12/08/2004 | Микола_Панько

І

Все тече, все змінюється. Забиті, худючі студенти ДПУ, поступово ставали священнослужителями УПЦ. Так і Вадим залишивши стіни Монастиря вирішив рукополагатись, щоб нести людям Слово Боже. Їдучи до дому в потязі він відчував себе переможцем - рабська праця по розбудові монастиря, короста, нерегулярне і тому малокорисне навчаня, ієзуїтсько фарисейська атмосфера, штучно створена архімандритом Дорофеем - інспектором ДПУ та його поплічниками не зламали віру Вадима, а навпаки загартували. Коли він залишав ДПУ тримаючи диплом, то палко вірив, що головна частина спокус вже пройшла. Але справжні проблеми на жаль тільки починалися після отримання диплому. Поверенння додому і свобода, про яку він мріяв, не принесли бажаної радості. Затишна, благіна аура старовинного західно-українського містечка зникла, поступившись місцем порожнечі. Зла, чорна аура порожнечі обкрадала людей матеріально і морально. Вона проникла навіть у парафіяльний храм Вадима: секретар єпархії і благочинний отець Петро - відомий тіньовий підприємець по прізвищу антибіотик вижив з їх церкви отця Марка - енергійного палкого богослова і проповідника, наділеного особливим даром навертати людей до Бога і його Церкви. Отець Марк не бажаючи перетворювати храм на поле бою смиренно взяв відпускну грамоту і поїхав служить в Білорусь під надійне крило свого дядька благочинного. На його місце прийшов отець Максим - зять антибіотика. Він мав інтелект відставного прапорщика, не мав духовної освіти. Натомість мав велику життєву хитрість "дах" могутнього дядька та ту , особливу внутрішню нешляхетність, яка відрізняє фальшивого православного християнина від справжнього. Після пережитих спокус та розчарувань прихожан стало вдвічі менше, а замість звичної радості спілкування з Богом в громаді воцарилася атмосфера загального невловолення, порожнечі. Коли Вадимко радісно стискаючи диплом ДПУ з'явився на своему кліросі своєї церкви отець Максим одразу зненавидів більш освідченого і віруючого за себе семінариста і став усіляко чіплятись намагаючись принизити та морально зачавити ймовірного конкурента.

Отець Максим домігся свого. Вадим скоротив вдвідування храму до мінімуму. "немає грошей в мене синку тебе далі вчити" - з сумом сказала мати, коли Вадим показав направлення єпископа поступати в Київську Духовну Семінарію на 4-й курс. Сам знаєш, іноді на хліб немає… Ти знайди якусь дівчину з бідної сім 'ї, одружися, рукоположися і вже в сані будесь вчитись заочно.Згода, - відповів Вадим починаючи пошуки. Але після кількох невдалис приб, він припинив їх. Зовнішність Вадима подобалась дівчатам, але простеньки штанці та сорочка виказували в ньому вдовиного сина. Також безпомилковою жіночою інтуіцією дівчата відчували, що Вадим не має хижацької хватки. Яку повинен мати сучасний чоловік, і дипломатично відмовлявся від побачень. Мати ерідко плакала в розпачі, лаючи злу вдовину долю, та не здатного до самостійного життя сина. Вадим замкнувся в собі, і що не сидіти днями вдома, ходив по місту в пошуках приробітків, та підсвідомо шукаючи допомоги. Добре колись сказав святий Тихон Задонський: "Немає благочестивій душі в світі цьому, та вітчизни, але усюди вигнання та вислання". Нарешті вирішив ризикнути. Поніс до єпархіального управління прохання рукоположитись целібатом. В той день Архієрея не було, і його прийняв секретар єпархії отець Петро. Він іронічно прочитав про хіротонію целібатом 19-річного юнака та з грубою, єхидною цікавістю, виразно вказуючи дарогим "Паркером" на "блискавку" штанів Вадима запитав:В тебе, що хлопче, в штанях нічого не квохче?

