(Р, Д) Роздуми канадійського українця-свящeника(/)
09/08/2008 | Георгій
Замість братніх обіймів - вимога впасти на коліна
Від 8 до 16 липня ц.р. я був у Києві. Я їхав в Україну проти здорового розсудку (я хворію), але до мене наспіло запрошення приїхати в Київ, отже я вирішив поїхати.
Головне рішення їхати - церковні події, а між ними можливість встановити нормальні відносини з Вселенською Патріархією.
В Києві мав бути патріарх Варфоломей (між нами були добрі стосунки), - тому мені хотілося бути ближче подій, які мали настати. Йшлося бо про зближення Української Православної Церкви Київського Патріархату з Вселенською Патріархією - Церквою-Матір’ю Української Православної Церкви. Тоді між ними вже були здійснені контакти, навіть певні узгодження, на яких саме умовинах це зближення могло настати. Таку атмосферу сподівань й очікувань я застав у Києві і сам був охоплений цією назрілою атмосферою.
Я хворію, і саме тоді в мене настав такий стан, що мені довелося передчасно повертатися в Канаду. В міжчасі я, як і інші, нервово очікував подій, що мали настати. Так 16 липня я повернувся в Канаду в сподіванні подій, що мали настати 18-20 липня. Повернувшись у Канаду, я ввесь час очікував вісток з Києва.
Очікувані вістки з Києва наспіли до мене щойно в понеділок 28 липня вранці, але вони зовсім не ті, яких я сподівався.
Розумію, що від Української Церкви зажадали повної покори і визнання прав Вселенської Патріархії на апробату всього в Українській Церкві. Київ був готовий піти на деякі поступки, але не на такі вимоги. Тому в Українській Православній Церкві залишається той стан і устрій, який розвинувся досі і ввесь єпископат УПЦ Київського Патріархату це підтримав.
Чого вимагалося, те було повним приниженням і знівеченням тих прав, які УПЦ Київського Патріархату набула за останні роки, тому єпископат Київського Патріархату все це не прийняв і вирішив затримати УПЦ КП в тому стані, який вона вже встановила. Повторюю, що в короткому часі умови поєднання різко змінилися, а запропоновані нові виявилися неналежними і не відповідали історії та місцю Української Церкви. Шкода, що автори такої зміни вважали, що вони мають моральне право таке робити.
Тепер дещо про моє особисте становище щодо феномену Київського Патріархату: воно відоме всім і відкрите. Ще в жовтні 1995 року на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, я в своєму привітальному слові сказав слідуюче (подаю повний текст слова):
Благочестивий Соборе!
Я вдячний Господу Богу і Місцеблюстителю Патріяршого Престолу - Блаженнішому Владиці Митрополиту Філарету за уможливлення мені бути свідком цього Вашого Великого Собору, основне завдання якого є обрання наслідника уснувшого в Бозі Святішого Володимира - Патріярха Київського і всієї Русі-України.
Великий це і зворушливий момент в історії всієї Православної України та її віруючого народу, проживаючого на землях Батьківщини та поза її межами. Собор цей Помісний сам собою- урочистий і особливий, хоч радість з нього неповна, - неповна в тому сенсі, що він позбавлений братнього вирозуміння і братньої любові всієї Православної України, а втім також Помісних Церков Православного світу. На їхнє вирозуміння і на їхню любов Українській Православній Церкві Київського Патріархату доведеться чекати якийсь час.
Але, чекаючи на визнання належного Українській Православній Церкві місця в системі Вселенського Православія, - сини й дочки цієї Церкви і цього Патріархату повинні взоруватися на інші тепер Помісні Православні Церкви і вірно й жертвенно працювати для оздоровлення всього українського народу, для збагачення його силою віри і духа, а ці сили - це якраз той священний фундамент, на якому Українська Православна Церква, як Церква Помісна, вистоїть, вросте в силу, - тоді до неї невідмінно приклоняться інші.
