01/27/2009 | Георгій

Пeрeношу з БП (http://www2.maidan.org.ua/n/about/1233074705). Піднімаються дужe важливі питання, тому думаю, цeй пeрeдрук акруальний і дорeчний самe на нашому форумі.

****************

http://www.unian.net/ukr/news/news-297410.html

Група проросійських священиків вирішила дати рішучий бій своєму предстоятелеві – Митрополитові Володимиру... Кремль готується до розколу УПЦ...

Отже, результати голосування на Архієрейському соборі РПЦ відомі. Патріарший місценаглядач митрополит Кирилл одержав 97 голосів. Його найближчий конкурент митрополит Климент, що має посаду керівника справами РПЦ – 32. Мінський митрополит Філарет – 16. Іншими словами, ім`я наступного патріарха російської церкви фактично відоме. Це – нинішній митрополит Кирилл. Проте Помісний собор ще має в собі інтригу. Адже на ньому має розглядатися «українське питання», а саме затвердження Помісним собором, який є вищою «законодавчою» владою в РПЦ, статусу УПЦ, який був визначений Грамотою Патріарха Алексія II і ухвалами Архієрейських соборів РПЦ.

«Несвященний вогонь» зайнявся на нараді делегатів від УПЦ на Помісний собор, який має обрати нового Патріарха Московського і всієї Русі. Програма наради не передвіщала нічого бурхливого. У ній значилася доповідь предстоятеля УПЦ Митрополита Володимира, короткі виступи делегатів і ухвалення резолюції з повторенням головних тез виступу предстоятеля, у тому числі і прохання до Помісного собору РПЦ затвердити існуючий статус УПЦ, а також утворити спільну комісію УПЦ–РПЦ з вивчення церковної ситуації в Україні і вироблення механізмів подолання розколу.

Ніщо, здавалося, не передвіщало бурі, але вона сталася. Проект резолюції навіть не дали дочитати до кінця, а у виступах «одеської партії» були заперечені головні тези Митрополита Володимира, особливо ідея діалогу УПЦ з іншими православними юрисдикціями в Україні. Не розрядило ситуацію і зроблена наприкінці доповіді Митрополита Володимира його заява про те, що він не виставлятиме свою кандидатуру на виборах Патріарха Московського.

Несподівано для багатьох саме на цих зборах партія трьох опозиційних митрополитів вирішила дати «останній і рішучий бій» своєму предстоятелеві – Митрополиту Володимиру. Партія, яку вже встигли охрестити в пресі «церковним ГКЧП», оформилася у вигляді трійки митрополитів і архієпископа Іоанафана, що прилучився до них.

Які ідеї і сили породили на світ цей дивний симбіоз? Простий у спілкуванні митрополит Чернівецький Онуфрій відомий своїм благочестям і консервативністю. Митрополит Одеський Агафангел – своїми публічними заявами, суть яких можна звести до відомої історіософської формули: «Москва – Третій Рим». Митрополит Донецький Іларіон – іміджем господарника і близькістю до Партії регіонів. Тульчинський архієпископ Іоанафан знаний своїми музичними і літературними дослідами, а також іншими естетичними і людськими дивацтвами. Придивившись до цієї групи, можна без зусиль вичленити те спільне, що об`єднує, здавалося б, несумісних діячів – ортодоксального ревнителя чернечої традиції Онуфрія і симпатика католицизму з тяжінням до світської культури Іоанафана. Ім`я цьому об`єднавчому мотиву – ідеологічний проект «Великоросія».

Тривалий час ця проросійська група ієрархів уникала відкритих проявів опозиційності до Митрополита Володимира. З одного боку, така ситуація зумовлена зовнішніми чинниками, а саме – відносною стабільністю в російсько-українських відносинах. З іншого боку, це пояснюється станом справ усередині Української православної церкви. Сам Митрополит Володимир ніколи не давав ніяких приводів для виступів проти нього, та й ніхто з ієрархів УПЦ не може розглядатися сьогодні як постать, рівна за значенням Митрополитові Володимиру, а отже, не може й претендувати на місце глави Церкви.

