився, аби не бунтував». Сьогодні народ знайшов свого кумира Ісуса замість втрачених Лєніна і Сталіна, бо як же ж йому знедоленому жити без кумирів, хоч земних, хоч небесних? Смішно і прикро, що в кінці ХХ ст. загалом освічені люди не хочуть мислити самостійно і логічно, сприймаючи християнські легенди за історичні факти, та ще й придумуючи собі з того ювілейні дати.
Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній ювілей хрищення Руси, провідні фахівці з історії християнства записали в «Трудах Києвской духовной академии», що літописна версія хрищення Русі «наповнена легендарними вигадками». Та, на жаль, наш народ і досі ще не може позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, демонструючи не просто свій консерватизм, але швидше відсутність етнічного імунітету. Причиною вживлення чужої релігії є, насамперед, відрив людей від свого етнічного коріння, коли зв’язок між поколіннями кровноспорідненої спільноти послаблений іноетнічними вкрапленнями. Правдивим показником рівня чистоти етносу завжди виступає його ставлення до своєї етнічної культури і релігії. Бо як же інакше пояснити той факт, що люди з вищою освітою, відомі письменники, державні мужі, діячі науки і культури не хочуть, чи не можуть усвідомити, що вони, як і їхні Предки були одурені тисячоліття тому хитрим і витонченим способом, на який здатні лише нації-поневолювачі, що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мораль, і рабську ментальність. Саме вони примусили слабодухого князя Володимира прийняти хрищення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського патріархату. Чому це вдалося? Згадаємо, що князь був людиною непевного походження, і не в тому річ, що він нібито був народжений від “рабині”, а швидше тому, що ця “рабиня” була неруського (і загалом не слов’янського) походження. На демократичності походження любили наголошувати більшовики-атеїсти, мовляв, він людина з народу, а зрозумів всі “вигоди” християнства для Русі. Нині ж стало очевидним, що саме етнічна непевність, відсутність шляхетного ви-ховання в дусі лицарських традицій Русі була причиною його духовної зради. Навіть сама Константинопольська церква зневажала Володимира і відмовилась канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто вимагав від Константинопольського патріархату канонізації Володимира як “святого”, але відмова була категоричною: ні! Лише новгородська церква за вказівкою Олександра Невського проголосила його регіональним “святим” в 1240 році, відзначаючи роковини його смерті 15 липня. Другий раз його проголосила “святим” Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у ХVI ст. Якщо наших Предків ще якось можна виправдати (їх охрещували насильно, вони піднімали повстання проти чужовір’я, зрештою зберігали Рідну Віру потайки від офіційної церкви), то сучасних українців-християн не виправдаєш аж ніяк. Їхні аргументи: «Так вірили наші Предки» - досить слабкі, бо одразу виникає закономірне питання: «Які Предки?». При докладнішому з’ясуванні виявляється, що це одне-два покоління: бабуся-прабабуся, чи дід-прадід, і не далі. Дехто включає ще й козаків, які поклонялися «Матері Божій», будували церкви, тобто були християнами. Спрацьовують, культивовані тим же християнством, стереотипи мислення: «наші Предки були поганами і тільки християнство їх просвітило». Отямтеся, люди добрі! Як не соромно вам повторювати накинуту поневолювачем фразеологію?! Адже це рівнозначне хоча б такому: «наша рідна мова погана, лише московською (англійською, грецькою чи іншою) ми просвітилися». З цих двох прикладів перший є страшнішим, бо він є причиною, в той час, як другий - є наслідком. Втративши Рідну релігію, народ протягом тисячоліття втрачав свої етнічні духовні цінності, втягуючись у коло чужих понять, норм моралі, змішуючись із чужими етносами, набував «інтернаціональних» рис і зневаги до свого рідного. Дещо про літописи Літописці-християни по кілька разів на століття переписували літописи на догоду кожному черговому правителю. Відомо, що й несторову «Повість врем’яних літ» редагували згідно з пануючою в княжому середовищі ідеологією. Нині ми вже знаємо, що було кілька охрещень народу русь до Володимира. В одному з ватіканських рукописів є малюнок, що зображає охрещення Руси. Всі події тут подано в строгому хронологічному порядку, а цей малюнок розміщено між 853 і 888 роками. Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у 871 р. Сучасні історики називають 860 рік датою першого хрищення Руси, що відбулося за Аскольда. Були й наступні - охрещення Ігоря, Ольги. Боротьба за пріоритети стала причиною знищення одних літописних хронік і створення інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї писемної історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох століть перед Володимиром. Тепер їм легко переконувати нас, що писемність на Русь принесло тільки християнство. А де писемні пам’ятки язичницького періоду?! Їх немає, отже й писемності в русів не було... Деякі маститі “вчені” досі заявляють, що писемність русам створили Кирило й Мефодій, навіть пам’ятники “просвітителям” спорудили. Вся історія Русі початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій: язичницької і християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і прийняття ним християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння) призвела до захоплення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєводою Олегом, який залишався язичником. Дослідників історії цього періоду і досі дивує питання, що стало причиною такого успіху ладозького правителя Славії. Адже, Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона, на думку багатьох вчених, досягла апогею могутності. Відповідь однозначна - Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на сповідників язичництва, яких не задовольняло правління Аскольда-християнина. Про це писав В.Татіщев: “У вбивстві Аскольда найвірогіднішою причиною було його охрищення; може кияни, не бажаючи приймати хрищення, закликали Олега, а Олегу додалась заздрість володарювання» (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963.- Т.2, с.208). Напівлегендарна постать Олега Віщого мало досліджена через обмеженість джерел: визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в науці прийнято вважати народними легендами; хоча його походи на древлян, уличів і ти-верців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх своїй владі, а “антихристиянський терор” розглядається як закономірна гіпотеза про політичне забарвлення його княжіння. Постать Ігоря Рюриковича також окреслена досить мляво. Договір Ігоря з греками 944 року свідчить про відносну рівноправність обох релігій, а отже, і зовнішню віротерпимість. Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві свідчать про наявність християн і їхні богослужіння. Правління Ольги також складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є: придушення нею древлянського повстання 945 - 946 років, її адміністративно-господарські реформи, охрищення княгині та її подорож до Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато сумнівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її народження. Оскільки походження княгині точно не встановлене, існують різні версії щодо її етнічности - від скандинавського, до болгарського, однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Ольга була охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була спричинена саме його зрадою язичницької віри. Для охрищення подружжю зовсім не обов’язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві Іллінська церква. Літописець же вважав за потрібне прикрасити Ольжину легенду, і тому поєднав відомості про її пізнішу поїздку до імператора з її охрищенням. В книзі імператора Костянтина Багрянородного «Про обряди Візантійського двору» описані прийоми Ольги і її супроводу в імператорському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв, хто як кланявся, чим пригощали, що подарували і т. д.), що було б дивним, якби Костянтин «забув» описати обряд її охрищення. Зауважимо також, що народна пам’ять не залишила нам жодного доброго знаку про княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість. Народ довго пам’ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри, і, звичайно ж, служителів слов’янських Богів - волхвів. Лише в християнських “Житіях” такі дії княгині описуються як позитивні. Наприклад, оповідання про те, що Ольга, охристившись, “требища бісівські зруйнувала і почала жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога” (за Є. Голубинським. История русской церкви. - М., 1901.- Ч. 1, стор. 241). Відомо також, що вона збудувала дерев’яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи була зруйнована Святославом. Трохи арифметики Що ж до датування всього періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідомлень може тільки свідчити про намагання певних політичних сил Х ст. приховати справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була випадковою. Викликає сумнів, насамперед, прийнята в історичній науці дата народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що Ользі тоді було 10 років, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в той час були можливими. Але це ніяк не узгоджується з тим, що Святослав нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо зважити на те, що Ольга повинна була подорослішати перш, ніж народити дитину (припустимо, на 7- 15 років), але ж не в 49 років народити першого сина (бо й про її дочок також нічого не відомо)? Тоді, мабуть, Святослав був її єдиним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946 року був малолітньою дитиною, а Ольга після загибелі Ігоря стала регентшею при неповнолітньому княжичу Святославові. Однак, існує припущення, що Ольга, не бажаючи віддавати владу синові-язичнику, довго зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати Ольгу і показати її регентшею при нібито малолітньому синові. Звідси й намагання літописця зменшити вік Святослава. У зв’язку з цим, доцільно нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира). Якщо прийняти до цього розрахунку 942 рік його народження, то це означало б, що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже, нелогічність дати його народження в 942 році очевидна. Достовірнішими виглядають свідчення російського історика Татіщева, який, посилаючись на «Розкольничий літопис», подає дату народження Святослава 920 рік. Крім того, мало хто з істориків чомусь (?) звертає увагу на працю сучасника князя Святослава - Візантійського імператора Костянтина Багрянородного, в якій він ясно вказує на те, що Святослав правив у Новгороді ще за життя його батька Ігоря Рюриковича, який дав йому це удільне князівство: «Кораблі приходять до Царгороду з далекої Русі, тобто з Новгорода, де сидить Святослав, син Ігоря, князя Русі...» (Багрянородный К. Об управлении империей.- М.: Наука, 1990). Нащадки Володимира, будучи вже переконаними християнами, віддали першість християнізації своєму прапрадіду, приховавши від нас справжні події далекого минулого, затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством прагнув зберегти Прадавню Віру Руси, об’єднуючи слов’янські племена в могутню Слов’янську імперію. І хоча за ним в нашій історії твердо закріпилось ім’я князя-завойовника, чи Святослава Хороброго, але справжня постать цього велетня нашої духовної боротьби лишилось навіки затемненою й малозрозумілою саме через християнську упередженість дослідників історії. Тим часом, як сучасникам Святослава було добре зрозуміле саме релігійне підґрунтя його війн, тому й були сили, зацікавлені в історичних фальсифікаціях. Тому й маємо ми нині вкрай заплутані повідомлення про життя націоналіста-рідновіра Святослава та його батьків-християн, які проводили свою антиетнічну «інтернаціоналізаторську» політику ще в Х ст. Лицарське виховання В словниках знаходимо про нього лише скупі повідомлення. Так, Брокгауз Ф. А. і Ефрон І. А. в своєму «Енциклопедичному словнику» (т. ХХІХ.- с.274) подають, що Святослав Ігоревич - великий князь Київський, народився в 942 році. Його вихователем був Асмуд, а воєводою - Свенельд. Докладніших повідомлень про його виховання не існує. Можна лише припускати, що виховувався він за Звичаєвим правом того часу, причому на міцних язичницьких традиціях. Однак, залишається незрозумілим, чому Ольга, будучи християнкою, не могла вплинути на зміст ідеологічного виховання сина. Вірогідно, це було поза межами її впливу, а отже, й дозволяє припускати, що духовним вихованням майбутнього князя за традицією займалися волхви - представники руського язичницького духівництва, як це було прийнято в княжих родинах дохристиянської доби. Живучість язичницької обрядовості, особливо пов’язаної з віковими та становими ініціаціями (посвяченнями), засвідчується ще й через п’ятсот років після Святослава, наприклад, участь княжичів у жнивному обряді, як ініціація князівського повноліття, та ін. Можемо також припускати, що Святослав отримав міцні знання з етнічної (рідної) релігії та стійку національну свідомість, яка й вирізняла його слов’янське походження серед поліетнічного суспільства Київської Русі. Про характер Святослава Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: «Святослав суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні обозу, харчувався кониною, м’ясом диких звірів, і сам смажив його на вугіллях; зневажав холод і негоду північного клімату; не знав шатра і спав під небесним склепінням: войлок служив йому замість м’якого ложа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.» (Карамзін. История государства российского, т.1, ст.171). Візантійський хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту, широкоплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса, гладко виголене підборіддя і голову, на якій був лише довгий козацький чуб - ознака високого княжого походження. Вдягнутий був у білий полотняний одяг. В одному вусі мав золоту сережку з двома перлинами й рубіном, що свідчило про належність його до язичницької релігії Предків. Сережки носили за традицією й деякі запорозькі козаки, ватажки народних повстань, які воювали саме за національні ідеали. Навіть Тарас Шевченко на одному автопортреті зобразив себе з сережкою у вусі, що символізувало його належність до козацької верстви українського народу. Перед своїми походами Святослав, за правилами лицарської честі, посилав грамоту з повідомленням «Іду на ви!», тобто оголошував про початок війни. Війну проголошували за давнім звичаєм, урочисто і через послів. Лише в ХІІ ст. замість цього звичаю, почали вже за християнськими правилами вживати так звані «хресні грамоти»: «В той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком через сина,- бо сів син його у Володимирі, - і почали один одному складати вину, і Володимирко кинув йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього» (Літопис Руський, - с.196, 1144 рік). Тут ідеться про те, що за «хресними грамотами» сусіди присягалися не нападати на володіння один одного, а коли клятву порушували, грамоти кидали, як відмову від присяги і виклик до війни. В літописі за 946 рік описаний обряд початку бою, де нібито Святослав ще дитина, кидає перший спис перед військами противника. Його вихователь Асмуд і воєвода Свенельд промовили: «князь уже почал; потягнем, дружино, по князі», що означало: «князь уже почав, ударимо, дружино, вслід за князем» (ЛР, с.34). Навіть через сто й більше років князь давав наказ до наступу такими словами «потягніть, дружино!», «потягнімо мужньо, браття і дружино!». Знак до наступу подавали підняттям прапора, ударами в бубни та гудінням бойових рогів, щоб бачили і чули всі полки. Перед боєм було прийнято мірятися силою - найсильніші воїни з обох воюючих станів виїздили наперед війська і змагалися в двобої. Чия була перемога, таким мав бути результат бою. Це було своєрідним релігійним ворожінням, що зберігалося ще довгий час по прийняттю християнства як офіційної релігії (наприклад, перед Куликівською битвою 1380 р. відбувся поєдинок русича Пересвіта з татарином Челубеєм). “Завойовник” чи Борець за Віру? В VI - VII ст. юдаїзм інтенсивно поширював свій вплив на інші держави, прагнучи стати світовою релігією. З Палестини він поширився на Аравію і Середню Азію. В середині VIII ст. юдаїзм був масовою релігією в Хорезмі, а звідти поширився на Хазарський каганат, де став державною релігією. Юдаїзм поширювався також на теренах Європи, навіть в нежидівському середовищі. Святослав, завдавши нищівного удару по Хазарському каганату, фактично призупинив масове поширення юдаїзму, який пізніше був витіснений християнством та ісламом і локалізований виключно на етнічному жидівському середовищі. З VIII - IХ ст. починається поступова християнізація слов’янських народів, знищення їхніх етнічних знань. В Х ст. римські завоювання слов’янських земель всюди супроводжуються насильницькою християнізацією слов’янських народів. Ця християнізація зустрічає шалений опір поневолених духовно й фізично народів. Тому не дивно, що язичництво Святослава - це його міцна ідейна позиція. Він розуміє, якої шкоди завдасть усій Слов’янщині християнське духовне ярмо, що невідворотно насувалося на Європу. Нищівний удар Святослава по Хазарському каганату 964 року завдав юдеям і християнам непоправних втрат. Каганат так більше ніколи й не піднявся. Однак те, що християнська ідея визріла в юдейському середовищі, спонукало її представників ширити свою “інтернаціональну” ідеологію не відкрито, а обережно, обманом і хитрістю. Так, Болгарського князя Александра одружили з жидівкою, попередньо охристивши її. Від неї він мав трьох синів. Подібних шлюбів було в історії чимало. Розігрувався старозаповітний сценарій на тему Есфіри (див.: Біблія. Книга Естер). Вся боротьба Святослава з Хазарським каганатом зводилася нанівець - це плем’я знайшло нові хитріші засоби опанування світом шляхом етнічного змішування з царськими родами. Подібний сценарій було підступно розіграно й для самого Святослава - саме його позашлюбний син непевного походження прийняв християнізм як офіційну державну релігію (Володимир, на думку М.Грушевського, народжений від юдейки Малфріди, замаскованої під Малушу: Історія України-Руси,- Т. 1, ст. 470). Опанувавши Болгарією, Святослав жорстоко знищував розсадники чужовір’я - християнські церкви. Про це писав відверто Лев Диякон, але замовчують сучасні історики. Язичницьке військо Святослава наводило жах на Візантійську християнську імперію. Християнізовані болгари добровільно віддавали свої міста після розправи Святослава з мешканцями Філіпополя, де він посадив на палі близько 20 тисяч полонених християн. Завоювання Святослава в гирлі Дунаю - це був другий удар, вже по інтересах Візантії, яка також зазіхала на Болгарію. Як писав А. Чертков: «Війна Святослава проти болгар є важливішою подією Х ст. Успіх цієї війни міг суттєво змінити на віки політичний склад Європейських держав, дати рішучу перевагу Слов’янського елемента над німецьким, і багаточислене слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи» (Описание войны великого князя Святослава Игоревича против Болгар в 967-971 годах.