До мови з розумом: Що нас губить? (2 част.)
05/31/2009 | Святослав Караванський
Святослав Караванський
Розплавлений чи розтоплений? Читаю далі:
Замашка чи вихватка? “У неї... замашки імператриці” – думає герой роману. Замашка – безперечно, слово запозичене. Українські словникарі до революціїї 1917 р. працювали самодіяльно без жодної підтримки чи винагороди і недобачили україського відповідника до цього російського слова. Після 1917 року – обставини трохи покращали, почалися пошуки, і у словнику за редакцією А. Кримського уже записано, як переклад російської замашки – слово вихват, хоч і не наведено жодної цитати з літератури чи народніх уст. Але цей словник дуже скоро вилучено з ужитку, а виданий 1948 р. у Москві Рос.-укр. словник перекладає замашку як замашка. Отак нам накинуто ще одне не наше слово. Коли я прочитав у Кримського вихват, щось ніби просвітило мою пам’ять, і вона воскресила моє одеське дитинство і давно забуті події. Це ж тоді я чув, очевидно з уст матері, такі слова: “Що за вихватки?” . Саме так, саме у такій формі - вихватки! Але пізніше ніколи й ніде не зустрічав цього слова: його поховала під собою інша лексика, нагромаджена за роки навчання. Аж прочитавши вихват, я згадав вихватку. Оце ж і є наш відповідник до російської замашки! Переглядаю всі наявні у мене словники. Ніде нема вихватки. І раптом – є! В “Українсько-англійському словнику” Андрусишина (Торонто, 1955) записано слово вихватка. Отже, слово відоме, хоч і не потрапило до літератури. Очевидно, це прототип російської ухватки. Звичайно, сучасних авторів не можна картати за незнання вихватки, як і за інші, успадковані від СССР риси кастрованої української мови. Так навчено не одне покоління українців. Але ця крива наука наклала на українські твори тавро меншовартости та малоінформативности. І цей факт ми мусимо усвідомлювати.
Маститий чи поважний або шанований або заслужений? Читаю далі: “...навіть маститі режисери..., заговорили про Миколу...” Де взялося слово маститий? Ні у класиків, ні у джерелах нашої мови такого слова не знаходимо. Лише виданий 1948 року у Москві “Рос-укр. словник” [надалі - РУС] уводить це слово до української мови, Виданий 1958 р. “Укр.- рос. словник” [надалі - УРС] до слова маститий не наводить жодної цитати з творів. Їх не було. А вже ІУ том “Словника української мови” [надалі - СУМ], виданий 1973 р. у гнізді МАСТИТИЙ наводить приклади з творів. Усі твори, звідки взято цитати, написано після 1948 року – року появи московського РУС-у. Тобто, вперед Кремль записав слово маститий, якого не було в нашій мові, у словник, і лише після цього воно стало вживатися в літературі. Як тоді розуміти таку лексику? Очевидно, що це не питома українська лексика, а штучно накинута нашій мові. Чи ж може література, що послуговується не створеною народом лексикою називатися іменем народу, який такої лексики не творив? У нашому випадку українською літературою? Чи не точніше називати таку літературу суржиковою, а отже маловартісною літературою? Що ми й бачимо у ставленні масового читача до такої російсько-української літератури.
Санаторія чи санаторій? Пише сучасний автор: “...парк військового санаторію починається з набережної...”. В українській незіпсутій мові латинські слова середнього роду передавано жіночим родом:
ЩО НАС ГУБИТЬ? або чому нас не читають?
1а. Спадщина лінгвоциду під зорями Кремля /продовження/
Щоб скінчити розгляд першого пункту нашого огляду (див. попередній текст від 26 травня 2009 р. - http://www2.maidanua.org/n/mova/1243352803) продовжу розгляд рис, накинутих нам під зорями Кремля, на матеріялі одного сучасного видання.Кинемо чи киньмо? Довбемо чи довбаймо?
Герой роману, оприлюдненому у квартальнику, радить свому партнеру кинути жеребок і так звертається до нього:- Кинемо жереб!
В іншому місці інший герой закликає:“...Тоді вперед, довбемо землю”.
Наведені запрошення до дії – неукраїнські. Це російський норматив. Коли українці запрошують до дії двох або більше осіб, то вживають наказовий спосіб:киньмо! довбаймо! заспіваймо!
Цю рису нашої мови, якої не мають росіяни, кремлівські болільники за “злиття мов” занесли до чорного списку націоналістичних рис і винесли їй смертний вирок. Що це дало? Наша мова стала звучати, як немазане колесо у возі.Розплавлений чи розтоплений? Читаю далі:
“...в... очах хлюпався розплавлений небесний янтар.”
