07/21/2010 | Ocвіта-БП

http://www.nytimes.com/2010/07/19/opinion/19douthat.html?_r=1
The New York Times 20.07.10

У березні 2000 року Пет Б’юкенен [консервативний журналіст і політик ] виступив в Інституті політики Гарвардського університету. Гарвард є Гарвард, аудиторія сичала, свистіла, глузувала і робила саркастичні зауваження. А Б’юкенен як Б’юкенен, цілком виправдав сподівання і був тим, ким він є. Коли зібрання представників Ліги плюща звинуватило його в гомофобії, расизмі й антисемітизмі, він звинуватив Гарвард – а відтак і всю американську еліту – в дискримінації білих християн.

Через десять років нотка образи білого наслення, яку видобув того вечора Б’юкенен, – уже частина консервативної мелодії. Ви можете почути її, коли Гленн Бек звинувачує Барака Обаму в расизмі або коли Раш Лімбо називає ліберальну політику виплатою "репарацій". Минулого року це пролунало після заяви Соні Сотомайор, що правничка – "розумна латиноамериканка" – може мати переваги над білим суддею чоловічого роду. І знову минулого тижня, коли консерватори атакували міністерство юстиції за нібито поблажливе ставлення до членів Нової партії чорних пантер, звинувачених у залякуванні виборців.

Лібералам ці звинувачення видаються абсурдними і шкідливими. (Чи ще якась інша група, часто запитують вони, має менше приводів для нарікань, ніж білі американці-християни?) Але щоб зрозуміти теперішню поляризацію країни, варто визнати, у чому Пет Б’юкенен був правий.

Торік два соціологи із Прінстона, Томас Еспеншейд [Thomas Espenshade] і Александрія Волтон Редфорд [Alexandria Walton Radford], оприлюднили доволі обширне, завбільшки з книжку, дослідження прийому студентів і позитивної дискримінації у вісьмох елітних коледжах і університетах. Нічого дивного, що вони з’ясували, що при прийомі, здається, надають перевагу чорним й іспаномовним кандидатам, тоді як білим й азіатам потрібні вищі бали й оцінки за іспит SAT, щоб їх зарахували. Але як зазначив Рассел Наєлі [Russell K. Nieli] минулого тижня на консервативному веб-сайті Minding the Campus, вражає те, які білі при цьому опинилися в найбільш невигідному становищі: представники нижчих соціальних класів, діти сільських жителів, вихідці з робітничого класу.

Як доводить дослідження, це було особливо помітно у приватних коледжах. Для абітурієнтів з представників меншин що нижчим було соціально-економічне становище сім’ї, то вищою була ймовірність зарахування. Хоча для білих усе навпаки. Імовірність того, що приймуть білого абітурієнта, вихідця з верхів середнього класу, – втричі вища, ніж якщо йдеться про вступника з нижчого класу з подібним рівнем знань.

Можливо, це тактика заощадження грошей. У примітці Еспеншейд і Редфорд зазначають, що ці інституції, усвідомлюючи свій обов’язок бути поліетнічними, можуть залишати свою фінансову допомогу "для студентів, які допоможуть їм мати добрі статистичні дані – з достатньою кількістю студентів-представників меншин", унеможливлюючи при цьому прийом небагатих білих абітурієнтів.

Але здається, культурні упередження також відіграють свою роль. Наєлі наголошує на одній із знахідок дослідження, що вражає найдужче: хоча більшість видів позакласної діяльності підвищують ваші шанси потрапити до елітних шкіл, та лідерство або нагороди від таких програм чи організацій, як Служба підготовки офіцерів резерву (Reserve Officers’ Training Corps), 4-H [молодіжна організація США, куратором якої є міністерство сільського господарства, 4 H – це head, heart, hands, and health – Z] чи "Майбутні фермери Америки" [Future Farmers of America] зменшують ваші шанси. Свідомо чи несвідомо ті, хто відповідає за прийом до елітних закладів освіти, здається, налаштовані проти кандидатів, які видаються надто стереотипно сільськими, праворадикальними чи республіканськими.

Статистично це підтверджує те, що випускники елітних університетів уже давно знають. Найгірше представленими групи в елітних кампусах є не представники расових меншин – це білі вихідці з робітничого класу (надто білі християни) з консервативних штатів і регіонів. Неминуче те саме погане представництво отримує продовження в елітних професіях, які ці кампуси постачають кадрами: юриспруденція і філантропія, фінанси і наукова діяльність, медіа і мистецтво.

Це породжує параною і серед еліт, і серед нееліт. Серед білого робітничого класу, який перетворюється на все надійнішу республіканську виборчу базу, відчуження від американської меритократії розпалює таку теорію змови з расовим відтінком, яку використав Глен Бек та інші – що Барак Обама є марксистом закордонного походження, вибраний тіньовою ліберальною кабалою, що вісь Вол-стрит – Вашингтон хоче заповнити країну емігрантами з третього світу тощо.

Тим часом серед високоосвічених і ліберальних американців брак контактів із сільською та робітничою Америкою генерує дике занепокоєння стосовно того, що замишляють у серці країни. За Буша ліберали побоювалися загрози євангелістської теократії. В епоху чаювань [протести проти податкової політики Обами – Z] їм повсюди ввижались крипто-куклукскланівці і новий Тімоті Джеймс МакВей (організатор найбільшого до 11 вересня 2001 року терористичного акту в історії Америки – в Оклахома-Сіті) .

З роками цей культурний поділ розширився, і його подолання є поза межами можливостей будь-якої інституційної сили. Але це та проблемою, яку члени приймальних комісій найбільш елітних коледжів мають брати до уваги, коли відбирають своїх першокурсників.

Якщо ці університети намагаються створити таку саму розмаїту еліту, як і народ, який вона представляє, вони повинні пам’ятати, що розмаїтість не обмежується тільки кольором шкіри – і що їх навчальний заклад і їх країна можуть бути в кращому стані, якщо вони допустять до навчання більше випускників програм підготовки офіцерів резерву та трошки більше перспективних фермерів.

Автор: Рос Дузет [Ross Douthat]