05/24/2010 | unian.net [20.05.2010] Микола Пилипенко

[20.05.2010] Микола Пилипенко

Два роки тому, 20 травня 2008 року біля свого будинку в центрі Києва найманий убивця впритул розстріляв з пістолета керуючого справами Академії наук України, талановитого вченого, доктора технічних наук Валерія Арсенюка.

Того дня Валерій Васильович, котрий зазвичай довго засиджувався на роботі, раніше закінчив справи, щоб навідати в лікарні хвору дружину, відпустив службову машину і пішки спускався з вулиці Володимирської на Горького…

Слідство, яке відстежувало кілька версій цього злочину, головним чином зосередилося на побутовому рівні, тероризуючи кількагодинними допитами переважно членів сім’ї загиблого та його найближче оточення, за цей час не просунулося ні на йоту. І, схоже, справа про вбивство не останньої у вітчизняному науковому істеблішменті людини загрожує перетворитися на узвичаєний «висяк».

Глибше не копають з тієї самої причини, з якої, дійшовши до відповідного рівня, перестають видобувати граніт і топази: під ними, зокрема і на Житомирському Поліссі, немов у природному саркофазі, зберігаються чималі поклади урану.

Валерій Арсенюк, до його честі, був тією людиною (певна річ, другою після патріарха української науки й свого великого вчителя Бориса Патона), котра, за час своєї роботи на посаді керуючого справами НАНУ, не віддала на поталу новітнім рейдерам жодної цеглини академічного майна і, відповідно, жодного сантиметра землі.

Ці, надто ласі шматки ще державного, а значить, нічийного «пирога», передусім у стольному Києві, не дають спати багатьом любителям легкоруч поповнити свої величезні статки, переважно набуті нечесним шляхом, зайвим мільярдом-другим. А коли йдеться про мільярд, кажуть бувалі люди, зайве лити сльози за якимось одним життям…

Протистояти особам, котрі настійливо стукали в двері його кабінету, Валерію Арсенку вдавалося лише захистившись парасолькою Закону України «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України», який він виносив, як дитя під серцем, і який, завдяки авторитетові Бориса Патона, був ухвалений 2002 року. Якби його підписання було лише єдиною доброю справою другого Президента Леоніда Кучми, то навіть за це його портрет мав би й досі прикрашати вітальні всіх академічних інститутів країни.

Так от Валерій Арсенюк не лише , як мовиться, до загину стояв на правому фланзі підкилимної битви за розбазарювання майнового комплексу НАНУ, а й відвойовував те, що менш патріотичні його попередники свого часу розгубили в липкі руки орендарів. Як, приміром, у випадку з цілісним майновим комплексом ДП «Лікувально-профілактичний комплекс «Феофанія» і значною частиною готельного комплексу «Феофанія» НАНУ, строк п’ятирічної оренди якого закінчився ще 1999-го і котрий досі не повернуто до державної власності. Завважимо, що кількість судових розглядів за згаданою справою, котра тягнеться 10 років, вже добігає цифри 200.

До речі, про ці та інші факти зухвалих на державне академічне майно неодноразово писали ЗМІ, про них добре обізнані Верховна Рада, Генеральна прокуратура, президенти, прем’єр-міністри та віце-прем’єри…

Останніми роками в кулуарах Президії НАНУ жваво обговорювали ідею грандіозного проекту висотної забудови в районі вулиць Володимирської, Б.Хмельницького і Пушкінської, де, як відомо, зосереджено чимало академічних будівель, зокрема конференц-зал НАНУ, природничий музей тощо. Валерій Васильович на всіх рівнях доводив, що робити цього не можна, адже йдеться про єдиний цілісний комплекс ще дореволюційної забудови Києва, який дивом зберігся під час воєн, революцій й інших катаклізмів ХХ століття.

Світла пам’ять про світлу людину не зникає пополудні. От тільки б зло не залишилося безкарним…

Микола Пилипенко, журналіст

постiйна адреса статтi: http://www.unian.net/ukr/news/news-377755.html