- М.1843, с. 17). Хід Священної війни «Історія» Лева Диякона - візантійського історика-хроніста - є мабуть одним з небагатьох писемних джерел цієї війни. Звичайно, не слід забувати, що Лев описав ці події з точки зору противника слов’ян, яких у своєму творі називає скіфами. Візантійські імператори завжди тримали своїх літописців поруч із собою в походах, щоб увічнити свої “діяння”. Можемо тільки здогадуватися, що й слов’яни мали своїх літописців, може й про Святослава було написано немало славних сторінок, однак запеклі діячі християнства не залишили від них і сліду. Скільки писемних пам’яток язичницької доби було віддано вогню, вже не порахує ніхто! Всі війни давнього часу починалися моліннями в храмах Перуна, Зевса та інших Богів язичницьких народів. Похід Візантії проти Руси розпочинався великими урочистостями в християнських церквах їхньої столиці, де сам імператор і його військо молилися перед іконами за перемогу. Часто й у таборах поблизу поля битви встановлювалися спеціальні намети з культовими зображеннями, священними мечами, перед якими молилися князі й дружинники. На малюнках літописів, що описують події часів Святослава, є зображення військового шатра, в якому воїни могли помолитися перед боєм. Тут бачимо вже поєднання двох релігій: язичницький меч - символ Перуна - Бога війни, і християнський хрест. В літописанні пізніших часів подібні шатра вже оснащені тільки іконою матері Ісуса, і господарюють тут тільки християнські попи, а руські воїни вже стоять на колінах перед жидівською заступницею Маріам. Чи не тому з цього часу й починаються поразки Руських військ, втрата державності, всі біди й нещастя нашого народу?! Лев Диякон не повідомляє справжню причину війни, натомість досить плутано переповідає початок конфлікту. Візантійський імператор Никифор після взяття Тарси в 966 р. прийняв у себе болгарських послів, які іменем їхнього царя вимагали належної їм данини. Сердитий Никифор сказав: «Які нещасні римляни, якщо вони, перемігши всіх противників, повинні тепер, подібно невільникам, платити данину скіфам, цьому зневаженому (презренному) і бідному народові». Потім наказав бити послів по щоках і сказав: «Вертайтесь до вашого царя, вдягненого в кожух, пожираючого сиру шкіру, і скажіть йому, що великий і сильний імператор Римський скоро сам прибуде в твою країну і віддасть тобі повну данину з тим, щоб ти, народжений в рабстві, навчився визнавати Римських государів своїми повелителями і не смів би вимагати з них данини, як з невільників». Після цього він сам вийшов з військом проти Болгарії й завоював прикордонні області. Побачивши, що місцевість складна для ведення війни, він завагався, і повернувся в Візантію. Тут він назначив хитрого Калокіра патрицієм і послав його до тавроскіфів, яких знають як русів, з тим, щоб роздав їм 15 кентинарій золота і привів би русів у Болгарію для завоювання цієї країни. Так описана причина війни. Інші версії прямо вказують, що Калокір посланий до Святослава, щоб руками русів помститися болгарам. Святослава не треба було довго вмовляти, бо він розумів, усю перспективу цієї пропозиції. За словами М. Грушевського, “при нездарности болгарського царя, при помочі зі сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі... взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю - Царгород” (там же, ст.467). Причина Священної війни Святослава не вказується і в наших літописах. Дата початку війни також не має одностайності серед дослідників: чомусь Шлецер вказує дату початку війни 955, а не 968 рік, як прийнято в нашій історіографії. Святослав зібрав 60-тисячне військо і швидко оволодів 80 містами по Дунаю. Головна битва під Доростолом наочно показала слабкість болгарських сил, поразка яких так сильно вплинула на болгарського царя Петра, що він скоро вмер. Отже, Святослав, опанувавши край між Чорним морем і Дунаєм, осів у Переяславці (Малій Преславі), зробивши її своєю столицею. Але, в цей час печеніги оточили Київ, і князь вимушений був прийти на поміч. Та згодом він знов повертається в Болгарію, де його чекають нові політичні перспективи. Звичайно, імператор Никифор зовсім не мав наміру віддавати Болгарію Святославові. Злякавшись успіхів Святослава, Никифор кинувся укріплювати свою столицю, остерігаючись морського походу русів на Царгород. Але в 969 році в результаті двірцевих інтриг, імператор Никифор був убитий, а трон зайняв його вбивця вірменський жидовин Іоанн Цимісхій, ім’я якого по-вірменськи означає «недоросток». Цимісхій хотів витіснитити Святослава з Болгарії, запропонувавши йому нагороду, обіцяну ще Никифором. Зрозуміло, як обурився Святослав такому повороту справ. Відповідь його була тверда: якщо Візантія не заплатить за здобуті ним багаті краї, за підкорені міста, за взятих у полон болгар, то нехай греки забираються з Європи до Азії, а Балканський півострів віддадуть йому - Святославу. Коли ж Цимісхій пригрозив і нагадав русам про невдалий похід Ігоря і його смерть, тоді розгніваний Святослав спустошив Фракію і дійшов близько до Цареграду. Цимісхій вислав супроти русів війська Варди Скліра. Святослав об’єднав русів, болгар, угрів і навіть печенігів і дав бій біля Аркадіополя. Про результат битви візантійські джерела подають плутану інформацію, страшенно завищуючи втрати русів і занижуючи свої. Однак, подальший хід подій таки вказує на те, що Святослав мав успіх, бо руси всю зиму господарювали в візантійських землях, особливо в Македонії, немилосердно руйнуючи й грабуючи християнські церкви, як про це пише той же Лев Диякон. Внутрішні чвари, повстання відволікали сили Цимісхія від військових дій супроти русів. Навіть Скліра йому довелось відкликати, щоб придушити повстання в Азії. Лише в 971 році Цимісхій поновив війну зі Святославом. Він вислав кораблі з «грецьким вогнем» в устя Дунаю, щоб перекрити доступ свіжих військ для підкріплення русів. Несподіваним нападом Цимісхій застав болгарську столицю зненацька і примусив її мешканців тримати оборону. В цей час у Преславі був болгарський цар Борис і воєвода Свенельд. Борис був узятий в полон, а Свенельду вдалося прорватися з невеликим загоном до Святослава, який з головним військом стояв у Доростолі. Цимісхій проявив свою національну хитрість, проголосивши Бориса царем Болгарії й заявивши, що прийшов визволяти болгар від русів. Це справило велике враження на народ, і болгари почали переходити на бік Цимісхія. Святослав почав карати зрадників: він влаштував терор і арешти значних болгар, але ці заходи вже були марними. Цимісхій почав блокаду Доростола, яка тривала три місяці. Грецький флот підпалював місто з допомогою вогнеметних машин. Руси кілька разів намагалися прорвати блокаду, знищити грецькі вогнеметальні машини, але марно. З обох боків було багато людських втрат. За своїми масштабами, героїчними подвигами, запеклими боями і поєдинками цю облогу можна порівняти зі славетною облогою легендарної Трої. Вночі руси виходили в поле, збирали тіла загиблих воїнів і спалювали їх на вогнищах. А Богам приносили в жертву полонених ворогів. Ці тризни супроводжувались виттям і плачем на честь загиблих. Часто греки поміж убитими русами знаходили тіла жінок, які воювали в чоловічому одязі нарівні з мужами, як і їхні Предкині - «амазонки». Рахуючи втрати з обох боків, Цимісхій запропонував Святославові поєдинок, щоб вирішити наслідок війни. На це Святослав гордо відповів, що він краще, ніж його ворог знає, що йому робити, а якщо імператор хоче вмерти, то є тисячі різних способів зробити це самостійно. Війна затяглася і Святослав зібрав старшинську раду, на якій постановили дати ще один вирішальний бій. 24 липня відбулася запекла січа. Ось як Лев Диякон описав епізод початку цього бою: «Почався бій. Скіфи (руси) міцно натиснули на ромеїв, били їх списами, влучали стрілами, і так збивали вершників на землю. Тут Анема (з прибічної цісарської охорони) побачив Святослава, що з запалом натискав на ромеїв і підбадьорював своє військо. Анема пустив коня, наскочив на Святослава й ударив мечем по горлу, збив його з коня, але не вбив: затримала удар кольчуга, сплетена з кілець, і щит, яким він закрився від удару ромейських списів. Скіфське військо оточило Анему, збило з коня ударами списів; він багатьох повбивав, але і його вбили; а був це чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити військовою виправкою. Зате його смерть додала сміливості Русі, вона гучно й дико закричала і натиснула на наших (тобто на ромеїв), вони відступили, ухиляючись від незвичайного натиску скіфів». Тоді імператор велів трубити в труби і сам зі списом в руках повів військо в наступ. Раптом почалася сильна буря, яка понесла хмари пилу на руське військо, засліпивши очі воїнам. Тоді загін Варди Скліра зайшов у тил руському війську і погрожував відрізати його від міста. Це змусило русів відступити. Сам Святослав, поранений, обливаючись кров’ю, ледве уникнув полону. Коли всі припаси в місті були вичерпані, Святослав запропонував мир. Цимісхій погодився. Були підписані угоди, закріплені клятвами: візантійські християни присягалися Христосом, а руські язичники - Велесом і Перуном, на своїй зброї. Імператор давав русам вільний шлях для повернення в Батьківщину, зобов’язувався пропускати руських купців у Візантію і ставитись до них дружньо. Договір підписали з боку Візантії Феофіл від імені Цимісхія і два молодих імператори, брати Василій і Костянтин; з боку Руси згадуються тільки великий князь Святослав і воєвода Свенельд. При укладанні цієї угоди Святослав зустрівся з Цимісхієм на березі Дунаю. Імператор з’явився на коні, увесь в позолочених обладунках, оточений своєю численною озброєною свитою; Святослав же сидів перед ним у човні поруч з гребцями й вів переговори через перекладача. Саме тут зблизька греки з цікавістю розглядали цього грізного руського князя-язичника, перед яким тремтіла вся християнська імперія. І саме після цієї зустрічі Лев Диякон залишив нам його словесний портрет. Святослав мав суворе й похмуре обличчя, був одягнутий у білий полотняний одяг, поверх якого накинутий білий княжий плащ. Такий контраст із виглядом озброєного імператора роздратував Цимісхія і викликав незручне замішання його свити. Та Лев Диякон намагався не помічати цього конфузу свого імператора. Із 60-тисячного Святославового війська поверталось в Русь лише 22 тисячі, але із них хіба що лише половина лишалась боєздатною, інші - поранені й покалічені. Безсмертя Полку Перунового Святослав повертався в Київ з надією зібрати свіжі сили для наступних боїв. Таку можливість передбачав і Візантійський уряд. Тому хитрі й підступні «греки», порушивши угоду, намовили печенігів напасти на виснажених русів. Сили печенігів були надто великими, тоді Святослав вирішив перезимувати на Білобережжі в усті Дніпра, сподіваючись, що печеніги відступлять, або надійде допомога з Києва. Настав голод, Свенельд залишив князя з маленьким загоном і пішов у Київ суходолом. Скоро й Святослав побачив, що сили вичерпалися. Він ризикує навесні прорватися через Дніпрові пороги. Та не судилося... Святослав загинув у жорстокій січі, про яку, на жаль, нам не сповістив жоден літописець. Такі літописи, вірогідно, існували, однак «редактори історії» поспішили їх вилучити з пам’яті нащадків, щоб не компрометувати християнської ідеї. Та народна пам’ять виявилася сильнішою від писемних джерел. І сьогодні на о. Хортиця вам покажуть місце останнього бою Святослава. З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів полк! З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів Полк! Бо записано Волхвами в Книзі Велеса: “Кому присудить Перун, ті будуть їсти в Раю їжу вічну, в Сварзі воскреснуть, бо загинуть сьогодні. І немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!” (дошка 8/3). Знав це Святе Письмо і Великий князь Святослав, коли перед боєм мовив слово до дружини своєї: “Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертві сорому не мають!” (Літопис Руський, літа 6479/971). Про загибель князя Святослава писали різне. За усталеними в історичній літературі традиціями, його уявляли князем-завойовником, жадібним до наживи, який не хотів правити державою, лише воював із сусідами. Такою була ідеологічна настанова вже перших християнських літописців, які бачили в Святославові дикого князя-язичника, котрий не хотів христитися. Та крізь завісу ідеологічних вигадок пробивається істина навіть у тексті того ж літописця, коли він описує випробування Святослава грецьким цісарем Іоанном, якому бояри порадили: “Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?” Коли ж Святослав, прийнявши золото, звелів сховати його, навіть не подивившись на дарунки, посли вирішили випробувати Святослава на зброю. “І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися ним і хвалити, і дякувати цесареві. І прийшли послані назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”...І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: “Рід його візьме” (Літопис Руський, там же). Як бачимо, не багатство було головною силою, яка спонукала Святослава взятися за меч. Як достойний воєначальник, він дбав про родини своїх загиблих воїнів; як мудрий голова держави — турбувався про збереження національної віри свого народу, воюючи з інтернаціональною Візантією в Болгарії. Уклавши мирний договір з греками, він лише прагнув виграти час, щоб зміцнити своє виснажене в боях військо: “Піду я в Русь і приведу більше дружини” (Літопис Руський, там же). Та не судилося... Про підступну змову чи внутрішні сварки вже частково християнізованих бояр, що точилися тоді в Русі, нам відомо небагато. Українським історикам нової ґенерації ще належить докладно дослідити цей замовчуваний ціле тисячоліття таємничий період нашої вітчизняної історії. Не все ще сказане й археологами. Що ми знаємо про могилу Великого князя Святослава? Невже нас задовольняє легенда чи казка про череп нашого князя, з якого печенізький князь Куря нібито пив вино? Та ще й з “уварівською” вставкою, що нібито ця чаша мала напис “Чужого бажаючи, своє втратив”? Така легенда, створена християнськими ідеологами, довгий час задовольняла істориків проімперської школи, як російських, так і совіцьких. Та видно, що і нині вона до вподоби усім власть імущим кланам від церкви до президентського оточення. Вже сьогодні патріарх Філарет роздає ордени “святого” Володимира, який насправді в нашій історії виконав роль нікчемного зрадника Віри Батьків і кинув Україну-Русь до тисячолітнього духовного ярма. Цими нагородами вже заанґажовані тисячі українських вчених, редакторів газет, діячів культури. Чи зможуть вони без християнського упередження взятися за вивчення правдивої історії або хоча б надрукувати в своїх виданнях незалежні від християнської церкви дослідження? Саме тому ми й досі майже нічого не знаємо про ті знахідки, які й донині замовчує ідеологічна цензура. Що відомо в Україні про українського археолога В. Грінченка, який розкопував так званий “Кічкаський скарб”? Про цю знахідку в Україні нема ніяких публікацій, жодного слова про нього не подає навіть найновіший, виданий уже в незалежній Україні, “Словник-довідник з археології” (К., Наукова думка, 1996), не кажучи вже про вимогу до уряду Росії повернути кічкаські знахідки в Україну. Хочеться вірити, що таку вимогу в недалекому майбутньому буде висунуто. Тоді пограбована чекістами могила нашого славного князя Святослава заговорить до нащадків правдивими фактами, які в огні не горять, у воді не тонуть і в каґебістських сейфах не тліють. А почалося все в 1927 році, коли поблизу острова Хортиця, нижче порогів, було сплановано будівництво кількох металургійних заводів. Такі “будови віку”, як відомо, робилися совітами на тих місцях, які мали для народу велике історичне значення. Руйнувалися природні заповідні місцевості, річки, гори, могили, змінювалося до невпізнанності обличчя Матінки-Землі, і все задля того, щоб знищити нашу пам’ять, наш зв’язок з Предками. У тому місці Дніпро омивав велику гору, що височіла на лівому березі і була ніби відокремлена від степу двома глибокими балками. Будівельники ж мали зрівняти всю верхівку гори, площею 4 кв. кілометри, й зробити тут майданчик для будівництва заводів. На верхівці гори було понад 80 різного розміру могил, деякі з них — до 8 метрів заввишки. В центрі, на самому вершечку, був курган, схожий на оборонне укріплення, з прямокутним кам’яним валом, одна (коротша) сторона якого була вигнута дугою. Це укріплення не мало воріт і було насипане нашвидкуруч, бо з часом каміння розсипалося і стало просто кам’яною смугою завширшки близько 1 метра і заввишки 20 см. Дослідження цього кургану було доручено археологу В. Грінченку, який сумлінно дослідив усю площу розміром 3 кв. км, поділивши її на двометрові квадрати. У північній частині кургану, навпроти короткого, вигнутого боку валу в бур’яні стояв камінь, під яким на глибині 10-20 см було викладене кам’яне коло діаметром 10 метрів, а в цьому колі була викопана кругла яма завглибшки близько двох метрів. Ця яма всуціль була забита каменем-дикуном, між яким траплялися залізні стрілки. На дні ями були складені обгорілі людські кістки. Сліди вогню було видно й на камінні. В цьому ж колі поруч із могилою було встромлено три шаблі, держаки яких стриміли на глибині 20 см від поверхні землі. Вони ніби охороняли другу, меншу яму, діаметром близько 70 см, завглибшки 1 метр. Ця яма була наповнена великою кількістю металевих, золотих та срібних речей, часто напівобгорілих. Проф. М. Міллер писав, що скарб було “проткнуто згори додолу наскрізь трьома шаблями. Відтак ця схованка була заворожена. Шаблі мали скарати того, хто на той скарб спокусився б” (Ukrainian Voice, Winnipeg, Man., 43, 1976). Та далі склалася майже детективна історія. Працівники НКВД обкопали той скарб і разом із землею (монолітом) перемістили в дерев’яну скриню з грубих дощок. У такому вигляді під збройною охороною його перевезли до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Тут спеціально створена комісія у приміщенні місцевого музею зареєструвала всі речі скарбу, докладно описавши і сфотографувавши кожну річ. Урядовці Української республіки, які в той час перебували у Харкові, в повному складі спеціально приїхали до Катеринослава оглянути скарб. Ці відвідини, вірогідно, й вирішили долю скарбу. Мабуть, як і всі інші цінні археологічні знахідки, все було відправлене в Москву або Петербург (Ленінград). Де поділися ті описи, фотознімки? Чому ніде не було жодної публікації? Відомо тільки, що через десять років (1937) археолог В. Грінченко був заарештований і пропав безвісти. Разом з ним загинули всі його матеріали: креслення, знімки, плани, наукові дослідження. Ось лише короткий опис скарбу за даними професора М. Міллера, опублікованими в зарубіжній пресі: “В скарбі виявлено було 50 залізних стремен, 20 залізних удел, багато пряжок та кілець від кінських уборів, кілька пар стремен та кілька удел були орнаментовані золотою та срібною насічкою. У скарбі було близько 1500 золотих речей, майже виключно у вигляді різноманітних золотих бляшок та грудок від стопленого металу. Всі бляшки були орнаментовані різними візерунками, опуклими півкульками і зроблені штанцами. За формою були округлі, опуклі, квадратові, простокутні з одним виокругленим боком. Всі ті бляшки являли собою прикраси до кінського та людського убору з ременів. Були поміж бляхами і золоті кільця та обійми до піхов від шабель. Була також щира золота смуга, прикрашена витискуваним орнаментом — обкладини горішньої частини сагайдаку. Були також і інші золоті платівки різної форми та розміру — очевидно, обкладинки луків, сідел та іншого військового приладдя. Майже всі речі мали сліди перебування у вогні, а багато було частково чи цілком стоплених, іноді просто у вигляді золотих бульб чи крапель. Зі срібних речей найкраще зберігся вилитий та оброблений карбиком орел, завбішки з голуба. Ноги йому обкручував змій, що, підвівши голову, гриз орлу серце. Це відома з класичної давнини алеґорія — боротьба сили з хитрістю. На лівому крилі орла — кругле візантійське клеймо, а на грудях великими літерами вирізано “Петроу”. Цей орел являє собою навершок стяга когорти або леґіону якогось візантійського воєводи Петра, можливо команданта імператорської гвардії. Друга, також пластична фігура, такого ж призначення виображала собою лева, від якого збереглася лише голова, решта була стоплена. Чимало було й інших срібних, частково стоплених або поламаних речей, з яких більшість — церковне начиння, кадила, чаші, діскоси і т.п. Всі речі кічкаського скарбу візантійського виробу 9-10 століть, крім шабель та стріл” (Український голос, 27.10. 1976). Ці короткі повідомлення подають нам напрочуд яскраву картину похорону останнього язичницького князя України-Руси, яка логічно підтверджується усіма існуючими історичними відомостями про його загибель на острові Хортиця. Опис речей скарбу свідчить, що похований в кургані є великим воєначальником, який повертався з Візантії з великою здобиччю і загинув у цих місцях (тобто на Хортиці або поблизу неї). Можливо, вірні воїни поховали його таємно, за давнім звичаєм наших Предків, на високій горі, спаливши його тіло в урочистому княжому уборі, з усією військовою зброєю. У погребальне вогнище, за звичаєм, дружинники кидали йому в останню дорогу золоті та срібні дарунки, залізні стріли, хто що міг. Після спалення залишки кісток з попелом було закопано разом із залишками погребальних дарунків, потім могилу заворожено трьома шаблями, а землю зарівняно так, щоб не лишилося на ній ніякого сліду від могили, лише одинокий камінь нагадував би утаємниченим, де покоїться їхній дорогий князь. Колись із вершини тієї гори було видно на десятки кілометрів на північ і на південь: Крарійську переправу через Дніпро, далекі острови, балки, ліси, всі пороги Дніпра аж до порога Вільного, Хортицю і Великий Луг, де була козацька вольниця. Нині тут, на Запорожжі, димлять труби величезних заводів, вся Хортиця обплутана високовольтними дротами, майже не чути на вулицях української мови, зросійщена вся Запорізька область... Однак і тут нині пробуджується українська національна свідомість і Рідна Віра. Та це й закономірно. Скільки ж століть тут нуртував вільний козацький дух! Великий і сильний дух князя Святослава витає над цією святою Землею, незважаючи на всі підступні спроби наших явних чи прихованих ворогів знищити нашу пам’ять про істинну Віру і Святість. Боротьба сили із хитрістю триває. Та Україна дочекається свого історика, що правдиво б дослідив, у якого Бога вірили козаки, не побоявся б сказати, що не до Ісуса ж молилися козаки-характерники. Саме для таких істориків колись і буде запроваджений Орден Святослава Хороброго як найвища нагорода вірним синам України-Руси! Бо маленька краплина Правди, випита спраглою душею, є сильнішою, ніж величезна хвиля брехні, кинута на кам’яний берег!