Вадим почервонів та відповів розгубленою, винуватою посмішкою приниженої людини. Потім різко пішов геть, сповнений люті до всього навколо і до самого себе. Купивши в ларькуу сигарети "Прима" і сірники пішов в нетрі міського парку. Як і більшість з його курсу Вадим таємно палив. Але палив рідко, і тому швидко сп'янів від великої дози нікотину. Вся його душа була сповнена відчаю і ненависті - до себе, до огрядних солідних хабарників і циніків, які керуючи Церквою ліпше всяких сторонніх ворогів знищуть її духовне життя.

"Треба передзвонити Доротюку" промайнула в сп'янілій свідомості думка. Рік назад він вигідно одружився на доньці якогось благочинного сусідньої єпархії. Нині він кум королю та сват міністру. Може не забув того, хто писав йому твори в училищі?

Доротюк не підвів і діловито сказав по телефону

Парафії є. Треба тільки домовлятись… - натякаючи сказав отець Петро - зрозумів?Скільки центнерів капусти треба буде завести на дом престарілих? Діловито поцікавився Вадим.Два центнери, - одразу пожвавішав Петро. І центнер експедитору, сам розумієш.Зрозумів, відповів діловито Вадим.До того ж наш "бригадир" з примхами іноді заходить…Пам'ятаєш Ілля Петрович Рибін, наш учитель колись сказав: "Шлях служіння Богу - в дусі і істині - це хода босоніж по розпеченому вугіллі…" Зокрема в наш час і особливо в нашій церкві. Я стерплю. Мужньо та з бажанням подвигу промовив Вадим. Хай щасливу долю шукають слабкодухі, а я шукаю служіння Христу - шляху мужніх та сміливих. Хочу проповідувати. СРСР та його ідеологія зникли, з'явився духовно-психологічний вакуум, і ми повинні його заповнити.

Як знаєш, як знаєш… позіхнув з таємним сумом та невдоволенням отець Петро. Тільки знай. Пересічному архієрею потрібні зараз не богослови, мудреці, а солоденькі, прагматичні любимці бабусь, хороші добувачі грошей! Підвипивший отець Петро Доротюк сміливо розбалакався по телефону. - а ієреїв здатних до самостійного мислення вони бояться і ненавидять. Сильний богослов бачить стріли лукавого, розрізняє добро і зло і може стати кісткою поперек горла свого Владики, для якого головне його приватні радощі та життєвий успіх… Вони прагматики, їм чхати на все.

Добро, дістану гроші - передзвоню… Спаси Господи отче…Янгола Хоронителя тобі, - з щирим співчуттям закінчив розмову з невлаштованим горе-товаришем отець Петро Доротюк.

ІІ

Мати написала сльозного листа в США до молодшої сестри й та вислала 400 доларів, лаючи в листі Вітчизну, яка стала втіленням корупції і беззаконня. Коли Вадим їхав рукополагатись до сусіднього архієрея, на душі було відчуття японського пілота, який в боротьбі з америкою іде добровільно в воїни-камікадзе. Або десантника деверсанта, який з парашутом пірнає в нічне небо над територією окупованою ворогом. Але також відчував, що завжди проведіння готувало його до цього служіння , крім того присвятивши себе читанню церковних книг. Вивичившись в ДПУ, він відверто кажучи став людиною не від світу цього, яка не здатна вижити в сучасному суспільстві. І ще бачачи в суспільстві безлад руйнування психо-морального коду, відчував, що його борг боротися за душі інших…

… Коли Вадим вперше переступив поріг єпархіального управління його неприємно вразили великі бетонні стіні, келейники з стертими сірими обличчями рабів та собак. Один великий дог вискочив з буди та почав гавкати на Вадима. Другий був прив'язаний біля самого входу та з ненавистю гавкав на відвідувачів. Лише психічно хвора, або дуже гріша, та збочена людина буде оточувати себе мурами та собаками - подумав Вадим, згадуючи семінарські плітки про "кольорові нахоли" єпископа.

