05/28/2008 | Георгій

27 Травня, 2008 15:00

Наречення і хіротонія архімандрита Євстратія на єпископа Васильківського, вікарія Київської єпархії.

Рішенням Священного Синоду Української Правосланої Церкви Київського Патріархату від 13 травня 2008 року насельнику Михайлівського Золотоверхого монастиря і прес-секретарю Київської Патріархії архімандриту Євстратію (Зорі) визначено бути єпископом Васильківським, вікарієм Київської єпрахії, головою Інофрмаціно-видавничого управління Київської Патріархії.

24 травня 2008 р. після всенічного бдіння у Свято-Михайлівському Золтоверхому монастирі відбулося наречення архімандрита Євстратія на єпископа Васильківського. Очолив наречення Свтійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, якому співслужили архієпископи Кіровоградський і Голованівський Серафим, Білоцерківський Олександр, Переяслав-Хмельницький Димитрій, єпископи Черкаський і Чигиринський Іоан, Тернопільський і Бучацький Нестор, Полтавський і Кременчуцький Федір, Чернігівський і Ніжинський Іларіон і єпископ Феодосій (Пайкуш).


Під час наречення архімандрит Євстратій виголосив наступне слово.


Ваша Святосте! Преосвященні владики!

Всечесні отці, дорогі брати і сестри!

Сьогоднішній день є особливим для мене. Він є з тих днів, які, за образним висловом архідиякона Павла Алеппського, «перелічені на все життя». Тому і слово, яке я хочу сказати нині перед вами, для мене є особливим.

Сьогодні я згадую день свого хрещення, коли ввечері таємно моя віруюча бабуся привезла мене в дім до священика, отця Євгенія Барщевського, який звершив наді мною це Святе Таїнство. Сьогодні я згадую свою першу сповідь у храмі Різдва Пресвятої Богородиці – єдиному вцілілому за роки державного атеїзму в моєму рідному місті Черкаси. Сьогодні перед моїми очима постає убогий храм на честь Святої Тройці, до якого я прийшов на перше богослужіння в день Різдва Христового у 1991 році. Храм, переобладнаний з трьох житлових кімнат приватного будинку, - але це був перший храм, відкритий у моєму місті, і його двері стали моїми дверима в Церкву Христову.

Ці спогади сьогодні утверджують мене в тому, що яка б не була зовнішня сила гонителів і хулителів імені Божого, і яка б не була зовнішня убогість Церкви Христової – сила Господня в немочі звершується, а самий убогий храм кращий від палаців нечестивців.

Я пам’ятаю перше благословення, отримане від архієрея – це було благословення Вашої Святості, коли Ви відвідали наш убогий храм. Храм, де священик, стоячи перед престолом, наполовину вже знаходився у Царських Вратах. Я ніколи не забуду Вашої благословляючої руки. Чи міг тоді я, тринадцятирічний хлопець, уявити, що колись буду працювати під Вашим керівництвом, що буду приймати з ваших рук покликання до священнослужіння?

Я пам’ятаю той радісний трепет, який охопив мене, коли я до рук вперше взяв молитовника і прочитав перші молитви. Тепер, отримавши богословську освіту, я розумію, що це був той залог благодаті, який Господь подає кожному, хто вступає на християнську дорогу. Спаситель, як дар, дає можливість відчути радість благодатного Богоспілкування, можливість стати сопричасниками фаворського блаженства апостолів. Щоби потім, у спокусах та випробуваннях душа могла нагадати собі, заради чого вона поборює спокуси й терпеливо переносить випробування.

Я пам’ятаю прочитані мною «Дитячу Біблію» і «Закон Божий» протоієрея Серафима Слобідського. Ці книги я прочитав за кілька днів – і вони перевернули мою душу.

Сьогодні я згадую день, коли вперше вирішив стати монахом – це було на зимових канікулах в дев’ятому класі школи. Я прочитав «Пролог в поученіях», де на прикладі житій святих подавалися настанови до праведного життя й застереження від гріхів. І коли я читав описи чернечих подвигів, то в душі зародилася думка – самому стати ченцем. Не знав я, коли і як це станеться, але з того часу твердо знав, що буду поступати на навчання в Духовну Семінарію і що обов’язково буду ченцем.

Згадую сьогодні і той день, коли працюючи у обласній бібліотеці для юнацтва, я натрапив на підшивку за 1992 рік однієї української газети, де майже у кожному номері були надруковані статті, які очорнювали нашу Церкву. У мене виникло бажання захистити її від цих зухвалих нападів. І через багато років Господь покликав мене до такого служіння – за допомогою слова захищати Істину.