Вашу долю, - Благочестивий Соборе, - долю невизнання і упослідження переживали й перенесли майже всі сьогодні Помісні Православні Церкви і Патріархати. А першою тут була північна сусідка України - Церква Московська, яка перша встановила свою автокефальність проти волі Вселенського Православія і залишалася в цьому стані невизнання, отже й упослідження понад 140 років. Таким самим шляхом вона добилася честі Патріархату. Тоді за її прикладом пішли інші Національні Православні Церкви і Патріархати. Отож Ви. - Благочестивий Соборе, - в своєму невизнанні й упослідженні – не перші. Вам тільки треба бачити свою мету, іти до неї в союзі віри, любові й жертвенної праці, - певно, що Господь Бог не покине Вас ніколи!
У Вашому чистому благочесті, у Вашій твердій вірі, вірності й посвяті Він буде благословляти Вас обильно, Він овіє силою і славою Ваш Патріархат і Сам приготовить йому місце в сім'ї інших Патріархатів.
Щасти Вам, Боже! А Ви, - Владики Святі, - благословіть!
Таке моє ставлення до УПЦ Київського Патріархату й сьогодні. І сьогодні я закликаю всіх братів / сестер - вірних Київського Патріархату, а їх же понад 14 мільйонів! 14 мільйонів вірних - найбільша православна спільнота не тільки в Україні, але й в усьому православному світі.
Тому закликаю: стійте вірно при своїй Церкві, розвивайте й утверджуйтеся в чесноті християнської мужності, ухиляйтеся від конфліктів, працюйте, творіть добро з Господом у серці своєму, - певно, що так ви не заведетесь ніколи на хибний шлях.
А поняття канонічності, визнання і невизнання, церковної анафеми царині євангельської духовості не підходять. Не турбуйтеся ними: «Шукайте найперше Царства Божого і правди Його, а все інше додасться вам». (Мт. 6:33)
Степан Ярмусь,
протопресвітер, професор,
д-р душпастирства і
д-р богословських наук
Вініпег, Канада
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.
http://www.cerkva.info/2008/09/08/jarmus.html
Від 8 до 16 липня ц.р. я був у Києві. Я їхав в Україну проти здорового розсудку (я хворію), але до мене наспіло запрошення приїхати в Київ, отже я вирішив поїхати.
Головне рішення їхати - церковні події, а між ними можливість встановити нормальні відносини з Вселенською Патріархією.
В Києві мав бути патріарх Варфоломей (між нами були добрі стосунки), - тому мені хотілося бути ближче подій, які мали настати. Йшлося бо про зближення Української Православної Церкви Київського Патріархату з Вселенською Патріархією - Церквою-Матір’ю Української Православної Церкви. Тоді між ними вже були здійснені контакти, навіть певні узгодження, на яких саме умовинах це зближення могло настати. Таку атмосферу сподівань й очікувань я застав у Києві і сам був охоплений цією назрілою атмосферою.
Я хворію, і саме тоді в мене настав такий стан, що мені довелося передчасно повертатися в Канаду. В міжчасі я, як і інші, нервово очікував подій, що мали настати. Так 16 липня я повернувся в Канаду в сподіванні подій, що мали настати 18-20 липня. Повернувшись у Канаду, я ввесь час очікував вісток з Києва.
Очікувані вістки з Києва наспіли до мене щойно в понеділок 28 липня вранці, але вони зовсім не ті, яких я сподівався.
Розумію, що від Української Церкви зажадали повної покори і визнання прав Вселенської Патріархії на апробату всього в Українській Церкві. Київ був готовий піти на деякі поступки, але не на такі вимоги. Тому в Українській Православній Церкві залишається той стан і устрій, який розвинувся досі і ввесь єпископат УПЦ Київського Патріархату це підтримав.
Чого вимагалося, те було повним приниженням і знівеченням тих прав, які УПЦ Київського Патріархату набула за останні роки, тому єпископат Київського Патріархату все це не прийняв і вирішив затримати УПЦ КП в тому стані, який вона вже встановила. Повторюю, що в короткому часі умови поєднання різко змінилися, а запропоновані нові виявилися неналежними і не відповідали історії та місцю Української Церкви. Шкода, що автори такої зміни вважали, що вони мають моральне право таке робити.