Вадим пройшов в кабінет розом з келейником. Кабінет був стилізований під старовину. Проте сучасний комп'ютер та мобільний телефон різко контрастували з старовинними книгами та іконами. Єпископ маленький худорлявий працював з комп'ютером.

Слава Богу, - смиренним, трохи тремтячим голосом сказав Вадим, заходячи в кабінет.

Сідайте - сухо відповів єпископ. Лише коли Вадим сів, єпископ облишив комп'ютер та розвернувся до Вадима для розмови. Очі досвідчених психологів схрестилися, вивчаючи один одного. В єпископа було тонке виразне обличчя павшого янгола зі слідами численних хвороб, пороків та життєвих штормів.

Вадимко одразу вирішив косити під бідного простакуватого слухняного хлопця, граючи роль якого він зміг закінити ДПУ. Але єпископа обманути не вдалося.

Про Вас кажуть як про талановитого проповідника. Це так? - запитав єпископ кручи нервово пальцем прохання про хіротонію і диплом.

Подейкують - відповів Вадим простенько посміхаючись.

То може захочете вчити і мене?! - тихо, зловіщо, запитав єпископ, пропалюючи поглядом Вадима та примушуючи його терпіти.

Ні!!! - гаряче заперечив Вадим напівмертвий від жаху.

Мені потрібні слухняні професійні попи-дипломати, вміючи жити з людьми , зі своїм єпископом…кщо ви будете гальмувати, я вас розчавлю! - єпископ владно ткнув пальцем у груди перевалившись через стіл та істерично викрикнувши останнє слово.

Напівживий Вадим передав пакет з коньяком та цукерками, та тремтячою рукою поклав на стіл конверт з грошима.

Ваша хіротонія після-завтра широко посміхнувся архієрей, побачивши конверт на столі. Я вас рукоположу і відправлю на практику в монастир, вів далі архієрей, замислено дивлячись у стелю. Вас там обучать та перевірять на смирення… В Вас є зародок гордості, який необхідно викорінити!

Так Владико, - відповів переляканий, тремтячий Вадим, беручі благословіння. Цілуючи руку Вадим мимоволі відчув запах дорогох парфумів, якими кропився на Різдво та Пасху їх семінарський "гей" Костя Рукоятов. Єпископ знову сів до комп'ютера та гарячково прикіпів до нього.

Ось село, 280 дворів… Невеличке, але заможне… Місцевий настоятель вже має дві зірочки і один хрестик - дві суперечки з людьми та одну зі мною. Останні слова ієрей сказав спеціально для вух Вадима. - Напевно я Вас пошлю туди, а його позаштат…

Вадим відчуваючи жах та головокружіння поспішив на квартиру до бабці-хористки. Стан душі був настільки жахливим, що він нікуди не виходив і весь час молився до Божої Матері, просячи допомоги.

ІІІ

Чудо сталося. Вадим став отцем Вадимом. Блідий, тремтячий та незграбний ставленик викликав сміх у соборних ієреїв та з усіх точок зору виглядав бридким каченям з казки Андерсенва. Він був настільки застраханий, що сам єпископ вирішив його підбадьорити, сказавши з американським практичним оптимізмом:

Не бійтесь батюшка, все буде добре!

І ось нарешті він пройшов таїнство. Назавжди Вадим запам'ятає. Як посеред храму на нього єпископ надягав священницькі одежи, радісно співав "Аксіос" хор, і як його душа мимоволі перемодно співала "Аксіос".

Не гальмуй, бо знищу! - порадив вдруге єпископ відправляючи Вадима на практику в монастир.

Так, Владико! - палко завірив переляканий 19-ти річний отець Вадим, беручи зі страхом благословіння у єпархіального напівбога.

