01/06/2012 | Сергій Грабовський

23 грудня, 2011

Сергій Грабовський

Вбивство науки
Бюджет-2012 встановлює рекордно низькі витрати на науку


Під час розгляду проекту Держбюджету на 2012 рік у першому читанні там передбачалося фінансування фундаментальної науки у розмірі майже двох з половиною мільярдів гривень. Парламентський комітет з науки і освіти просив збільшити фінансування Національної академії наук України, де зосереджені практично всі фундаментальні дослідження, на півмільярда – до трьох мільярдів гривень. Профспілка науковців провела пікетування Ради та Кабміну, вимагаючи не збільшення своїх зарплат, а елементарної поваги до закону – адже за Законом про науку і науково-технологічну діяльність, в Україні передбачене державне фінансування науки (фундаментальної та прикладної сумарно) в обсязі 1,7% ВВП; це мусило б становити 20 мільярдів гривень; натомість обидві ці галузі мали отримати лише близько 7 мільярдів.

Не можна сказати, що Кабмін, очолюваний член-кореспондентом НАНУ Азаровим, не почув науковців; уряд оперативно зреагував на їхні вимоги і зменшив фінансування фундаментальної науки на 58 мільйонів гривень. Щоб іншого разу професори (з одним "ф") й різні там кандидати не вилазили на мітинги і не псували настрою тим, хто розписує кошти...

Варто нагадати, що ще у 1990-х держави Євросоюзу згідно з так званою Лісабонською стратегією, взяли на себе зобов’язання виділяти на науку не менше, ніж 2% ВВП, довівши згодом цю цифру до 3% ВВП. Попри кризу, зобов’язання – за винятком хіба що Греції – загалом виконується. Поняття "науково-технічний прогрес", "наукоємність продукції", "високі технології", "наукова підтримка продукції" давно вже фігурують не тільки у спеціальних текстах, а і у політичних актах урядів та президентів більшості держав світу. Тепер ніхто не каже, як колись казав генеральний секретар КПРС Леонід Брежнєв, що "економіка має бути економною". Насправді економіка має бути наукоємною. В Україні ж видатки держбюджету на наукові дослідження і розробки з 2,3% ВВП (ще радянський 1990 рік) впали до 0,34% ВВП (кризовий 1998 рік), потім дещо зросли і сягали майже 0,5% ВВП – а тепер скотилися до 0,31% - своєрідний "рекорд" за двадцятиліття незалежності.

Відповідним чином зменшилося і число науковців. 1990 року в наукових організаціях України працювали 494 тисячі осіб. На початок 2000-х їхнє число впало до 180 тисяч. Сьогодні залишилося близько 150 тисяч. На думку самих учених, скорочення за двадцятиліття кількості наукових працівників утричі вже поставило на грань загибелі низку дослідницьких шкіл. Може, то були негодящі працівники? Анітрохи. Тільки за часів президентства Кучми Україну полишили понад чотири тисячі докторів наук. Ефект від праці цих учених на Заході наразі перевищив 5 мільярдів доларів. Процес триває. Тим більше, коли йдеться про молодих дослідників. Число кандидатів наук та аспірантів, які полишили Україну, вже давно рахується на десятки тисяч осіб. Що ж стосується тих, що залишилися, то середній вік докторів наук у НАНУ перевищує 60 років, вік кандидатів наук – 50 років. Молоді ж науковці, тільки-но захистивши дисертації, науку залишають і йдуть у бізнес чи їдуть за кордон, щоб продовжувати там дослідження. І не тільки у зарплаті справа (хоча дві з половиною тисячі гривень на місяць для старшого наукового співробітника – це "шалені" гроші); справа в тому, що майже відсутнє нове обладнання для фундаментальних досліджень, не вистачає коштів на оплату електроенергії та опалення в дослідницьких інститутах.

А тим часом в Україні понад 60% промислової продукції формується витратними, сировинними галузями, де узагалі відсутній науковий внесок. І не тому, що науковці в чомусь завинили перед виробничниками, а тому, що гроші владі та олігархам потрібні на інше.

Та справа не тільки у впровадженні науково-технологічних досягнень у виробництво, а і в загальній ролі науки в сучасному світі – ролі, яку нерідко дуже важко виміряти у доларах чи гривнях, але яка наочно втілюється у плин історичних подій. У цьому контексті не зайве нагадати, що Національна академія наук України фактично є ровесником нової української державності, ця академія, говорячи філософською мовою, виступає одним із інваріантів цієї державності (в яких би формах, навіть радянських, та не існувала) з 1918 року. Відтак історичне формування української національної спільноти впродовж усього цього періоду тривало за участі академії наук, і в певному сенсі модерна українська нація (знов-таки, з усіма своїми вадами і проблемами, але ж реальна сила історичного поступу і підґрунтя державної легітимності) є результатом діяльності кількох поколінь українських учених як модераторів громадської думки.

Утім, можливо, у держави просто немає грошей? Та ні. Загалом у порівнянні з 2011 роком на 156% зростають видатки на утримання Генпрокуратури, на 137% – на внутрішні війська. Ба більше: від першого до другого читання бюджету одночасно зі скороченням видатків на науку на 23 мільйони зросли кошти на утримання секретаріату Кабміну, а на забезпечення діяльності президента додали ще 7,5 мільйонів гривень. Помітно зросли між читаннями й кошти, виділені на потреби Міністерства внутрішніх справ...

...У сучасному світірівень розвитку науки не в останню чергу характеризує міру цивілізованості нації і держави. Наука є одним із стратегічних елементів безпеки кожної національної держави. Без серйозної науки та відповідних їй високих технологій (у тому числі соціальних) годі сподівати на перспективу членства в Євросоюзі. А простіше кажучи – позбавляючи націю науки, їй відкривають прямий шлях до перетворення на бидло, її вбивають духовно.

http://tyzhden.ua/Columns/50/38430