Давним-давно, коли москалі ще були українцями...
07/15/2002 | Kostya Poroh
Галицькі битви за незалежність
ОБОРОНА
Ігор МЕЛЬНИК
http://postup.brama.com/020713/101_6_1.html
Галичина в ХІ-ХІІ століттях була ласим шматком для своїх сусідів – поляків, угорців і київських князів. У ті часи кожен із них намагався завоювати багаті галицькі соляні копальні та торгові шляхи вздовж Сяну, Бугу, Дністра і через карпатські перевали. Сюди на століття швидше, ніж до Києва, дійшло християнство, поступово витворилася еліта, котра все менше хотіла бути на загумінках чужих держав. Першими, достовірно відомими державними утвореннями на теренах нинішньої Галичини стали князівства з центрами в Перемишлі та Теребовлі.
Ярославові нащадки
Великий київський князь Ярослав-Георгій Мудрий був досвідченим правителем, але і він не зміг придумати нічого кращого, ніж поділити землі поміж нащадками. Перед смертю роздав їх синам: Святославові – Чернігів, Всеволоду – Переяслав, В’ячеславові – Смоленськ, Ігорю – Волинь. А на київський трон посадив найстаршого, який мав заступати батька, – Ізяслава-Дмитра, наказуючи молодшим синам слухатися його.
Ярослав Мудрий, забувши про братовбивчу війну за престол свого батька Володимира, наївно сподівався, що династія залишиться солідарною й утримає єдність і неподільність держави. До того ж не було встановлено чітких прав престолонаслідування. Тому київський та інші трони передавали спочатку не від батька до старшого сина, а до старших родичів, що породжувало непорозуміння та незгоди і провокувало подальше дроблення уділів. Бо нащадків народжувалося чимало – не всім вистачало навіть маленької волості.
З’явились і так звані “князі-ізгої”, котрим не знайшлося місця в існуючій ієрархії. Вони часто шукали щастя в сусідніх землях, запрошуючи для вирішення своїх проблем ляхів, угрів, половців.
Князі Ростиславовичі
Одним із перших таких ізгоїв став онук Ярослава Мудрого – Ростислав-Михайло. Його батько Володимир довгий час був найстаршим серед синів Ярослава і мав стати спадкоємцем київського престолу. Однак Володимир помер швидше за Ярослава, тому його синові нічого не дісталося. Потім за допомогою тестя, угорського володаря Бели, Ростиславові вдалося закріпитися на Волині. Та 1060 року Ізяслав вигнав його звідти, резервуючи Волинь для своїх нащадків.
Тоді Ростислав у 1064 році захопив далеке Тмутараканське князівство (сучасна Тамань). Але недовго випало князювати – 1067 року його отруїли візантійці на бенкеті в Херсонесі.
Трьом синам Ростислава – Рюрикові, Володарю та Василькові – завдяки їх відвазі, спритності та за підтримки місцевої знаті вдалося в 1084 році утворити незалежні володіння на русько-польсько-угорському прикордонні, на Прикарпатті. Рюрик, а після його смерті Володар, почав княжити в Перемишлі, а Василько – в Теребовлі.
Тодішній київський володар Всеволод погодився з пануванням братів у Галичині, але волинський князь Ярополк захотів відібрати її в Ростиславовичів. 1087 року Ярополк пішов війною на Галичину. Під Звенигородом йому збавив віку якийсь чоловік “від диявольського научення”. Убивця втік до Перемишля, тому підозра впала на Рюрика.
Оскільки звільнення волинського престолу було вигідно і Києву, і “незадіяним” претендентам, жодного покарання до Рюрика не застосовували, а Волинь поділили. Берестейщину віддали Ярополковому братові Святополку, Володимир Волинський – князеві-ізгою Давидові Ігоровичу.
Київська підступність
Десять років був спокій. Між тим помер Всеволод Ярославович, а за ним київський престол успадкував Святополк, котрий не забув убивства свого брата, Ярополка. Однак київсько-чернігівські чвари відсунули галицьку справу на другий план.
За таких обставин восени 1097 року в Любечі відбувся з’їзд князів. Спочатку все йшло гарно. Князі погодилися, що “половці пустошать нашу землю і тішаться, що внутрішні війни між нами тривають дотепер”. Вирішили припинити чвари та зберегти існуючий стан посідання. Зокрема “ті волості, які хто дістав від Всеволода: Давид – Володимир, Володар Ростиславович – Перемишль, Василько – Теребовль”. На цьому поцілували хрест і роз’їхалися.
Тільки Василько Теребовлянський, на свою біду, вирішив трохи погостювати в родичів. Тоді Давид змовився зі Святополком – і вони схопили Василька, підступно запросивши його на вечерю. Потім зв’язаного князя осліпили. Як писав Михайло Грушевський: “Це був звичайний візантійський спосіб, обчислений на те, аби зробити небезпечного противника нездалим до дальшої діяльності”.