Невечкий монастир на околиці маленького райцентру спочатку сподобався Вадиму. Тут не було виснажливої праці з цеглою та камінням - роботу виконували працівники та підсобні послушники, антисанітарії та "совдепства", до яких Вадим вже звик. Келії монастиря були майже стилізовані під євро, була велика бібіліотека духовної літератури. Їжа та питво були майже на рівні ресторану, санітарія - бездоганною. Але мимоволі вадим відчув атмосферу двоєдушшя, інтелігентного лицемір'я. Отець Вадим легко зійшовся з простими послушниками, але старша братія була мовчазною, зло-обережною з отцем Вадимом. Під час богослужбової практики вони шпигували за ним, докладаючи про самі найдрібніші помилки ігумену Леонтію та благочинному монастиря Криспу - фанатичному старезному грубому монахові, з палаючими вогнем чорним очима. Тоном безжально-сухих вчителів математики вони били його словами мов бунчуками. Коли отець Вадим, ще недосвідчений, служив правильно та повільно отець Крисп владно кричав, що Вадим спить. Коли служив швидко, але з помилками - обзивав його тормозом, масоном, та злим "обновленцем". Отець Вадим та лиякон Герасим - бліді, затуркані та нещасні молились до ікони богородиці, щоб допомогла вижити та стати справжніми ієреями.

Благочинний Крисп був справжнім господарем монастиря. Ігумен леонтій віддав в його руки усі справи обителі заглибившись у своє приватне духовне життя з владним презирством дивився на всіх навколо себе. Отож отець Крисп на всю керував службами в храмі, будівництвом корпусів та жорстоко карав епістім'ями та поклонами нижчу братію, тримаючи її в страху та покорі. Особливо запам'ятався Вадиму випадок, коли після обіду до трапезної підійшов "бомж" та попрохав напитися води, молячись на монахів голодними очима. Якби не отець Крисп, інок Леонід - добросердний чолов'яга, колишній фельшер, розрізав би по звичаю пусту "торпеду" з під мінералки навпіл наклав в одне перше, а до іншої - друге та нагодував би прохача. Але отець Крисп зло гаркнув на злидаря:

Води!? Там у дворі кран, відкрути вентиль та й пий!

Чоловік пішов геть з видом побитої собаки, а отець Крисп владно захихикав. Він був з тих православних які ревниво постили, били поклони, блюли усіляки дріб'язкові настанови та забобони, але яким закон християнської любові, справедливості були чужими та навіть ворожими.

День йшов за днем. Кінчалася третя неділя практики. Напевно, Пресвятая Богородиця почула молитви отця Вадима. І він з бридкого каченяти ставленик Вадим перетворився на молодого, вмілого в службі отця Вадима, який вийшов зі стану духовної розгубленості та став живою копіею отця Марка, свого духовного отця та таким яким його хотів бачити вчитель Ілля Петрович. Прихожанами храму були в основному люди міські, з інтелігенції. Енергійні, сповнені непідробного жару віри та міці Святого Духу проповіді отця Вадима служили доброю духовною їжею людям. Дивлячись на радісні, сповнені вдячності очі парафіян, відчуваючи як люди щиро цілують напрестольний хрест з його руки, нелицемірно дякують за духовні настанови, зрозумів, що потрібен людям. І недарма витерпів стільки спокус на шляху служіння Богу. І полум'яно пообіцяв Богові залишити сій таємний гріх - тютюнопаління…

Але прямо-протилежне відношення до себе став відчувати отець Вадим від своїх "шефів" отців Леонтія та Криспа.

Батюшка, - владно та сухо зауважив отець Леонтій. В Ваших проповідях мало смирення…

Смирення та послех бувають і від диявола… Від істинного послушанія народжується і істинне смирення… від неправильного і людиноулесливого послуху народжується і брехливе смирення… роблячи його сосудом сатани! Так сказав святий Ігнатій Брянчанінов - вміло став на сівй захист отець Вадим. - Якщо людина не знає Слова Божого не зрозуміла і не взяла в серце головних істин Господа: любов, прощення, надію, не стяжала простоту серця і береться за великі високоумнв матерії - вона схожа на дитину, яка не знає таблички множеня, і яку примушують вчити алгебру.