Попри очевидність цього факту, деякі ієрархи не помічають його впритул. Вони виявилися настільки засліплені тими перспективами, які самі собі намалювали, що бачать у собі очільників не тільки Української церкви, а й Московського патріархату. Проте митрополитові Агафангелу, який тільки-но влаштував на Соборі в Києві демарш проти свого предстоятеля, на соборі в Москві при відборі кандидатів на патріарший престол було віддано лише три голоси з майже двохсот.

Вісімнадцять років з Томосом

Смерть Патріарха Алексія II підхльоснула опозиціонерів до рішучіших дій. На тлі жорсткої полеміки про Голодомор в Україні, названого у зверненні Священного синоду УПЦ «геноцидом», і холодної газової війни, смерть Патріарха і очікування Помісного собору відкрили ще один російсько-український фронт – церковний. Проблема визрівала роками. Ще 1990 року Патріарх Алексій II надав Українській церкві Благословенну грамоту (у церковній традиції такі документи називаються «Томосом») про «незалежність і самостійність в управлінні», відповідно до якої УПЦ отримувала права широкої автономії. Томос був плодом політичного компромісу. Українській Церкві не дарували автокефалію (що було б цілком логічним, виходячи з того факту, що Україна здобула політичну незалежність). Більше того, в тому документі не згадувалося навіть слово «автономія». Проте обсяг прав, які дарував УПЦ Томос, робив її чимось середнім між автономною і автокефальною церквами. Зокрема, Українська церква отримала права самостійно обирати свій главу, створювати нові єпархії і обирати єпископів.

Прав, наданих цим документом, було достатньо, щоб утвердити УПЦ як самостійну церкву, хоч і пов`язану з Московським патріархатом канонічно. Та все ж для реалізації цих прав потрібна була сильна особистість – авторитетний і впливовий лідер, який міг собі дозволити діяти самостійно. Таким лідером виявився Митрополит Володимир, і за його правління УПЦ істотно розширила свої права.

Главі церкви був даний титул «Блаженнійший» на всій «канонічній території» Московського патріархату. Новий статут УПЦ також дав предстоятелеві честь довічного перебування на Київській кафедрі. УПЦ істотно розширила свій єпископат, довівши кількість єпархій до 44, а архієреїв – до 64 (для порівняння зазначмо, що загальна кількість єпархій РПЦ, включаючи українські – 157, а архієреїв – 203). Проте головним здобутком останніх років для УПЦ стала її адекватність новим історичним умовам. Зберігаючи незалежність від держави, УПЦ встановила доброзичливі відносини з усіма основними політичними силами – Партією регіонів, Блоком Юлії Тимошенко і «Нашою Україною». А Собор єпископів, що відбувся наприкінці 2007 року, одностайно засудив феномен «політичного православ`я», заблокувавши тим самим можливість для проросійськи налаштованих колоцерковних екстремістів використовувати авторитет церкви в політичній боротьбі. Найважливішою віхою в житті церкви стало святкування 1020-річчя Хрещення Києва, коли керівникові УПЦ вдалося виступити примирювачем двох «головних» патріархів православного світу – першого за честю Константинопольського Патріарха Варфоломія і «першого за чисельністю» Патріарха Московського Алексія II. Нарешті, вперше за довгі роки жорсткого протистояння між УПЦ і «автокефалами», намітилася тенденція до зближення між трьома основними православними юрисдикціями. Стало очевидним, що мірою того, як у церкві зростає нове покоління ієрархів і духівництва, дух розділення поступово, хоч і не без зусиль, зживається.

Ні Митрополит Володимир, ні його оточення ніколи і ніде не виступали ні з якими антиросійськими заявами. Навпаки, його ставлення до російської культури і церковної традиції завжди вирізнялося глибокою пошаною і щирим шануванням. Але не менш очевидний і інший факт. Як носій української культурної і церковної традиції, Митрополит Володимир сприймає українську традицію як рівнозначну і рівновелику російській.