Пам’ятаю я той вечір, коли в храмі святого апостола Іоанна Богослова з благословення Вашої Святості через тоді ще ігумена Димитрія сподобився здійснення мого бажання і мрії – став ченцем. І зовсім не очікувано для себе всього за кілька днів я був покликаний Вашою Святістю до нового, відповідального служіння – до дияконства. А за два роки, після відновлення і освячення цього Золотоверхого храму на честь Архістратига Михаїла, так само не очікувано, я був покликаний і до священства.

У всьому цьому я завжди бачив руку Божу, яка вела і веде мене шляхом спасіння. Нині хочу від всього серця засвідчити перед Церквою, що Господь ніколи не посоромлював мого уповання, не полишав мене у потребах і випробуваннях, завжди подавав мені все необхідне та оберігав від непотрібного й шкідливого. Тому, покладаючись на Господа, вірю, що Він і надалі не залишатиме мене без Своєї милості.

Сьогодні я стою перед Церквою, перед вами – її священною Повнотою, – ієрархами, священиками і мирянами. Обранням Патріарха і Синоду кличе вона мене до нового, найбільш високого і відповідального служіння. І це нове покликання страшить і бентежить мою душу, бо усвідомлюю я свою слабкість та недосконалість.

З молодих років я побачив, наскільки важким і відповідальним є будь-яке служіння в Церкві, а особливо – архієрейське. Як легко буди негідним пастирем або архіпастирем, і які скорботи та випробування потрібно переносити тоді, коли бажаєш достойно виконати свій обов’язок перед Богом і Церквою.

Нині ви кличете мене до архіпастирства, але страшуся я того, щоб не виявилася негідність моя до такого служіння, як виявився негідним Саул, покликаний стати царем в Ізраїлі. В своєму житті я бачив приклади того, як архієрейство не стає запорукою безгрішності та не оберігає від падіння. Тому, приступаючи до архіпастирського служіння, я страшуся того, щоб і мені не стати подібним до сонму лжепастирів і лжевчителів, про яких сказав апостол Павло, що вони вийшли від нас, тобто з Церкви, але ніколи не були нашими.

Не бачу я в собі ніяких чеснот, на які міг би уповати і, заспокоюючи себе, сказати, що вони збережуть мене від падіння. Єдине моє уповання – Господь Ісус Христос і Його Свята Церква, що будується Його благодаттю. Вірю, що ця благодать вилікує мої немочі, поповнить мої скудні духовні сили, зміцнить мою слабку волю.

Ніколи б я не дерзнув приступити до цього служіння, якби не мав твердої надії на Бога, Який кличе мене до нього. Страшусь я, чуючи це покликання, але страшусь я і того, щоб не уподібнитися до пророка Іони, який тікав від лиця Божого на край землі, за що був покараний Господом. Свідок мені сьогодні Господь і моя совість в тому, що я не шукав і не добивався архієрейського служіння, добре усвідомлюючи його відповідальність та небезпеки, які очікують кожного, хто береться за нього. Але якщо ми сповідуємо, що Церква – наша Мати, то як можу дерзнути я відвернутися тоді, коли вона кличе мене попрацювати для неї?

Тому зі смиренням приймаю я це покликання – не як винагороду за мої минулі посильні труди, не як славу і честь, з якими для зовнішніх сполучене архієрейське звання, а як важкий і відповідальний хрест. «Ось я Господи, пошли мене!» - відповідаю я разом з пророком на Боже покликання.

У своєму новому служінні не покладаюся я на здоров’я і довголіття, бо в одну мить можу бути позбавлений цих дарів Божих та покликаний дати відповідь перед Його Престолом. Не покладаюся я на свої сили і розум, бо все це є ніщо перед Богом. Не маю я надії на сильних світу цього, бо в них, за словом Псалмоспівця, немає спасіння. Не очікую я поваги і пошани до себе, бо похвали від людей віднімають нагороду від Бога, а приклад багатьох святителів засвідчує, що святість свою вони стяжали через приниження та безслав’я. Покладаюся я тільки на Бога, бо уповання моє – Отець, пристановище моє – Син, покров мій – Дух Святий.

З багатьма спокусами та небезпеками сполучене архієрейське служіння. І сьогодні я прошу Господа, щоби Він дав мені силу волі й мудрість, як вчить апостол Павло, користуватися тим, що є в світі, ніби не користуючись, пам’ятати, що все це – зовнішнє, і не віддавати йому свого серця.

Нам, за словами апостола Петра, належить стати причасниками Божеського єства, ми покликані бути подібними до Бога, Господь усиновляє нас і кличе бути сопричасниками Його вічного блаженного буття. А у цьому нетварному Божественному Світлі тьмяніють і зникають всі земні принади, бо, у порівнянні з блаженством вічного буттям в Бозі, все земне – тільки тінь і сон. Господи, допоможи мені завжди пам’ятати це!