Згодом Давид, ув’язнивши Василька, напав на його брата Володара, намагаючись захопити землі Ростиславовичів. Але перемишльський князь не лише відбив волинську агресію, але й визволив осліпленого Василька.
Наруга над князем викликала хвилю обурення серед інших володарів. Тоді Святополк вирішив покласти провину на Давида й при нагоді приєднати Волинь до свої володінь. У 1098 році військо Святополка зайняло Володимир Волинський, а Давид утік у Польщу. Однак київський князь від жадоби захотів більшого і пішов завойовувати Галичину, хоч перед тим присягав Ростиславовичам, що воюватиме лише з Давидом.
Галицькі битви
“Але Ростиславовичі того не настрашились і, стрінувши його з військом на границі своєї землі, “на Рожнім полі” (на вододілі Серету і Буга), розбили його сильно. ...сліпий Василько виїхав з хрестом перед військо, пригадуючи Святополку його присягу, і се зробило враження на військо”, – пише про розгром київського війська на Рожнім полі, що біля нинішнього Золочева, Михайло Грушевський.
Однак Святополк не вгамувався і закликав собі на допомогу угорців для спільного походу проти Червоної Русі. На чолі угорського війська прибув сам король. Тодішні літописці нарахували до ста тисяч вояків у мадярській і київській арміях. На допомогу Володарю та Василькові прийшов їх старий супротивник Давид із половцями.
Вирішальна битва відбулася 14 липня 1099 року (інші джерела називають 1097 чи навіть 1110 роки) під Перемишлем. Галичани з половцями розбили вщент союзне військо. Мадярські хроніки розповідають: “Така біда сталася, що нема такого й у книгах”.
Але й після того Святополк не заспокоївся. На з’їзді у Ветичах 1001 року київський князь висунув пропозицію, щоб Василько віддав йому Теребовлю, а сам забирався до брата, і нехай буде їм “один Перемишль”. Якщо б Володар на це не погоджувався, то Святополк великодушно запрошував Василька до Києва, де “будуть його годувати”.
Ростиславовичі рішуче відкинули цю нахабну пропозицію. І хоча Святополк не залишав планів захоплення Галичини, інші князі вже його не слухали.
У такий спосіб Червона Русь відстояла свою незалежність від Києва. Згодом син Володара об’єднав усі галицькі волості в одне князівство і переніс його столицю до Галича. Опісля незалежною ця земля проіснувала ще двісті років. Були у князівства, а згодом і королівства роки злетів і падінь. Однак і після 1340-го, коли вигасла остання галицька династія, інші володарі краю вже не могли не рахуватись зі своєрідністю Галичини, яка перетривала до наших днів.
ОБОРОНА
Ігор МЕЛЬНИК
http://postup.brama.com/020713/101_6_1.html
Галичина в ХІ-ХІІ століттях була ласим шматком для своїх сусідів – поляків, угорців і київських князів. У ті часи кожен із них намагався завоювати багаті галицькі соляні копальні та торгові шляхи вздовж Сяну, Бугу, Дністра і через карпатські перевали. Сюди на століття швидше, ніж до Києва, дійшло християнство, поступово витворилася еліта, котра все менше хотіла бути на загумінках чужих держав. Першими, достовірно відомими державними утвореннями на теренах нинішньої Галичини стали князівства з центрами в Перемишлі та Теребовлі.
Ярославові нащадки
Великий київський князь Ярослав-Георгій Мудрий був досвідченим правителем, але і він не зміг придумати нічого кращого, ніж поділити землі поміж нащадками. Перед смертю роздав їх синам: Святославові – Чернігів, Всеволоду – Переяслав, В’ячеславові – Смоленськ, Ігорю – Волинь. А на київський трон посадив найстаршого, який мав заступати батька, – Ізяслава-Дмитра, наказуючи молодшим синам слухатися його.
Ярослав Мудрий, забувши про братовбивчу війну за престол свого батька Володимира, наївно сподівався, що династія залишиться солідарною й утримає єдність і неподільність держави. До того ж не було встановлено чітких прав престолонаслідування. Тому київський та інші трони передавали спочатку не від батька до старшого сина, а до старших родичів, що породжувало непорозуміння та незгоди і провокувало подальше дроблення уділів. Бо нащадків народжувалося чимало – не всім вистачало навіть маленької волості.
З’явились і так звані “князі-ізгої”, котрим не знайшлося місця в існуючій ієрархії. Вони часто шукали щастя в сусідніх землях, запрошуючи для вирішення своїх проблем ляхів, угрів, половців.
Князі Ростиславовичі
Одним із перших таких ізгоїв став онук Ярослава Мудрого – Ростислав-Михайло. Його батько Володимир довгий час був найстаршим серед синів Ярослава і мав стати спадкоємцем київського престолу. Однак Володимир помер швидше за Ярослава, тому його синові нічого не дісталося. Потім за допомогою тестя, угорського володаря Бели, Ростиславові вдалося закріпитися на Волині. Та 1060 року Ізяслав вигнав його звідти, резервуючи Волинь для своїх нащадків.