Отець Вадим пильно глянув в очі отця леонтія та додав:

Крім духовно психологічних розладів це нічого не дасть… Отець Леонтій, рахучи себе великим молитовником та богословом з демонстративною зверхністю швидко залишив кімнату. А отець Крисп взагалі почав відноситись до Вадима я к колись отець Максим. Але боячись людей та "даху" отця Вадима - впливового благочинного тестя Петра Доротюка, вирішив не йти на серйозний конфлікт. Одного разу отець Вадим взяв свою сумку та побачив, що в ній рилися. "Шукають компромат" - зрозумів Вадим, та дуже храдів, що не взяв з дому нічого зайвого. Коли отець Леонтій запропонував отцю Вадиму переселитись в скит, той з радістю погодився. В своїй замикаючийся н аключ келії він міг спати роздягнутим - в монастирі ж спати оголеним суворо заборонялося.

"Щоб не спокушати братію" владно заявив отець Леонтій, не пояснюючи яким-таким чином спокушається його "братія".

ІІІ

Скит являв собою велику хату бідя кладовища. В ньому вела монастирське господарство "нижча братія" - колишній радянській слюсар Іван Нартов, Олексій і Кузя - підлітки, яки приїхали сюди на літо. Івана Івановича Нартова безробіття та горілка зробили "бомжем". І тепер він намагався стати монахом, щоб не кочувати по вокзалах, а мати чисту постіль, одяг, дах над головою та їсти тричі на день. В нього була невесела вимучена посмішка та велика працелюбність. Олексій та Кузьма - брати з києва законфліктували десь із міліцією і нині відсиджувалися в монастирі. Вони доглядали монастирську корову та курей. А по вечорам слухали китайський магнітофон, іноді випивали та ходили в ночі до дівчат. Не дивлячись на мале зовнішне благачестя вони були значно людяніші душею ніж "старша братія" і отець Вадим легко з ними зійшовся.

Отець Вадим, може по 100 грам? Якось запропонував Іван Іванович на вечері в літній кухні скита. Вадим завжди розумів простих людей і благословив стіл на якому стояли не тільки пательня смаженої картоплі, але й плящина самогону. Випивши по чарчині вони почали їсти та розмовляти.

Як вам тут живеться? Запитав священник, відверто дивлячись в очі послушника.

Іван Іванович болісно позіхнув відкриваючи свою важку внутрішню біль священнику:

Не знаю що вам і відповісти… Наче злий чаклун наслав прокляття на нашу землю… Люди наче позвіріли. Думав в монастирі знайду спокій душі - та де там! Форма, видиміст, бутафорія… Один одного боїться, шпигує один за одним. Я тут тільки з-за кормів, гуманітарки і даху над головою... - болісно посмівхувшись відповів послушник - це все ж не так жахливо як бомжувати по вокзадлах, спати в підвалах та просити милостиню. Єдина моя розрада тут блиснув очима послушник - книжки. Я читаю їх вечорами і церковні і не тільки… Очі послушника блиснули і він видав свою таємницю. На горищі старі хазяї залишили багато книжок і журналів 60-90 років. Є Шевченко, Ремарк, військові мемуари. Читаючи про нормальних людей я забуваю про людські проблеми і стаю трохи щасливішим. Він радісно посміхнувся. А Ви правильно сказали на проповіді, що перший крок до Бога - це зміна світогляду, вивченя Святого Письма, а потім інше, вже крок другий.

Отець Вадим моргнув змовницькі Івану Івановичу, та таємничо з відвертістю прошепотів: такий безлад передрікали старці перед кінцем світу."В останні часи, - казали вони -монахи будуть будувати горді високи будівлі, блюсти букву закону Божаго, а внутрішнього знання в них вже не буде… " Не треба дивуватись, що нас, жристиян по духу, диявол руками своїх слуг хоче зачавити, відокремити від суспільства, зробити маргіналами. Ми йому небезпечні. Послушник кивнув головою з силою роздумуючи.