Заради вічної єдності з Богом приймаю я покликання Боже і обрання Церкви. Прошу у всіх вас молитов за мене, щоб не зганьбив я свого покликання, бо багато може молитва праведного. І прошу у Господа покрити благодаттю мої недоліки, зцілити мої немочі, щоби від Його любові мене не змогли відлучити ні спокуси, ні випробування, ні страждання, ні навіть смерть.

Амінь.


Наступного дня у Михайлівсьому Золотоверхому соборі з нагоди свята оновлення цього храму відбулася Божественна літургія, яку очолив Священноархімандрит Золотоверхої обителі Святійший Патріарх Філарет. Патріарху співслужили єпископи, які ввечері брали участь у нареченні, а також монастирське і столичне духовенство. Перед початком літургії архімандрит Євстратій перед архієреями, духовенством і мирянами виголосив встановлене сповідання віри, а під час самої літургії відулася його хіротонія на єпископа.


Після завершення літурігї вручаючи новопоставленому єпископу архіпастирський жезл Святійший Патріарх Філарет звенувся до нього з наступним словом.


Преосвященний єпископе Євстратію,
улюблений у Христі брате!

В день відновлення Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря, напередодні ювілею – 900-ліття його заснування, звершилася твоя єпископська хіротонія. На єпископське служіння ти обраний Священним Синодом Української Православної Церкви Київського Патріархату, але покликав тебе та освятив Дух Святий. Ти призначаєшся єпископом Васильківським, вікарієм Київської єпархії, але як вікарій ти будеш займатися інформаційно-видавничою діяльністю Київської патріархії. В дійсності це є просвітницька діяльність. Господь дав тобі талант володіти словом і пером. Тому ми сподіваємось, що ти будеш ревно виконувати свої обов’язки.

Господь обрав тебе на служіння Церкві в молоді літа, і ти послухався Його голосу. Ти народився на славній Черкаській землі, де славний син українського народу гетьман Богдан Хмельницький почав свою визвольну боротьбу за волю України. Ти закінчив Київську Духовну Семінарію і Академію; отримав вчену ступінь кандидата богослів’я; прийняв чернечий постриг в цьому монастирі, став викладачем Київської Православної Богословської Академії.

Ти бажав стати єпископом. І як говорить апостол Павло: «Хто бажає єпископства, той доброго діла бажає» (1Тим. 3, 1). Багато хто із бажаючих стати єпископами посилаються на ці апостольські слова, але вони неправильно розуміють їх. Бажаючи архієпископської слави і влади, вони думають, що це є добре діло. А апостол Павло під «добрим ділом» розуміє служіння, страждання і великі труди. Якщо єпископ бажає страждати за діло Боже і за свою паству і не думає про свою славу і владу, то він дійсно бажає доброго діла. Якщо він готовий терпіти убогість і ганьбу заради проповіді Євангелія Христового, то він дійсно доброго діла бажає.

В наш час архієреям Київського Патріархату часто приходиться звершувати єпископське служіння в неблагоприємних умовах. У деяких з них не буває ні величних соборів, ні приміщень для житла і єпархіальних управлінь, ні транспорту. І якщо єпископ в таких умовах ревно звершує єпископське служіння, то він дійсно звершує добре діло.

У тебе будуть благоприємні умови для архієрейського служіння. Але це не значить, що вони завжди будуть такими. Ніхто із нас не знає, що нас чекає у майбутньому. Але щоб не було у майбутньому, ми повинні бути готовими до всього, тоді ми дійсно будемо правдивими єпископами.

Єпископ не повинен бути лінивим, а постійно знаходитись в трудах на благо Церкви. Не випадково ап. Павло назвав апостольське, а значить і єпископське служіння працею на ниві Божій. Він пише коринфським християнам: «Ми співпрацівники Божі, а ви Божа нива» (1Кор. 3, 9). Це означає, що і всі ми, архієреї, повинні постійно трудитися. Але трудитися не у свою славу, а в славу Божу, бо «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як. 4, 6).

Єпископське служіння – це не честь і не нагорода. Єпископство – це, насамперед, подвиг. Це більшість із нас зрозуміли тільки тепер, коли наша православна Церква в Україні знову опинилася перед лицем випробувань. Всім нам треба пам’ятати, що, яким би тяжким не було наше служіння, – це шлях до спасіння, шлях до вічного життя. Ап. Петро говорить: «Коли ви страждаєте за правду, ви блаженні; а страху їхнього не бійтеся і не тривожтеся…Майте добру совість, щоб тим самим, за що лихословлять на вас, як злочинців, були осоромлені ті, які ганьблять ваше добре життя в Христі. Бо коли на те воля Божа, то краще постраждати за добрі діла, ніж за злі; тому що і Христос, щоб привести нас до Бога, один раз постраждав за гріхи наші» (1Петр. 3, 14. 16–18).