Тоді Ростислав у 1064 році захопив далеке Тмутараканське князівство (сучасна Тамань). Але недовго випало князювати – 1067 року його отруїли візантійці на бенкеті в Херсонесі.
Трьом синам Ростислава – Рюрикові, Володарю та Василькові – завдяки їх відвазі, спритності та за підтримки місцевої знаті вдалося в 1084 році утворити незалежні володіння на русько-польсько-угорському прикордонні, на Прикарпатті. Рюрик, а після його смерті Володар, почав княжити в Перемишлі, а Василько – в Теребовлі.
Тодішній київський володар Всеволод погодився з пануванням братів у Галичині, але волинський князь Ярополк захотів відібрати її в Ростиславовичів. 1087 року Ярополк пішов війною на Галичину. Під Звенигородом йому збавив віку якийсь чоловік “від диявольського научення”. Убивця втік до Перемишля, тому підозра впала на Рюрика.
Оскільки звільнення волинського престолу було вигідно і Києву, і “незадіяним” претендентам, жодного покарання до Рюрика не застосовували, а Волинь поділили. Берестейщину віддали Ярополковому братові Святополку, Володимир Волинський – князеві-ізгою Давидові Ігоровичу.
Київська підступність
Десять років був спокій. Між тим помер Всеволод Ярославович, а за ним київський престол успадкував Святополк, котрий не забув убивства свого брата, Ярополка. Однак київсько-чернігівські чвари відсунули галицьку справу на другий план.
За таких обставин восени 1097 року в Любечі відбувся з’їзд князів. Спочатку все йшло гарно. Князі погодилися, що “половці пустошать нашу землю і тішаться, що внутрішні війни між нами тривають дотепер”. Вирішили припинити чвари та зберегти існуючий стан посідання. Зокрема “ті волості, які хто дістав від Всеволода: Давид – Володимир, Володар Ростиславович – Перемишль, Василько – Теребовль”. На цьому поцілували хрест і роз’їхалися.
Тільки Василько Теребовлянський, на свою біду, вирішив трохи погостювати в родичів. Тоді Давид змовився зі Святополком – і вони схопили Василька, підступно запросивши його на вечерю. Потім зв’язаного князя осліпили. Як писав Михайло Грушевський: “Це був звичайний візантійський спосіб, обчислений на те, аби зробити небезпечного противника нездалим до дальшої діяльності”.
Згодом Давид, ув’язнивши Василька, напав на його брата Володара, намагаючись захопити землі Ростиславовичів. Але перемишльський князь не лише відбив волинську агресію, але й визволив осліпленого Василька.
Наруга над князем викликала хвилю обурення серед інших володарів. Тоді Святополк вирішив покласти провину на Давида й при нагоді приєднати Волинь до свої володінь. У 1098 році військо Святополка зайняло Володимир Волинський, а Давид утік у Польщу. Однак київський князь від жадоби захотів більшого і пішов завойовувати Галичину, хоч перед тим присягав Ростиславовичам, що воюватиме лише з Давидом.
Галицькі битви
“Але Ростиславовичі того не настрашились і, стрінувши його з військом на границі своєї землі, “на Рожнім полі” (на вододілі Серету і Буга), розбили його сильно. ...сліпий Василько виїхав з хрестом перед військо, пригадуючи Святополку його присягу, і се зробило враження на військо”, – пише про розгром київського війська на Рожнім полі, що біля нинішнього Золочева, Михайло Грушевський.
Однак Святополк не вгамувався і закликав собі на допомогу угорців для спільного походу проти Червоної Русі. На чолі угорського війська прибув сам король. Тодішні літописці нарахували до ста тисяч вояків у мадярській і київській арміях. На допомогу Володарю та Василькові прийшов їх старий супротивник Давид із половцями.
Вирішальна битва відбулася 14 липня 1099 року (інші джерела називають 1097 чи навіть 1110 роки) під Перемишлем. Галичани з половцями розбили вщент союзне військо. Мадярські хроніки розповідають: “Така біда сталася, що нема такого й у книгах”.
Але й після того Святополк не заспокоївся. На з’їзді у Ветичах 1001 року київський князь висунув пропозицію, щоб Василько віддав йому Теребовлю, а сам забирався до брата, і нехай буде їм “один Перемишль”. Якщо б Володар на це не погоджувався, то Святополк великодушно запрошував Василька до Києва, де “будуть його годувати”.
Ростиславовичі рішуче відкинули цю нахабну пропозицію. І хоча Святополк не залишав планів захоплення Галичини, інші князі вже його не слухали.
У такий спосіб Червона Русь відстояла свою незалежність від Києва. Згодом син Володара об’єднав усі галицькі волості в одне князівство і переніс його столицю до Галича. Опісля незалежною ця земля проіснувала ще двісті років. Були у князівства, а згодом і королівства роки злетів і падінь. Однак і після 1340-го, коли вигасла остання галицька династія, інші володарі краю вже не могли не рахуватись зі своєрідністю Галичини, яка перетривала до наших днів.