Тепер дещо про моє особисте становище щодо феномену Київського Патріархату: воно відоме всім і відкрите. Ще в жовтні 1995 року на Помісному Соборі Української Православної Церкви Київського Патріархату, я в своєму привітальному слові сказав слідуюче (подаю повний текст слова):
Благочестивий Соборе!
Я вдячний Господу Богу і Місцеблюстителю Патріяршого Престолу - Блаженнішому Владиці Митрополиту Філарету за уможливлення мені бути свідком цього Вашого Великого Собору, основне завдання якого є обрання наслідника уснувшого в Бозі Святішого Володимира - Патріярха Київського і всієї Русі-України.
Великий це і зворушливий момент в історії всієї Православної України та її віруючого народу, проживаючого на землях Батьківщини та поза її межами. Собор цей Помісний сам собою- урочистий і особливий, хоч радість з нього неповна, - неповна в тому сенсі, що він позбавлений братнього вирозуміння і братньої любові всієї Православної України, а втім також Помісних Церков Православного світу. На їхнє вирозуміння і на їхню любов Українській Православній Церкві Київського Патріархату доведеться чекати якийсь час.
Але, чекаючи на визнання належного Українській Православній Церкві місця в системі Вселенського Православія, - сини й дочки цієї Церкви і цього Патріархату повинні взоруватися на інші тепер Помісні Православні Церкви і вірно й жертвенно працювати для оздоровлення всього українського народу, для збагачення його силою віри і духа, а ці сили - це якраз той священний фундамент, на якому Українська Православна Церква, як Церква Помісна, вистоїть, вросте в силу, - тоді до неї невідмінно приклоняться інші.
Вашу долю, - Благочестивий Соборе, - долю невизнання і упослідження переживали й перенесли майже всі сьогодні Помісні Православні Церкви і Патріархати. А першою тут була північна сусідка України - Церква Московська, яка перша встановила свою автокефальність проти волі Вселенського Православія і залишалася в цьому стані невизнання, отже й упослідження понад 140 років. Таким самим шляхом вона добилася честі Патріархату. Тоді за її прикладом пішли інші Національні Православні Церкви і Патріархати. Отож Ви. - Благочестивий Соборе, - в своєму невизнанні й упослідженні – не перші. Вам тільки треба бачити свою мету, іти до неї в союзі віри, любові й жертвенної праці, - певно, що Господь Бог не покине Вас ніколи!
У Вашому чистому благочесті, у Вашій твердій вірі, вірності й посвяті Він буде благословляти Вас обильно, Він овіє силою і славою Ваш Патріархат і Сам приготовить йому місце в сім'ї інших Патріархатів.
Щасти Вам, Боже! А Ви, - Владики Святі, - благословіть!
Таке моє ставлення до УПЦ Київського Патріархату й сьогодні. І сьогодні я закликаю всіх братів / сестер - вірних Київського Патріархату, а їх же понад 14 мільйонів! 14 мільйонів вірних - найбільша православна спільнота не тільки в Україні, але й в усьому православному світі.
Тому закликаю: стійте вірно при своїй Церкві, розвивайте й утверджуйтеся в чесноті християнської мужності, ухиляйтеся від конфліктів, працюйте, творіть добро з Господом у серці своєму, - певно, що так ви не заведетесь ніколи на хибний шлях.
А поняття канонічності, визнання і невизнання, церковної анафеми царині євангельської духовості не підходять. Не турбуйтеся ними: «Шукайте найперше Царства Божого і правди Його, а все інше додасться вам». (Мт. 6:33)
Степан Ярмусь,
протопресвітер, професор,
д-р душпастирства і
д-р богословських наук
Вініпег, Канада
Джерело: Прес-центр Київської Патріархії.
http://www.cerkva.info/2008/09/08/jarmus.html