12/14/2009 | Евген Шуптар

Звертаюсь до Вас, бо шукаю розради і допомоги. Болить душа, коли дивлюсь, як нищать українське, рідне. Можливо я не перший, який звертається з подібною проблемою, та все ж сподіваюсь на Вашу допомогу. Я, Шуптар Евген Степанович, мешканець села Завадка, що на Сколівщині, прагну очистити пам'ять свого односельця, який боровся за рідну Україну, а помер як бандит (хоча це і не правда, насправді помер від рук зрадника). А було все так…

Михайло Коваль народився в с. Завадка, в сім’ї господаря. Ще в Першій світовій війні односельці брали участь у боях. По завершенню війни люди повернулись до звичного життя, обробляли свої землі, працювали в лісі, заготовляли деревину (яку вивозили залізничною дорогою, прокладеною австріяками глибоко в ліс). Михайлові довелось працювати з дорослими на вирубці лісу, так як батьки померли замолоду. Господар Додурич мав свій водяний млин, він же проводив в свята «Базар» в своїм помешканні, де проводили своє дозвілля українці, євреї, цигани. Музиканти були свої, і під музику показували культуру свого народу. Частіше лунала музика українців, від чого в нас пішло слово «націоналіст».

На початку Другої світової війни в с. Завадка стояв німецький гарнізон, мета якого була зібрати із селян харчі (м'ясо, зерно, масло), які ішли на фронт німецьким солдатам. Німецькі вояки вибирали серед господарства худобу, яка їм «припала до душі» і таврувала її, таким чином господар зобов’язувався пильнувати її до повернення німців. Господарям, які воювали під час І-ї війни та їх синам, і не байдужим, така поведінка не сподобалась, і вони почали організовувати групи самооборони. Німецька поліція за доносом місцевих почала переслідувати їх та робити обшуки в їхніх помешканнях, переважно вночі над ранок. Одним із донощиків був лісник, який мешкав у сусідньому селі Росохач і мав німецьке коріння.

Після того, як групою повстанців було роззброєно німецький загін, який був замкнутий в пастку, приготовлену повстанцями в 1943 році. Загін відпустили живими і без зброї. Після тієї сутички німці до лісу більше не ходили на облави і не збирали продукти з сімей, члени яких були в УПА.

Коли прийшла Радянська армія в село восени 1944 року, то почали призивати чоловіків до війська, хоча вони не підходили за станом здоров’я до Польської армії, а тому уникали призиву. Інші не хотіли вступати в колективну власність. Органи НКВД дізнались від селян, хто в УПА і їхніх родичів ставили головами сільських рад або колгоспів. Після війни головою колгоспу поставили дядька М. Коваля Гната Гурча, якого Михайло не дав розстріляти в 1946 році.

Одного дня до рідного брата Михайла Кирила Коваля послали енкаведисти знайомого, щоб той підійшов до нього і повідомив, щоб Кирило на другий день приніс їсти повстанцям. Ідучи до лісу, чоловік побачив сімох повстанців, які ішли до нього. Знявши з плечей сумки, почав розкладати продукти і просив брати їх, але енкаведисти не дивились на хліб. Їх цікавив Коваль. Зрозумівши які це повстанці, він втік. З тих пір переховувався. Влаштувався на роботу в Бориславі. В той час продукти купували за карткою, от і Кирило, стоячи у черзі, був помічений односельцем, який мав вказати кагебістам на нього, за що односелець мав отримати кожух. Того ж моменту Кирила було затримано. У 1953 році Кирило Коваль був засуджений до 25 років з конфіскацією майна Боринським Військовим Трибуналом Дрогобицької області (тепер Львівської), а у 1992 році його було реабілітовано.

