Трохи роздумів про Біблію. 59. Якова
07/15/2006 | Георгій
Церковна традиція вважає автором цієї книги Нового Завіту рідного брата (або "напівбрата") Христа, людини на ім"я Яків (Яакуб). На відміну від двох інших Яковів (сина Алфея і сина Зеведея, брата апостола Івана), цей Яків не був серед Дванадцяти Христових апостолів. Швидше всього цей чоловік за земного життя і служіння Христа взагалі не поділяв Христових поглядів, не був слухачем Христового Слова. Але вже після хресної смерті нашого Спасителя Його брат Яків не просто навернувся у Христову віру, а й став визнаним лідером Христової Церкви, зокрема її осередку в Єрусалимі (див. Дії Апостолів 15:13-21).
Послання Якова дуже своєрідне. Воно написане хоча й не такою досконалою, як листи апостола Павла, але чистою і сильною грецькою мовою. До того ж воно містить деякі дуже "грецькі" ідеї, зокрема думку про Логос як творчий чинник (1:18). Деякі дослідники на підставі цього навіть висловлюють сумнів, чи гебрей Яакуб бар Йоссеф га-Ноцрі дійсно писав цього листа, будучи, на відміну від Павла або євангеліста Луки, відокремленим від грецької чи еліністичної культури. З іншого боку, загальний устрій і особливо надзвичайно емоційний тон листа Якова дуже нагадують фахівцям староєврейські рабіністичні проповіді-гомілії. Деякі християнські теологи навіть вважають лист Якова "найбільш єврейським з усіх документів Нового Завіту" (словник Зондервана, стор. 265).
Лейтмотивом листа є твердження, що релігійна віра - це щось значно більше, ніж словесні запевнення. Ти віриш у єдиного Бога? - питає Яків. Добре робиш, але "й чорти вірять, і тремтять" ("ка та даімоніа пістеуоусін кей фріссоусін")! Як ти живеш при цьому, що ти робиш, як ти ставишся до свого ближнього при тому, що кажеш, що нібито "віриш?" Чи ти справедливий, миролюбний, терплячий, добрий до людей, співчутливий до бідних - чи, навпаки, ти лихослов і цілувальник задниць багатіїв та вельмож? Справжня "віра," каже Яків, це не казати на всіх площах, от я, мовляв, вірю, а "зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, і себе берегти чистим від світу."
Особливе місце в листі Якова займає застереження "гамувати свого язика." Наш людський язик, каже автор послання, це страшне, смертоносне знаряддя. Він є "вогонь, що запалює величезного ліса." Навіть коли ми маємо нібито і хороші наміри, але не гамуємо нашого язика, ми - грішні люди, в чиїх серцях завжди є "гірка заздрість та сварка" - ризикуємо наробити такої ж великої шкоди нашому ближньому, як і та шкода, що буває від вбивства чи перелюбу. Добре робить той, пише автор листа, хто не іде на поводу у своїх людських амбіцій (не "дружить зі світом," в якому прийнято бути "язикатим," висловлювати сильні опінії, навіть і коли від цього боляче іншій людині), а покладається на "мудрість, що зверху вона - насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава."
У листі Якова міститься крилатий вираз: "Віра, коли діл не має - мертва в собі" ("ге пістіс еан ме ехе ерга, некра естін катеаутон"). Словесні твердження людини щодо її віри нічого не варті, аж поки віра не підштовхує людину на певні вчинки. Тут, на перший погляд, є протиріччя з Павловою теологією "спасіння не через діла, а благодаттю через віру." Але насправді, якщо придивитися, протиріччя нема. Яків, так само як і Павло, не приписує нашим добрим вчинкам "меріторіального" значення - він не каже, що ми нашими добрими вчинками "заробляємо" собі на спасіння, "купуємо" спасіння за ті чи інші добрі діла. Ні, просто та віра, яка є в нас, віруючих і яка є свідоцтвом або проявом незаслуженої нами Божої благодаті, є чимось значно більшим, ніж словесна експресія цієї віри. Якщо віра не приносить ВИДИМИХ плодів (добрих вчинків), значить її просто нема!