«Віра християнська - юродство єсть» - так передав літописець слова Великого князя Святослава Хороброго, які відображають його ставлення до чужовір’я. Він передбачив, яку шкоду воно принесе на наші слов’янські землі, відібравши в народів природню етнічну релігію, позбавивши їх волі й духовного єднання з Рідними Богами на довге тисячоліття. Та ось наше тисячоліття християнської темряви минуло, і народи знову повертаються до своєї праджерельної істини - до етнічних, національних пріоритетів. Але прокинулися ще далеко не всі, дехто волів би проспати й «царство небесне», аби не примушувати себе мислити. Та, яким би солодким не видавався сон раба, однак настає пробудження - і раб повертається лише до рабських обов’язків. Убийте в собі раба християнського мислення! Дещо про ювілеї Не встигли відлунати церковні дзвони 1988 року, сповіщаючи народ про святкування 1000-ліття хрещення Руси, як слідом готуються помпезні святкування 2000-ліття різдва Ісуса Христоса. Хочеться перефразувати відому приказку «Чим би народ не тішився, аби не бунтував». Сьогодні народ знайшов свого кумира Ісуса замість втрачених Лєніна і Сталіна, бо як же ж йому знедоленому жити без кумирів, хоч земних, хоч небесних? Смішно і прикро, що в кінці ХХ ст. загалом освічені люди не хочуть мислити самостійно і логічно, сприймаючи християнські легенди за історичні факти, та ще й придумуючи собі з того ювілейні дати.
Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній ювілей хрищення Руси, провідні фахівці з історії християнства записали в «Трудах Києвской духовной академии», що літописна версія хрищення Русі «наповнена легендарними вигадками». Та, на жаль, наш народ і досі ще не може позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, демонструючи не просто свій консерватизм, але швидше відсутність етнічного імунітету. Причиною вживлення чужої релігії є, насамперед, відрив людей від свого етнічного коріння, коли зв’язок між поколіннями кровноспорідненої спільноти послаблений іноетнічними вкрапленнями. Правдивим показником рівня чистоти етносу завжди виступає його ставлення до своєї етнічної культури і релігії. Бо як же інакше пояснити той факт, що люди з вищою освітою, відомі письменники, державні мужі, діячі науки і культури не хочуть, чи не можуть усвідомити, що вони, як і їхні Предки були одурені тисячоліття тому хитрим і витонченим способом, на який здатні лише нації-поневолювачі, що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мораль, і рабську ментальність. Саме вони примусили слабодухого князя Володимира прийняти хрищення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського патріархату. Чому це вдалося? Згадаємо, що князь був людиною непевного походження, і не в тому річ, що він нібито був народжений від “рабині”, а швидше тому, що ця “рабиня” була неруського (і загалом не слов’янського) походження. На демократичності походження любили наголошувати більшовики-атеїсти, мовляв, він людина з народу, а зрозумів всі “вигоди” християнства для Русі. Нині ж стало очевидним, що саме етнічна непевність, відсутність шляхетного ви-ховання в дусі лицарських традицій Русі була причиною його духовної зради. Навіть сама Константинопольська церква зневажала Володимира і відмовилась канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто вимагав від Константинопольського патріархату канонізації Володимира як “святого”, але відмова була категоричною: ні! Лише новгородська церква за вказівкою Олександра Невського проголосила його регіональним “святим” в 1240 році, відзначаючи роковини його смерті 15 липня. Другий раз його проголосила “святим” Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у ХVI ст. Якщо наших Предків ще якось можна виправдати (їх охрещували насильно, вони піднімали повстання проти чужовір’я, зрештою зберігали Рідну Віру потайки від офіційної церкви), то сучасних українців-християн не виправдаєш аж ніяк. Їхні аргументи: «Так вірили наші Предки» - досить слабкі, бо одразу виникає закономірне питання: «Які Предки?». При докладнішому з’ясуванні виявляється, що це одне-два покоління: бабуся-прабабуся, чи дід-прадід, і не далі. Дехто включає ще й козаків, які поклонялися «Матері Божій», будували церкви, тобто були християнами. Спрацьовують, культивовані тим же християнством, стереотипи мислення: «наші Предки були поганами і тільки християнство їх просвітило». Отямтеся, люди добрі! Як не соромно вам повторювати накинуту поневолювачем фразеологію?! Адже це рівнозначне хоча б такому: «наша рідна мова погана, лише московською (англійською, грецькою чи іншою) ми просвітилися». З цих двох прикладів перший є страшнішим, бо він є причиною, в той час, як другий - є наслідком. Втративши Рідну релігію, народ протягом тисячоліття втрачав свої етнічні духовні цінності, втягуючись у коло чужих понять, норм моралі, змішуючись із чужими етносами, набував «інтернаціональних» рис і зневаги до свого рідного. Дещо про літописи Літописці-християни по кілька разів на століття переписували літописи на догоду кожному черговому правителю. Відомо, що й несторову «Повість врем’яних літ» редагували згідно з пануючою в княжому середовищі ідеологією. Нині ми вже знаємо, що було кілька охрещень народу русь до Володимира. В одному з ватіканських рукописів є малюнок, що зображає охрещення Руси. Всі події тут подано в строгому хронологічному порядку, а цей малюнок розміщено між 853 і 888 роками. Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у 871 р. Сучасні історики називають 860 рік датою першого хрищення Руси, що відбулося за Аскольда. Були й наступні - охрещення Ігоря, Ольги. Боротьба за пріоритети стала причиною знищення одних літописних хронік і створення інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї писемної історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох століть перед Володимиром. Тепер їм легко переконувати нас, що писемність на Русь принесло тільки християнство. А де писемні пам’ятки язичницького періоду?! Їх немає, отже й писемності в русів не було... Деякі маститі “вчені” досі заявляють, що писемність русам створили Кирило й Мефодій, навіть пам’ятники “просвітителям” спорудили. Вся історія Русі початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій: язичницької і християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і прийняття ним християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння) призвела до захоплення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєводою Олегом, який залишався язичником. Дослідників історії цього періоду і досі дивує питання, що стало причиною такого успіху ладозького правителя Славії. Адже, Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона, на думку багатьох вчених, досягла апогею могутності. Відповідь однозначна - Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на сповідників язичництва, яких не задовольняло правління Аскольда-християнина. Про це писав В.Татіщев: “У вбивстві Аскольда найвірогіднішою причиною було його охрищення; може кияни, не бажаючи приймати хрищення, закликали Олега, а Олегу додалась заздрість володарювання» (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963.- Т.2, с.208). Напівлегендарна постать Олега Віщого мало досліджена через обмеженість джерел: визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в науці прийнято вважати народними легендами; хоча його походи на древлян, уличів і ти-верців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх своїй владі, а “антихристиянський терор” розглядається як закономірна гіпотеза про політичне забарвлення його княжіння. Постать Ігоря Рюриковича також окреслена досить мляво. Договір Ігоря з греками 944 року свідчить про відносну рівноправність обох релігій, а отже, і зовнішню віротерпимість. Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві свідчать про наявність християн і їхні богослужіння. Правління Ольги також складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є: придушення нею древлянського повстання 945 - 946 років, її адміністративно-господарські реформи, охрищення княгині та її подорож до Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато сумнівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її народження. Оскільки походження княгині точно не встановлене, існують різні версії щодо її етнічности - від скандинавського, до болгарського, однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Ольга була охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була спричинена саме його зрадою язичницької віри. Для охрищення подружжю зовсім не обов’язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві Іллінська церква. Літописець же вважав за потрібне прикрасити Ольжину легенду, і тому поєднав відомості про її пізнішу поїздку до імператора з її охрищенням. В книзі імператора Костянтина Багрянородного «Про обряди Візантійського двору» описані прийоми Ольги і її супроводу в імператорському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв, хто як кланявся, чим пригощали, що подарували і т. д.), що було б дивним, якби Костянтин «забув» описати обряд її охрищення. Зауважимо також, що народна пам’ять не залишила нам жодного доброго знаку про княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість. Народ довго пам’ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри, і, звичайно ж, служителів слов’янських Богів - волхвів. Лише в християнських “Житіях” такі дії княгині описуються як позитивні. Наприклад, оповідання про те, що Ольга, охристившись, “требища бісівські зруйнувала і почала жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога” (за Є. Голубинським. История русской церкви. - М., 1901.- Ч. 1, стор. 241). Відомо також, що вона збудувала дерев’яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи була зруйнована Святославом. Трохи арифметики Що ж до датування всього періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідомлень може тільки свідчити про намагання певних політичних сил Х ст. приховати справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була випадковою. Викликає сумнів, насамперед, прийнята в історичній науці дата народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що Ользі тоді було 10 років, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в той час були можливими. Але це ніяк не узгоджується з тим, що Святослав нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо зважити на те, що Ольга повинна була подорослішати перш, ніж народити дитину (припустимо, на 7- 15 років), але ж не в 49 років народити першого сина (бо й про її дочок також нічого не відомо)? Тоді, мабуть, Святослав був її єдиним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946 року був малолітньою дитиною, а Ольга після загибелі Ігоря стала регентшею при неповнолітньому княжичу Святославові. Однак, існує припущення, що Ольга, не бажаючи віддавати владу синові-язичнику, довго зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати Ольгу і показати її регентшею при нібито малолітньому синові. Звідси й намагання літописця зменшити вік Святослава. У зв’язку з цим, доцільно нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира). Якщо прийняти до цього розрахунку 942 рік його народження, то це означало б, що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже, нелогічність дати його народження в 942 році очевидна. Достовірнішими виглядають свідчення російського історика Татіщева, який, посилаючись на «Розкольничий літопис», подає дату народження Святослава 920 рік. Крім того, мало хто з істориків чомусь (?) звертає увагу на працю сучасника князя Святослава - Візантійського імператора Костянтина Багрянородного, в якій він ясно вказує на те, що Святослав правив у Новгороді ще за життя його батька Ігоря Рюриковича, який дав йому це удільне князівство: «Кораблі приходять до Царгороду з далекої Русі, тобто з Новгорода, де сидить Святослав, син Ігоря, князя Русі...» (Багрянородный К. Об управлении империей.- М.: Наука, 1990). Нащадки Володимира, будучи вже переконаними християнами, віддали першість християнізації своєму прапрадіду, приховавши від нас справжні події далекого минулого, затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством прагнув зберегти Прадавню Віру Руси, об’єднуючи слов’янські племена в могутню Слов’янську імперію. І хоча за ним в нашій історії твердо закріпилось ім’я князя-завойовника, чи Святослава Хороброго, але справжня постать цього велетня нашої духовної боротьби лишилось навіки затемненою й малозрозумілою саме через християнську упередженість дослідників історії. Тим часом, як сучасникам Святослава було добре зрозуміле саме релігійне підґрунтя його війн, тому й були сили, зацікавлені в історичних фальсифікаціях. Тому й маємо ми нині вкрай заплутані повідомлення про життя націоналіста-рідновіра Святослава та його батьків-християн, які проводили свою антиетнічну «інтернаціоналізаторську» політику ще в Х ст. Лицарське виховання В словниках знаходимо про нього лише скупі повідомлення. Так, Брокгауз Ф. А. і Ефрон І. А. в своєму «Енциклопедичному словнику» (т. ХХІХ.- с.274) подають, що Святослав Ігоревич - великий князь Київський, народився в 942 році. Його вихователем був Асмуд, а воєводою - Свенельд. Докладніших повідомлень про його виховання не існує. Можна лише припускати, що виховувався він за Звичаєвим правом того часу, причому на міцних язичницьких традиціях. Однак, залишається незрозумілим, чому Ольга, будучи християнкою, не могла вплинути на зміст ідеологічного виховання сина. Вірогідно, це було поза межами її впливу, а отже, й дозволяє припускати, що духовним вихованням майбутнього князя за традицією займалися волхви - представники руського язичницького духівництва, як це було прийнято в княжих родинах дохристиянської доби. Живучість язичницької обрядовості, особливо пов’язаної з віковими та становими ініціаціями (посвяченнями), засвідчується ще й через п’ятсот років після Святослава, наприклад, участь княжичів у жнивному обряді, як ініціація князівського повноліття, та ін. Можемо також припускати, що Святослав отримав міцні знання з етнічної (рідної) релігії та стійку національну свідомість, яка й вирізняла його слов’янське походження серед поліетнічного суспільства Київської Русі. Про характер Святослава Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: «Святослав суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні обозу, харчувався кониною, м’ясом диких звірів, і сам смажив його на вугіллях; зневажав холод і негоду північного клімату; не знав шатра і спав під небесним склепінням: войлок служив йому замість м’якого ложа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.» (Карамзін. История государства российского, т.1, ст.171). Візантійський хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту, широкоплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса, гладко виголене підборіддя і голову, на якій був лише довгий козацький чуб - ознака високого княжого походження. Вдягнутий був у білий полотняний одяг. В одному вусі мав золоту сережку з двома перлинами й рубіном, що свідчило про належність його до язичницької релігії Предків. Сережки носили за традицією й деякі запорозькі козаки, ватажки народних повстань, які воювали саме за національні ідеали. Навіть Тарас Шевченко на одному автопортреті зобразив себе з сережкою у вусі, що символізувало його належність до козацької верстви українського народу. Перед своїми походами Святослав, за правилами лицарської честі, посилав грамоту з повідомленням «Іду на ви!», тобто оголошував про початок війни. Війну проголошували за давнім звичаєм, урочисто і через послів. Лише в ХІІ ст. замість цього звичаю, почали вже за християнськими правилами вживати так звані «хресні грамоти»: «В той же рік розсварилися Всеволод з Володимирком через сина,- бо сів син його у Володимирі, - і почали один одному складати вину, і Володимирко кинув йому хресну грамоту. Всеволод тоді з братами пішов на нього» (Літопис Руський, - с.196, 1144 рік). Тут ідеться про те, що за «хресними грамотами» сусіди присягалися не нападати на володіння один одного, а коли клятву порушували, грамоти кидали, як відмову від присяги і виклик до війни. В літописі за 946 рік описаний обряд початку бою, де нібито Святослав ще дитина, кидає перший спис перед військами противника. Його вихователь Асмуд і воєвода Свенельд промовили: «князь уже почал; потягнем, дружино, по князі», що означало: «князь уже почав, ударимо, дружино, вслід за князем» (ЛР, с.34). Навіть через сто й більше років князь давав наказ до наступу такими словами «потягніть, дружино!», «потягнімо мужньо, браття і дружино!». Знак до наступу подавали підняттям прапора, ударами в бубни та гудінням бойових рогів, щоб бачили і чули всі полки. Перед боєм було прийнято мірятися силою - найсильніші воїни з обох воюючих станів виїздили наперед війська і змагалися в двобої. Чия була перемога, таким мав бути результат бою. Це було своєрідним релігійним ворожінням, що зберігалося ще довгий час по прийняттю християнства як офіційної релігії (наприклад, перед Куликівською битвою 1380 р. відбувся поєдинок русича Пересвіта з татарином Челубеєм). “Завойовник” чи Борець за Віру? В VI - VII ст. юдаїзм інтенсивно поширював свій вплив на інші держави, прагнучи стати світовою релігією. З Палестини він поширився на Аравію і Середню Азію. В середині VIII ст. юдаїзм був масовою релігією в Хорезмі, а звідти поширився на Хазарський каганат, де став державною релігією. Юдаїзм поширювався також на теренах Європи, навіть в нежидівському середовищі. Святослав, завдавши нищівного удару по Хазарському каганату, фактично призупинив масове поширення юдаїзму, який пізніше був витіснений християнством та ісламом і локалізований виключно на етнічному жидівському середовищі. З VIII - IХ ст. починається поступова християнізація слов’янських народів, знищення їхніх етнічних знань. В Х ст. римські завоювання слов’янських земель всюди супроводжуються насильницькою християнізацією слов’янських народів. Ця християнізація зустрічає шалений опір поневолених духовно й фізично народів. Тому не дивно, що язичництво Святослава - це його міцна ідейна позиція. Він розуміє, якої шкоди завдасть усій Слов’янщині християнське духовне ярмо, що невідворотно насувалося на Європу. Нищівний удар Святослава по Хазарському каганату 964 року завдав юдеям і християнам непоправних втрат. Каганат так більше ніколи й не піднявся. Однак те, що християнська ідея визріла в юдейському середовищі, спонукало її представників ширити свою “інтернаціональну” ідеологію не відкрито, а обережно, обманом і хитрістю. Так, Болгарського князя Александра одружили з жидівкою, попередньо охристивши її. Від неї він мав трьох синів. Подібних шлюбів було в історії чимало. Розігрувався старозаповітний сценарій на тему Есфіри (див.: Біблія. Книга Естер). Вся боротьба Святослава з Хазарським каганатом зводилася нанівець - це плем’я знайшло нові хитріші засоби опанування світом шляхом етнічного змішування з царськими родами. Подібний сценарій було підступно розіграно й для самого Святослава - саме його позашлюбний син непевного походження прийняв християнізм як офіційну державну релігію (Володимир, на думку М.