Голова сільської Ради Надич (тепер живе в с. Росохач) видав довідку про те, що Кирило в селі жив на нелегальному становищі. Впізнати представлений підпис на довідці, яку я отримав у СБУ у Львівській області, відмовився.
В цілком таємній «Інформації» секретаря Дрогобицького обкому КП(б)У Лисенка «Про хід боротьби з бандитизмом в районах Дрогобицької області від 25.06.1947 р.» говориться наступне. В результаті низки проведених заходів Боринським РВ МГБ ліквідований: референт СБ куща «Тольки» Коваль Михайло на псевдо Жбік, господарчий цього куща Марчишин Методія на псевдо «Дуб». Жбік у 1945 році в селі Завадка повісив місцевого жителя і підпалив його хату, в якій згоріли два червоноармійці. У грудні 1946 р. в селі Яблунівка Жбік розстріляв батька і матір бійця винищувального батальйону Лазаря Сидора.

Як розповідають односельці про ту подію, то даний факт не відповідає дійсності. В хаті дійсно згоріли два солдати, яких привів ночувати голова сільської Ради до хати своєї рідної сестри Катерини. Декілька повстанців прийшли і пропонували їм здатись, вони бились до останнього патрона, а в безвиході підпалили хату, в якій були Катерина і її син. Сина, хлопця 12 років, повстанці витягли з палаючої хати, а Катерина згоріла. Щодо родичів Михайла Коваля в с. Яблунові, невідомі дійсно повбивали батька і матір Лазар Сидора, так стверджує односельчанин. Марчишин Методія піймали НКВД, в групі якої був ястрибок (член винищувального батальйону) 1934 року народження Марочканич Микита, уродженець с. Завадки. Енкаведисти відпустили на свободу Марчишина Методія з умовою, що той вб’є Михайла Коваля.

В Вербну неділю 1947 р. в хаті рідної сестри Коваля Христини був важко поранений, а через добу помер Михайло Коваль. Його поховали родичі в Гори Гребля. Сам Марчишин Методій пропав безвісти через два місяці, а Марочканич Микиту прошили автоматною чергою енкаведисти, коли з групою 4 чоловік охороняли Голову колгоспу, місцевого жителя Самар Якима. Микитові після декількох років дали інвалідське посвідчення учасника бойових дій В.В.В., а в 2004 році він помер (на мою думку не своєю смертю).

25 вересня 2009 р. в п’ятницю відбулось перепоховання Михайла Коваля (останки не всі) на сільське кладовище, в якому брав участь священик Іван Бальковський, без свяченої води, кадила, фелону. Сам Бальковський відправив панахиду на місці загибелі. Але ставить під сумнів, що то останки Михайла, тому що йому розповів Буряник Олекса (назва Будьонний). Зі слів Буряника, священик висловлює думку, що останки Михайла було перенесено таємно братом на сільський цвинтар. Але з розмови з родичами стає відомо, що це не правда, так як Кирило Коваль, перед смертю переповів виконати остання прохання Михайла поховати його в часи Незалежної України на сільському кладовищі, якого сам Кирило виконати при житті не зміг.

На похороні були присутні Голова селищної Ради с. Завадка Буряник Анатолій Олексійович та його батько, Бурячник Олекса Демянович (рідний дядько його дружини вбив М. Коваля). Перепоховання здійснювало Державне комунальне підприємство Львівської облради «Доля». Велику підтримку надавав депутат Львівської облради Микола Сипливий БЮТ, який робив запити до Голови Львівської обласної Ради та прокурора Львівської області, а також депутат міської ради м. Сколе Михайло Петрак «Свобода», який за 12 годин зібрав людей зі «Свободи» з м. Стрий, які приїхали за свої кошти, щоб вшанувати свого побратима оунівця.

Під час підготовки перепоховання мені надали довідку з обласного архіву, в якій стверджували, що Михайло Коваль був бандитом. З вищезгаданого стає зрозуміло, що ця інформація є неправдивою, Михайло Коваль був борцем за Вільну Незалежну Україну, за що і загинув. Це кажу не лише я, а й односельчани та мешканці прилеглих до с. Завадка сіл, які знали Михайла Коваля, як чесну людину, яка боролась за справедливість.

Читачам дякую за відгуки, а Свободівцям низький уклін від мене, Шуптар Євгена Степановича, мешканця с. Завадка Сколівського району Львівської області.

03. 12. 2009 р. Шуптар Є. С.