Наш Томос нам не потрібний?

Передсоборна нарада і виступ на ній Митрополита Володимира були використані як привід для демонстрації предстоятелеві і всій УПЦ в цілому, що в ній не тільки має місце різнодумство (що є нормальним явищем в церковному середовищі), а й не існує належного шанування до сану, праць і програми предстоятеля. Очевидці подій змальовують напружену і нервову атмосферу, в якій відбувалися збори. Їх змалювання свідчить – «проросійська» партія митрополита Агафангела наперед готувалася до протистояння із зорієнтованими на предстоятеля «українофільською» і «центристською» партіями. Остракізму були піддані фактично всі пропозиції Митрополита Володимира. Просити Помісний собор про затвердження Томосу? Ні, з погляду «партії Агафангела» цей Томос не потрібний! Як заявив секретар Одеської єпархії протоієрей Андрій Новіков, «Томос про самоврядування УПЦ з правами широкої автономії був дан Патріархом Алексієм II під тиском Філарета Денисенка, а тому напрошується логічний висновок: чи не подумати нам про те, щоб його відмінити». Не відставав від свого секретаря і сам митрополит Агафангел, заявивши, що «всі тодішні рішення мають відносне значення, оскільки приймалися під тиском Філарета». «Може, нам тоді повернутися до статусу Екзархату?» – не без іронії запитав «церковних ГКЧПістів» митрополит Софроній. У відповідь полилася чергова порція ізоляціоністської «одеської міфології».

«Одеський» бунт

Це був справжній бунт проти Митрополита Володимира і його бачення церковних проблем. Причому погляди тих ієрархів і кліриків, які протиставили себе предстоятелеві, виявилися настільки радикальними, що не вписалися навіть в офіційну доктрину Московського патріархату. Митрополит Агафангел і його команда продемонстрували тип мислення, який у Росії зараз найчастіше іменують «діомідівським» – за іменем одіозного єпископа Діоміда, котрий прокляв Патріарха Алексія і Митрополита Кирилла за їхні «єретичні екуменічні погляди».

«Не можна виносити українську церковну проблему на обговорення всієї повноти православ`я, – заявив секретар Одеської єпархії протоієрей Андрій Новіков, – оскільки Україна – канонічна територія Московського патріархату, а за Константинополем і іншими грецькими церквами стоїть Вашингтон!» Ось, виявляється, в чому полягає справжній критерій православності. Православні ті церкви, за якими стоїть Кремль, і неправославні - ті, за якими він не стоїть!

Для багатьох очевидно, що висловлюючи такі погляди, одеський митрополит вибрав собі імідж «консервативної альтернативи» митрополитові Кириллу, сподіваючись скласти йому конкуренцію на патріарших виборах. Добре відомо, що зайнята владикою Агафангелом позиція повного підпорядкування України Кремлю, має своїх прихильників в середовищі українського і, звичайно, особливо російського єпископату. Проте той холодний душ, яким для провідника кремлівської політики в Україні послужило соборне голосування, мав йому гранично ясно показати, що особисто він, як архієрей чи церковний політик, ніким серйозно не розглядається, окрім його найближчого оточення, яке складається з двох українських єпископів, – Євлогія (Гутченка) і свого вікарія Алексія (Грохи). Адже саме вони відкрито підтримали його в Києві, і саме стільки голосів він одержав у Москві, крім власного. На жаль, ми повинні зауважити, що цей «душ» не змиває проблему, оскільки, з одного боку, є люди, які ніколи нічого не вчаться, а з іншої – ідеологія одеського митрополита все одно матиме своїх прихильників, попри одіозність її головного носія.