Грушевського, народжений від юдейки Малфріди, замаскованої під Малушу: Історія України-Руси,- Т. 1, ст. 470). Опанувавши Болгарією, Святослав жорстоко знищував розсадники чужовір’я - християнські церкви. Про це писав відверто Лев Диякон, але замовчують сучасні історики. Язичницьке військо Святослава наводило жах на Візантійську християнську імперію. Християнізовані болгари добровільно віддавали свої міста після розправи Святослава з мешканцями Філіпополя, де він посадив на палі близько 20 тисяч полонених християн. Завоювання Святослава в гирлі Дунаю - це був другий удар, вже по інтересах Візантії, яка також зазіхала на Болгарію. Як писав А. Чертков: «Війна Святослава проти болгар є важливішою подією Х ст. Успіх цієї війни міг суттєво змінити на віки політичний склад Європейських держав, дати рішучу перевагу Слов’янського елемента над німецьким, і багаточислене слов’янське плем’я поставити пануючим над рештою Європи» (Описание войны великого князя Святослава Игоревича против Болгар в 967-971 годах.- М.1843, с. 17). Хід Священної війни «Історія» Лева Диякона - візантійського історика-хроніста - є мабуть одним з небагатьох писемних джерел цієї війни. Звичайно, не слід забувати, що Лев описав ці події з точки зору противника слов’ян, яких у своєму творі називає скіфами. Візантійські імператори завжди тримали своїх літописців поруч із собою в походах, щоб увічнити свої “діяння”. Можемо тільки здогадуватися, що й слов’яни мали своїх літописців, може й про Святослава було написано немало славних сторінок, однак запеклі діячі християнства не залишили від них і сліду. Скільки писемних пам’яток язичницької доби було віддано вогню, вже не порахує ніхто! Всі війни давнього часу починалися моліннями в храмах Перуна, Зевса та інших Богів язичницьких народів. Похід Візантії проти Руси розпочинався великими урочистостями в християнських церквах їхньої столиці, де сам імператор і його військо молилися перед іконами за перемогу. Часто й у таборах поблизу поля битви встановлювалися спеціальні намети з культовими зображеннями, священними мечами, перед якими молилися князі й дружинники. На малюнках літописів, що описують події часів Святослава, є зображення військового шатра, в якому воїни могли помолитися перед боєм. Тут бачимо вже поєднання двох релігій: язичницький меч - символ Перуна - Бога війни, і християнський хрест. В літописанні пізніших часів подібні шатра вже оснащені тільки іконою матері Ісуса, і господарюють тут тільки християнські попи, а руські воїни вже стоять на колінах перед жидівською заступницею Маріам. Чи не тому з цього часу й починаються поразки Руських військ, втрата державності, всі біди й нещастя нашого народу?! Лев Диякон не повідомляє справжню причину війни, натомість досить плутано переповідає початок конфлікту. Візантійський імператор Никифор після взяття Тарси в 966 р. прийняв у себе болгарських послів, які іменем їхнього царя вимагали належної їм данини. Сердитий Никифор сказав: «Які нещасні римляни, якщо вони, перемігши всіх противників, повинні тепер, подібно невільникам, платити данину скіфам, цьому зневаженому (презренному) і бідному народові». Потім наказав бити послів по щоках і сказав: «Вертайтесь до вашого царя, вдягненого в кожух, пожираючого сиру шкіру, і скажіть йому, що великий і сильний імператор Римський скоро сам прибуде в твою країну і віддасть тобі повну данину з тим, щоб ти, народжений в рабстві, навчився визнавати Римських государів своїми повелителями і не смів би вимагати з них данини, як з невільників». Після цього він сам вийшов з військом проти Болгарії й завоював прикордонні області. Побачивши, що місцевість складна для ведення війни, він завагався, і повернувся в Візантію. Тут він назначив хитрого Калокіра патрицієм і послав його до тавроскіфів, яких знають як русів, з тим, щоб роздав їм 15 кентинарій золота і привів би русів у Болгарію для завоювання цієї країни. Так описана причина війни. Інші версії прямо вказують, що Калокір посланий до Святослава, щоб руками русів помститися болгарам. Святослава не треба було довго вмовляти, бо він розумів, усю перспективу цієї пропозиції. За словами М. Грушевського, “при нездарности болгарського царя, при помочі зі сторони Візантії не тяжко здавалось опанувати Болгарію, а се значило захопити в свої руки цілу подунайську торгівлю, присунутися до самої Візантії, а в дальшій перспективі... взяти в свої руки цілий Балканський півострів і саму світову столицю - Царгород” (там же, ст.467). Причина Священної війни Святослава не вказується і в наших літописах. Дата початку війни також не має одностайності серед дослідників: чомусь Шлецер вказує дату початку війни 955, а не 968 рік, як прийнято в нашій історіографії. Святослав зібрав 60-тисячне військо і швидко оволодів 80 містами по Дунаю. Головна битва під Доростолом наочно показала слабкість болгарських сил, поразка яких так сильно вплинула на болгарського царя Петра, що він скоро вмер. Отже, Святослав, опанувавши край між Чорним морем і Дунаєм, осів у Переяславці (Малій Преславі), зробивши її своєю столицею. Але, в цей час печеніги оточили Київ, і князь вимушений був прийти на поміч. Та згодом він знов повертається в Болгарію, де його чекають нові політичні перспективи. Звичайно, імператор Никифор зовсім не мав наміру віддавати Болгарію Святославові. Злякавшись успіхів Святослава, Никифор кинувся укріплювати свою столицю, остерігаючись морського походу русів на Царгород. Але в 969 році в результаті двірцевих інтриг, імператор Никифор був убитий, а трон зайняв його вбивця вірменський жидовин Іоанн Цимісхій, ім’я якого по-вірменськи означає «недоросток». Цимісхій хотів витіснитити Святослава з Болгарії, запропонувавши йому нагороду, обіцяну ще Никифором. Зрозуміло, як обурився Святослав такому повороту справ. Відповідь його була тверда: якщо Візантія не заплатить за здобуті ним багаті краї, за підкорені міста, за взятих у полон болгар, то нехай греки забираються з Європи до Азії, а Балканський півострів віддадуть йому - Святославу. Коли ж Цимісхій пригрозив і нагадав русам про невдалий похід Ігоря і його смерть, тоді розгніваний Святослав спустошив Фракію і дійшов близько до Цареграду. Цимісхій вислав супроти русів війська Варди Скліра. Святослав об’єднав русів, болгар, угрів і навіть печенігів і дав бій біля Аркадіополя. Про результат битви візантійські джерела подають плутану інформацію, страшенно завищуючи втрати русів і занижуючи свої. Однак, подальший хід подій таки вказує на те, що Святослав мав успіх, бо руси всю зиму господарювали в візантійських землях, особливо в Македонії, немилосердно руйнуючи й грабуючи християнські церкви, як про це пише той же Лев Диякон. Внутрішні чвари, повстання відволікали сили Цимісхія від військових дій супроти русів. Навіть Скліра йому довелось відкликати, щоб придушити повстання в Азії. Лише в 971 році Цимісхій поновив війну зі Святославом. Він вислав кораблі з «грецьким вогнем» в устя Дунаю, щоб перекрити доступ свіжих військ для підкріплення русів. Несподіваним нападом Цимісхій застав болгарську столицю зненацька і примусив її мешканців тримати оборону. В цей час у Преславі був болгарський цар Борис і воєвода Свенельд. Борис був узятий в полон, а Свенельду вдалося прорватися з невеликим загоном до Святослава, який з головним військом стояв у Доростолі. Цимісхій проявив свою національну хитрість, проголосивши Бориса царем Болгарії й заявивши, що прийшов визволяти болгар від русів. Це справило велике враження на народ, і болгари почали переходити на бік Цимісхія. Святослав почав карати зрадників: він влаштував терор і арешти значних болгар, але ці заходи вже були марними. Цимісхій почав блокаду Доростола, яка тривала три місяці. Грецький флот підпалював місто з допомогою вогнеметних машин. Руси кілька разів намагалися прорвати блокаду, знищити грецькі вогнеметальні машини, але марно. З обох боків було багато людських втрат. За своїми масштабами, героїчними подвигами, запеклими боями і поєдинками цю облогу можна порівняти зі славетною облогою легендарної Трої. Вночі руси виходили в поле, збирали тіла загиблих воїнів і спалювали їх на вогнищах. А Богам приносили в жертву полонених ворогів. Ці тризни супроводжувались виттям і плачем на честь загиблих. Часто греки поміж убитими русами знаходили тіла жінок, які воювали в чоловічому одязі нарівні з мужами, як і їхні Предкині - «амазонки». Рахуючи втрати з обох боків, Цимісхій запропонував Святославові поєдинок, щоб вирішити наслідок війни. На це Святослав гордо відповів, що він краще, ніж його ворог знає, що йому робити, а якщо імператор хоче вмерти, то є тисячі різних способів зробити це самостійно. Війна затяглася і Святослав зібрав старшинську раду, на якій постановили дати ще один вирішальний бій. 24 липня відбулася запекла січа. Ось як Лев Диякон описав епізод початку цього бою: «Почався бій. Скіфи (руси) міцно натиснули на ромеїв, били їх списами, влучали стрілами, і так збивали вершників на землю. Тут Анема (з прибічної цісарської охорони) побачив Святослава, що з запалом натискав на ромеїв і підбадьорював своє військо. Анема пустив коня, наскочив на Святослава й ударив мечем по горлу, збив його з коня, але не вбив: затримала удар кольчуга, сплетена з кілець, і щит, яким він закрився від удару ромейських списів. Скіфське військо оточило Анему, збило з коня ударами списів; він багатьох повбивав, але і його вбили; а був це чоловік, якого ніхто з товаришів не міг переважити військовою виправкою. Зате його смерть додала сміливості Русі, вона гучно й дико закричала і натиснула на наших (тобто на ромеїв), вони відступили, ухиляючись від незвичайного натиску скіфів». Тоді імператор велів трубити в труби і сам зі списом в руках повів військо в наступ. Раптом почалася сильна буря, яка понесла хмари пилу на руське військо, засліпивши очі воїнам. Тоді загін Варди Скліра зайшов у тил руському війську і погрожував відрізати його від міста. Це змусило русів відступити. Сам Святослав, поранений, обливаючись кров’ю, ледве уникнув полону. Коли всі припаси в місті були вичерпані, Святослав запропонував мир. Цимісхій погодився. Були підписані угоди, закріплені клятвами: візантійські християни присягалися Христосом, а руські язичники - Велесом і Перуном, на своїй зброї. Імператор давав русам вільний шлях для повернення в Батьківщину, зобов’язувався пропускати руських купців у Візантію і ставитись до них дружньо. Договір підписали з боку Візантії Феофіл від імені Цимісхія і два молодих імператори, брати Василій і Костянтин; з боку Руси згадуються тільки великий князь Святослав і воєвода Свенельд. При укладанні цієї угоди Святослав зустрівся з Цимісхієм на березі Дунаю. Імператор з’явився на коні, увесь в позолочених обладунках, оточений своєю численною озброєною свитою; Святослав же сидів перед ним у човні поруч з гребцями й вів переговори через перекладача. Саме тут зблизька греки з цікавістю розглядали цього грізного руського князя-язичника, перед яким тремтіла вся християнська імперія. І саме після цієї зустрічі Лев Диякон залишив нам його словесний портрет. Святослав мав суворе й похмуре обличчя, був одягнутий у білий полотняний одяг, поверх якого накинутий білий княжий плащ. Такий контраст із виглядом озброєного імператора роздратував Цимісхія і викликав незручне замішання його свити. Та Лев Диякон намагався не помічати цього конфузу свого імператора. Із 60-тисячного Святославового війська поверталось в Русь лише 22 тисячі, але із них хіба що лише половина лишалась боєздатною, інші - поранені й покалічені. Безсмертя Полку Перунового Святослав повертався в Київ з надією зібрати свіжі сили для наступних боїв. Таку можливість передбачав і Візантійський уряд. Тому хитрі й підступні «греки», порушивши угоду, намовили печенігів напасти на виснажених русів. Сили печенігів були надто великими, тоді Святослав вирішив перезимувати на Білобережжі в усті Дніпра, сподіваючись, що печеніги відступлять, або надійде допомога з Києва. Настав голод, Свенельд залишив князя з маленьким загоном і пішов у Київ суходолом. Скоро й Святослав побачив, що сили вичерпалися. Він ризикує навесні прорватися через Дніпрові пороги. Та не судилося... Святослав загинув у жорстокій січі, про яку, на жаль, нам не сповістив жоден літописець. Такі літописи, вірогідно, існували, однак «редактори історії» поспішили їх вилучити з пам’яті нащадків, щоб не компрометувати християнської ідеї. Та народна пам’ять виявилася сильнішою від писемних джерел. І сьогодні на о. Хортиця вам покажуть місце останнього бою Святослава. З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів полк! З Рідною Вірою повертається в Україну і Перунів Полк! Бо записано Волхвами в Книзі Велеса: “Кому присудить Перун, ті будуть їсти в Раю їжу вічну, в Сварзі воскреснуть, бо загинуть сьогодні. І немає іншого вороття, аби лишитися при житті. Ліпше мертвими бути, бо живі працюють на чужих, а те — ніколи!” (дошка 8/3). Знав це Святе Письмо і Великий князь Святослав, коли перед боєм мовив слово до дружини своєї: “Не осоромимо землі Руської, а ляжемо кістьми тут, бо ж мертві сорому не мають!” (Літопис Руський, літа 6479/971). Про загибель князя Святослава писали різне. За усталеними в історичній літературі традиціями, його уявляли князем-завойовником, жадібним до наживи, який не хотів правити державою, лише воював із сусідами. Такою була ідеологічна настанова вже перших християнських літописців, які бачили в Святославові дикого князя-язичника, котрий не хотів христитися. Та крізь завісу ідеологічних вигадок пробивається істина навіть у тексті того ж літописця, коли він описує випробування Святослава грецьким цісарем Іоанном, якому бояри порадили: “Пошли йому дари. Спитуємо його, чи падкий він є до золота чи паволок?” Коли ж Святослав, прийнявши золото, звелів сховати його, навіть не подивившись на дарунки, посли вирішили випробувати Святослава на зброю. “І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися ним і хвалити, і дякувати цесареві. І прийшли послані назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим буде сей муж, бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”...