І наше завдання, наш подвиг терпіти… Як колись писав один наш сучасник, сильний богослов, буцім-то диякон Андрій Кураєв: "православні будуть спасатися останнім часом терпінням скорбот. Їх завдання лише - зберегти психо-моральний код християнства." Отець Вадим розмовляв благісно, але тоном наказу. І обличчя послушника Івана все більше світлішало. Коли Вадим збирався піти, послушник Іван зв сльозами на очах взяв у отця Вадима благословення.

ІV

Отець Вадим ліг спати прочитавши канони до служби. На серці була радість - він оволодів складним мистецтвом літургійного богослужіння. Дякуючи благадаті божої та моральній підтримці пастви душевні рани загоїлись і він став енергійним бадьорим, впевненим у своїх силах.

Снивяс чудовий сон немов би він стоїть перед Престолом в повному священницькому облаченії та служить літургію, а з паламарки виглядає покійний батько та з радісною посмішкою поздоровляє отця Вадима з прийняттям священницького сану. Але потім з'явилася якась страшна потвора, яка вп'ялась Вадиму у ногу…

Розплющивши очі він побачив біля свого ліжка благочинного Криспа, який п'яно посміхаючись, тримав Вадима за ногу. З хітливого рота несло перегаром, а очі похітливо дивились на нього.

Батюшко-красеню, попести старенького отця Криспа, зроби йому добре. Мені владика дав завдання за тобою нагалядати, смиренно вчити. У мене з владикою все зав'язано якщо хочеш отримати гарну парафію, попести! Інакше отримаєш благословіння навікі на Малі Задрипанці, і вних згниеш! Вдадно та відверто погрожуючи закінчив речення отець Крисп.

Отець Вадим лежав ні живий ні мертвий, рахуючи все це страшним сном. Лише коли Крисп вщипнув його за внутрішній бік стегна, то зрозумів, що це не поганий сон, а жахлива реальність, і заревів, страшно заревів не своїм голосом від люті, зі всього розмаху б'ючи Криспа в щелепу. Удар був такий, що той відлетів в інший бік келії та впав на землю. Схвативши довгий та вузький шкіряний пасок почав душити гея.

Голубе падло, подохни! - отець Вадим зчавив щосили шию отця Криспа, виплескуючи всю злобу на йому подібних, за всі страждання, що переніс. Лише вчасно взявши себе в руки отець Вадим не вбив "благочинного" Криспа. Той впав на коліна дякуючи за дароване життя. Але отець вадим надягнувши туфлі продовжував бити ногами.

Це тобі, сволото за отця Марка, за вчителя, за всіх кого ви гади закатували!

Стомившись Вадим припинив бити та з цікавістю подивився в застрахані очі голубого.

Чого ти став таким!? Відповідай, бо вб'ю!

бо став… - рюмсаючи відповів Крисп. А потім якось само пішло…

То чому ти корчиш святого? Чому ти тільки й робиш, що мучиш оточуючих? Чому ви заважаєте тим, хдо за вас дійсно кращий?!

Отець Крисп промовчав с посмішкою дивлячись на отця Вадима. За що отримав ще двічі ногою в живіт.

Отже - підвів ітог отець Вадим - я їду до єпископа і якщо я почую бодай одне нарікання на себе, я пиїду і вб'ю тебе. Також приїду і вб'ю якщо взнаю, що тиі надалі чіпляєшся до хлопців, та чоловіків. Зрозумів!?

Зрозумів.- зляканопрохрипів отець Крисп - зрозумів, тільки не вбивай!!!

Йди геть!!! - гидливо відповів Вадим, стусаном виганяючи гея за двері.