Наприкінці листа Яків підкреслює важливість і діяльну силу людської молитви. Він закликає молитися над "хворими" (або "слабкими," грецьке "астенес" - очевидно маються на увазі і фізично, і духовно хворі, ті, хто згрішив і кається) і "мастити їх оливою в Господнє ім"я" ("алеіпсантес аутон елеіо ен то ономаті тоу кюріоу"). Допомога тим, хто "заблуд від правди," є надзвичайно важливим проявом віри, чимось таким, що "душу грішника спасає від смерті і безліч гріхів покриває."
Послання Якова дуже своєрідне. Воно написане хоча й не такою досконалою, як листи апостола Павла, але чистою і сильною грецькою мовою. До того ж воно містить деякі дуже "грецькі" ідеї, зокрема думку про Логос як творчий чинник (1:18). Деякі дослідники на підставі цього навіть висловлюють сумнів, чи гебрей Яакуб бар Йоссеф га-Ноцрі дійсно писав цього листа, будучи, на відміну від Павла або євангеліста Луки, відокремленим від грецької чи еліністичної культури. З іншого боку, загальний устрій і особливо надзвичайно емоційний тон листа Якова дуже нагадують фахівцям староєврейські рабіністичні проповіді-гомілії. Деякі християнські теологи навіть вважають лист Якова "найбільш єврейським з усіх документів Нового Завіту" (словник Зондервана, стор. 265).
Лейтмотивом листа є твердження, що релігійна віра - це щось значно більше, ніж словесні запевнення. Ти віриш у єдиного Бога? - питає Яків. Добре робиш, але "й чорти вірять, і тремтять" ("ка та даімоніа пістеуоусін кей фріссоусін")! Як ти живеш при цьому, що ти робиш, як ти ставишся до свого ближнього при тому, що кажеш, що нібито "віриш?" Чи ти справедливий, миролюбний, терплячий, добрий до людей, співчутливий до бідних - чи, навпаки, ти лихослов і цілувальник задниць багатіїв та вельмож? Справжня "віра," каже Яків, це не казати на всіх площах, от я, мовляв, вірю, а "зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх, і себе берегти чистим від світу."
Особливе місце в листі Якова займає застереження "гамувати свого язика." Наш людський язик, каже автор послання, це страшне, смертоносне знаряддя. Він є "вогонь, що запалює величезного ліса." Навіть коли ми маємо нібито і хороші наміри, але не гамуємо нашого язика, ми - грішні люди, в чиїх серцях завжди є "гірка заздрість та сварка" - ризикуємо наробити такої ж великої шкоди нашому ближньому, як і та шкода, що буває від вбивства чи перелюбу. Добре робить той, пише автор листа, хто не іде на поводу у своїх людських амбіцій (не "дружить зі світом," в якому прийнято бути "язикатим," висловлювати сильні опінії, навіть і коли від цього боляче іншій людині), а покладається на "мудрість, що зверху вона - насамперед чиста, а потім спокійна, лагідна, покірлива, повна милосердя та добрих плодів, безстороння та нелукава."
У листі Якова міститься крилатий вираз: "Віра, коли діл не має - мертва в собі" ("ге пістіс еан ме ехе ерга, некра естін катеаутон"). Словесні твердження людини щодо її віри нічого не варті, аж поки віра не підштовхує людину на певні вчинки. Тут, на перший погляд, є протиріччя з Павловою теологією "спасіння не через діла, а благодаттю через віру." Але насправді, якщо придивитися, протиріччя нема. Яків, так само як і Павло, не приписує нашим добрим вчинкам "меріторіального" значення - він не каже, що ми нашими добрими вчинками "заробляємо" собі на спасіння, "купуємо" спасіння за ті чи інші добрі діла. Ні, просто та віра, яка є в нас, віруючих і яка є свідоцтвом або проявом незаслуженої нами Божої благодаті, є чимось значно більшим, ніж словесна експресія цієї віри. Якщо віра не приносить ВИДИМИХ плодів (добрих вчинків), значить її просто нема!
Наприкінці листа Яків підкреслює важливість і діяльну силу людської молитви. Він закликає молитися над "хворими" (або "слабкими," грецьке "астенес" - очевидно маються на увазі і фізично, і духовно хворі, ті, хто згрішив і кається) і "мастити їх оливою в Господнє ім"я" ("алеіпсантес аутон елеіо ен то ономаті тоу кюріоу"). Допомога тим, хто "заблуд від правди," є надзвичайно важливим проявом віри, чимось таким, що "душу грішника спасає від смерті і безліч гріхів покриває."