І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: “Рід його візьме” (Літопис Руський, там же). Як бачимо, не багатство було головною силою, яка спонукала Святослава взятися за меч. Як достойний воєначальник, він дбав про родини своїх загиблих воїнів; як мудрий голова держави — турбувався про збереження національної віри свого народу, воюючи з інтернаціональною Візантією в Болгарії. Уклавши мирний договір з греками, він лише прагнув виграти час, щоб зміцнити своє виснажене в боях військо: “Піду я в Русь і приведу більше дружини” (Літопис Руський, там же). Та не судилося... Про підступну змову чи внутрішні сварки вже частково християнізованих бояр, що точилися тоді в Русі, нам відомо небагато. Українським історикам нової ґенерації ще належить докладно дослідити цей замовчуваний ціле тисячоліття таємничий період нашої вітчизняної історії. Не все ще сказане й археологами. Що ми знаємо про могилу Великого князя Святослава? Невже нас задовольняє легенда чи казка про череп нашого князя, з якого печенізький князь Куря нібито пив вино? Та ще й з “уварівською” вставкою, що нібито ця чаша мала напис “Чужого бажаючи, своє втратив”? Така легенда, створена християнськими ідеологами, довгий час задовольняла істориків проімперської школи, як російських, так і совіцьких. Та видно, що і нині вона до вподоби усім власть імущим кланам від церкви до президентського оточення. Вже сьогодні патріарх Філарет роздає ордени “святого” Володимира, який насправді в нашій історії виконав роль нікчемного зрадника Віри Батьків і кинув Україну-Русь до тисячолітнього духовного ярма. Цими нагородами вже заанґажовані тисячі українських вчених, редакторів газет, діячів культури. Чи зможуть вони без християнського упередження взятися за вивчення правдивої історії або хоча б надрукувати в своїх виданнях незалежні від християнської церкви дослідження? Саме тому ми й досі майже нічого не знаємо про ті знахідки, які й донині замовчує ідеологічна цензура. Що відомо в Україні про українського археолога В. Грінченка, який розкопував так званий “Кічкаський скарб”? Про цю знахідку в Україні нема ніяких публікацій, жодного слова про нього не подає навіть найновіший, виданий уже в незалежній Україні, “Словник-довідник з археології” (К., Наукова думка, 1996), не кажучи вже про вимогу до уряду Росії повернути кічкаські знахідки в Україну. Хочеться вірити, що таку вимогу в недалекому майбутньому буде висунуто. Тоді пограбована чекістами могила нашого славного князя Святослава заговорить до нащадків правдивими фактами, які в огні не горять, у воді не тонуть і в каґебістських сейфах не тліють. А почалося все в 1927 році, коли поблизу острова Хортиця, нижче порогів, було сплановано будівництво кількох металургійних заводів. Такі “будови віку”, як відомо, робилися совітами на тих місцях, які мали для народу велике історичне значення. Руйнувалися природні заповідні місцевості, річки, гори, могили, змінювалося до невпізнанності обличчя Матінки-Землі, і все задля того, щоб знищити нашу пам’ять, наш зв’язок з Предками. У тому місці Дніпро омивав велику гору, що височіла на лівому березі і була ніби відокремлена від степу двома глибокими балками. Будівельники ж мали зрівняти всю верхівку гори, площею 4 кв. кілометри, й зробити тут майданчик для будівництва заводів. На верхівці гори було понад 80 різного розміру могил, деякі з них — до 8 метрів заввишки. В центрі, на самому вершечку, був курган, схожий на оборонне укріплення, з прямокутним кам’яним валом, одна (коротша) сторона якого була вигнута дугою. Це укріплення не мало воріт і було насипане нашвидкуруч, бо з часом каміння розсипалося і стало просто кам’яною смугою завширшки близько 1 метра і заввишки 20 см. Дослідження цього кургану було доручено археологу В. Грінченку, який сумлінно дослідив усю площу розміром 3 кв. км, поділивши її на двометрові квадрати. У північній частині кургану, навпроти короткого, вигнутого боку валу в бур’яні стояв камінь, під яким на глибині 10-20 см було викладене кам’яне коло діаметром 10 метрів, а в цьому колі була викопана кругла яма завглибшки близько двох метрів. Ця яма всуціль була забита каменем-дикуном, між яким траплялися залізні стрілки. На дні ями були складені обгорілі людські кістки. Сліди вогню було видно й на камінні. В цьому ж колі поруч із могилою було встромлено три шаблі, держаки яких стриміли на глибині 20 см від поверхні землі. Вони ніби охороняли другу, меншу яму, діаметром близько 70 см, завглибшки 1 метр. Ця яма була наповнена великою кількістю металевих, золотих та срібних речей, часто напівобгорілих. Проф. М. Міллер писав, що скарб було “проткнуто згори додолу наскрізь трьома шаблями. Відтак ця схованка була заворожена. Шаблі мали скарати того, хто на той скарб спокусився б” (Ukrainian Voice, Winnipeg, Man., 43, 1976). Та далі склалася майже детективна історія. Працівники НКВД обкопали той скарб і разом із землею (монолітом) перемістили в дерев’яну скриню з грубих дощок. У такому вигляді під збройною охороною його перевезли до Катеринослава (нині Дніпропетровськ). Тут спеціально створена комісія у приміщенні місцевого музею зареєструвала всі речі скарбу, докладно описавши і сфотографувавши кожну річ. Урядовці Української республіки, які в той час перебували у Харкові, в повному складі спеціально приїхали до Катеринослава оглянути скарб. Ці відвідини, вірогідно, й вирішили долю скарбу. Мабуть, як і всі інші цінні археологічні знахідки, все було відправлене в Москву або Петербург (Ленінград). Де поділися ті описи, фотознімки? Чому ніде не було жодної публікації? Відомо тільки, що через десять років (1937) археолог В. Грінченко був заарештований і пропав безвісти. Разом з ним загинули всі його матеріали: креслення, знімки, плани, наукові дослідження. Ось лише короткий опис скарбу за даними професора М. Міллера, опублікованими в зарубіжній пресі: “В скарбі виявлено було 50 залізних стремен, 20 залізних удел, багато пряжок та кілець від кінських уборів, кілька пар стремен та кілька удел були орнаментовані золотою та срібною насічкою. У скарбі було близько 1500 золотих речей, майже виключно у вигляді різноманітних золотих бляшок та грудок від стопленого металу. Всі бляшки були орнаментовані різними візерунками, опуклими півкульками і зроблені штанцами. За формою були округлі, опуклі, квадратові, простокутні з одним виокругленим боком. Всі ті бляшки являли собою прикраси до кінського та людського убору з ременів. Були поміж бляхами і золоті кільця та обійми до піхов від шабель. Була також щира золота смуга, прикрашена витискуваним орнаментом — обкладини горішньої частини сагайдаку. Були також і інші золоті платівки різної форми та розміру — очевидно, обкладинки луків, сідел та іншого військового приладдя. Майже всі речі мали сліди перебування у вогні, а багато було частково чи цілком стоплених, іноді просто у вигляді золотих бульб чи крапель. Зі срібних речей найкраще зберігся вилитий та оброблений карбиком орел, завбішки з голуба. Ноги йому обкручував змій, що, підвівши голову, гриз орлу серце. Це відома з класичної давнини алеґорія — боротьба сили з хитрістю. На лівому крилі орла — кругле візантійське клеймо, а на грудях великими літерами вирізано “Петроу”. Цей орел являє собою навершок стяга когорти або леґіону якогось візантійського воєводи Петра, можливо команданта імператорської гвардії. Друга, також пластична фігура, такого ж призначення виображала собою лева, від якого збереглася лише голова, решта була стоплена. Чимало було й інших срібних, частково стоплених або поламаних речей, з яких більшість — церковне начиння, кадила, чаші, діскоси і т.п. Всі речі кічкаського скарбу візантійського виробу 9-10 століть, крім шабель та стріл” (Український голос, 27.10. 1976). Ці короткі повідомлення подають нам напрочуд яскраву картину похорону останнього язичницького князя України-Руси, яка логічно підтверджується усіма існуючими історичними відомостями про його загибель на острові Хортиця. Опис речей скарбу свідчить, що похований в кургані є великим воєначальником, який повертався з Візантії з великою здобиччю і загинув у цих місцях (тобто на Хортиці або поблизу неї). Можливо, вірні воїни поховали його таємно, за давнім звичаєм наших Предків, на високій горі, спаливши його тіло в урочистому княжому уборі, з усією військовою зброєю. У погребальне вогнище, за звичаєм, дружинники кидали йому в останню дорогу золоті та срібні дарунки, залізні стріли, хто що міг. Після спалення залишки кісток з попелом було закопано разом із залишками погребальних дарунків, потім могилу заворожено трьома шаблями, а землю зарівняно так, щоб не лишилося на ній ніякого сліду від могили, лише одинокий камінь нагадував би утаємниченим, де покоїться їхній дорогий князь. Колись із вершини тієї гори було видно на десятки кілометрів на північ і на південь: Крарійську переправу через Дніпро, далекі острови, балки, ліси, всі пороги Дніпра аж до порога Вільного, Хортицю і Великий Луг, де була козацька вольниця. Нині тут, на Запорожжі, димлять труби величезних заводів, вся Хортиця обплутана високовольтними дротами, майже не чути на вулицях української мови, зросійщена вся Запорізька область... Однак і тут нині пробуджується українська національна свідомість і Рідна Віра. Та це й закономірно. Скільки ж століть тут нуртував вільний козацький дух! Великий і сильний дух князя Святослава витає над цією святою Землею, незважаючи на всі підступні спроби наших явних чи прихованих ворогів знищити нашу пам’ять про істинну Віру і Святість. Боротьба сили із хитрістю триває. Та Україна дочекається свого історика, що правдиво б дослідив, у якого Бога вірили козаки, не побоявся б сказати, що не до Ісуса ж молилися козаки-характерники. Саме для таких істориків колись і буде запроваджений Орден Святослава Хороброго як найвища нагорода вірним синам України-Руси! Бо маленька краплина Правди, випита спраглою душею, є сильнішою, ніж величезна хвиля брехні, кинута на кам’яний берег!
Відповіді
2004.01.08 | Вільнодум
Анатолій, а хто автор? Дякую. (-)
2004.01.09 | Анатолій
Соррі, автор Галина Лозко!(-)
2004.01.09 | Вільнодум
Я був впевнений, що це вона, але для ясності :) (-)
2004.01.09 | Анатолій
Але ж як класно написано, панове українці!(-)
2004.01.09 | Анатолій
Он юдо-християни як у рот води набрали!(-)
2004.01.09 | tmp
так это "Зореслава"!? мда.. тяжелый случай (-)
2004.01.10 | sych
Написано дійсно добре! (-)
2004.01.10 | tmp
Иду на вы :)
“В исторической реальности нет места идеалам. Здесь присутствуют только факты. Нет никаких истин, есть только факты”Освальд Шпенглер
Утробный рев волхвини есть лишь очередная попытка хоть чем-то очернить – христиан. Ведь именно от момента принятия христианства племена, населявшие просторы современной нам Украины, Беларуси, Литвы и европейской части России, навсегда отрекшись от перунов и прочих велесов, смогли сказать себе: “Мы Русь. Святая Русь. Мы единый Народ. Мы Народ во Христе”.
Хула Галины и того, кто есть в ней направлена против христианства вообще, но прежде всего против Православия. При этом наша Галя совершенно “прозрачна” в своей звериной логике – говорит прямо и четко: “не имея своего, лгу чуждое”...
“После падения коммунизма главным врагом Америки является Русское Православие”
Збигнев
--------------------------
СВЯТОСЛАВ ХОРОБРИЙ
(или сказ о СВЯТОСЛАВЕ “БОЛГАРИНЕ”)
> "Віра християнська - юродство єсть" - так передав літописець слова Великого князя Святослава Хороброго, які відображають його ставлення до чужовір'я.
Сказала Толкиен Галина ПерунОвна, не приведя ни единого достойного уважения или хотя бы внимания источника своей “инофрамции”. Не поленился я сходить и туда, что называется “к источнику” – на сайт самой то ли ридновиры то ли РУНвиры (суть одно и тоже). Но нет и там ссылок. А на сегодня и самого “труда” нет, вот все что осталось:
---
Not Found
The requested URL /svarohs/sv-one/xopob8-10.html was not found on this server.
Additionally, a 404 Not Found error was encountered while trying to use an ErrorDocument to handle the request.
Apache/1.3.19 Server at www.svaroh.alfacom.net Port 80
---
Стыдятся? Не думаю.. Скорее ошибки исправляют.. явные.
Ок, в тех местах, где будет отсутствовать указания о таких источниках, мы будем считать, что летописец есть сама ТГП (Толкиен Галина ПерунОвна) в ее прошлой инкарнации.
Однако мы не беремся утверждать, что слова Святослава приведенные ТэГэПой не есть факт. Оный был язычником, не понимающий ни сути юродствования Христа ради, ни смысла самого христианства, ни духа народа своего. Все к чему сподобился князь так это лишь ответить престарелой матери своей: “Могу ли один принять новый Закон, чтобы дружина моя посмеялась надо мною?" Т.е. князь подобно иным деспотам не осозновал, не идентифицировал себя ни со свои народом (а имя Бога уже громко славилось в Киеве), ни с матерью, ни с Русью. Дружина – вот жена, дочь и мать Святослава. Болгария – вот его родина, Переяславец - его истинная столица и неверная наложница, которая предала его.
Да, Святослав, по словам Карамзина, был преисполнен рыцарской чести, но честь свою он проявлял, как и положено рядовому войну - лишь в бою.
Государь из него был слабый. В 968 году печенеги чудом не взяли Киев, но их фактически “развел” воевода Претич с Ольгой – взяли говоря языком Анатолия “на понт”.
Это были те самые печенеги, которые неоднократно биты Святославом. Казалось бы: что за дерзость? Однако, они прекрасно знали нрав нашего “рыцаря” – его днем с огнем не сыскать в Отечестве. Особенно тогда, когда он ему был нужен более всего.
Тот, как правило, прохлаждался в Болгарии – ел, пил, гулял, воевал. Воевал для Руси он весьма своеобразно – дерзил империи, оставив за спиной Молдавию, Моравию, печенегов и пр. Оставив в Киеве престарелую мать и малолетних детей, наводил ужас на южных славян и хитроумных греков, упиваясь грабежами, грабежами, грабежами..
И даже после того, как он был вынужден (с неохотой) вернуться в Киев (“рыцарь” таки) и отвести угрозу печенежскую, он очень скоро свалил обратно в свою столицу, где его собственно не очень-то и ждали – кончил он плохо.
Но прежде чем собственно кончить (плохо) он одарил Русь правителями тин-эджерами, а фактически отдал Родину на откуп их “добрым” наставникам. Именно от глупости Святослава Русь была одарена институтом удельного правления и единодержавие было на долго уничтожено – уже через семь лет брат восстал на брата.
А вообще, манера излагать продукт то затухающих, то вновь неведомым образом возрождающихся в многокамерном языческом сознании процессов мышления, т.е. мысли, не то чтоб возмущает, но.. жалость вызывает лишь. Ведь как иначе православный может относиться к бесноватой волховщице? Как можно понять тело, хоть и сотворенное по образу и подобию, но уже ничего общего с Духом не имеющее? Так.. лишь как к тварной оболочке, глубоко пораженной мерзостью и чревовещающей эту же свою мерзость миру..
Вольные интерпретации, своеобразное “сопле-” и “слезоизвержение” первосвященницы ничего общего ни с реальностью, ни с историей не имеющие, стоны лишь раненного зверя мы будем опусткать, вот так:
- skip -
> Ще сто років тому, відзначаючи 900-літній ювілей хрищення Руси, провідні фахівці з історії християнства записали в <<Трудах Києвской духовной академии>>, що літописна версія хрищення Русі <<наповнена легендарними вигадками>>. Та, на жаль, наш народ і досі ще не може позбутися цих вигадок, продовжуючи смакувати ними, демонструючи не просто свій консерватизм, але швидше відсутність етнічного імунітету.
Вот таким вот “элегантным” образом, вырвав из лишь неполного конспекта трудов целой Академии одну фразу (на большее просто ни духу, ни элементарной порядочности не хватило, а скорее и не читала вовсе), наша Галина Перуновна, “нью-Нестор” в юбке, “этнограф в стиле NewAge” и “к.н з хвилосовии” подводит нас к глубочайшему выводу - мол сказки все, неправда и легенда. Но кто же знает правду, спросите вы? Кто засвидетельствует нам о делах минувших дней, кто ж откроет очи и наставит на путь истинный? - Галина Зореславовна!
Ну что ж, предпримем и мы, вслед за нашей Перуншей путешествие в области “индивидуального бессознательного”..
> Причиною вживлення чужої релігії є, насамперед, відрив людей від свого етнічного коріння, коли зв'язок між поколіннями кровноспорідненої спільноти послаблений іноетнічними вкрапленнями. Правдивим показником рівня чистоти етносу завжди виступає його ставлення до своєї етнічної культури і релігії. Бо як же інакше пояснити той факт, що люди з вищою освітою, відомі письменники, державні мужі, діячі науки і культури не хочуть, чи не можуть усвідомити, що вони, як і їхні Предки були одурені тисячоліття тому хитрим і витонченим способом, на який здатні лише нації-поневолювачі, що накинули нам не тільки чужого бога, але й чужу мораль, і рабську ментальність.