… Ніч Вадим провів без сну. Знову як колись тремтіли руки та ноги. Зранку пішов в храм, автоматично з пустою душею відслужив Літургію не читаючи таємні молитви. На щастя Крисп у церкву не прийшов, а Леонтій був у відїзді. Відслуживши вадим пішов в місто не зайшовши на сніданок. По дорозі купив 4 пиріжки і жадібно з'їв. На душі була втома, ляк, та чорнота. Нічний інцидент перетворив отця Вадима на колишнього Вадима - тремтячого, незграбного з розладнаною нервовою системою.

Озирнувшись Вадим не побачив церковних бабусь, фанатичних бороданів-ревників Православ'я, і тому сміливо купив в кіоску пачку "Бонду" та дві пляшки міцного пива й пішов да міського парку. По дорозі, в гастрономі купив дезодорант з сильним різким запахом. Нетрі парку він віднайшов інтуітивно, сховавшись в руїнах літнього кінотеатру став пити пиво та палити, задоволено відчуваючи, як тремтіння кінцівок зникає, нервова система заспокоюється, піднімається настрій. Добре колись сказав Ремарк: "Цигарки - мовчазні друзі". Разом з тим відчував пезирство до самого себе. З-за того, що палить. Страх перед тим, що його побачить якийсь віруючий як йому пояснити, що цигарка та пиво - добре заспокійливе для розлагодженої душі після того як до тебе домагався можновладний монах-гомосексуаліст. Випивши пиво та випалившикілька цигарок отець Вадим дбайливо загорнув цигарки в рвані пакети та заховав так щоб вони не стали трофеем якось місцевого бродяги. Він пали завжди по-бурсацьки - лівою рукою, вдизаючи дим так, щоб його запах не в'ївся в одяг. Правою рукою він не курив. Нею благословляв людей і не бажав, щоб зтось з них спокусився відчувши запах тютюну від руки свого пастора. Про всяк випадок збризнувся дезодорантом та пожував лавровий лист - вбивавший запах тютюну. Їм розтер про всяк випадок пальці лівої руки та пішов у місто. Побачивши в парку закоханого хлопця з гарною дівчиною відчув до них мимоволі заздрість. Зустрічні люди бачилися йому добрими та справедливими, а їх житя порівняно з монастирським - радісним та цікавим. Прийшовши на пошту Вадим купив зошита та став писати листа до Москви для самого патріарха Олексія.

"Святійший Влядико, - писав Вадим - частенько можна почути від пастви невловолення тим, що в сучасному церковному житті багато сварок і скандалів, що мало молоді в наших храмах, що кваліфікація і духовність нашого кліру залишає бажати кращого. Лише ставши сам пастирем, я зрозумів, шо проблема ц відсутності правильного налаштування на духовне життя.

Нехтуючи духовно-просвітницькою роботою ми отримуємо багато невігласів у вірі які постійно порушують церковний спокій. Забуваючи про те, що Православ'я - це в першу чергу - богословська школа, а не набір традицій та обрядів. Відверто переступаючи через Христа, ми маємо немалу кількість "чудотворних" монастирів та парафій, зовні гарних, але які нажаль духовно-мертві, та лише калічать людські душі. Ганяючись за визнанням світу цього, ми забуваємо шукати Слави Божої. Добре сказав архієпископ Чернігівській Філарет: "Хто шукає вгодити світу, той не може вгодити Богу". Навчаючись в семінарії, живучи активним церковним життям я побачив здійснення пророцтва: "В останні часи духовні чада апостола Іуди будуть гонити з Церкви духовних чад апостола Петра та Павла." Серце розривається від спогадів розправ над істиними, по духу слугами Господа. Цинічні хабарники, злодії та геї виживають невгодних їм та карають чистих душею. Служачи Господу в сані я молодший пастир, намагаюсь служити чесно Господу, працювати на результат. Але не мов залізним палицями по ногах, лжевіруючі б'ють мою душу інтригами, заздрістю і відчуваю, що рано чи пізно вони мене знищать.