Деякі наші браття-архієреї не витримали тяжкості єпископського служіння і відпали від нього. Виконуючи свої архіпастирські обов’язки, ти ніколи не забувай про своє власне спасіння. Заради нього ми приймаємо чернецтво і звершуємо архієрейське служіння як послух.

Хочеш ти, улюблений у Христі брате, спастися і успадкувати життя вічне? Чи хочеш ти, щоб твоє архіпастирське служіння не було пустим і безплідним? Чи хочеш принести людям благо, зміцнювати добро і зменшувати зло? Ніде і нічим ти не можеш досягти цього, як тільки старанням і вірним служінням Церкві.

Господь знає нашу неміч. Тому Він сказав, що без Нього ми не можемо нічого творити. Звертайся до Господа нашого Ісуса Христа і Він допоможе тобі, якщо будеш смиренним і бачитимеш свою неміч. Свої успіхи завжди приписуй Богові, а невдачі – своїм гріхам і немочам. Нехай буде твоє архипастирське служіння корисним святій Церкві, а для тебе спасительним.

А тепер прийми цей архіпастирській жезл – як видимий знак твого єпископського служіння, – і від данної тобі благодаті Святого Духа подай своє перше архіпастирське благословення цьому побожному народу, який разом з нами молитвою брав участь у твоїй єпископській хіротонії.


Біографічна довідка

Єпископ Васильківський Євстратій (в миру – Іван Володимирович Зоря) народився 21 жовтня 1977 року в м. Черкаси. За національністю українець. Батьки – інженерно-технічні працівники.

Після завершення навчання у середній школі у 1994 р. був прийнятий до 1 класу Київської духовної семінарії УПЦ Київського Патріархату, яку закінчив по І розряду в 1997 р. Того ж року розпочав навчання у Київській духовній академії УПЦ Київського Патріархату. Після завершення навчання в КДА у 2001 р. захистив дисертацію та тему «Український Екзархат РПЦ (1944-1966 рр.)» та отримав науковий ступінь кандидата богослів’я. З 2001 р. по цей час – викладач КДАіС (нині – Київської православної богословської академії).

З 1992 по 1996 р. ніс послух іподиякона при єпископі Черкаському і Чигиринському (згодом – митрополиті) Нестору (Кулішу). З 1997 по 1998 р. – іподиякон Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета. У 1997 р. згідно прохання зачислений послушником до Свято-Михайлівського Золотоверхого монастиря м. Києва. З благословення Патріарха 12 квітня 1998 р. ігуменом (нині архієпископом) Димитрієм (Рудюком) у трапезному храмі апостола і євангеліста Іоанна Богослова Михайлівського монастиря пострижений у чернецтво з іменем Євстратій (на честь преподобномученика Євстратія Києво-Печерського, пам’ять якого 10 квітня н. ст.). 16 квітня 1998 р. у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі м. Києва Святійшим Патріархом Філаретом рукоположений на ієродиякона. 4 червня 2000 р. у тому ж храмі Патріархом Філаретом рукоположений на ієромонаха. Призначений штатним священиком Михайлівського Золотоверхого собору.

1 листопада 2002 р. указом Святішого Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета призначений прес-секретарем Київської Патріархії. З жовтня 2005 р. – член редколегії газети «Голос Православ’я». З грудня 2003 р. – учасник Наради представників християнських Церков України, а з березня 2005 р. – член Секретаріату Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій від Київського Патріархату.

28 квітня 2003 р. Святішим Патріархаом Філаретом возведений в сан ігумена, а 4 лютого 2007 р. – в сан архімандрита. Нагороджений церковними орденами святого рівноапостольного князя Володимира ІІІ ступеня (2004 р.), великомученика Юрія Переможця (2006 р.), святих рівноапостольних Кирила і Мефодія (2007 р.). Президентом України В. Ющенком відзначений державною нагородою – орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2007 р.).

13 травня 2008 р. Священним Синодом обраний на єпископа Васильківського, вікарія Київської єпархії, з призначенням головою Інформаційно-видавничого управління Київської патріархії. 25 травня 2008 р., на свято оновлення Михайлівського Золотоверхого монастиря у соборі цієї обителі відбулася хіротонія архімандрита Євстратія на єпископа Васильківського.

http://www.uaorthodox.info/ua/catalog/Publikatsiyi/Istoriya/Pratsyuvati_na_nivi_Bozhiy.html