Здесь наша “юная” летописЕца пытается проанализировать причины сложившегося тяжкого положения современного ей “интеллектуального пролетариата”. И не только. Прослеживается совершенно поразительная по своей “ясности”, я бы сказал классичности (если не классовости) логика в цепочке рассуждения: “следствие -> причина”, т.е. с ног на голову, что вполне естественно для бесов.
Это хорошо известный и пожалуй банальный трюк грязной публицистики, “желтой” прессы, нечистых на руку либеральных журналюг: сначала выводы, обильно сдобренные околонаучной терминологией, затем как бы “доказательства”. Все это предваряется правдивым по форме, достоверным по источнику, но ложным в данном контексте посылом (“фактом”) - “о лжи летописей”, т.е. фразой, выкорчеванной из трудов Академии, но фразой вне контекста источника.
Так вот, кстати, и учит своих студентов (украинцев, славян!) Волхвиня Зосимовна. Сорри – Заратустровна. Тьфу ты черт опять – Зореславна ессно. Запутаешься с ними..
Не беда, что выводы эти вопиющая ложь (как известно чем больше ложь, тем легче в нее поверить слабому), не беда что язычник Святослав и подобные ему маленькие “наполеончики” не есть нравственным авторитетом ни для христианина, ни для чад любящих свое Отчество, не это главное.
И даже не последующий бессвязный набор исторических фактов и буйной фантазий бесноватой - немногие ведь способны дочитать до конца.
Главное другое – в душу читающего занесена “искра ПерунОва”, заброшена пока маленькая, но очень ядовитая капелька сомнения или просто первородного любопытства. Подобно ветхозаветной гадюке, как оса-паразит Галина-Язычная испражняется точно в мозг читателю, задев тончайшую и греховную струну нашего тварного естества – похоть запретного.
Ей не впервой оправлять свои физиологические потребности - для нее и того кто в ней это естественно, а вот читатель доверчивый, слабый и толерантный может запросто отравится. То ли калом самой Галины, то ли гнусным семенем того, кто в ней – сатаны велесовича перУна.
Далее Галина, она же “Зореслава”, она же “этнограф”, она же “философ”, она же “профессор”, она “волхвиня” (ряд можно продолжить) развивает свою “мысль”, но уже больше для ума подгаженного, души подтравленной и личности ленивой. Ведь лишь немногие сегодня способны просто взять да заглянуть в труды Карамзина, Грушевского, митрополита Макария, С. Соловьева, др. историков и просто свериться / подвериться – где же факт, а где намек, добрым бабушкам
> Саме вони (надо так понимать “нации-покорители”, - tmp) напримусили слабодухого князя Володимира прийняти хрищення і тим самим зробити Русь колонією Константинопольського патріархату.
Такая вот идейка – связка “хрищення - колония - чья власть, того и вера”, кроме чисто протестанского душка, еще несет в себе и диагноз - “идея навязчивая, бредовая”. Хотя, вероятно, это есть следствием элементарного незнания православных канонов, сути церковного устройства, принципов основания и взаимоотношений епархий в Православии.
Возможно наша бледная дева со взором горящим обращена то ли на Запад (где есть Папа – эдакий “камень положенный в основании” церкви, непререкаемый авторитет типа “Папа сказал – спор окончен”), то ли на совсем уж непрерывно реформируемый “Дикий Запад”, основным принципом которого был “чья власть того и церковь”.
Оно и логично, учитывая ее глубокие познания - вот ее же слова, когда-то изверженные сунозвiсной газетенке “Сегодня”: “Поразмышляв над Библией я поняла, что мой Бог должен быть не библейским” - короче тетя в магазин сходила, многокамерно и епохально умищем пораскинула, но так и не собрав оный обратно в кучу, ибо товар рылом (в смысле лицом) не вышел, ушла с оного изхмурившись да опечалившись - “Шары не будет. Скидок тоже. Пойду в другую лавку”. Таки ушла. И слава Богу.
А может быть Галина и в курсе насчет всех этих очевидных конфессиональных различий, насчет истории церковной, но следуя своей мерзкой цели – оболгать все и всех, сознательно вводит умы в заблуждение.
Сама фраза “_колония_ патриархата” для мира Православия есть глупость, и чепуха чепухастая. Но чем ложь языческая больше, тем..
> Чому це вдалося? Згадаємо, що князь був людиною непевного походження, і не в тому річ, що він нібито був народжений від "рабині", а швидше тому, що ця "рабиня" була неруського (і загалом не слов'янського) походження. На демократичності походження любили наголошувати більшовики-атеїсти, мовляв, він людина з народу, а зрозумів всі "вигоди" християнства для Русі.
Ах.. Какая же нежная забота о чистоте монаршей крови, об “этноса” чеснотах! Ах эта шалунья Галя, ах проказник Адольф! О, эти дивные слова: “Таким образом, можно сказать, что результатом каждого скрещивания рас является: а) снижение уровня более высокой расы; б) физический и умственный регресс, а тем самым и начало хотя и медленного, но систематического вырождения”. ("моя борьба")
Как интересно все-таки повторяется история, как удивительны и витиеваты ее движения, как замечательно кругла наша планета – где-нибудь, когда-нибудь, но мы обязательно встречаемся.. И видит Бог судьбе угодно встретится вновь - св. Владимир действительно есть сын Святославу от ключницы Ольгиевой Малуши, дочери Малька, представителя племен любичей, т.е. (судьба, судьба...) племен НЕМЕЦКИХ.
Неведомая доселе Сила живет в каждом слове Адольфа, но лишь скромность и девичья потупленность очей слышится в словах нашей фрау Зореславы. Пока скромность, пока потупленность..
Следующей великой ложью нашей супер-волхвини есть “слабодухость” Великого князя Владимира (Владимира Красное Солнышко, если угодно). Но именно история, а не фантазии бесноватых, позволяет нам составить достаточно объективный портрет, характеристику равноапостольному святому князю Владимиру. По Карамзину дохристианский период жизни Владимира выглядел примерно так:
= Владимир, вместе со многими Героями древних и новых времен любя жен, любил и войну. Польские Славяне, Ляхи, наскучив бурною вольностию, подобно Славянам Российским, еще ранее их прибегнули к Единовластию. Мечислав, Государь знаменитый в Истории введением Христианства в земле своей, правил тогда народом Польским: Владимир объявил ему войну, с намерением, кажется, возвратить то, что было еще Олегом завоевано в Галиции, но после, может быть, при слабом Ярополке отошло к Государству Польскому. Он взял города Червен (близ Хелма), Перемышль и другие, которые, с сего времени будучи собственностию России, назывались Червенскими. В следующие два года храбрый Князь смирил бунт Вятичей, не хотевших платить дани, и завоевал страну Ятвягов, дикого, но мужественного народа Латышского, обитавшего в лесах между Литвою и Польшею. Далее к Северо-Западу он распространил свои владения до самого Бальтийского моря: ибо Ливония, по свидетельству Стурлезона, Летописца Исландского, принадлежала Владимиру, коего чиновники ездили собирать дань со всех жителей между Курляндиею и Финским заливом.
Увенчанный победою и славою, Владимир хотел принести благодарность идолам и кровию человеческой обагрить олтари. Исполняя совет Бояр и старцев, он велел бросить жребий, кому из отроков и девиц Киевских надлежало погибнуть в удовольствие мнимых богов - и жребий пал на юного Варяга, прекрасного лицом и душою, коего отец был Христианином. Посланные от старцев объявили родителю о сем несчастии: вдохновенный любовию к сыну и ненавистию к такому ужасному суеверию, он начал говорить им о заблуждении язычников, о безумии кланяться тленному дереву вместо живого Бога, истинного Творца неба, земли и человека. Киевляне терпели Христианство; но торжественное хуление Веры их произвело всеобщий мятеж в городе. Народ вооружился, разметал двор Варяжского Христианина и требовал жертвы. Отец, держа сына за руку, с твердостию сказал: "Ежели идолы ваши действительно боги, то пусть они сами извлекут его из моих объятий". Народ, в исступлении ярости, умертвил отца и сына, которые были таким образом первыми и последними мучениками Христианства в языческом Киеве. Церковь наша чтит их Святыми под именем Феодора и Иоанна.
Владимир скоро имел случай новыми победами доказать свое мужество и счастие. =
Вот такой себе рыцарь-язычник. Слабак и пустомеля?
Но Зореслава Адольфовна не унимается, ей мало крови, мало подвигов а-ля “ВиватБългария!”, мало кровавых человеческих жертвоприношений во имя истукана:
> Нині ж стало очевидним, що саме етнічна непевність, відсутність шляхетного виховання в дусі лицарських традицій Русі була причиною його духовної зради.
И вновь темным эхом отзывается пламенный Адольф: “Да и с точки зрения чистоты крови этот процесс также имел глубоко печальные последствия. Дворянство постепенно лишалось и чисто расовых предпосылок своего существования. Значительная часть благородного дворянства теперь скорее заслуживала эпитета: "неблагородное дворянство".
Здесь лишь замечу уважаемой этнографу-новатору, что на Руси никогда рыцарство, его традиции не были в чести. Тем более на Руси Православной. Тем более рыцарство в стиле “ВиватБългария, хоть сдохни Родина”, “да я за Палестину мать родную..” и т.п. И более того – время от времени всем эти рыцарям здесь просто давали по соплям - и св. А. Невский, и Кутузов, и Петр Первый, и Ваня Сусанин, и, как ни странно, Сталин. А в общем, а прежде бил их Народ Православный.
> Навіть сама Константинопольська церква зневажала Володимира і відмовилась канонізувати його. Уже його син Ярослав Мудрий вперто вимагав від Константинопольського патріархату канонізації Володимира як "святого", але відмова була категоричною: ні! Лише новгородська церква за вказівкою Олександра Невського проголосила його регіональним "святим" в 1240 році, відзначаючи роковини його смерті 15 липня.
Да Вы шо? Вот дела то! Зачем же со свинным-то рылом да в калашный ряд? Зачем судить о том, что тебе недоступно по естеству мерзкому твоему? Почему эта женщина считает, что кто-то мог указывать Церкви Христовой ее святых?
> Другий раз його проголосила "святим" Московія вже за вказівкою Івана Грізного аж у ХVI ст.
Еще Ложь. Банальная ложь. Не имел Иван такой власти над Церковью. Не было. Блажь, выдумки. Нет ни единого источника, который Зосимовна может привести. Вернее есть – она со своим темным шефом – велесом.
-skip- как бред..
> Дещо про літописи Літописці-християни по кілька разів на
століття переписували літописи на догоду кожному черговому правителю.
Просто ложь, фантазии, бред. Та ложь, что есть сутью носителя. Но посыл, как видно, Златоноской принят за аксиому. Ну что ж..
> Відомо, що й несторову <<Повість врем'яних літ>> редагували згідно з
пануючою в княжому середовищі ідеологією.
Кому “видомо”? Ведам?
> Нині ми вже знаємо, що було кілька охрещень народу русь до Володимира. В одному з ватіканських рукописів є малюнок, що зображає охрещення Руси. Всі події тут подано в строгому хронологічному порядку, а цей малюнок розміщено між 853 і 888 роками. Тут також є повідомлення, що русам надіслано єпископа у 871 р. Сучасні історики називають 860 рік датою першого хрищення Руси, що відбулося за Аскольда. Були й наступні - охрещення Ігоря, Ольги.
Ну так вот старушка-воительница: “учи матчасть”, как говорится. Читай, запоминай, авось пригодится:
Митрополит Макарий:
= Обыкновенно у нас насчитывают до пяти эпох в великом деле просвещения России Евангелием - до пяти крещений. Первою эпохою признается проповедь святого апостола Андрея в странах наших; второю - проповедь славянских апостолов Кирилла и Мефодия в Болгарии и Моравии и в особенности важнейший труд их- перевод Священного Писания и богослужебных книг на славянский язык; третьего - крещение первых князей киевских Аскольда и Дира; четвертою - крещение великой княгини Ольги; пятою и окончательною - крещение великого князя Владимира. =
= Самые древние свидетельства о проповеди святого апостола Андрея относятся к началу третьего века. Одно принадлежит святому Ипполиту, епископу Портуенскому (ок. 222 г.), который в небольшом сочинении своем о дванадесяти апостолах говорит о святом апостоле Андрее следующее: "Андрей, после того как проповедовал скифам и фракийцам, потерпел крестную смерть в Патрасе Ахейском, будучи распят на древе масличном, где и погребен". Другое читаем у знаменитого Оригена (200-258): "Апостолы и ученики Господа и Спасителя нашего, рассеявшись по вселенной, проповедовали Евангелие, и именно: Фома, как сохранилось до нас предание, получил в удел Парфию, Андрей - Скифию, Иоанну досталась Азия и проч.". Оба эти свидетельства имеют для нашей цели большую важность как свидетельства мужей, отличавшихся образованием и весьма близких ко времени упоминаемого ими события.=
Можно запросто сверится со святоотеческим наследием. Читайте те же! Хотя... понимаю, понимаю: девушку просто воротит от одухотворенной церковной литературы, как черта от кадила. Да и дежурная отговорка про “заговор” всегда в заначке имеется.
Так че ж в Византии переписали в угоду поздней РПЦ ?
Или кому? Диким еще в то время племенам скифов?
Конкретно пожалуйста.
Хватит бессвязного бреда, лжи и фантазий.
Эх прав, прав Augusto – какая наука, такие и кандидаты с кандидатками..
> Боротьба за пріоритети стала причиною знищення одних літописних хронік і створення інших. Отже, саме християнство було причиною знищення всієї писемної історії нашої Батьківщини, яка велась впродовж багатьох століть перед Володимиром.
Ау! Не суди по себе!
Хм, зря сказал.. Не поймут ведь – азияты..
>Тепер їм легко переконувати нас, що писемність на Русь принесло тільки християнство. А де писемні пам'ятки язичницького періоду?!
Стоп, а я здесь при чем?
Памятники письменности Ваши? - Ваши.
Период Ваш? - Ваш.
Вот мне и интересно куда эт Вы все памятники подевали? А?
Курганы стоять? - Стоять.
Клады находили? - Находили. Где там письменность?
Куда письменность дели? А?
Не, ну эт ясное дело – ап. Андрей все спалил.
Как вам фишка! Ув. Ведьма, Вы только зацените! Ведь не в бровь, а в глаз идейка - пока бродил Первозванный по горам киевским, так все и палил, так и палил... Все в топку ушло, все Андрей сжег. Наверное, от того что сам был неписьменный..
> Їх немає, отже й писемності в русів не було... Деякі маститі "вчені" досі заявляють, що писемність русам створили Кирило й Мефодій, навіть пам'ятники "просвітителям" спорудили. Вся історія Русі початкового періоду виглядає як низка змінюючих одна одну ідеологій: язичницької і християнської. Зрада Осколда (Аскольда) і прийняття ним християнства в кінці червня 860 року (близько літнього сонцестояння) призвела до захоплення влади у Києві в 882 році Ладозьким воєводою Олегом, який залишався язичником. Дослідників історії цього періоду і досі дивує питання, що стало причиною такого успіху ладозького правителя Славії. Адже, Русь була значно сильнішою від Славії, а в 882 році вона, на думку багатьох вчених, досягла апогею могутності.
Выше Адольфовна мягко, так сказать съехала с темы “про памятники письменности”. Мягко так, тихонько. Незаметно перекинулась наша Ув. Баба Яга на Аскольда, мол христианин бестолковый, Русь сдал. А ведь вновь лжет лукавая. Руси до них не было! Вот тебе сказ старушка от Макария, тобою неоднократно цитированному:
= Аскольд и Дир после принятия ими святой веры жили еще и управляли Киевом около пятнадцати лет. В такой период под их покровительством она могла довольно утвердиться и распространиться не только в Киеве, но и в окрестностях Киева трудами епископа и пастыря, которых приняли киевские руссы от патриарха, и при содействии, может быть, других проповедников, приходивших из Греции или Болгарии. Но по смерти Аскольда и Дира, которые скончались (в 882 г.), может быть, как мученики за святую веру, в Киеве воцарился язычник Олег. =
А вот от Нестора сказ (через Карамзина):
= Через два года [в 864 г.], по кончине Синеуса и Трувора, старший брат, присоединив области их к своему Княжеству, основал Монархию Российскую. Уже пределы ее достигали на Восток до нынешней Ярославской и Нижегородской Губернии, а на Юг до Западной Двины; уже Меря, Мурома и Полочане зависели от Рюрика: ибо он, приняв единовластие, отдал в управление знаменитым единоземцам своим, кроме Белаозера, Полоцк, Ростов и Муром, им или братьями его завоеванные, как надобно думать. Таким образом, вместе с верховною Княжескою властию утвердилась в России, кажется, и система Феодальная, Поместная, или Удельная, бывшая основанием новых гражданских обществ в Скандинавии и во всей Европе, где господствовали народы Германские. Монархи обыкновенно целыми областями награждали Вельмож и любимцев, которые оставались их подданными, но властвовали как Государи в своих Уделах: система, сообразная с обстоятельствами и духом времени, когда еще не было ни удобного сношения между владениями одной державы, ни уставов общих и твердых, ни порядка в гражданских степенях, и люди, упорные в своей независимости, слушались единственно того, кто держал меч над их головою.
Признательность Государей к верности Вельмож участвовала также в сем обыкновении, и завоеватель делился областями с товарищами храбрыми, которые помогали ему приобретать оные.