Особливу ненависть викликала у «одеської партії» твердження Митрополита Володимира, що УПЦ необхідно зміцнювати не тільки свою внутрішню єдність, а й прагнути єдності українського православ`я в цілому. Здавалося б, таке твердження неможливо заперечити. Проте для групи митрополита Агафангела це складне богословське завдання виявилося легким у розв`язанні. «Діалог з розкольниками не потрібний, – заявили представники «одеської партії». – Церква – це ковчег, у якого відкриті вікна і двері. Хто хотів врятуватися, той врятувався!»

...Євангельская мораль, християнська любов і милосердя, церковна єдність – все це для «партії війни» в УПЦ є «пережитком минулого». Влада не пахне. І для того, щоб її захопити, «церковний ГКЧП», схоже, готовий відмовитися і від “заблуклої вівці” і від вірності самому Євангелію.

Гості з минулого

Що ж спонукало групу єпископів УПЦ організовано виступити проти свого предстоятеля? Як кажуть у церковних колах, опозиція кинулася в бій після того, як надійшло відповідне прохання з північної столиці. Як заявив у своєму інтерв’ю голова Автокефальної церкви Митрополит Мефодій, в церковних колах є інформація, що демарш групи єпископів на чолі з Агафангелом відбувся після того, як у деяких єпархіальних центрах України побували «гінці» з сусідньої країни. Іншими словами, після того, як виступ «церковного ГКЧП» був санкціонований з Москви.

Хто міг санкціонувати такий виступ? Митрополити, які виборюють патріаршу владу, Кирилл (Гундяєв), Климент (Капалін), чи якийсь інший, менш відомий, але не менш впливовий кандидат? Київський Митрополит дуже впливова фігура. І навіть якщо не весь склад делегатів УПЦ голосуватиме на Соборі відповідно до негласного благословення Митрополита Володимира, наслідки «холодної війни» з предстоятелем УПЦ можуть бути катастрофічними для обох кандидатів. Тому логічно припустити, що санкція на демарш проти предстоятеля УПЦ була одержана не з церковних, а з суто світських кіл. Як випливає з уже згаданого нами інтерв`ю Митрополита Мефодія, холодна війна проти Митрополита Володимира може бути частиною більш загального політичного плану щодо територіального розколу України. А такий план не може розроблятися в церковних кабінетах. У Росії таким «стратегічним плануванням» займаються «фахівці» зі складу діючих офіцерів спецслужб.

Собор майбутній що готує?

Приводом для ескалації конфлікту може бути вибране суто технічне питання, яке слід вирішити на Помісному соборі в Москві. А саме, затвердження собором Томосу Патріарха Алексія II про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ. Кілька тижнів тому ніхто навіть в страшному сні не міг припустити, що затвердження Томосу може бути проблемою чи предметом «електорального торгу» між українськими єпископами і кандидатом на місце Патріарха. Проте заява митрополита Агафангела на передсоборній нараді в Києві і пізніша заява його довіреної особи – пана Каурова змушує повірити в неймовірне.

Українській церкві не тільки не бажають допомогти подолати існуючий розкол. На Помісному соборі планують цей розкол істотно поглибити, поставивши під сумнів той статус, який був дан УПЦ 18 років тому! УПЦ хочуть повернути до радянських часів, нав`язавши їй той статус, який вона мала до 1990 року.

Навіщо спецслужбам вносити протистояння в церковну структуру сусідньої країни? Відповідь лежить на поверхні. Проаналізувавши минулу президентську кампанію, ми легко дійдемо висновку, що жорстке протистояння умовно «східного» і умовно «західного» кандидата поставило країну на грань розколу. Віктор Ющенко і Віктор Янукович на якийсь час стали уособленням двох взаємовиключних і непримиренних моделей України. І це при тому, що реальні економічні інтереси донецької ФПГ не дозволяли назвати цю групу повною мірою слова «проросійською». Формат жорсткого ідеологічного протистояння був нав`язаний донецькому кандидатові його політтехнологами з-поміж ідейно і фінансово близьких до Кремля російських громадян...