Я вже не борюся за те, щоб бути праведним, а за те, щоб зостатись більш-менш порядною людиною, совість якої не заляпана гріхам проти бога та ближнього. Ми зайняті всім чим завгодно. Будуємо храми та монастирі, робимо хресні ходи за єдину Русь і мир у всьому світі, хрестимо і освячуємо. Це все звісно добре тільки тоді, коли проводиться головне: духовно-просвітницька праця, розрахована на духовний зріст окремо взятої православної людини. Якщо цього немає - все останнє імітація бурної діяльності.

- Наше місто - єпархіальний центр переважаюча більшість церков - наші. І коли місцевий ксьондз робить все можливе для збільшення своєї громади, зміцнення її духовності. Коли протестанські громади надають своїм віруючим і співчуваючим безкоштовне богословську літературу. Проводять бесіди, - скаржилась мені знайома хористка - ми прості православні не маємо жодної недільної школи, де б наших дітей вчили Закону Божому. Такої цинічної байдужості до людей як в нас, напевно мало де є… Відступлення від Бога триває… Внутнішньоцерковне життя насичене лицемірством, хабарництвом не спасає вже души, а калічить. Інтриги, склоки, мов радіація розїдають віру в Бога у пастирів калічать психіку. Резльтат ви знаєте - пияцтво, облуд. Особливо жахлива "модерна" духовна хвороба - гомосексуалізм все частіше з'являється серед сучасних монашествуючих та в де-яких колах білого духовунства. Якщо ми вчасно не зупинимось та не повернемо до загальнохристиянських цінностей нас чекає катастрофа…"

Отець Вадим писав логічно і ясно, для переконливості вставляючи цитати з Біблії та Отців, яких знав бвгвто напам'ять. Листа писав лывою рукою, щоб не змогли вирахуватидописувача по почерку. В зворотній адресі написав просто "Отець Леонід" та перехрестивши лист вкинув у поштову скриньку. "90 відсотків зі ста, що лист полетить в смітник, але є 10 відсотків, що його прочитають і зрозуміють…" поміркував з надією йдучи до монастиря. Почуття власної гідності, душевна рівновага поступово повернулись. По дорозі зустрів своїх прихожан теж ідучих на Вечірню. Колишні радянські інтелігенти залякані злиденністю, безробіттям шукали порятунок в Православ'ї. Отець Вадим був їхнього кола, талановитий богослов-проповідник і люди інтуітивно потягнулись до нього відчуваючи справжнього духовного лідера ловили кожне його слово. В противагу сухим, аскетичним повчанням отців Леонтія та Криспа він розповідав. Що нині Бог від людей вимагає небагато: читати Біблію, любити ближніх, мати серце і розум Христа. Про те, що Бог любить людей - своїх дітей. І люди розуміючи отця Вадима сповнялися духовною радістю.

Також розповідав про наближення кінця світу, про початок кодування людей печаткою "666" і звісно про наболіле, що диявол при допомозі лжевіруючих хоче розстроїти життя Церкви. Підхолячи до храму Вадим побачив Леонтія та Криспа. Вони зловіщо, зі злобою дивилися на Вадима. Отець Вадим відповів їм крижаним поглядом христового воїна і інтелектуала. Зайшовши в олтар він надів підрясник, хрест, єпітрахіль та впав перед Престолом в земному поклоні. На очах священника виступили сльози і він промовив: "Прости Господи, що я не зовсім такий яким повинен бути! В моїх силах лише намагатись служити тобі добре. І то за це доведеться через рік-два заплатити… Дай Господи сил, віри. Надай захисту проти ворогів Твоїх і моїх теж… Хай я прослуже недовго, але з користю для тебе. Да буде воля Твоя. Укріпи Господи!"

Деякий час отець Вадим лежав перед престолом нерухомий, але потім всав відчуваючи на серці приплив благодаті небувалої сили. Втерши сльози надягнув фелонь і почав служити, відчуваючи, що йде по шляху Христа - шляху скорбот, мук, самопожертви. І терпляче буде нести свій хрест - хрест служіння людям доки не вб'ють, або не проженуть.

Микола ПАНЬКО,

Сарни.