К сему времени Летописец относит следующее важное происшествие. Двое из единоземцев Рюриковых, именем Аскольд и Дир, может быть, недовольные сим Князем, отправились с товарищами из Новагорода в Константинополь искать счастия; увидели на высоком берегу Днепра маленький городок и спросили: "Чей он?" Им ответствовали, что строители его, три брата, давно скончались и что миролюбивые жители платят дань Козарам. Сей городок был Киев: Аскольд и Дир завладели им; присоединили к себе многих Варягов из Новагорода, начали под именем Россиян властвовать как Государи в Киеве и помышлять о важнейшем предприятии, достойном Норманской смелости. Прежде шли они в Константинополь, вероятно, для того, чтобы служить Императору: тогда ободренные своим успехом и многочисленностию войска, дерзнули объявить себя врагами Греции. Судоходный Днепр благоприятствовал их намерению: вооружив 200 судов, сии витязи Севера, издревле опытные в кораблеплавании, открыли себе путь в Черное море и в самый Воспор Фракийский, опустошили огнем и мечем берега его и скоро осадили Константинополь с моря.
Столица Восточной Империи в первый раз увидела сих грозных неприятелей; в первый раз с ужасом произнесла имя Россиян, (там “Рос” по гречески). Молва народная возвестила их Скифами, жителями баснословной горы Тавра, уже победителями многих народов окрестных. =
Как видно княжение Аскольда было вполне себе по тем временам законным и благим.
> Відповідь однозначна - Олег спирався на антихристиянські сили в народі, на сповідників язичництва, яких не задовольняло правління Аскольда-християнина. Про це писав В. Татіщев: "У вбивстві Аскольда найвірогіднішою причиною було його охрищення; може кияни, не бажаючи приймати хрищення, закликали Олега, а Олегу додалась заздрість володарювання>> (Татищев В. Н. История Российская. - М., Л., 1963.- Т.2, с.208).
А вот что пишет по поводу Олега, изолганный старушкой, как впрочем и татищевым летописец Нестор:
= Рюрик, по словам летописи, вручил Олегу правление за малолетством сына. Сей опекун Игорев скоро прославился великою своею отважностию, победами, благоразумием, любовию подданных.
Весть о счастливом успехе Рюрика и братьев его, желание участвовать в их завоеваниях и надежда обогатиться, без сомнения, привлекли многих Варягов в Россию. Князья рады были соотечественникам, которые усиливали их верную, смелую дружину. Олег, пылая славолюбием Героев, не удовольствовался сим войском, но присоединил к нему великое число Новогородцев, Кривичей, Веси, Чуди, Мери и в 882 году пошел к странам Днепровским. Смоленск, город вольных Кривичей, сдался ему, кажется, без сопротивления, чему могли способствовать единоплеменники их, служившие Олегу. Первая удача была залогом новых: храбрый Князь, поручив Смоленск своему Боярину, вступил в область Северян и взял Любеч, древний город на Днепре. Но желания завоевателя стремились далее: слух о независимой Державе, основанной Аскольдом и Диром, благословенный климат и другие естественные выгоды Малороссии, еще украшенные, может быть, рассказами, влекли Олега к Киеву.
Вероятность, что Аскольд и Дир, имея сильную дружину, не захотят ему добровольно поддаться, и неприятная мысль сражаться с единоземцами, равно искусными в деле воинском, принудили его употребить хитрость. Оставив назади войско, он с юным Игорем и с немногими людьми приплыл к высоким берегам Днепра, где стоял древний Киев; скрыл вооруженных ратников в ладиях и велел объявить Государям Киевским, что Варяжские купцы, отправленные Князем Новогородским в Грецию, хотят видеть их как друзей и соотечественников. Аскольд и Дир, не подозревая обмана, спешили на берег: воины Олеговы в одно мгновение окружили их. Правитель сказал: Вы не Князья и не знаменитого роду, но я Князь, - и показав Игоря, примолвил: - Вот сын Рюриков! Сим словом осужденные на казнь Аскольд и Дир под мечами убийц пали мертвые к ногам Олеговым... Простота, свойственная нравам IX века, дозволяет верить, что мнимые купцы могли призвать к себе таким образом Владетелей Киевских; но самое общее варварство сих времен не извиняет убийства жестокого и коварного. - Тела несчастных Князей были погребены на горе, где в Несторово время находился Ольмин двор; кости Дировы покоились за храмом Св. Ирины; над могилою Аскольда стояла церковь Св. Николая, и жители Киевские доныне указывают сие место на крутом берегу Днепра, ниже монастыря Николаевского, где врастает в землю малая, ветхая церковь.
Олег, обагренный кровию невинных Князей, знаменитых храбростию, вошел как победитель в город их, и жители, устрашенные самым его злодеянием и сильным войском, признали в нем своего законного государя. =
Вот таков он.. Олег Весчий.. Таков он лукавый язычник..
> Напівлегендарна постать Олега Віщого мало досліджена через обмеженість джерел:
Ну.. дурное дело нехитрое, поправимое тэк сказать. И поправила дело, как вы думаете кто? Все верно – наша Ув. Ведьма Адольфолвна..
> визволення Олегом сіверян і радимичів від хозар в науці прийнято вважати народними легендами; хоча його походи на древлян, уличів і ти-верців (883 - 885) свідчать про намагання підкорити їх своїй владі, а "антихристиянський терор" розглядається як закономірна гіпотеза про політичне забарвлення його княжіння.
Хм.. мысль глубокая... что-то в этом есть: “княжение” - “политика”, “парламент” - “политика”.. А! Так она ж про политику! Про вопросы власти!
Стоп.
А что ж здесь нового?..
Ух Клара, ух Новикова..
> Постать Ігоря Рюриковича також окреслена досить мляво. Договір Ігоря з греками 944 року свідчить про відносну рівноправність обох релігій, а отже, і зовнішню віротерпимість. Згадки в літописах про Іллінську церкву в Києві свідчать про наявність християн і їхні богослужіння. Правління Ольги також складається з напівфантастичних подій, серед яких достовірними є: придушення нею древлянського повстання 945 - 946 років, її адміністративно-господарські реформи, охрищення княгині та її подорож до Константинополя. Літописна версія її охрищення викликає багато сумнівів, однак, існує припущення, що вона була охрищена з самого її народження. Оскільки походження княгині точно не встановлене, існують різні версії щодо її етнічности
Да разные версии. Но Златовласа Перуновна предлагает безусловно единственно правильный, то бишь по язычески логичный “вариант”. Прям как в геометрии – сколько аксиом - столько и геометрий, сколько богов – столько и язычников. Легион и маленькая тележка. Смотрим:
> – від скандинавського, до болгарського, однак всі вони не мають певного історичного обґрунтування. Найлогічнішою і досить арґументованою є версія М.Брайчевського про те, що Ольга була охрищена разом з Ігорем в 944 році, і що смерть Ігоря в 945 р. була спричинена саме його зрадою язичницької віри.
Хм.. а как же с крестом, с подарком от патриарха-то как быть? А?
Вещьдок ведь – никуда не денешся. А как быть с Обрядником Константина?
К Макарию за правдой:
= Третье, гораздо более важное, разногласие касается времени, когда крестилась наша великая княгиня: в каком году, при каком императоре и патриархе. У древних наших писателей было об этом весьма много мнений: одни относили крещение ее ко времени императора Иоанна Цимисхия и патриарха Фотия, другие - ко времени того же императора и патриарха Скомодрена, третьи - ко времени императора Константина Багрянородного и патриарха Феофилакта, четвертые - ко времени того же императора и патриарха Полиевкта, указывая, впрочем, почти единодушно на 955 г. Не менее мнений об этом и у писателей новейших, которые, хотя согласно допускают, что крещение Ольги случилось в царствование императора Константина Багрянородного, не соглашаются, однако ж, касательно имени патриарха, совершившего над нею святое таинство, называя его одни Феофилактом, другие Полиевктом, и касательно года события, указывая то на 946, то на 955, то на 956, то на 957. В настоящее время этот запутанный вопрос можно считать окончательно решенным. Основанием для решения послужили некоторые частности в Обряднике Константина Багрянородного, подробно описавшего сделанный им прием нашей княгине, на которые прежде не могли или не хотели обратить надлежащего внимания. Здесь говорится, что Ольга во время пребывания своего в Царьграде была принимаема императором двукратно - 9 сентября, в среду, и 18 октября, в воскресенье. Но во все царствование Константина Багрянородного (945-959) 9 число сентября в среду и 18 октября в воскресенье могли случиться, по пасхальному кругу, только в 946 и 957 годах. Принять первый из этих годов за эпоху крещения нашей великой княгини нельзя, ибо в том же Обряднике повествуется, что император Константин принимал ее не один, а вместе с соправителем своим Романом и что за столом, на котором после обеда предложены были Ольге плоды, сидели с нею дети обоих императоров. Но Роман II сделался соправителем отцу своему Константину, по свидетельству византийцев, не прежде 948 г. и в 946 г. никак еще не мог иметь детей, потому что он сам был еще семилетним дитятею (родился в 939 г.). Следовательно, пребывание и крещение нашей великой княгини Ольги в Константинополе надобно полагать в 957 г. И значит, совершителем над нею святого таинства был не патриарх Феофилакт, скончавшийся в 956 г. 27 февраля, а знаменитый ученостью и добродетелями преемник его Полиевкт. =
Съела?
Ну а далее ложь уж водопадом льется на читателя..
> Для охрищення подружжю зовсім не обов'язково було їхати в Константинополь, адже була в Києві Іллінська церква. Літописець же вважав за потрібне прикрасити Ольжину легенду, і тому поєднав відомості про її пізнішу поїздку до імператора з її охрищенням. В книзі імператора Костянтина Багрянородного <<Про обряди Візантійського двору>> описані прийоми Ольги і її супроводу в
імператорському палаці з такими подробицями (хто де сидів чи стояв, хто як кланявся, чим пригощали, що подарували і т. д.), що було б дивним, якби Костянтин <<забув>> описати обряд її охрищення.
см. выше, Солнышко..
Все сходится – св. Ольга приняла крещение в Константинополе, причем сама..
> Зауважимо також, що народна пам'ять не залишила нам жодного доброго знаку про княжіння Ольги, яку в народі не поважали за її жорстокість. Народ довго пам'ятав, як Ольга знищувала храми Рідної Віри, і, звичайно ж, служителів слов'янських Богів - волхвів. Лише в християнських "Житіях" такі дії княгині описуються як позитивні. Наприклад, оповідання про те, що Ольга, охристившись, "требища бісівські зруйнувала і почала жити во Ісусі Христі, і возлюбила бога" (за Є. Голубинським. История русской церкви. - М., 1901.- Ч. 1, стор. 241).
О! Ты гля, книжки правильные уже читаем! Дык, а чтож выводы такие уродские?
> Відомо також, що вона збудувала дерев'яну церкву святої Софії, яка згодом чи то згоріла, чи була зруйнована Святославом.
Сгорела, сгорела.. Заспокойтесь мамо.. Святослав очень редко бывал дома, ему не до церквей с язычниками было. Мужик воевал по жизни!
> Трохи арифметики Що ж до датування всього періоду княжіння Святослава, то зіпсованість літописних повідомлень може тільки свідчити про намагання певних політичних сил Х ст. приховати справжній перебіг подій. Така плутанина, звичайно ж, не була випадковою.
Конечно конечно. Смотрим “арифметику” в исполнении ансамбля “киевские колядки”:
> Викликає сумнів, насамперед, прийнята в історичній науці дата народження Святослава - 942 рік. Це при тому, що загальновизнаною датою шлюбу Ольги з Ігорем Рюриковичем вважають 903 рік. Відомо також, що Ользі тоді було 10 років, Ігорю - 29. В принципі, такі князівські шлюби в той час були можливими. Але це ніяк не узгоджується з тим, що Святослав нібито народився через 39 років подружнього життя батьків, навіть, якщо зважити на те, що Ольга повинна була подорослішати перш, ніж народити дитину (припустимо, на 7- 15 років), але ж не в 49 років народити першого сина (бо й про її дочок також нічого не відомо)?
Ну вот.. Я так и знал, что этим все кончится..
Вот так вот взяла чисто по бабьи и, извините, “обоср#%а” честную женщину.. княгиню. Эээх нравы, нравы..
Ау! А что, у язычников детородные функции от абортов атрофируются за ненадобностью сразу по достижении 11 лет?
> Тоді, мабуть, Святослав був її єдиним сином і єдиною дитиною взагалі. Згадаймо, як літописець повідомляє, що Святослав під час древлянського повстання 946 року був малолітньою дитиною,
Угу, точно.. Он еще пытался чет там копьем в кого-то угадать.. Вот парень был - черт, а не ребенок..
> а Ольга після загибелі Ігоря стала регентшею при неповнолітньому княжичу Святославові. Однак, існує припущення,
Ваше припущення... Не более...
> що Ольга, не бажаючи віддавати владу синові-язичнику, довго зловживала владою і не допускала його до Київського столу. Тому в християнському літописанні пізнішого часу помітні намагання виправдати Ольгу і показати її регентшею при нібито малолітньому синові.
Вообщето, невзирая на возраст, Святославу, как мы выше уже показали, Киевский стол был до лампочки. Мама его, незабвенная св. княгиня Ольга очень рано поняла, что за чадо у ней народилося – и по возможности направляла неуемную энергию сыновью в правильное русло – на войну с печенегами и прочими “несогласными” и вообще врагами Руси – у него это замечательно получалось. Но как только оперился - свалил в Българию, только там его и видели, рыцаря образа печального.
> Звідси й намагання літописця зменшити вік Святослава.
Но тут пришла лягушка, прожорливое брюшко и расколола старика.
> У зв'язку з цим,
да, да.. что же там в связи с этим? полюбопытствуем:
> доцільно нагадати, що в 970 році Святослав уже мав повнолітніх дітей, яких відправив княжити в інші землі Русі (Ярополка, Олега і Володимира).
Точно, так и было - самому-то недосуг. Неспособные мы государственному правлению.. нам бы подраться где-то б в Палестине. Рыцари мы..
Но только детки его совершеннолетними-то ну никак не были.
Откуда дровишки? А?
Фраза “как видомо” не прокатит.
В том-то и преступление Хороброго Святослва Българського – он отдал Русь родимую на пограбление дядькам, да наставникам, а пацанов так: Ярополк – Киев, Олег – в Древляне, Владимира с Добрыней на пару - в Новегород (кстати, по спецприглашению тамошних жителей).
Святослав отрекся от Руси блуда ради, развалил единодержавие, заложил основы братоубийственных войн. Сам сгинул как пес и Русь уволочь в пекло хотел, но не случилось слава Богу..
Русь Христу приглянулась.
>Якщо прийняти до цього розрахунку 942 рік його народження, то це означало б, що він мав цих синів, коли йому самому було 10 років. Отже, нелогічність дати його народження в 942 році очевидна.
Хаха! Вот она Ложь велесова! Вот где иголка!
И зачем же так долго подбираться было!? А?
Да не ему, как отцу первого своего ребенка десять лет было. Не ему, не Святославу!
А сыновьям его - именно они тинэджерами отцом-расп#;%:ем были править отправлены.
Дети. Малолетние князья.
А через семь лет братоубийцы. Спасибо папе-”рыцарю”.
Короче, учите матчасть бабушка и нефиг здесь в мозг людям гадить.
Ниже приведенные бесовскую срань читать смысла уже нет – Ваша ложь и некомпетентность, тенденциозность доказаны.
И не нужно выдумывать всякие псевдо-летописи, которые то ли Вам, то МВФ, то ли ЦРУ кажутся правдивыми. Бред все, причем доказанный полностью.
Мною.
И для этого мне не понадобилось лезть с экспедицией в курганы скифские или Антарктиду – просто нужно открыть пару-тройку книг по истории Отечества – тех же, которые Вами, но уже в качестве костылей, привязаны здесь.
Думаю, все ясно теперь даже и Анатолию с Вильнодумом: так вот откройте глаза дорогия – Ваша Златоглазка лишь ловкая... короче кандитат наук.
> Нащадки Володимира, будучи вже переконаними християнами, віддали першість християнізації своєму прапрадіду, приховавши від нас справжні події далекого минулого, затуманивши роль князя Святослава, який всім своїм єством прагнув зберегти Прадавню Віру Руси, об'єднуючи слов'янські племена в могутню Слов'янську імперію.
Ага, вот только с Българии он не вылазил, все по бабам да по засекам. Летописец говорит, что вернулся родимый только лишь когда печенеги к самому Киеву подошли. Интересно, а что ж они (печенеги) в это время на остальной части Руси делали? Наверное благотворительную помощь раздавали, МакДональдсы открывали.. - Они резали и убивали, русских. Не особо разбираясь, кто там христианин, а кто язычник. А в это время Святослав Българский по балканам блудил..
-skip- как бред...
> Про характер Святослава Хороброго та його звички також є кілька скупих повідомлень: <<Святослав суворим життям укріпив себе для трудів ратних, не мав ні станів, ні обозу, харчувався кониною, м'ясом диких звірів, і сам смажив його на вугіллях; зневажав холод і негоду північного клімату; не знав шатра і спав під небесним склепінням: войлок служив йому замість м'якого ложа, сідло замість подушки.. Яким був Воєначальник, такі й воїни.>>
Да ему нафиг ничего не надо было. Зачем командос Родина? Зачем семья, зачем Русь, мать, дети, боги?
Подвиг ему давай! ратный..
> (Карамзін. История государства российского, т.1, ст.171). Візантійський хроніст залишив нам опис його зовнішності. Князь був середнього зросту, широкоплечий, з могутньою шиєю, воїн. Мав блакитні очі, довгі вуса, гладко виголене підборіддя і голову, на якій був лише довгий козацький чуб - ознака високого княжого походження.