Українці споконвіків топили метали та інші топкі матеріяли:“З вас деруть ремінь, а з їх, бувало, й лій топили...” (Т. Шевченко) “На завод піду, алюміній буду топити...” (Г. Коцюба) ”В огні розтоплюйте руду...” (І. Гончаренко)
Попри всі забіги, Москві так і не вдалося викинути слова топити й розтоплювати з української мови. Якщо не в офіційних матеріялах та підручниках, ці слова жили й живуть у мові українців. Їх не вживають лише ті, хто не знає рідної мови.Замашка чи вихватка? “У неї... замашки імператриці” – думає герой роману. Замашка – безперечно, слово запозичене. Українські словникарі до революціїї 1917 р. працювали самодіяльно без жодної підтримки чи винагороди і недобачили україського відповідника до цього російського слова. Після 1917 року – обставини трохи покращали, почалися пошуки, і у словнику за редакцією А. Кримського уже записано, як переклад російської замашки – слово вихват, хоч і не наведено жодної цитати з літератури чи народніх уст. Але цей словник дуже скоро вилучено з ужитку, а виданий 1948 р. у Москві Рос.-укр. словник перекладає замашку як замашка. Отак нам накинуто ще одне не наше слово. Коли я прочитав у Кримського вихват, щось ніби просвітило мою пам’ять, і вона воскресила моє одеське дитинство і давно забуті події. Це ж тоді я чув, очевидно з уст матері, такі слова: “Що за вихватки?” . Саме так, саме у такій формі - вихватки! Але пізніше ніколи й ніде не зустрічав цього слова: його поховала під собою інша лексика, нагромаджена за роки навчання. Аж прочитавши вихват, я згадав вихватку. Оце ж і є наш відповідник до російської замашки! Переглядаю всі наявні у мене словники. Ніде нема вихватки. І раптом – є! В “Українсько-англійському словнику” Андрусишина (Торонто, 1955) записано слово вихватка. Отже, слово відоме, хоч і не потрапило до літератури. Очевидно, це прототип російської ухватки. Звичайно, сучасних авторів не можна картати за незнання вихватки, як і за інші, успадковані від СССР риси кастрованої української мови. Так навчено не одне покоління українців. Але ця крива наука наклала на українські твори тавро меншовартости та малоінформативности. І цей факт ми мусимо усвідомлювати.
Маститий чи поважний або шанований або заслужений? Читаю далі: “...навіть маститі режисери..., заговорили про Миколу...” Де взялося слово маститий? Ні у класиків, ні у джерелах нашої мови такого слова не знаходимо. Лише виданий 1948 року у Москві “Рос-укр. словник” [надалі - РУС] уводить це слово до української мови, Виданий 1958 р. “Укр.- рос. словник” [надалі - УРС] до слова маститий не наводить жодної цитати з творів. Їх не було. А вже ІУ том “Словника української мови” [надалі - СУМ], виданий 1973 р. у гнізді МАСТИТИЙ наводить приклади з творів. Усі твори, звідки взято цитати, написано після 1948 року – року появи московського РУС-у. Тобто, вперед Кремль записав слово маститий, якого не було в нашій мові, у словник, і лише після цього воно стало вживатися в літературі. Як тоді розуміти таку лексику? Очевидно, що це не питома українська лексика, а штучно накинута нашій мові. Чи ж може література, що послуговується не створеною народом лексикою називатися іменем народу, який такої лексики не творив? У нашому випадку українською літературою? Чи не точніше називати таку літературу суржиковою, а отже маловартісною літературою? Що ми й бачимо у ставленні масового читача до такої російсько-української літератури.
Санаторія чи санаторій? Пише сучасний автор: “...парк військового санаторію починається з набережної...”. В українській незіпсутій мові латинські слова середнього роду передавано жіночим родом:
presidium - президія collegium – колегія.
Отже,sanatorium - санаторія.
Саме так і вживали українці це слово до погрому українства у 30-ті роки. Але Москва змусила нас казати й писати санаторій, як і росіяни.* * *
Що тут скажеш? Ми цікавились причиною, м’яко кажучи, непопулярности нашої літератури, хоч скоріше – це ознаки близької агонії. Цю агонію, як видно з попередніх прикладів, започатковано в СССР відвертим знущанням з мови народу, спробами недовчених семінаристів та інших неуків творити згори терором і репресіями те, що твориться тисячоліттями добором найвлучніших форм, зворотів та мовних стилів підчас спілкування тисяч поколінь. Кремлівським недоумкам нічого не вдалося створити, але нашу мову вони зруйнували. І цього сучасні літератори, літературознавці та мовознавці, не кажучи про “батьків” нації, не бачать і не усвідомлюють. Більшість цієї публіки живе ілюзіями, а вірніше дбають про свої гаразди – посади, премії, гонорари, а доля мови – тобто доля народу - їм не в голові. Моя ж задача показати тим, хто ще має крихітку глузду, на прикладі свого дослідження сучасної української мови, як глибоко сягли смертоносні процеси у тіло нашої мови, а заразом нагадати, що коли не вжити негайних (негайних !) заходів, майбутнє нашої мови буде дуже непривабливим.(Далі буде)