Вірус сепаратизму

«Православний президент» і «кандидат-розкольник». Саме так подавала російська пропагандистська машина образи Віктора Януковича і Віктора Ющенка. Але повернутися до цієї пропагандистської схеми на наступних виборах буде нелегко. І не тільки тому, що наші виборці стали менше довіряти тим чи іншим PR-штампам. Змінилося суспільство, змінився політичний простір. Нарешті, змінилася Церква, керівництво якої дійшло висновку, що будь-яка невиправдана активність церковних ієрархів у політичній сфері може істотно підірвати авторитет Церкви в суспільстві.

Постать Митрополита Володимира об`єктивно заважає брудним політичним технологам. Але ще більше їм заважає єдина і лояльна до Української держави УПЦ. Тому імперським колам Росії сьогодні потрібно усунути Митрополита Володимира від влади, і тим самим, по-перше, знову легалізувати в УПЦ проросійське «політичне православ`я», а по-друге, розколоти УПЦ на дві частини, запустивши тим самим вірус сепаратизму в державну систему. Як стверджує політолог Білецький, усунення Митрополита Володимира справді призведе до фактичного розколу в УПЦ. «Деякі, – пише Белецкий, – дорікають митрополитові Володимиру тим, що він не є “послідовним прихильником повної церковної незалежності”. Інші, навпаки, дорікають йому тим, що він “підозріло патріотичний” і недостатньо суворий до розкольників. Від митрополита вимагають “партійного вибору” і дотримання “партійної дисципліни”. Але якщо проаналізувати всю діяльність митрополита Володимира на посаді предстоятеля УПЦ, можна переконатися, що він завжди уникав “партійних” підходів до церковного життя, залишаючись рівновіддаленим як від однієї, так і від іншої “партії”. Що буде, якщо митрополит Володимир відмовиться від місця предстоятеля УПЦ – стане Патріархом Російської церкви чи піде на спокій? Наявне сьогодні в УПЦ різнодумство може перерости в розбіжність і розділення, а єдність нашої церкви опиниться під загрозою».

Значно відвертіше формулює коло можливих проблем, пов`язаних з сучасним протистоянням в УПЦ, голова Української автокефальної православної церкви Митрополит Мефодій у своєму вже згаданому інтерв`ю. «Якщо Митрополит Володимир буде вимушений піти на спокій, то УПЦ, ймовірно, розділиться на дві частини. Захід і Центр залишаться на патріотичних позиціях. Деякі єпархії Сходу і Півдня проголосять, що прямо підпорядковуються Москві. Буде створена “Південно-східна митрополія”. І ця новостворена митрополія стане інструментом імперської політики. Відбудеться ще один церковний розкол. І цей розкол, безперечно, вплине на політичну ситуацію. Істотно посиляться сепаратистські тенденції. На першому етапі антиукраїнські сили намагатимуться здійснити федералізацію України. Наступним етапом стануть спроби відокремити від України східні області і Крим».

Погодьмося, що хід подій у викладі лідера УАПЦ не видається фантастичним, вписуючись у загальну схему сучасної політики імперських кіл Росії. УПЦ та її нинішній керівник справді можуть стати сьогодні об`єктом силової політики як з боку «агентів впливу» всередині самої церкви, так і з боку певних «компетентних» структур однієї сусідньої, але не завжди дружньої щодо України країни.

Чи обрали російські імперські сили сценарій розколу України при активному використанні церковного чинника? Відповідь на це запитання ми зможемо дізнатися вже дуже швидко. Якщо група «церковного ГКЧП» на чолі з митрополитом Агафангелом підніме на Соборі питання про те, що Томос про незалежність і самостійність в управлінні УПЦ вже неактуальний, це означатиме старт політичної кампанії імперських сил. Якщо ж зусиллями церковних і громадсько-політичних сил групу Агафангела вдасться зупинити, це означатиме, що Україна виграла ще одну церковно-політичну партію. В умовах перманентної напруги в російсько-українських відносинах така перемога означає лише перепочинок. Перепочинок, який Українська церква і держава можуть використати для утвердження своєї реальної єдності і суверенітету.