И даже здесь грязно лжет Ув. волхвистка. Буквально у Карамзина так: “По их сказанию, он был среднего роста и довольно строен, но мрачен и дик видом; имел грудь широкую, шею толстую (а не "могутню"/ - tmp), голубые глаза, брови густые, нос плоский, длинные усы, бороду редкую (а не гладко выбритый подборода/ - tmp) и на голове один клок волос, в знак его благородства; в ухе висела золотая серьга, украшенная двумя жемчужинами и рубином. Император сошел с коня: Святослав сидел на скамье в ладии. Они говорили - и расстались друзьями.”
Почему врет эта женщина насчет “широких плеч” и “гладко выбритого лица”? Что она ищет в нем?
> Вдягнутий був у білий полотняний одяг. В одному вусі мав золоту сережку з двома перлинами й рубіном, що свідчило про належність його до язичницької релігії Предків. Сережки носили за традицією й деякі запорозькі козаки, ватажки народних повстань, які воювали саме за національні ідеали.
Вот собственно и весь национальный идеал нашей героини – сержка в ухе. Ладно Святослав-язычник тыкал себе в органы чувст предметы инородные.. Но зачем сюда приплетать казачество и т.б. ТГШ!? Они что, тоже из-за этих сережек враз язычниками стали? - Бред.
> Навіть Тарас Шевченко на одному автопортреті зобразив себе з сережкою у вусі, що символізувало його належність до козацької верстви українського народу.
Это символизирует лишь то, ребята (я обращаюсь в Вильнодуму и Анатолию), что Ваша патронесса всего лишь безграмотная “кандидат наук”, запудрившая мозги и Вам и многим, многим другим - в принципе довольно приличным людям.
Вы только представьте себе, что она Вам в велесовой книжке с таким подходом к делу напереводила!!! ЕмоЕ... ну нельзя ж быть такими лохами, ну откройте ж вы глаза свои наконец-то..
ВСЕ! Я больше не хочу работать с этим бредом! Я уже указал, где лжет эта женщина. Давно пора идти спать.
Берите книжки.
Думайте сами.
2004.01.10 | ПоручікЪ Красной Армії
Ого! tmp роззомбувався! :) Знімаю капелюха. Чи хвуражку...(-)
2004.01.10 | Вільнодум
tmp Ваші старання смішні і нерозумні
можете захльобуватись в стараннях очорнити Дух істинної патріотки України і НАШУ УКРАЇНСЬКУ ВІРУ - нічого не вийде! Тому що для НАС - ВИ ЧУЖИЙ !!! БУЛИ, Є І БУДЕТЕ !Ваш росейський язік у нас викликає зневагу, як і Ви самі!
Я б Вас послав туди, де Вам місце, та ревнивий Ваш заступник-модератор витре. Тому промовчу ізкоса на вас глядячи з рукою на прикладі - час прийде, і ВИ ЗАТКНЕТЕСЬ І ЗАХЛИБНЕТЕСЬ ...
На Україні Вам не Жить!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
2004.01.10 | Вільнодум
tmp я не Вам персонально вище написане сказав
а Вам подібним!Я, і такі як я, не є із тих, хто скриває свої наміри.
Я Вам і всім подібним Вам кажу, як казав Святослав -
МИ ЙДЕМО НА ВИ !
Тримайтесь!
НА УКРАЇНІ ВАМ НЕ ЖИТЬ !!!
ЧАС ПРИЙШОВ ОЧИСТИТИ НАШУ ЗЕМЛЮ ВІД ПАДАЛІ !
Якщо Ви думаєте, що я є одиночка-божевільний, то глибоко помиляєтесь!
Я більше не хочу чути від Вас на цьому УКРАЇНСЬКОМУ форумі російську мову! Як початок Вашого знищення. А Вас чекає тільки знищення! Готуйтесь! Вільна людина відрізняється від скотини тим, що має зброю!
.
2004.01.10 | Георгій
Від модератора
http://maidan.org.ua/n/faq/1048850025(...) Розмови між учасниками форуму, що містять виключно особисті випади (тобто - не містять нічого більше), вважаються офтопіком та можуть бути видалені модератором без попередження.
У разі систематичного (більше трьох разів) порушення правил форуму з боку конкретного учасника його доступ до форуму може бути блоковано адмін-групою.
Вільнодум пише:
> а Вам подібним!
> Я, і такі як я, не є із тих, хто скриває свої наміри.
> Я Вам і всім подібним Вам кажу, як казав Святослав -
>
> МИ ЙДЕМО НА ВИ !
>
> Тримайтесь!
>
> НА УКРАЇНІ ВАМ НЕ ЖИТЬ !!!
>
> ЧАС ПРИЙШОВ ОЧИСТИТИ НАШУ ЗЕМЛЮ ВІД ПАДАЛІ !
>
> Якщо Ви думаєте, що я є одиночка-божевільний, то глибоко помиляєтесь!
>
> Я більше не хочу чути від Вас на цьому УКРАЇНСЬКОМУ форумі російську мову! Як початок Вашого знищення. А Вас чекає тільки знищення! Готуйтесь! Вільна людина відрізняється від скотини тим, що має зброю!
> .
2004.01.12 | Анатолій
Re: До модератора...
Пане мордератор.Відповідно до Вами наведених правил, Вас вже давно треба не тільки витерти, а й стерти. Ви хіба вже забули, як Ви тут мене та інших українців обізвали бидлом?
А щодо мови, то читайте уважно, пане мордератор. Вільнодум пише - не хочу, а це його, а не Ваша, справа.
Анатолій
2004.01.10 | Георгій
І ще
http://maidan.org.ua/n/faq/1048850025(...) 3. Мовне питання
-------
Будь-які спроби нав"язувати мову спілкування вважаються провокацією. Просимо не реагувати та не втягуватися у безплідні суперечки.
Користувачі форуму самі обирають мову спілкування. На форумі постійно використовується українська, російська та англійська мова, на сайті щоденно публікуються новини білоруською мовою, з"являлися статті польською мовою, повідомлення молдавською та на суржику.
Всі дискусій щодо розвитку української мови та її місці у суспільному житті та всесвіті ведуться на мовному форумі.
http://maidan.org.ua/news/list.php3?bn=maidan_mova
Вільнодум пише:
> Я більше не хочу чути від Вас на цьому УКРАЇНСЬКОМУ форумі російську мову! Як початок Вашого знищення. А Вас чекає тільки знищення! Готуйтесь! Вільна людина відрізняється від скотини тим, що має зброю!
> .
2004.01.12 | тестер
Re: “Мы Русь. Святая Русь. Мы единый Народ. Мы Народ во Христе”.
Ми Русь-Україна. Ми не святі. Ми не Третій Рим. Ми поки-що "население". Ми поки-що не українці, але вже не "единый советский народ". Багато з нас не "во Христе".Те, що Галина Лозко в чомусь помиляється не дивно. Не помиляється той, хто нічого не робить. Вона така ж щира у своїх помилках, як і християни у своїх. Але беручи в лапки її наукові звання і степені вважаю неправильним і навіть такими, що принижують її людську гідність. ЇЇ заслуги у галузі етнографії і культурознавства оцінені ще радянською ВАК. Це просто випади РПЦ, яку вчора по ростелебаченню незаангажовані особи назвали "новим політбюро".
Що відноситься до діянь Святослава Хороброго рекомендую знайти і почитати книгу "Дипломатія Святослава". Я точно не памятаю автора і рік видання, десь кінець 80-х-початок 90-х. Вона в мене була, але "за-читали". Постараюсь знайти і сповістити точні дані.
Хоча цей пост краще помістити в рубрику "Історія".
2004.01.12 | Анатолій
До пана ТМП
Пане ТМП, мені Вас дуже шкода, і шкода перш за все через Ваше совкове виховання та через Відсутність знань. Адже тільки знання та інформованність дасть Вам ту зброю, якою можна боротися з ворогами. Ви ж, на жаль, такої зброї не маєте. Єдине, що Ви маєте, це Ваша запальність, Ваш темперамент. Учіться, і Ви знайдете істину.Анатолій
2004.01.12 | tmp
дякую (-)
2004.01.12 | tmp
ну и что мне делать теперь?
Я знаю, что повел себя слишком резко и скорее, по хамски к Галине Лозко. Более того приношу ей (Галине Лозко) свои искренние извинения за оскорбительные выпады в ее сторону. Я знаю о ее научной карьере и достижениях - там действительно нет ничего такого, что можно было бы назвать "куплено" или "вранье". Она уважаемый, трудолюбивый ученый и вероятно хороший наставник.Но я решительно отвергаю какое-либо примерение по вопросам принципиальным для христиан. Я даже в мыслях не держу извинится или просто почувствовать хоть каплю вины или стыда перед волхвиней, Зореславой и т.д. Здесь нет и быть не может ни грана колебаний.
Все мы не святые. А у христиан даже святые не безгрешны - не боги ведь (во всяком случае у православных, кажется в католичестве Папа является безгрешным).
Ошибается Галина или все же поддерживает свою позицию относительно этого фрагмента нашей истории - не столь важно, вопрос действительно к науке, но только к не зангажированной и не идеологизированной.
Мы ничего не имеем против нее и уважаем заслуженную ученую (а чтоб мы без ученых делали?). Но относительно Зореславы или волхвини мы будем всегда против. Мы будем всегда резко против расизма, нежных чувств к нацизму и лжи (ошибок) в адрес христиан.
А если и угодно к кому-то предъявить претензии, то пожалуйста давайте это сделаем не только к ПЦ и остальным христианам, но и к язычнику Анатолию, который кроме того, что разместил здесь (а не в историческом форуме) спорную статью, но еще и подначивал правоверных.
все.
2004.01.12 | Анатолій
Re: ну и что мне делать теперь? Я вже сказав - учитися!!
Пане ТМП!Я також не з усім згодний з пані Лозко, але я поважаючи її як жінку та як науковця (кандидат філософських наук), я не можу так категорично висловлюватися в її сторону.
Що прикро-
1. За те, що вірите у маразм щодо людських жертв нашими пращурами.
2. За те, що нічого не знаєте про дохристиянську писемність - згадайте твір Кифішина щодо Кам"яної могили та розшифрування написів.
3. За те, що не знаєте що є Правомлав"я, історію просування християнства та про христові походи.
4. Запрошую до свого сайту www.oratania.com.ua
Anatoliy
2004.01.12 | tmp
а я й кажу: "дякую, щиро" :) це мені все дійсно цікаво.. (-)
2004.01.12 | tmp
до речі...
я вже неодноразово спробував "достукатися" до Вашого сайту, але там нічого крім заголовку не можна побачити через мій linsk.links це такий текстовий броувзер під Linux.. Виндовсу та IE в мене немає - дорого та криво..
Буду вдячний, якщо його (сайт) дещо дідрехтують на предмет відображення некомерційними текстовими броувзерами типа links чи lynx.
такі справи..
2004.01.12 | Анатолій
Якщо Ви киянин, то готовий допомогти своїм інтернетом.
Дайте свої координати!Анатолій
2004.01.12 | tmp
дякую, але я з Дніпропетровської області,
щось середне між містечком та селом..справа не в вартості трафіку з Мережі - проблем тут не маю..
мені здається, що дизайн на тому сайті (ява-скрипти та т.і.) занадто "наворочена" для звийнісінького текстового броувзера, тобто щось з технологією..
2004.01.12 | Георгій
Re: ну и что мне делать теперь?
tmp пише:> Я знаю, что повел себя слишком резко и скорее, по хамски к Галине Лозко. Более того приношу ей (Галине Лозко) свои искренние извинения за оскорбительные выпады в ее сторону. Я знаю о ее научной карьере и достижениях - там действительно нет ничего такого, что можно было бы назвать "куплено" или "вранье". Она уважаемый, трудолюбивый ученый и вероятно хороший наставник.
(ГП) Ви знаєте, тут річ не в ній, а в нас. Думаю, що абсолютно НЕЗАЛЕЖНО від того, наскільки вона серйозний і працелюбний вчений, не варто, і не морально, накидатися на неї з образливими ярликами. Коли ми це робимо, це в нас Сталін говорить (і в ієрархах РПЦ, до речі, теж, і навіть в Отцях ранньої церкви, коли вони "полемізували" з питань віри так, як Ви з Лозко).
> Но я решительно отвергаю какое-либо примерение по вопросам принципиальным для христиан. Я даже в мыслях не держу извинится или просто почувствовать хоть каплю вины или стыда перед волхвиней, Зореславой и т.д. Здесь нет и быть не может ни грана колебаний.
(ГП) Ну й не "колебайтесь," але образлива риторика залишається образливою риторикою і ніякої користі нікому не приносить - Вам і Вашій вірі теж. Так, покричали, розрядилися, нам добре, а толку... ?
> Все мы не святые. А у христиан даже святые не безгрешны - не боги ведь (во всяком случае у православных, кажется в католичестве Папа является безгрешным).
(ГП) Ні, папа не вважається безгрішним. Він вважається таким, хто може проголошувати істину в питаннях віри. Але він теж не є якийсь супермен, він, за католицькою доктриною, теж людина, на яку розповсюджується первородний гріх (тобто в нього недосконала людська природа і він схильний до гріха).
> Ошибается Галина или все же поддерживает свою позицию относительно этого фрагмента нашей истории - не столь важно, вопрос действительно к науке, но только к не зангажированной и не идеологизированной.
>
> Мы ничего не имеем против нее и уважаем заслуженную ученую (а чтоб мы без ученых делали?). Но относительно Зореславы или волхвини мы будем всегда против. Мы будем всегда резко против расизма, нежных чувств к нацизму и лжи (ошибок) в адрес христиан.
>
> А если и угодно к кому-то предъявить претензии, то пожалуйста давайте это сделаем не только к ПЦ и остальным христианам, но и к язычнику Анатолию, который кроме того, что разместил здесь (а не в историческом форуме) спорную статью, но еще и подначивал правоверных.
>
> все.
(ГП) Добре, згідний. Пропоную ввзажати цей постинг "закритою темою." Якщо п. Анатолій хоче, хай він помістить його на "історію" і там веде полеміку з ким завгодно.
2004.01.12 | Ипатий Галаган
Господин ТМП , Ваши усилия тчетны. Огнепоклонцы местные...
используют иную логику и методика исторической науки ими отвергается напрочь.Ипатий
2004.01.15 | Cош
Re:ТМП , Ваши усилия тчетны.
-так, ми українці чужих духом чуємо, але добре , що людина день потратила на "дослідження" - свята волхвиня Галина Лозко промовляючи до українців, душею пише-її слова рідні нам навіть лише від споглядання - і не порівняти з тим відром помиїв вашого словоблуддя.Мудрість в словах коротка.А тмр багатослівям , як і біблія, хоче приховати суть - привчити українців до забуття героїчних синів нації, та звеличення чужерідних зайдів-зрадників.
- українські волхви не з папірців юдо-християнами спалених історію нашу знають , вона в генах наших живе з нами - іпатії всякі це знають- то і вся їхня юдо-християнська "екуменічно-просвітницька" робота була побудована на звірствах, та вбивствах " во имя христа"
2004.01.15 | tmp
короче..
Смилуйся над ним Господи, ибо не ведает что творит!Cош пише:
> -так, ми українці чужих духом чуємо, але добре , що людина день потратила на "дослідження" - свята волхвиня Галина Лозко промовляючи до українців, душею пише-її слова рідні нам навіть лише від споглядання - і не порівняти з тим відром помиїв вашого словоблуддя.
> Мудрість в словах коротка.А тмр багатослівям , як і біблія, хоче приховати суть - привчити українців до забуття героїчних синів нації, та звеличення чужерідних зайдів-зрадників.
> - українські волхви не з папірців юдо-християнами спалених історію нашу знають , вона в генах наших живе з нами - іпатії всякі це знають- то і вся їхня юдо-християнська "екуменічно-просвітницька" робота була побудована на звірствах, та вбивствах " во имя христа"
2004.01.15 | VENED
Re: может это греко-христианмство?
Пан Анатолий,Это все же не иудо-христианство, а греко-христианство. Сколько греческих слов в православии? Сотни... омофор, панагия, литургия, лития, митрополит и др. Православные иконы пишутся по византийскому канону, Пение тоже византийское, да и вся служба греческая, а не иудейская. Слово христианство уже подразумевает в себе иудейское происхождение и сочетание юдо- могло бы добавить дифиниций скорее к средневековым ересям жидовствующих (были ведь такие), или к сектам типа субботников. И потом, если есть иудо-христианство, но наверное должно быть и еще какое-то христианство? Думаю, в той ситуации, которую Вы описали, это греко-христианство, хотя таким термином еще никто не пользовался (know-how)
2004.01.15 | Георгій
Я от думаю...
Може мені, як модератору, взяти на себе кропітку працю видаляти цей ідіотський префікс "юдо-" чи "юдео-" і залишати тільки "християнство?" Ну не можна ж отак, придумати термін, який ніхто не використовує, і долдонити, і долдонити... Ну не розуміють люди, що є юдео-християнська релігійна традиція, але нема релігії під назвою "юдео-християнство" - є юдаїзм, і є християнство... Що Ви і інші думаєте? Я б вже не полінувався. Правда, Пономаренко тоді навмисне надішле на форум 400 повідомлень з титулом "юдео-християнство," щоб мені дошкулити. Він же так любить Україну...2004.01.15 | Вільнодум
Re: Я от думаю...
Георгій пише:> Пономаренко тоді навмисне надішле на форум 400 повідомлень з титулом "юдео-християнство," щоб мені дошкулити. Він же так любить Україну...
(v) Заради України я не полінуюсь прислати і 1001 повідомлення, яке скаже Хy-із-Хy! З Вашої іронії видно, що Вам це не зрозуміти. А жалко.